7.Становище православної церкви

Головною причиною занепаду православної церкви в Україні була втрата власної держави. Щоб протидіяти польському католицизмові, який через розгалужену мережу католицьких колегіумів і друкарень невпинно поширював вплив на нові східні землі, Українська православна церква мусила виробити власну систему освіти. Але ні достатньої кількості книжок, ні відповідних навчальних закладів для вищого духівництва не було.

Становище Української православної церкви ускладнювалося й зовнішніми обставинами. Захоплений турками 1453 р. Константинополь утратив статус православ'я, а відтак не міг надати потрібної підтримки православній церкві України.

Натомість із кожним роком дедалі потужнішою ставала Московська митрополія, яка прагнула перебрати славу згаслого Константинополя. Проголошення 1589 р. самостійності Московського патріархату і надання його главі титулу патріарха Московського та всієї Русі надзвичайно занепокоїло українців, оскільки промовисто свідчило про наміри Московського царства щодо українських земель.

Думки православних щодо унії з католиками

Розуміючи всю складність ситуації, у якій опинилася рідна церква, представники вищого духівництва і шляхти та українські магнати дедалі більше схилялися до ідеї об'єднання з римо-католицькою церквою.

ЦЕРКОВНІ СОБОРИ В БЕРЕСТІ 1596 р.

Аби пришвидшити втілення ідеї унії в життя, двоє з православних єпископів - найбільші її поборники Іпатій Потій та Кирило Терлецький - вирушили в подорож до Рима, де наприкінці 1595 р. відбулася їхня зустріч з із папою Римським та офіційна церемонія з'єднання єпископів із католицькою церквою.

Та, попри згоду сторін, остаточне рішення щодо унії, за традицією, мав винести церковний собор.

Його було призначено на 6 жовтня 1596 р. у м. Бересті (нині Брест у Білорусі).

До Берестейського собору готувалися не лише прихильники унії, а й її противники.

Прихильники унії:

польський уряд;

митрополит Михайло Рогоза та єпископи.

Противники унії:

князь Василь-Костянтин Острозький, який очолив антиунійну боротьбу;

єпископи львівський Гедеон Балабан та перемишльський Михайло Копистянський;

братства та монастирі;

більшість шляхти і міщан;

селянство.

Не дійшовши згоди навіть щодо спільного засідання, кожна зі сторін 8 жовтня 1596 р. розпочала свій окремий собор.

Прихильники унії поводили собор у міській церкві Св. Миколая. затверджено попереднє рішення про утворення греко-католицької церкви. Король Сигізмунд ІІІ підтримав унію і визнав чинною ухвалу уніатського собору. Противники унії зібралися в палаці, де зупинився Острозький. Засудили унію і владик-відступників.

Нова церква підпорядковувалась папі Римському.

Було визнано деякі засади католицького віровчення (догмати), зокрема догмат про походження Святого Духа від Отця й Сина (православні визнають, що Дух Святий походить лише від Отця).

Церковні обряди, свята, таїнства, особливості храмового будівництва, іконопису, церковного співу залишалися православними, а мовою богослужінь - церковнослов’янська мова.

Греко-католицьке духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків.

Уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади.

Греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Що ж до української православної церкви, то вона, попри велику кількість прихильників, опинилася поза законом.

Українців було розділено ще й церквами. Отож подія, покликана об’єднувати, посилила протистояння, бо противники унії висловили твердий намір усіма силами борися проти неї.

Питання про дослідження історії Берестейської унії 1596 року наразі розглядається єдиним способом — способом макроісторичного аналізу в контексті загальної історії церкви в Україні-Русі. Такому загальному поглядові на проблеми унії 1596 р. для наукової рівноваги мусить бути протиставлений метод локальних досліджень історії унії, враховуючи особливості запровадження унійних ідей та адміністративно-церковних змін на рівні місцевих соціальних адміністративно-церковних структур.

Історія поширення унії в Києві та проблема функціонування тут уніатської церкви є саме тим регіональним питанням, котре може розглядатися як окремий період в історії унії. Проте, саме Київ можна вважати кардинальним пунктом в церковно-національному конфлікті України кінця XVI — початку XVII ст., відкіля почалася хвиля масового релігійного, національного й соціального конфлікту в Україні.

Життя Києва як духовного центру на кінець XVI ст. являє собою картину досить активної адміністративної та господарської діяльності, по котрій залишився великий спадок актів судових маєткових процесів, інвентарів, регестів, копіаріїв документів та багатьох інших джерел. Підтриманий королівською владою активний економічний колонізаційний рух на центрально-південних українських територіях, безумовно, торкнувся матеріальних інтересів православної церкви, здебільшого її земельних прав. Цьому питанню, як головному життєвому чиннику, була присвячена діяльність церковних ієрархів, котрі особисто брали участь у процесі нагромадження і правового закріплення маєтків за монастирями, церквами і за самою митрополичою кафедрою — Софійським собором. Особливу роль у цьому процесі відігравала фігура архімандрита Києво-Печерського монастиря Мелетія Хребтовича-Богуринського, котрий обіймав цю посаду з 1574 р., одночасно будучи єпископом володимирським і берестейським. Не торкаючись політичних стосунків української церкви з Царгородським патріархатом цього часу, варто звернути увагу на адміністративні призначення та земельні підтвердження, здійснені патріархом Єремією в часи його перебування у Києві. Відоме призначення М. Хребтовича патріаршим протофроном було здійснене разом з підтвердженням володіння обителі (широко відома грамота про право власності монастиря на місто Васильків). Загалом за часи печерського архімандритства М. Хребтовича з 1574 до 1594 року «збирання» земель монастиря відбувалося способом більш як тридцяти судових процесів з різними особами. Результати цих земельних воєн були зафіксовані 1593 р. в описі маєтностей обителі за наступника Мелетія Хребтовича — Никифора Тура.

Складна політична ситуація в Україні кінця XVI — початку XVII ст. спричинила відомий конфлікт у середині церкви. Розкол у вищих церковних колах як результат Берестейської унії може розглядатися з точки зору церковного канонічного права як порушення основ християнської моралі. Різноголосся процесу національно-релігійної самоідентифікації в колах вищого кліру, представленого в Бересті, дало яскраву картину внутрішнього розкладу духовних основ церкви, її глибокої кризи. Характер дій обох сторін під час самого собору і після нього залишають враження категоричного несприйняття сторонами одна одної. Грамота від 9 жовтня 1596 р. митрополита Михайла Рогози архімандритові печерському Никифорові Туру містить звинувачення архімандрита у протидії уніатам та непідкоренні владі нової легітимованої церкви.

Природа конфліктів між двома ієрархіями в цей час навряд може бути пояснена лише усвідомленням чи неусвідомленням сторонами національної й релігійної приналежності. Безперечно, йшлося про політичну владу і володіння великими матеріальними цінностями. З боку уніатської адміністрації було проголошено не тільки розуміння необхідності відмови від матеріальних благ на користь духовних основ (статут василіанського чину 1617 р.), була засвідчена відмова від кількох старих володінь митрополії у 1615 р.

Відомий в історіографії момент передачі до рук уніатської адміністрації митрополичої кафедри — собору св. Софії — яскраво описаний в збережених судових документах 1600 р. Зустріч біля воріт Верхнього міста представників митрополита І. Потія (возним генералом Лавріном Лозкою, київським підчашим та кількома свідками) з представниками капітули печерської (слугами монастирськими Федором Мироновським, Пилипом Князиком, Филоном та іншими) за своїм напруженням досягла вищого рівня. Проте, до відвертого збройного конфлікту справа не була допущена, і уряд нового митрополита був введений до собору. Деталі цього акту — замкнений цвинтар, ключі, що зберігалися у попа Филипа, убоге начиння («толко книг неколко и... образов немного, и то старых простых») — свідчать про убогий стан собору, що, втім, було звичайним явищем у церковному житті Києва того часу. Інакше склалося з подальшим введенням цієї ж адміністрації у володіння маєтками кафедри. Згадана печерська капітула на чолі з Плетенецьким не тільки не допускала уніатську адміністрацію до введення у володіння, а й не давала вносити позови від свого імені до київських гродських книг, і позивачі в особі возного генерала Семена Смолянського змушені були їх вносити до магістратських книг.

Незважаючи на кілька королевських декретів про передачу маєтків митрополії Іпатію Потієві, більшість населених пунктів залишалася поза межами нової юрисдикції.

Загалом процес поступового введення у володіння уніатської влади тривав до 1618 р. і був переведений, зрештою, в площину звичайних земельних судових конфліктів. Для ведення цих справ 1610 р. митрополитом І. Потієм був призначений намісник Якуб Хрушлинський і висвячений на Видубицьку архімандрію Антоній Грекович, духовний намісник митрополії.

Всі ці події, зрештою, підготували ґрунт для вбивства в лютому 1618 р. Антонія Грековича, котре навіть у ті часи було сприйняте як кривавий злочин.

Хрестоматійно відомі акти висвячення патріархом Феофаном на митрополита Йова Борецького та події, пов'язані із заснуванням у Києві братства, безперечно, змінили позиції сторін у церковному конфлікті на користь прихильників православ'я. Сам бурхливий розвиток духовного життя у 1610—1620 рр. був, очевидно, викликаний впливом нових ідей і нових релігійних ознак.

1624 р. київське православне духовенство було готове вести переговори з уніатською владою про можливість створення в Україні незалежного патріархату. Пункти для переговорів, підписані особисто уніатським митрополитом і шістьма ієрархами, свідчать про серйозність намірів:

Відповіді на численні судові позови та заяви уніатської адміністрації від цього часу набули характеру заяв. Номінально, до 1637 р. лише Києво-Видубицький монастир залишався у володінні митрополита Й. В. Рутського. Після його смерті уніатська церква втратила храми в межах Києва.

Висновок

Проаналізувавши історичну інформацію, можна зробити висновки. Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політику польських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття для боротьби з протестантами покликали в Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.

Безпосередніми приводами до унії були:

- невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

- бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

- намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

Оскільки унія іноді насаджувалася силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер — і водночас була боротьбою українського та білоруського народів за збереження й зміцнення зв'язків між ними. Вирішальну роль у ній відіграли селянсько-козацькі повстання кінця 16 століття — 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціального гніту польських та українських феодалів та іноземного панування.

Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського.

1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновлено вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.

Внаслідок опору українського і білоруського народів польсько-шляхетський уряд на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Народна визвольна війна 1648—1654 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.

Ця історична подія показує величезний вплив церкви на управління населенням. Та ще раз підкреслює, що свобода віри дає можливість уникати великої кількості національних державних та суспільних непорозумінь.

Якщо перенести події Берестейської унії на сьогодення, ми розуміємо, що різноманітність вірувань людей можуть створювати певні конфлікти. Що підтверджує необхідність створення та підтримки релігійних інститутів, та вивчення різних вірувань, пошук спільних рис та поступову глобалізацію релігії, для підтримки миру на планеті.

Література:

1.Історія України. Посібник. За ред. В.А.Смолія. – К: Просвіта, 1997

2.Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998

3.Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К.: Лыбидь, 1993

4.Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

5.Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000.

6.Довідник з історії України.За ред. І. Підкови та Р. Шуста. - К.: Генеза, 1993.

7.ГАЛИЧИНА. Берестейська унія — поступ у Європу

8.Рад. енциклопедія історії України. — К., 1969. — т.1.

10. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

11. Діяння Собору Греко-католицької церкви у Львові 8—10 березня 1946, Видання Президії Собору, Львів 1946.