logo search
64, 65, 66, 68

64. Виклики глобальній цивілізації у ххі ст.

Протягом останніх десятиліть глобалізація проявлялась і досліджувалась як ключова тенденція людського розвитку. Сучасні системні трансформації надають їй нової якості — із тенденції глобалізація переростає у всепоглинаючий процес, що має складну мотиваційну природу, позитивні та негативні впливи системного характеру.

Досліджуючи проблеми і особливо перспективи глобалізації, важливо уникнути «позитивної ейфорії» стосовно цікавої з багатьох точок зору архітектури майбутнього, розуміючи, що навіть успадкованих проблем (забруднення навколишнього середовища, виснаження життєво важливих природних ресурсів, бідність і зростаючий розрив між країнами в «якості життя» і охорони здоров’я тощо) вона, уособлена міжнародними організаціями, вирішити не спроможна, як це не змогли зробити і транснаціональні корпорації.

На перший погляд діяльність міжнародних організацій немовби концентрує світову регулятивну волю, дає змогу вирішувати глобальні проблеми глобально інституйованими засобами. Однак навіть із останньою фінансовою кризою далеко не планетарного характеру такий могутній світовий уніфікатор світогосподарського розвитку, як МВФ фактично не впорався. Спекулятивно-приватні фінансові дестабілізатори виявились могутнішими або, іншими словами, їхня дія потребувала якісно нових регулятивних протидій, а ще правильніше — упереджень. Оновлювана структура СОТ, котра регулює до 95% світових товарних потоків, тільки підійшла до вирішення проблем міжнародного обміну послугами та інтелектуальною власністю. Незважаючи на очевидні багаторічні зусилля МОП та інших профільних міжнародних організацій, масштаби нелегальної міграції населення посилюються.

Більше того, превалювання масової матеріально споживчої мотивації (державної, міждержавної, корпоративної, особистої) вивільняє загрозливі для розвитку людської цивілізації морально-етичні ніші. Універсальний у планетарному масштабі характер має і духовна деградація, спричинена багато в чому «вестернізацією» країн і цілих регіонів світу, котрі традиційно базувались на інших, якісно відмінних, наприклад від американських, культурних цінностях. Багато з того, що Дж. Сорос назвав «кризою глобального капіталізму», академік Ю.Пахомов ще раніше трактував як прояви кризи цивілізаційної.

Сучасні локальні конфлікти та війни, міжнародний тероризм мають глобальні релігійно-етнічні та соціально-економічні витоки, безпрецедентні прояви і вочевидь матимуть глобальні наслідки.

Переважно кількісні відмінності між «центром» і «периферією», «північчю» й «півднем», «заходом» і «сходом» виглядатимуть примітивними і малозначущими у порівнянні з можливими принципово новими якісними відмінностями. Нівелювати їх може лише нова хвиля науково-технологічного процесу, для чого необхідні консолідовані у глобальному масштабі надзусилля.

Виходячи лише із теоретичних уявлень, диференційованих відповідно до практичних потреб сьогодення, не можна чітко визначити політичні, економічні, соціальні та інфраструктурні параметри майбутньої глобальної організації людей і націй. Це потребує не тільки осмислення у повній мірі такого з феноменів, як, наприклад, формування глобальної мережі Інтернет, а й інтелектуальних надзусиль у розумінні видатних природничо-філософських передбачень На сьогодні для кожної країни важливими є не тільки стратегічні геополітичні орієнтири розвитку дво- і багатосторонніх міжнародних взаємовідносин, але й орієнтири загальноцивілізаційні, тісно взаємозв’язані з глобальними детермінантами успіху національних економік — інтелектуалізацією із здатністю до постійних інновацій, соціалізацією з пріоритетом якомога повнішого самовираження особистості, екологізацією виробництв і середовища життєдіяльності. Всі національні економіки є перехідними з огляду на формування контурів майбутньої світогосподарської структури.

65. Конференція в Локарно. Спроба політичного вирішення німецької проблеми шляхом створення системи гарантій (Рейнський гарантійний пакт) та арбітражних договорів. Берлінська криза 1958-1961 років та її вплив на міжнародні відносини.

Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної інтеграції Німеччини в Версальську систему та об’єднання Західної Європи. В цій конференції взяли участь Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща та Чехословаччина.

Було вироблено ряд угод, які передбачали наступне:

• Взаємне гарантування кордонів та зобов’язання про ненапад між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Бельгією.

• Арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок.

• Прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця в Раді. Прийняття відбулося 8 вересня 1926 року.

Підсумки Локарнської конференції:

• Угоди було укладено в інтересах Німеччини. Німеччина домоглася відносної “рівноправності” з великими державами. Західні держави вважали Локарнську конференцію позитивним кроком в перед, в той час як Німеччина вже тоді вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і до відновлення своєї могутності.

• Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по суті економічну базу а Локарнська конференція політичне оформлення блоку капіталістичних країн Європи з відвертим антирадянським змістом.

В 1925 году был подписан Рейнский гарантийный пакт, содержавший обязательства Франции, Германии и Бельгии уважать неприкосновенность их границ и не нападать друг на друга. Это было первое после войны признание Германии как равноправного партнера. В 1926 году Германия была принята в Лигу Наций как постоянный член Совета. Тем самым ей был предоставлен статус великой державы. Все это делало международные отношения более устойчивыми.