« Домоводство» В.Н.Каразіна - українська паралель європейських економічних концепцій.

Василь Назарович Каразін народився у дворянській родині ЗО січня 1773 р.-- за два роки до ліквідації Запорозької Січі, за 10 років до усунення решток гетьманату, за 16 років до Французької революції. Ці події в Україні та Європі треба мати на увазі, бо вони багато в чому пояснюють пізнішу поведінку В. Н. Каразіна.

Місце його народження -- село Кручик Богодухівського повіту, Ук-раїнсько-Слобідської губернії. Батько Василя Назаровича за справну службу Російській імперії дістав село Кручик у винагороду, зрозуміла річ, разом з кріпосними селянами. Дослідники вважають, що по батьківській лінії В. Н. Каразін походить з грецького роду Караджі (мовляв, до цього прізвища на російський манер було додано «н»). Сам В. Н. Каразін говорив і про своє сербське походження. Та головним чином вчений почував себе українцем, до чого, очевидно, спричинилася мати-українка і українське оточення, в якому він формувався у дитячі роки.

Освіту, як дворянська дитина, В. Н. Каразін спочатку здобував у домашніх умовах, потім учився в Кременчузі та Харкові. Залишившись у 1792 р. без батька, В. Н. Каразін поступив на військову службу, під час якої відвідував Гірничий корпус, де опановував природничі науки. Що ж стосується суспільствознавства того часу, зокрема економічної теорії, то воно було репрезентоване просвітителями кінця XVIII ст., концепціями фізіократів та А. Сміта, які мали яскраво виражене антифеодальне спрямування. Просвітительські, фізіократичні та смітіанські економічні ідеї значною мірою підготували грунт для Французької революції, яка вплинула і на молодого В. Н. Каразіна.

Цьому сприяли соціально-економічні та ідейно-культурні обставини в Російській імперії, зокрема в Україні з її демократичними традиціями і близькістю до західноєвропейських країн. В Україні на рубежі XVIII--XIX ст. феодально-кріпосницькі відносини досягли апогею. Одночасно проходив процес переведення економіки на товарно-грошові відносини з характерною для них виробничою спеціалізацією сільського господарства, розширенням мануфактурного виробництва, створенням фабрик

Знайомство з працями та епістолярією Каразіна переконує, що він був добре обізнаний із західноєвропейською господарською дійсністю і економічною наукою, розумівся на суспільствознавстві, його течіях і концепціях, знав твори провідних філософів та економістів того часу. В. Н. Каразін, як і багато його ровесників, був прихильником ідей Французької революції. У 1810 р. він признавався, що в молодості не уник «спокуси... принад французького перевороту, котрий не тільки до губернії нашої, але й до глибин самого Сибіру проклав свій вплив на молоді уми». Щоправда, у зрілому віці ідеї Французької революції В. Н. Каразін називав облудними, але навряд чи він зумів остаточно від них звільнитись. Адже в тому самому творі, в якому йдеться про діяльність Вільного економічного Товариства, він зізнавався, що з ранніх літ перейнявся думкою про долю селян та їх право власності на землю. Це було корінне питання стосунків між селянами і поміщиками.

Про демократичність двадцятирічного В. Н. Каразіна свідчить той факт, що він одружився у 1794 р. з 14-річною кріпачкою Домною Іва-новіною. яка була вихованкою його матері. За цей вчинок йому постійно докоряли родичі. У жовтні 1798 р. він зробив спробу залишити Російську імперію разом з вагітною дружиною, але цей замір не вдався; В. Н. Каразін на кордоні був заарештований.

Будучи людиною кмітливою, він, не чекаючи покарання, написав на імя імператора Олександра І листа, в якому виклав широку програму державного управління. В результаті бранець перетворився на близьку до царського двору особу. Протягом кількох років В. Н. Каразін був великим авторитетом для Олександра І, який консультувався з ним практично з усіх державних питань.

Своє розуміння тогочасних економічних проблем В. Н. Каразін виклав у листах імператору, у статтях, соціальних проектах. Для означення господарства він часто користувався терміном «домоводство», очевидно, виходячи з того, що слово економіка походить від грецького і означає закон (правило) ведення домашнього господарства. Під до-моводством Каразін розумів і національне господарство, тобто економіку на макрорівні.

В. Н. Каразін був прихильником концепції освіченого абсолютизму, як і багато інших визначних громадсько-політичних діячів у тогочасній Європі. Отже, не дивно, що у своїх листах імператору Олександру 1 Каразін всіляко виправдовує монархічне правління, рекомендує зробити його гуманним щодо підданих, зокрема до закріпачених селян.

У листі до Олександра І за березень 1801 р. В. Н. Каразін вихваляє науку законодавства, яка ще вимагає удосконалення шляхом насичення її новими ідеями, що знайшли відображення у творіннях великих учених. Він радить не йти згубним шляхом Французької революції, а спиратися на право. Мовляв, імператор забезпечить «Існування поміщицьких селян, поставивши межі їх залежності, і тим дасть їм засоби відчувати іноді, в нагороду за свою працю, солодощі життя, не застосовуючи свавілля та інших методів, властивих відчаю і нездоланному рабству». У формі рекомендацій-надій В. Н. Каразін висловлював думку про те, що імператор здійснить заселення нових земель не насильно, що є страшним злом хоча б у силу невідомості про умови нових місць проживання. Нові місця заселення, за висловом В. Н. Каразіна, є «дійсно смертоносними по надзвичайній різниці кліматі». Він радив поселяти селян у прилеглі території, кліматичні умови яких не надто різняться від попереднього місця проживання.

Дослідники світогляду В. Н. Каразіна справедливо відзначають, що основним для нього економічно-правовим питанням було аграрно-селянське. Та інакше й не могло бути, позаяк кріпосництво в Російській імперії на той час було головним гальмом дальшого господарського поступу.

До того ж чужа українському селянству держава надто часто практикувала насильне їх переселення для освоєння і колонізації нових просторів. Те, що Каразін звернув увагу на негативний вплив незвичних кліматичних умов на життя і діяльність селянства, було дуже важливо. Нині, коли встановлено, що проблема виживання людей тісно повязана з навколишнім середовищем, застереження Каразіна набувають особливої актуальності і підкреслюють широкий діапазон осмислення вченим тогочасних явищ.

Висловлені В. Н. Каразіним думки про необхідність обмеження залежності селян від поміщиків співзвучні з концепціями фізіократів, що мали послідовників у державних структурах ряду європейських країн, зокрема Франції та Австрії. Наприклад, у Галичині, яка потрапила в кінці XVIII ст. під владу Австрії, імператор Йосиф II проводив аграрні реформи, спрямовані на обмеження поміщицького свавілля. Про ці реформи в сусідній Галичині, безумовно, було відомо Каразіну, який добре знав економічну і політичну ситуацію на українських землях, що перебували у складі Австрійської монархії.

В. Н. Каразін виклав доволі широку програму економічного розвитку, подавши пропозиції стосовно всіх основних секторів економіки, центральне місце в яких зайняли аграрно-селяиські проблеми. Разом з тим він відстоював інтереси промисловості та торгівлі. Цим сферам економіст відводив велику роль у господарському розвитку. «Торгівля,-- твердив В. Н. Каразін, -- оживляє всі частини політичного тіла, весь стан людей приводить у рух: отже, участь її повинна бути дорогоцінна».

У статті «Про причини постійного занепаду курсу в Росії і про засоби підняття його» В. Н. Каразін писав: «Дерзновенно беру на себе завдання: по-перше, доказати, що передача в руки приватних людей усіх казенних маєтків не зробить казні і престолу найменшої шкоди; по-друге, окреслити, наскільки дозволяють мені сили, способи до можливих і найвигідніших розпоряджень цього великого державного перетворення; по-третє, показати благотворний вплив, що має відбутися на всі галузі промисловості й торгів, на весь стан підданих». Наведені слова дають змогу не тільки проникнути в економічні погляди Каразіна, а й відчути його стиль і методи аргументації власної концепції.

Вчений доводив необхідність економічних змін, що мали поступовий характер. Особливо його турбувала доля державних селян, наявність яких не приносила користі ні їм, ні суспільству. В. Н. Каразін виходив з того, що кожне господарство повинне мати відповідне управління, а казенні селяни залишені самі на себе. Без нагляду, без поділу праці, без знання будь-яке господарство, підкреслював він, затухає. Економіст радив продати казенні землі, перетворити їх у «грошові», що створить такий капітал, одних процентів від якого буде достатньо на різні надзвичайні заходи. В основу граничних цін при продажу державних маєтків можна покласти повинності селян. Така оцінка, на думку Каразіна, буде зручніша від усіх інших і ближча до справедливості. «Я,-- признається економіст,-- приймаю за істину думку, визнану господарями майже всієї Європи, що з найпосереднішим доглядом всяке нерухоме майно повинно приносити своєму власникові щорічно чистого доходу двадцяту частку або пять процентів своєї ціни» .

Такі висловлювання не тільки характеризують економічні погляди В. Н. Каразіна, а й розкривають їх ідейні джерела. Протягом тривалого часу дослідники при вивченні економічних поглядів Каразіна, як, до речі, й інших українських економістів, аби не відступати від офіційних доктрин, шукали світоглядних джерел тільки у північного сусіда, принагідно вказуючи на українські обставини і українських попередників. Наприклад, В. І. Козловський до попередників Каразіна зараховував М. В. Ломоносова та інших російських учених і публіцистів, навіть не згадавши про тогочасний стан європейської економічної і філософської думки . В цілому ж маємо всі підстави розглядати наукові концепції Каразіна не як запозичення, а як українську паралель. До речі, саме так тлумачив їх І. Франко.

У 1805 р. В. Н. Каразін зробив спробу реалізувати деякі свої ідеї на практиці. В його селі Кручику в присутності селян, у тому числі з інших місцевостей, була проведена оцінка робочого дня. Встановили ціну однієї десятини землі. Вона дорівнювала 15 дням сільськогосподарських робіт. Тим же методом визначили ціну лісу, кубометра дров, будівель тощо. Селянин, одержавши ту чи іншу кількість сільськогосподарських угідь, мав платити поміщикові відповідну ренту. Тим, хто залишався без батьків, В. Н. Каразін виділяв хутір (0,5 десятини землі під будівлі, 7,5 десятини орної, десятину сіножаті). На думку економіста-реформатора через десять років, коли селянин відчує всі переваги свого володіння, йому треба буде надати право заборговувати і продавати свою ділянку з умовою, щоб не дробити землі через-смужками.

Вчений гадав, що таким способом можна полегшити долю селян.

Суть аграрної концепції В. Н. Каразіна зводиться до переведення поміщицьких селян на грошові чинші, щоб згодом надати їм атрибутів власників, тобто залучити селянські господарства до товарно-грошових відносин. Це був оригінальний метод звільнення селян від кріпосної залежності.

В. Н. Каразін надавав право сільським родинам віддавати своїх дітей на навчання різним ремеслам, після чого ремісники одержували хату на тих же умовах, що н селяни, але без земельних ділянок. Кожний ремісник повинен був заплатити поміщикові грошима або відробити 150 днів на рік. Як бачимо, передбачалося, що доброчинність поміщика сприятиме збільшенню його прибутків.

Розмірковуючи далі про організацію сільського життя, Каразін вважав, що двірська служба повинна складатися з вільнонайманих або з їх дітей. Ще у 1793 р. у селі Кручнку він створив сільську думу, куди входили, крім нього, ще двоє селян. Каразін застосовував систему податків і повинностей, яка враховувала вікові особливості працівників. Ці та інші новаторства сприяли впорядкуванню відносин у сільській громаді, будувалися на принципах раціоналізації і протистояли поміщицькій сваволі. В. Н. Каразін надавав великого значення економічним механізмам і мотиваціям у господарських процесах, які щораз більше детермінувалися товарно-грошовими відносинами.

Спираючись на господарський досвід і економічні експерименти у власному маєтку, український вчений у 1818 р. склав статут села Ане-шкіно поблизу Москви.

Економічні погляди Каразіна фактично передбачали руйнування кріпосницької системи в Російській імперії. І тому він мав моральне право написати 9 травня 1820 р. у листі до міністра внутрішніх справ В. П. Кочубея: «Я сміливо можу стати на суд потомків з моєю системою і на суд божий з моїми намірами».

Звичайно, в економічних поглядах В. Н. Каразіна є і консервативні елементи, які були даниною тій добі й тим умовам, в яких формувався і розвивався його світогляд. Однак учений постійно був у пошуку нових засобів і методів удосконалення господарських відносин, приведення їх у відповідність з вимогами суспільного поступу. При цьому він спирався на надбання української, російської та західноєвропейської економічної думки, залишаючись завжди патріотом свого краю.

Патріотичними мотивами вчений, здається, керувався в усіх своїх задумах і проектах, спрямованих на розвиток сільського господарства, промисловості, реформування аграрних відносин, науки і освіти.

В. Н. Каразін твердив, що домоводство повинно стати «пізнанням, зведеним до правил як математика, фізика і хімія». Він радив на державному рівні створити департамент статистики, щоб мати якомога повнішу картину економічного становища в імперії, зокрема в Україні.

Український вчений прагнув власними розрахунками показати неточність, а нерідко і надуманість статистичних описів його батьківщини іноземцями. Він цитував одного західноєвропейського дослідника, який писав, що Україна -- це «безмежна долина, гарна і плодоносна, але не щаслива тому, що її спустошує саранча». Зрозуміло, що довіряти таким іноземним сентенціям, як казав В. Н. Каразін, не можемо, і повинні розвивати власні статистичні дослідження.

У контексті поглядів В. Н. Каразіна на статистику цікавим і цінним є його дослідження під назвою «Пояснення деталей таблиці обставин народонаселення в Слобідсько-Українській губернії і порівняння виводимих із її перечнів (результатів) з детальними їм зробленими із таких же обставин інших губерній Російської імперії та інших земель Європи». Ця праця, очевидно, була зреферована 26 листопада 1826 р. на засіданні Філотехнічного Товариства. Спираючись на тогочасну де-мостатистичну науку, використовуючи праці Т. Мальтуса, український вчений провів аналіз розвитку населення за 1808--1817 рр. у розрізі сіл і повітів Слобідсько-Української губернії. У таблиці наводяться дані про кількість народжень, смертей і шлюбів за 10 років у порівнянні з такими ж даними в інших регіонах Російської імперії та країнах Західної Європи . На основі проведеного аналізу дослідник зробив оптимістичні висновки щодо розвитку населення в Слобідсько-Українській-губернії та й взагалі в Російській імперії.

Зібрані й проаналізовані В. Н. Каразіним демостатистичні матеріали свідчать про велику працездатність і широку зацікавленість їх автора, а також становлять надзвичайно цінне джерело для проведення історико-порівняльних демостатистичних досліджень. Це говорить про те, що на той час йшло вже формування демостатистичної науки в Україні. Адже завдяки роботі, проведеній вченим, нині є можливість порівняти розвиток населення Слобідської України протягом майже 200 років.

У своїх дослідженнях, проектах, задумах В. Н. Каразін, як правило, виходив з практичних потреб. Більшість його статей, доповідей, листів є спробою відповісти на питання, які ставило тогочасне життя, пізнання якого давало йому змогу вдосконалювати дослідницький інструментарій. Саме це зробило Каразіна прихильником статистичних методів, які він ефективно використовував насамперед в економічних розрахунках. Це підтверджується і його дослідженням «Дещо про кадастр» (1839 р.), в якому Каразін намагався дати своє обґрунтування ціни землі. Оцінка землі, на його думку, має корелюватися із ціною виконуваних робіт і через кожні п"ять років змінюватися.

Попередні дослідники економічних поглядів В. Н. Каразіна на перше місце ставили його праці з аграрних проблем. Однак не буде перебільшенням, якщо сказати, що В. Н. Каразін увійшов в історію передусім як реформатор у сфері освіти і науки. Цим галузям людської діяльності він надавав особливого значення. Зокрема, завдяки його старанням було створено перший у Східній Україні університет у Харкові. Цей заклад, за задумом Каразіна, мав стати осередком інтелектуальних сил усієї Наддніпрянської України.

У жовтні 1802 р. Каразін звернувся з листом до імператора Олександра І з проханням дати згоду на відкриття університету в Харкові.

На зборах дворян Слобідсько-Української губернії 1 листопада 1802 р. вчений говорив: «Блаженний вже стократно, якщо випадок дав мені можливість зробити маленьке добро надто любимій моїй Україні»¹².

29 серпня 1803 р. В. Н. Каразін подав на розгляд повному складу Дворянських Зборів Слобідсько-Української губернії проект заснування Харківського університету, в якому були розписані навіть штатні посади ^І. Цей проект став основою постанови про відкриття університету. «Сей університет,-- писав І. Я. Франко,-- зробився натуральним центром науки, що не могла не торкатися місцевих відносин і місцевого населення».

Роль В. Н. Каразіна в організації Харківського університету аж ніяк не зводилась до укладання його статуту, клопотів, повязаних з дозволом на його відкриття тощо.

Василь Назарович добровільно взяв на себе чималі матеріальні витрати. У листі до князя Адама Чарторизького 21 листопада 1804 р. Каразін писав: «Князь! Вам відомо, частково, до якого рівня розорене моє майно шаленими зусиллями сприяти блискуче просвіті та розквіту України, моєї Батьківщини. Мені боляче було бачити її, багату і дарами природи, і талантами її мешканців, у нарузі й приниженні, і я мріяв, що одного мого пориву і малих моїх засобів достатньо на те. щоб знищити перешкоди, поставлені до її успіхів»¹. Завдяки зусиллям Каразіна місцеве дворянство зібрало 400 тис. крб. на заснування університету.

Прагнучи всіляко сприяти розвитку наукового потенціалу України. впровадженню наукових винаходів у практику, Каразін великі нядїі покладав на організоване за його активною участю Філотехнічне Товариство у Харкові, соціальну базу якого становило освічене дворянство. «Нас врятувати може, -- казав Каразін, -- єдино негайне використання в ділі освіченого дворянства».

В. Н. Каразін добре розумів колоніальний характер економіки України у складі Російської імперії. Про це він досить відверто писав у 1814 р., підкреслюючи, що у південних губерніях Російської імперії «малочисленні капітали» здійснюють обороти «без помітного приросту... Від того ми змушені збувати наші вироби точно в такому вигляді, як природа нам їх дала, і, маючи всі предмети для фабрик, ми майже всі свої потреби задовольняємо із далека, платячи за перевезення в середину Росії і назад; оплачуючи бідними нашими грошима бариші десяти перекупщикам, через руки яких проходять спершу сировинні наші вироби, потім повертаються до нас обробленими»^:.

Каразін вважав недопустимим однобокий розвиток продуктових сил, внаслідок чого в одних районах скупчуються промислові виробництва, а інші перетворюються на сировинні придатки, що в відому веде до зниження господарської ефективності. Наприклад, необроблені шкури з Полтави, Катеринослава, Харкова та інших місцевостей України везуть до Москви і Болхова, а потім звідти повертають вам готові вироби. Навіть важко уявити, говорив В. Н. Каразін, але це факт, що «ми пшеницю продаємо в Орел або в Москву і купуємо дорогою ціною борошно, яке привозять звідти, зроблене з цієї пшениці… На один Харківський ярмарок привозять за 500 і 700 верст свічки, зроблені з воску, який куплено тут на попередньому ярмарку». Це ж можна сказати і про білий мед, сир, український тютюн тощо.

Читаючи ці та подібні рядки В. Н. Каразіна, не можна не дивуватись його проникненню у сутність господарських звязків, у характер взаємин метрополії й колонії. Його можна вважати першим українським вченим, який науковими методами довів, що економіка України у складі Російської імперії має колоніальний характер. Причому це було зроблено не тихцем, а на повний голос.

Заглиблюючись у причини економічної відсталості України, В. Н. Каразін вказував на те, що низький рівень споживання фабричних виробів, вузькість українського ринку і як наслідок -- обмеженість потреб населення створюють перешкоди для розвитку промисловості.

Творча спадщина В. Н. Каразіна давно привертала увагу дослідників. У 1891 р. Я. В. Абрамов присвятив йому окрему розвідку, а в 1895 р. український історик Д. І. Багалій помістив про нього прихильну статтю в «Енциклопедическом словаре». Докладне дослідження про життя і діяльність Каразіна опублікував у 1905 р. на сторінках «Киевской старинн» М. Тихий, а в 1910 р. у Харкові Д. І. Багалій видав обємну книгу творів, листів і статей Каразіна. Це видання й нині залишається єдиним джерелом вивчення світогляду вченого і громадського діяча…

Економічні погляди В. Н. Каразіна докладно вивчали у 50--60-х роках XX ст. такі дослідники, як А. Г. Слюсарський і В. І. Козловський , які зробили перші спроби оцінити економічні погляди українського вченого-економіста. На той час припадає й намагання зясувати також філософські погляди вченого . У 1975 р. у Мюнхені була видана монографія Ю. Лавріненка про В. Н. Каразіна до 200-річчя від дня його народження, в якій автор дав високу оцінку українському вченому-енциклопедисту, політичному і культурному діячу, порівнявши його з американцем Бенджаміном Франкліном .

Але досі залишається суперечливою оцінка економічних, філософських і суспільно-політичних поглядів В. Н. Каразіна. І це не дивно, адже вони відбивають реалії нашої епохи. Видатний український вчений і громадський діяч І. Я- Франко зараховував Каразіна до українських лібералів, який сформувався «потрохи під впливом Сковороди». З такою оцінкою можна погодитися. Тим більше, що Каразін і сам признавався у симпатіях до мандрівного філософа, збирав матеріал для написання про нього монографічного дослідження. Сковорода і Каразін творять певну генетичну ланку в еволюції української економічної думки.

Однак не можна в повному обсязі ні зрозуміти, ні оцінити наукову спадщину В. Н. Каразіна, якщо шукати в ній тільки національні джерела і витоки, бо вона увібрала в себе тогочасний доробок європейської наукової думки. Зміст «домоводства», рівень відкриттів і винаходів Каразіна, всю його багатогранну зацікавленість, що має воістину енциклопедичний характер, можна належним чином поцінувати тільки у загальноєвропейському контексті. Каразін -- це не просто слобідсько-український самородок, а людина європейської освіченості й наукового мислення, його наукова спадщина і громадська діяльність могла б бути окрасою найрозвиненішої нації. Та вона належить Україні.