Відносини індіанців з європейськими поселенцями

курсовая работа

2. Відносини індіанців з колоністами в період заснування перших колоній

2.1 Співіснування колоністів і індіанців

На час колонізації на території майбутніх Сполучених Штатів Америки проживало до 400 племен, загальною чисельністю близько 2-3 мільйонів чоловік. Прибуття з Європи колоністів і поступове поширення їх поселень було однією з причин, пересування білих торговців вгору по річках. Різниця в інтересах торговців і колоністів часто робила їх відношення натягнутими.

Розвиток капіталізму в Англії ознаменувався успіхами її зовнішньої торгівлі і створенням капіталістичних торгових компаній, що підготували колонізацію ряду країн. Для колонізації Північної Америки були створені дві торгові кампанії, які мали великі засоби: Лондонська (Південна або Віргінська) і Плімутська (Північна). Королівські грамоти надавали в їх розпорядження землі 34 і 45° сх.. ш. і необмежено на захід країни, - ніби ці землі належали не індіанцям, а уряду Англії. З 1607 року обидві компанії почали перевезення в Америку колоністів з Англії. Першими колоністами були шукачі пригод і всякі покидьки суспільства, яких гнала за море жага наживи. З 1620 року серед колоністів з`явився другий елемент: в Америку (в Північну колонію) почали прибувати англійські пуритани ("батьки пілігрими"), що втікали від релігійних переслідувань в себе на батьківщині [9,c.103]. З іншої сторони, в роки Англійської буржуазної революції в американських колоніях стали селитися англійські емігранти-аристократи ("кавалери"), що не бажали миритися з новим режимом на батьківщині. Вони осідали головним чином в південній колонії (Віргінії), зрештою склавши ядро плантаторів-работорговців, оплот реакційних сил Північної Америки.

Число англійських іммігрантів незадовго до середини XVII ст. становило тут більше 30 тисяч чоловік. Ті, хто пережив перші випробування життя піонерів, разом зі своїм потомством становили в 1650 р. близько 50 тисяч осіб, і це населення було майже однаково розселено в колоніях на березі Чесапікської затоки і на узбережжі Нової Англії. Між цими двома районами в басейні річок Делавер і Гудзон поселилося кілька сотень голландців, фінів, шведів, а пізніше англійців та німців[1,с.41].

Індіанці, які зустріли перших колоністів, давно звикли до безпосередніх контактів з білими, вони вже мали вогнепальну зброю і в якійсь мірі мали уявлення, чого можна очікувати від прибульців. Однак колоністи проводили в життя дещо інші принципи європейської культури, ніж білі торговці. Це стало очевидним з самого початку в прагненні колоністів придбати землю.

Будучи обережними, індіанці проте були налаштовані дружелюбно. Вони готові були допомогти поселенцям в їх бажанні мати землю, але, звичайно, тільки тим єдиним шляхом, який індіанці знали. Земля, з точки зору індіанців, була спадщиною предків, перебувала під відповідальністю вождя племені, що зберігав її для майбутніх поколінь. Таким чином, вона не могла бути продана. Отримуючи щорічну данину, вождь дозволяв народу ділити землю і давав йому право на користування нею. Саме відповідно тільки з цими традиціями поселенці могли отримати право на користування землею. Індіанці не могли припустити, що білі прибульці будуть вимагати повного володіння землею. Сама ця думка була для них неприйнятна. Однак зрештою індіанці зрозуміли, що переговори з білими призводять лише до безповоротної втрати землі, приналежної племені. Захоплення індіанських земель поселенцями викликав опір індіанців, що призвело і відкритого зіткнення двох сторін.

Кожна колонія, бажаючи отримати землю, діяла по своєму. Наприклад, віргінські торговці і поселенці отримали у індіанців землю переважно шляхом відкритого захоплення. Правда, згодом колонізатори старались замаскувати свої дії. В американській і англійській офіційній історії розписуються на всі лади мирні і навіть дружні відносини між колонізаторами і індіанцями. У доказ наводиться шлюб Дочки вождя конфедерації алгонкінських племен повхатан (Віргінія), "принцеси" Покахонтас з англійським офіцером. Але ця показна романтика погано прикриває непривабливу дійсність: насправді колоністи вели споживчу війну проти господарів країни - індіанців, відбираючи у них землю. Захоплення землі йшло дуже швидко: всього за 12 років з часу заснування колонії в гирлі р. Джемс (1607р.) англійці покрили своїми плантаціями долину річки на 100 км вгору за течією. Так як працювати на тих плантаціях індіанці не хотіли і ніякою силою не вдавалося їх до цього примусити, то колоністи стали просто їх винищувати, а в якості робочої сили ввозити (з 1619р.) негрів-рабів з Африки. Усього за кілька років англійські "друзі" індіанців майже начисто винищили племена Віргінії, незважаючи па "родинні" узи, які звязали наймогутнішого з вождів віргінських індіанців з англійцем.[4,с.32].

На півночі, в Новій Англії, пуритани вдалися до інших засобів: вони набували землю у індіанців шляхом шахрайських угод. Зрештою це дало привід буржуазним історикам стверджувати, що предки англо-американців не зазіхали на свободу індіанців і не захоплювали їх земель, а купували їх, укладаючи договори з індіанцями. Всім відомо, які це були договори: за жменю пороху, бісер і т. д. можна було "купити" прекрасну ділянку землі, причому нерідко індіанці залишалися в невіданні про суть укладеної з ними угоди. У фарисейській свідомості своєї юридичної правоти поселенці зганяли індіанців з їхніх земель; якщо індіанці не погоджувалися йти зі своєї землі, колоністи вдавалися до масового зрадницького їх винищення, в чому богобоязні пуритани навряд чи поступалися іспанським завойовникам. Особливою жорстокістю відрізнялися колоністи найбільш нетерпимою в релігійному відношенні колонії Массачусетс. Квакери Пенсільванії були одними з таких прикладів "справедливих" у відношенні до індіанців людей. У Пенн увів практику укладання з індіанцями договорів, уклавши з делаварами у 1682 році перший в історії США договір на предмет "узаконення" захоплення індіанських земель. Однак згодом делавари разом з залишками інших індіанських племен були фактично зігнані з південно-східного узбережжя Пенсільванії.

Церква проповідувала побиття індіанців як угодну богу справу, який бажав, щоб язичники були винищені і щоб місце їхнє було зайняте християнами. В документах того часу(XVII ст.) розповідається, що якийсь пастор, почувши про знищення одного з великих індіанських поселень, піднявся на кафедру в церкві і возвеличив бога, дякуючи йому за те, що в цей день було відправлено в пекло аж шістсот "язичницьких душ" За аналогічного випадку в церквах Манхеттена (острів, на якому згодом виріс Нью-Йорк) був встановлений в 1637 р. навіть особливий "день подяки".[4,с.33].

Ганебну сторінку колоніальної політики п Північній Америці представляють так звані "scalp bounties" - премії за скальпи. Як показали серйозні історико-етнографічні дослідження (Георг Фридериці), обивательська думка про те, що звичай скальпування (зрізання шкіри і волосся з голови убитого ворога як трофей) було здавна широко поширене у індіанців Північної Америки, абсолютно невірно. Колись він був знайомий тільки небагатьом племенам східних районів, та й у них застосовувався порівняно рідко. Лише з приходом колонізаторів цей варварський звичай дійсно став поширюватись все ширше і ширше. Причиною цього було, перш за все посилення міжусобних воєн, які свідомо розпалювались європейськими колонізаторами; притому війни ці, з введенням вогнепальної зброї, стали набагато більш винищувальними, а поширення залізних ножів (раніше вживалися деревяні та кістяні) зробило більш легшою операцію зрізання скальпа. Найголовніше ж - те, що колоніальна влада заохочувала звичай скальпування, призначаючи премії за скальпи ворогів - і індіанців і європейців.

Перша премія за скальпи була призначена в 1641 р. в голландській колонії Нові Нідерланди (згодом - Нью-Йорк) - по 20 м вампума за кожен індіанський скальп (1 м вампума прирівнювався до 5 голландських гульденів). З тих пір більше 170 років (1611-1814рр.) адміністрації окремих колоній не однократно призначали премії (виражалися в англійских фунтах, в іспанських та американських доларах) за скальпи індіанців, заохочуючи цим колоністів до масового винищення корінного населення. У 1755 році, під час війни між англійськими та французькими колоніями, командувач англійськими силами запропонував. по 5 фунтів за кожен ворожий скальп, індіанський або французький, крім того 200 ф. за скальп Дикого Пота, вождя делаварів, і 100 ф. за скальп батька Лелутра, французького міссіонера-єзуїта. Колонія Пенсільванія, політику якої щодо індіанців буржуазні історики видавали за миролюбну, в 1756 р. асигнувала 60 тис. ф. спеціально на премії за індіанські скальпи. Остання премія такого роду була призначена у 1814 році в Індіані.[4,с.33].

Опір індіанців і протидія зі сторони торговців хутром, а пізніше французькі та індіанські війни на довгий час зробили розвиток колоніальних поселень майже неможливим. Ця зупинка експансії європейців виявилася життєво важливою для процесу перебудови і пристосування до нових умов індіанців внутрішніх частин материка. Вона надала їм можливість накопичити сили для супротиву до того часу, коли піде на захід хвиля колонізації, яка досягне районів їх розселення. Ірокези були багатьом зобовязані тому опору, який справили європейцям прибережні алгонкіни, і обидва народи добре це розуміли. В інтересах ірокезів було підтримувати контакти з торговцями і утримувати білих поселенців за межами своєї території. Контроль ірокезів над прибережними алгонкінів і співробітництво з ними, крім усього іншого, пояснювалися бажанням використовувати ці прибережні племена в якості своєрідного буфера вздовж кордону поселенців. У свою чергу колоністи використовували ірокезів в якості буфера проти французького вторгнення.

Зрештою межа розселення білих почала поступово розширюватися. Берегових індіанців залишили в спокої до тих пір, поки вони не заважали білим. За землю, на якій вони жили, деякі індіанські групи тепер повинні були платити щорічну ренту білим власникам. Минуло ще півстоліття, перш ніж білі прибульці досягли верхівїв річок, а до цього часу Індіанці, наприклад могікани, або пішли з цих місць, або оселилися на своїх останніх земельних володіннях. B результаті злиття декількох незначних за розміром індіанських племен до 1740 р. виникає широко відоме в історії племя делаварів.

Характерною особливістю періоду вторгнень поселенців є збільшене число зафіксованих письмових контактів з індіанцями, які часто носили насильницький характер. Для індіанців це був, без сумніву, період кризи і стресу, але процес повного розпаду племен не відбулось. Пристосування індіанців до європейської культури продовжувало носити вибірковий характер. При будь можливості племена відмовлялися від усього, що могло зруйнувати важливі елементи індіанської культури. Це вказує на те, що основні цінності індіанського суспільства витримали всі труднощі. Не маючи реального уявлення про події, що відбуваються в цілому, індіанці продовжували дивитися на наступаючі зміни, спираючись на логіку своєї культури. До кінця цього періоду назва таких племен, як наррагансет, делавари і нантікок, відносилися до різнорідного населення і складалося із залишкових груп, що збиралися навколо добре керованого ядра. Наприклад, племя шанток в східній частини Лонг-Айленда утворилося шляхом обєднання біженців з племені пекотів з місцевим племенем меток [11,c.55].

Міжплемінні політичні звязки, що існували у період торгівлі хутром, потім були навмисно зруйновані колоніальною владою з відповідною до концепцією "розділяй і володарюй". Колоніальне втручання в політичну організацію індіанців послабило інститут вождя, і він вже не мав такого значення,як раніше. Однак, мабуть, такий інститут лишався традиційно визнаним спадковим інститутом старої чільної сімї. вождь міг вибрати собі дружину тільки з сімї вождя сусіднього племені, і такий шлюб зазвичай мав політичний підтекст. На відміну від багаженства, яке виживало себе, всі інші характерні риси, властиві інституту вождя, були збережені.

Перших білих поселенців в Новому Світі нерідко порівнювали з Адамом в раю, що дає назви новим незнайомим для нього речей. Але й індіанці давали імена всьому новому, що дізнавалися від білих, крім того, багато індіанці вивчили англійську або голландську мови. Словник могікан, складений на початку ХХ ст., досі ще зберіг кілька голландських слів. Відбувалося не тільки змішання мов, але й рас. Поселенці-голландці брали собі в дружини індіанських жінок. Англійці ж, приїхавши з сімями і слідували суворим пуританським законам, робили це в значно меншій мірі.

Характерною особливістю історичних змін в житті індіанців з півночі і на схід від річки Делавер стало знайомство їх з протестантською релігією. Не дивно, що найбільш рання діяльність місіонерів серед індіанців зазнала невдачу. Індіанська культура була ще зовсім недоторканою, і індіанці зберігали прихильність своїм віруванням і звичаям. Місіонери мали успіх лише там, де ранні контакти білими з індіанцями зруйнували культуру аборигенів.

У всіх колоніальних документах XVII B. відображалось бажання впровадити християнську релігію серед індіанців. Колонія близько затоки Массачусетсу навіть утвердила герб, на якому був зображений індіанець з розпростертими руками, що говорив: "Прийди і допоможи нам ".[1,с.49].

Пуритани влаштувалися в районі, де від епідемій погинула велика частина місцевого населення. Що залишилися в живих індіанці були безсилі протистояти як колонізаторам, так і більш сильним сусіднім індіанським племенам. Це і зумовило успіх Джона Еліота, коли він у 40-х роках XVII ст, почав свою місіонерську діяльність. Пуритани і віргінські колоністи прийшли до угоди, що, перш ніж звернути індіанців у християнство, їх необхідно "долучити до цивілізації". Тому з самого початку процесу колонізації індіанських дітей стали поміщати в англійські родини. "Прилучення до цивілізації "означало перетворення індіанця в англізованого пуританина, що ототожнював себе повністю з англійським суспільством. Така "турбота" колонізаторів про індіанців, як завжди, була викликана матеріальною вигодою, а саме можливістю придбати дешевих домашніх слуг. З тією ж метою індіанських жінок і дітей, взятих в полон білими під час сутичок з індіанцями, роздавали колоністам. Пізніше індіанські діти відповідно до закону повинні були проходити обовязкове навчання англійської мови.

Але по-справжньому діяльність місіонерів почалася лише тоді, коли такі люди, як Джон Еліот і Томас Мех`ю, вивчили одну з кідейских мов і стали жити серед індіанців. Щоб фінансувати місіонерську діяльність, в 1649 р. в Новій Англії було створено Товариство з розповсюдження Євангеліє і інші місіонерські організації. На землях, придбаних місіонерами, створювалися окремі поселення для "Молільників індіанців" з метою захисту їх від спокуси згрішити. Проте спроби місіонерів створити такі відокремлені громади викликали незадоволення як білих, так і індіанців Щоб підтримати B індіанців "добропорядність і тверді устої ", їх кожен день наставляли з питань християнської релігії. Були також створені школи. І індіанців стали навчати різним ремеслам. Більш того, пуританські ідеї "гарної поведінки" були втілені в цілому ряді заборон для індіанців. Вожді кожен місяць вершили суд, на якому розбиралися дрібні громадянські справи місцевих жителів. Всі ж інші справи проходили через колоніальні магістрати, які раз в квартал влаштовували суди. Однак навіть в кращі часи існування місіонерських поселень сусідні білі колоністи відносились з недовірою до спокійних жителів-індіанців. Співіснування колонії і місії неминуче призвело до створення з їх боку опіки над індіанцями.[1,с.50].

"Віруючі індіанці" з одного боку, піддалися грубому нагляду колонізаторів, з іншого боку, їх зневажали і ненавиділи інші індіанські племена. Проти місіонерської діяльності особливо виступали вожді племен, так як вона підривала їхню владу серед підпорядкованих їм індіанців і позбавляла їх доходів. Війна "Короля Філіпа" завдала нищівного удару по "Віруючим індіанцям". З 4000 новонавернених в християнство в 1674 р. тільки 2500 чоловік залишилося в живих до 1698 р. Багато, звичайно, загинули, але багато і приєдналося до індіанців, налаштованих вороже проти поширення християнства.

До кінця XVII ст. відношення колоніальної влади до індіанців стало змінюватися. Страх перед індіанцями пройшов і поступився місцем благодійності у відношенні індіанської меншини. Прибережні індіанці перетворились в підопічних місцевої влади, які вимушені були вживати заходів для їх захисту. У колоніальних документах зявляються записи про скасування продажу земель, відведених під резервації, про призначення білих наглядачів в кожну резервацію і інші декрети з опіки.

Білі колоністи в очах індіанців виглядали менш привабливо, ніж колоніальні влади, так як з появою колоністів індіанці втрачали свої землі і престиж. Протягом XVIII ст. система резервацій поступово приходить в занепад, а колоніальна влада задовольнялась підтримкою роботи місіонерів і мінімумом опіки, щоб уникнути конфліктів. У разі виникнення будь-яких конфліктів індіанці зазвичай несли на собі всю тяжкість провини. Все зростаюче число законів було розраховане на подальше обмеження суспільного і економічного життя індіанців. Постійною тенденцією цього періоду було падіння чисельності індіанського населення. Індіанці противилися насильницькій асиміляції і прагнули вести, наскільки це було можна, той спосіб життя, який був їм знайомий з давніх часів [1,c.51].

За винятком племені мохеганів, індіанці Нової Англії досить прихильно ставилися до місіонерів, і діяльність останніх почалася на острові Род-Айленд і в штаті Коннектикут. І тут соціально-економічні умови життя індіанців служили мірилом їх ставлення до європейців. В результаті вмілої політики свого вождя мохеганам вдалося аж до 40-х рр. XVIII ст. зберегти свій традиційний уклад життя. На відміну від мохеганів більшість інших індіанських племен піддалися впливу всіх руйнівних сил, що обєдналися проти індіанців в той період. Велику увагу приділяла влада могіканам і могаукам-ірокезам, серед яких проводили діяльність місіонери французької католицької церкви, поставивши тим самим під загрозу звязок цих племен з англійцями. Місіонерська діяльність серед цих племен терпіла невдачу до 30-х рр. XVIII ст.

Новий підйом місіонерської та філантропічної діяльності, ймовірно, мав звязок з рухом "Великого пробудження ", яка охопила всю Західну Європу між 1730 і 1760 рр. Місіонери цього періоду були надзвичайно здатними проповідниками, вони могли змусити своїх прихожан плакати і благати про прощення гріхів. Дивно те, що місіонерам вдавалося своєю "експериментальною релігією" домагатися успіху серед індіанців. Одним з найбільш відомих індіанців, звернених в християнство, був Самсон Окком з племені Мохеган. Його успішна місіонерська діяльність привела до створення школи Елеазара Уілока, яка стала попередницею Дартмутського коледжу. Учні цієї школи розсилалися в усі райони, а сам Oкком працював серед індіанців Лонг-Айленда.

До цього часу китобійний промисел вже грав величезну роль у житті берегових індіанців, хоча багатьох з них білі насильно обкладали боргами, щоб змусити їх вийти в море. Частина індіанців піддалася кабальній і примусовій праці на фермах і в великих маєтках білих. Товаришами індіанців по нещастю були негри-раби. Ставлення колонізаторів як до негрів, так і до індіанців було однаково, що сприяло зближенню цих двох рас. Брак дружин серед негрів ще більш посилював цей процес. Часто траплялося, що, повертаючись з китобійного промислу з індіанськими матросами, португальці та інші "Іноземці" селилися серед індіанців. Однак закони, забороняли змішані шлюби, носили форму расової дискримінації в відношенні і негрів і індіанців [1,c.55].

Під впливом діяльності місіонерів вся система цінностей і засад життя індіанців потрапила в смугу випробувань. Традиційні норми та уявлення індіанців вже були ослаблені невдалою спробою зберегти культурну та політичну незалежність індіанського суспільства. Продовження зменшення чисельності населення викликало спрощення структури обрядів. Спочатку відпали найбільш складні ритуали, оскільки тепер серед членів племені були як прихильники старих традицій, так і християни. Ефективність релігійного впливу на соціальну структуру втратила свою силу. Втрата довіри до старої релігії проявилася в неуважності до дотримання обрядовості, яка все більше йшла в минуле. Однак деякі релігійні вірування індіанців все ж знайшли собі місце і в нових умовах. Звернені в християнство вожді стали грати головну роль у знову введених ритуалах. Під час служби вони так само, як і захоплена аудиторія, віддавалися містиці. Але безсумнівно більш важливим є той факт, що багато індіанців розглядали християнство як якийсь месіанізм, спрямований проти білих і що повідомляє індіанцям магічні знання, які можуть відвести небезпеку, яка загрожує їх існуванню. Місіонерська діяльність серед делаварів передувала їх релігійному руху відродження (нейтивізму), Багато традиційних звичаїв зникли, так як вони практично втратили своє значення і залишилися в якості "порожніх" форм без змісту. Уявлення, повязані зі знахарством, змішались з аналогічними поданнями європейського та африканського походження.

Прийняття християнства означало також докорінну перебудову всього життя індійського суспільства. Розкидані великі общинні довгі будинки поступилися місцем групам односімейних вігвамів. В результаті підтримки з боку місіонерів положення новонавернених вождів ще більше зміцнилося. Деякі традиційні функції вождя збереглися і в нових умовах організації індіанського суспільства. Шлюбні звязки вождів як і раніше обмежувалися групою сімей еліти [2,c.33]. Хоча розмір данини вождю зменшився, але зовсім вона не зникла. Вождь вмів читати і писати, краще вів сільське господарство. Однак індіанці, його одноплемінники, не поспішали слідувати його прикладу. Вони вважали за краще займатися, якщо можливо, полюванням і риболовством і здавати землю в оренду білим фермерам. Індіанської жінки зберегли свій авторитет при вирішенні сімейних проблем. Матрилінійний рахунок походження і спадкування землі підтримувався страхом втратити право на проживання в резервації в результаті шлюбу з чужинцем або народження дитини від чужинця. Крім шлюбів індіанців з неграми-рабами, мали місце і шлюби з білими. В обох випадках, як правило, негри і білі одружувалися на індіанських жінках.

Вплив місіонерів позначився і на індіанській мові. Широке використання релігійної літератури, опублікованої на массачусетському діалекті, і зусилля місіонерів "вдосконалити" індіанські мови впливом на них, особливо в сенсі форми і стилю письменності. Багато індіанців говорили на двох мовах, і значне число іноземних слів увійшло в їх словник. В результаті цього серед прибережних індіанців до кінця XVIII ст. поступово відбувався занепад їх рідних мов.

Господарство в резерваціях доводилося в основному вести жінкам, так як чоловіки були зайняті роботою у білих і часто подовгу не бували вдома. Жінки доглядали за невеликими городами і худобою [4,c.76]. Однак більш важливим їх заняттям було виготовлення ремісничих виробів, які індіанці продавали білим. Про працьовитість індіанок свідчать виготовлені ними лубочні кошики. Найбільш імовірно, що це ремесло було запозичене у скандинавів, які жили на березі річки Делавер близько 1700 р. , а потім, пятдесят років потому, моравські індіанці передали його індіанцям району річки Гудзон і Коннектикуту. З цього часу вказане ремесло починає швидко поширюватися по району, де жили прибережні Алгонкіни. Елементом ти орнаменту, що увійшли до індіанське ремесло і одяг, свідчать про їх походження від європейського народного мистецтва. Індіанці в селищах білих продавали не тільки кошики, а й деревяні ложки, чашки, мітли, човни-довбанки. Європейці стали користуватися послугами індіанських знахарів, які лікували виключно травами. У свою чергу вони познайомили індіанців з європейськими лікарськими рослинами.

Делись добром ;)