3. Українська державність

Державоутворення для населення українських земель хронологічно не збіглося з формуванням їх. нації. І формально, і обєктивно це незалежні процеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквідація) основних елементів середньовічної етнічної державності на Україні як наслідок централізаторської політики царизму, особливо Петра І й Катерини II, відбувається водночас з появою у надрах народності первісних ознак буржуазної нації. Та, як це не парадоксально на перший погляд, без розгляду феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не можна в усій повноті усвідомити потенційні можливості українців при збереженні своєї національної самобутності, забезпеченні власного існування як. етносу. В період виникнення нації традиції усього попереднього розвитку продовжували позначатись на багатьох сферах духовного життя місцевого населення, навіки відкладалися у людській памяті. .

І все ж історичні реалії були такими, щоб українська феодальна державність з яскраво вираженими етнічними рисами у середині XVII ст. існувала уже в завершеному вигляді (це не суперечить тому факту, що окремі органи управління ще формувалися або не були законодавче закріплені) *. Народна ініціатива в один із найскладніших і переломних етапів історії створила життєздатний суспільно-політичний організм, який став важливим засобом у справі мобілізації всіх сил для відсічі польсько-шляхетської експансії та обєднання (як передбачалося) України з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати соціальний характер Української держави, яка стала надійним інструментом проведення політики козацької старшини і придушення антифеодальних виступів селянсько-козацьких мас.

Нарешті ще одне питання, яке потребує якнайпильнішої уваги і виваженого розгляду. Йдеться про подальший розвиток державності на Україні після 1654 р. Відомо, що царський уряд визнав якнайширшу автономію українських земель у складі Росії ("Березневі статті" 1654 р), Однак юридична норма в цьому випадку докорінним чином відрізнялася від реального життя. Існування автономних прав України, закріплених політичними актами гетьмана з царськими урядовцями, не могло бути ні довготривалим, ні міцним, і справа тут не тільки у "злодійстві" та "підступності" російських царів чи "безхарактерності" та "слабовольності" українських гетьманів, а й у впливі обєктивних історичних факторів. Саме життя досить часто вносило свої корективи та зміни. Так, у XVIII ст. збільшення населення на Запоріжжі й ускладнення в звязку з цим функцій управління та суду зумовили появу тут нових адміністративно-територіальних одиниць - паланок (округів). Напередодні ліквідації так званої Нової Січі (1734-1775) їх, наприклад, налічувалось 8: Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогнойська. А План Запорізької Січі 1773 р.

Але головним, звичайно, було те, що у складі монархічної, абсолютистської Росії українська феодальна держава у її демократичній, республіканській формі була практично позбавлена перспектив розвитку. Рано чи пізно її суспільно-політичні інституції повинні були поступитися загальноімперським. Цей процес тривав кілька десятиліть і завершився лише на початку 80-х рр. XVIII ст. Дослідники вважають, що він пройшов чотири етапи: перший - 1657-1708 рр.; другий - 1708-1727 рр.; третій - 1727-1764 рр; четвертий - 1764-1786 рр. З них разючіші, справді руйнівні зміни залишив після себе другий (петровський) етап, коли у значно ширших масштабах і, головне, більш цинічними методами на Гетьманщині почали запроваджуватися нові самодержавні суспільно-політичні та господарські структури. Безперечно, найважливішими напрямами політики обмеження, а згодом і ліквідації автономії України були підпорядкування фінансової системи, позбавлення можливості міжнародних зносин, реформування судово-адміністративного апарату та заміна його тим, який діяв на території усієї імперії. У подальшому на Лівобережжі поступово було запроваджено воєводське правління, скасовано інститут гетьманства (1764) і зруйновано Запорізьку Січ (1775), а також перетворено козацькі полки на регулярні карабінерні полки царської армії (1783). Заповзятливо провадили централізаторську політику на Україні царські воєводи, а також чиновники Малоросійського приказу (1662-1722) та Малоросійської колегії (1722 - 1727, г764-1786).

Створення власної держави засвідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу. В умовах постійної зовнішньої агресії, іноземного панування, політичної розчленованості українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, різні верстви суспільства, насамперед козацтво, зуміли збудувати державне утворення, яке мало яскраві етнічні риси і республіканську демократичну форму організації управління. Молода держава відігравала важливу роль. консолідації корінного населення на боротьбу проти польсько-шляхетського панування та визволення території України від іноземних загарбників. У тих політичних обставинах вона обєктивно сприяла й гарантувала розвиток етносоціальних процесів, поступове конституювання української народності у вищу форму етнічної спільності - націю.