logo search
Методичка Культура КУНАШЕНКО 2

2.Періодизація епохи Відродження. Антропоцентризм – головна ідея Ренесансу. Петрарка і Бокаччо.

Відродження (з франц. Ренесанс; італ. Ріначіменто) – це період, а також гуманістичний рух в історії європейської культури, який знаменує кінець середньовіччя і початок сучасності. Ренесанс виник в Італії в XIV ст., поширився в західних краї­нах (Північне Відродження) і досяг найбільшого розквіту в середині XVI ст. До кінця XVI – початку XVII ст. помітний зане­пад Ренесансу, який називається маньєризмом.

В епоху Відродження на перше місце піднімається людина, її індивідуальність. Душа воскресає в кожній людині, і світ сприймається нею яскравіше, миліше і радісніше, ніж у середньовіччя. Нова ідея сколихнула людство. Духовну енергію, що накопичувалася протягом довгих середніх віків, а дух стримував її всередині людської оболонки, епоха Відродження звільнила, розкріпачила і ніби вдихнула у твори мистецтва, науки і філософії. На п’єдестал культури піднялася індивідуальність. Рене­санс відкрив людське «Я» та його велич. Нескінченний світ людина змогла побачити в собі як власний внутрішній світ. Антропоцентризм став ведучою і головною ідеєю світогляду епохи Відродження.

Початок Відродження в Італії пов’язаний з іменами письменників Петрарки і Боккаччо, які далі розвивали традиції Данте в збагаченні мови «дольче стиль нуово» («солодкого нового стилю») і народного – «вульгаре».

Світські настрої, що намітилися в соціальній психології і моралі, стали однією з характерних рис духовної атмосфери, у якій формувалися гуманістичні ідеї. Народження нового світогляду, що став ідейним знаменням ренесансної культури, більшість дослідників пов’язують з ім’ям Франческа Петрарки, який кинув сміливий виклик схоластичній науці. У творчості Петрарки лежить початок багатьох шляхів, якими йшов розвиток ренесансної культури в Італії. Схоластиці, заснованої на формнль но–термінологічному методі, Петрарка протиставляє науково знання, що спирається на життєвий досвід, накопичений практикою людського буття; щастю в «Граді Божому» – земно людське шастя; духовній любові до Бога – піднесену любов до земної жінки.

Ідеї, які відображені в «Декамероні» Джовані Боккаччо, – це прославляння земних радостей, рівність людей незалежно від їхнього походження. У цьому творі також відображена думко про те, що людина благородна не за своїм соціальним походженням, а тим, які вчинки вона робить.

Однією з головних ідей «Декамерона» є любов до себе. Вона приводила читача до піднесення ролі власної особистості. Показова в цьому розумінні канцона, яку проспівала одна з героїнь, коли були розказані новели першого дня: «Я від вроди моєї п такому захопленні». Канцона говорить про безмежну любов до самого себе. Мова йде про насолоду багатствами: тілесними, душевними, духовними, своєї особистості. У цій канцоні відби лася епоха, вона відкрила людське «Я» як чудо з чудес.

Розвитку літератури сприяло відкриття друкарства (1450 р.). Це був великий винахід, який дозволив багаторазово збільшити видання книг, на відміну від переписування їх у скрипторіях, а також вивести з–під монополії церкви нові тиражі.

Духівництво усе більше стало втрачати свій авторитет і позиції. Критичне ставлення до Біблії нідерландського гуманіста Еразма Роттердамського (1469 – 1536) та інших мислителів внесло революційний вклад у розвиток Реформації. «Похвала дурості» Еразма активно вплинула на зміну відносин із Церквою й існуючими вдачами у суспільстві. А у творі «Зброя християнського воїна» були сформульовані християнські моральні принципи для проведення політики сучасного правителя, який за його словами, був «слугою народу». Зміні світогляду супроводжували кровопролитні війни. Це призвело до відвернення ряду європейських країн від католицизму, тобто до появи різних форм протестантизму.

  1. Піко делла Мірандола і Альберті – виразники думки про достоїнства людини.

Епоха Відродження в цілому породила багатьох геніїв. Людство свято зберігає імена, титанів, породжених епохою Відродження, яких дала Італія: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, Тиціана, політичного діяча Макіавеллі, філософів Альберті, Бруні, Валла, Фічіно. Миколи Кузанського, зодчих Брунеллески і Браманте. Франція подарувала історії Рабле і Монтеня, Англія – Мора, Бекона, Сіднея, Шекспіра. Іспанія – Сервантеса, Польща – Коперника. Німеччина – Беме, Мюнцера, Кеплера. У творах усіх цих авторів присутня думка про те, що гармонійність створеного світу виявляється скрізь: у діях стихій, ході часу, розташуванні зірок, природі рослин, тварин.

Культура епохи Відродження відображає синтез рис античності і середньовічного християнства, а світоглядною основою секуляризації культури виступає гуманізм. Він виявляється й у вченні про «достоїнство людини» Манетті (1396 – 1459), і у вченні про «свободу волі» Лоренцо Валла (1407 – 1457), і в поглядах на людину як мікрокосм Піко делла Мірандоли (1463 – 1494). Гуманістичний антропоцентризм виявляється також і у філософському вченні Миколи Кузанського і пантеїзмі Фічіно і Джордано Бруно.

В другій половині XV – початку XVI ст. італійська гуманістична думка набуває усе більш широку філософську основу щодо ідеї достоїнства особистості. Ця тема вперше була розглянута з гуманістичних позицій на початку 50-х рр. XV ст. у трактаті «Про достоїнство і перевагу людини» Джаноццо Манетті. Проблема достоїнства людини всебічно розглянута і гуманістично вирішена у філософії Джованні Піко делла Міран­доли. Він увійшов в історію італійського гуманізму як оригінальний філософ, сміливо виступивши проти догматизму схоластики, як пристрасний захисник прав розуму, творчого мислення.

У творах ГІіко подане обґрунтування достоїнства людської природи в новому гуманістичному його розумінні. Спираючись на античні ідеї (людина – центр Всесвіту) і пов’язуючи їх із християнським вченням про створення людини Богом, Піко змінює головний зміст останнього (людина створена за образом і подобою Бога). Він приходить до висновку, що людина сама вільний творець власної природи, і це є, на думку філософа, винятковим привілеєм людини. Саме завдяки цьому людина повинна піднятися над усіма смертними істотами.

Отже, згідно Піко, Бог створив людину за своїм образом і подобою, але і надав їй самій змогу творити свій образ. Центральне місце у світі забезпечило людині близькість і вплив всіх інших створінь Бога. Сприйнявши їхні найважливіші властивості, людина як вільний майстер остаточно сформувала свою сутність і тим самим підняла над іншими творіннями. Цей гімн творчим можливостям людини, вільному вибору дозволяє поба­чити в тезі про свободу волі, що відрізняє людину від інших істот, центральний момент вчення Піко про достоїнство людини. Як межа людської природи висуваються у вченні Піко закони природи. Переступивши їх, людина втрачає своє достоїнство над іншими творіннями. Його основу Піко бачить у здатності розуму до творчості в процесі пізнання законів природи, у чому і полягає головний зміст людського буття. Ствердження високого достоїнства людини та її творчих можливостей, права на вільнодумство, визнання необхідності духовного розвитку, підкреслення ролі філософії у формуванні свідомості людей роблять вчення Піко однією з вершин у розвитку ренесансного знання, до якого спрямувалася нова культура, що досягла великих результатів до кінця XV ст.

Філософ-гуманіст глибоко вірить у велич розуму людини, силу її творчих здібностей і надихає своєю вірою інших. У силі духу і творення людина подібна Богу, вона і є земний бог, «не обмежений ніякими межами» у прояві величі своєї натури. Ця думка стає апогеєм у його творчості.

Ім’я Леона Баттиста Альберті (1404 – 1472) – одне з найбільш видатних у культурі італійського Відродження. Воно пов’язане з відстоюванням ідеї свободи людини у виборі своєї долі. Людина виняткової освіченості, Альберті займався найрізноманітнішими областями науки і мистецтва, виявляючи найширшу ерудицію і блискучі здібності. Математика, механіка, картографія, філософія, етика, естетика, педагогіка, теорія архітектури, живопису і ліплення – таке коло його творчих інтересів, що включали також літературу й архітектурну практику. Ідею того, що людина, а не Бог визначає долю, Альберті виклав у роботі «Людина і фортуна».

Проблема приречення – одна з центральних у християнській теології.

Питання про співвідношення волі свободи людини і свободи її дій із Божественним приреченням викликало гострі суперечки. Альберті стверджує, що особливе становище людини у світі визначено її причетністю до земного і небесного. Ця подвійність – відмінна й у той же час доконана властивість її природи. Досконалість же вміщена в активних здібностях людини рухатися, почувати, бажати з метою найкращого пристосування до зовнішнього світу і самозбереження. Альберті бачить у людині гармонійний початок, що виступає в єдності різноманітних форм її діяльності. Гармонія життєвих функцій людини – необхідна умова його існування – виливається в гармонію людини і світу. Людина не стільки протистоїть природі, будучи вищим її творінням, скільки зливається з нею. Альберті стверджує, що у світі живого царює лише один бог – Природа. Увесь світ природи підлеглий строгим законам. Порушити їх не може жодне з її створінь, але кожне несе визначену функцію. І люди підлеглі цій закономірності настільки, що саме «життя людини є грою Природи».

У міркуваннях Альберті чітко прослідковується гуманістичний підхід до вирішення проблеми. Підвладність закону природи припускає в той же час свободу розуму і волі. Досконалість, розумність, доцільність – природні початки світу. Специфіка людини – усвідомлення цих принципів і вільне наслідування їм.

Серед тих, хто вважав, що досвід відкриває шлях до проникнення в закони природи, був геній епохи Відродження – Леонардо да Вінчі, який доводив те, що закони пізнаються розумом, тому що сама природа влаштована розумно. Посередником між досвідом і знанням учений вважає математику, покликану розкрити раціональний порядок речей, що вкладається в співвідношеннях «золотого перетину». Саме він, Леонардо да Вінчі, дав таку назву дії в природі загального закону гармонійної єдності. Він широко використовував математику в експериментальних дослідженнях фізичної природи речей.

  1. Мистецтво Відродження.

З вірою в силу людського розуму пов’язана і переконаність Леонардо в безмежних творчих можливостях людини. Утілен ням цієї гуманістичної ідеї була творчість самого Леонардо, чий геній проявився в багатьох областях науки, у винахідництві, мистецтві. Особливо високо цінував Леонардо да Вінчі творчість художню, у якій бачив втілення безпосереднього зв’язку творення з науковим пізнанням світу. Серед мистецтв перше місце він відводив живопису. Вчений і художник, він завжди підкреслював його близькість і подібність із наукою. Широко відомі його живописні роботи, такі як «Поклоніння волхвів», «Мадонна з квіткою», «Таємна вечеря», «Мона Ліза» («Джоконда») і багато інших. Вони відрізняються глибиною образу, найтоншою психологічною ‘арактеристикою, майстерністю композиції.

Леонардо бачив у творчості художника найбільш виразне втілення гуманістичного ідеалу людини–творця. Художник вив чає природу, відтворює її на полотні й у той же час перевершує її, «придумуючи незліченні форми тварин і трав, дерев і пейзажів». За його переконанням, живопис охоплює всі форми, як існуючі, так і неіснуючі.

Творчість Леонардо да Вінчі стала особливим напрямком у розвитку гуманістичної думки цієї епохи. Геній Леонардо да Вінчі піднімав на нову ступінь ренессансне уявлення про людину, її творчі сили, ставлячи на реальну, практичну основу спмі ці уявлення.

На відміну від Леонардо, Мікеланджело Буонарроті (1475 1564) сконцентрував усю свою увагу тільки на людині, він прагнув осягти її фізичну і духовну природу. Він воскресив оголено тіло класичної стародавності, скинув усі умовні традиції і ство рив щось могутнє, своєрідне, всесильне.

Його твори повні титанічної сили, демонічної могутності і безмежної величі. У нього відсутня м’яка грація ліній і обрису ніжних облич. У його творах ми бачимо закінчені зразки мускулатури, кожен герой його – титан, борець, переможець. Він майже ніколи не закінчував свої скульптурні роботи. У зодчестві Мікеланджело був оригінальним майстром, він був для себе (не маючи навичок в архітектурних роботах) одночасно й учнем, і вчителем. Смілива, своєрідна фантазія художника була його генієм. Величезну славу Мікеланджело принесла колосальна скульптура Давида. У камені, зіпсованому Дикуччо і визнаним непридатним радою художників на чолі з Леонардо да Вінчі, скульптор довів майже неможливе, створивши шедевр.

У розписі плафона і «Страшного Суду» на вівтарній стіні Сікстинської капели Мікеланджело зображує космос людства. На плафоні ми бачимо низку подій, які закономірно розвиваються, пророків як вождів людства. Мікеланджело поєднує особистісне і масове, індивідуальне і загальне, характерне й ідеальне. У «Страшному Суді», цієї «Варфоломіївської ночі на тім світі», ми чуємо закличний голос труб і політ безлічі могутніх тіл. Світ розпадається на грішників і праведників і, з’єднуючись, народжує вічну енергію життя.

Не менш відомий, ніж Мікеланджело, Рафаель. Його твори відрізнялися благородністю і ніжністю стилю, нескінченною грою фантазії в найвитонченіших комбінаціях. Багато картин із зображенням «Святого сімейства», написані ним у різний час, знаходяться сьогодні в різних європейських музеях.

Художник Відродження завжди зачарований тілесним, видимим світом не менш, ніж люди античності, але відтінки його душевного життя і того, що він зображував, стали в цю епоху різноманітнішими і тоншими. Людина у творах художника може одночасно відчувати і сум, і радість, підйом творчих сил і бажання спокою, вона прагне до цілісності і стала більш сприйнятливою до багатства світу. Головне в людині, її думках – сама людина. Розвиток культури Відродження відбувався на основі нових ідей гуманізму, які влилися в неї і стали невід’ємною її складовою.

Нові принципи живопису були визначені художником Джотто у Флоренції на самому початку XIV ст. (треченто). Потім прагнення до реалістичності в малюнку, кольорі і композиції підхопили майстри наступного покоління (кватроченто) – Мазаччо, Боттічеллі, Ф. Ліппі, Перуджино, Беноццо Гоццолі, Фра Беато Анджеліко, Мантенья, П’єро делла Франческа. Тріумф цього руху ознаменувався в мистецтві чинквіченто – Леонардо, Рафаеля, Мікеланджело, Тиціана, Джорджоне, Веронезе і Тінторетто.

У творах живопису цієї епохи відбилася ідея єдності одиничного і загального, єдності між кінцевим, індивідуальним буттям і буттям нескінченним. Художники епохи Відродження є одночасно і філософами.

Людина, її житло чи мікропростір, у якому вона знаходиться в даний момент, обов’язково зображується ними на тлі макрокосмосу, що іде в нескінченність. Це небо, гори, пейзаж за вікном кімнати. Але гори, дерева завжди менші, ніж людина. І це ще одна головна ідея, яка є характерною рисою мальовничих картин епохи Відродження. Людина займає центральне місце в їхньому сюжеті.

Неперевершеними шедеврами залишилися від епохи Відродження «Джоконда» Леонардо да Вінчі і його ж «Таємна вечеря»; розписи Рафаеля у Ватикані («Станці Рафаеля») і «Сікстинська мадонна» (Дрезден), в Ермітажі – «Мадонна Конестабіле»; «Спляча Венера» Джорджоне в Дрезденській галереї і його ж картина «Юдіф» в Ермітажі; «Венера Урбінська» Тиціана в Уффіці, у Ермітажі – «Даная», «Св. Себастьян».

Основними центрами мистецтва Відродження в Італії були Флоренція, Венеція, Рим. Тут створювалися знамениті фрески, картини і скульптури.

Особливе місце в історії живопису належить художникам Північного Відродження. їм властива характерна риса: написані ними портрети дивляться на людину, яка споглядає їх, де б вона не знаходилася. Залежно від зміни положення спостерігача змінюється і напрямок погляду, вираз обличчя особи, зображеної на портреті. Створюється враження взаємоспоглядання.

Північне Відродження славиться іменами нідерландських майстрів Ван Ейка, Рогіра ван дер Вейдена, Босха, Брейгеля, а також художників з німецьких земель – А. Дюрера, Г. Гольбейна молодшого і Л. Кранаха старшого. На французьке мистецтво вплинули італійці Челліні, Россо Фьорентіно, Приматіччо й учні Леонардо, які поїхали з ним у Фонтенбло на запрошення Франциска І.

Епоха Відродження в Європі характеризується універсалізмом майстрів, широким обміном знаннями. Наприклад, нідерландці запозичують деякі колористичні особливості італійців, а ті, у свою чергу, запозичують від північних живописців роботу олійними фарбами на полотнах.

Головна риса мистецтва і культури Ренесансу – ствердження великого призначення, краси і таланту людини, торжество думки і високих почуттів, сміливої творчої активності.

Архітектура Ренесансу заснована на відродженні класичної, головним чином римської архітектури. Основні вимоги – збалансованість і ясність пропорцій, використання ордерної системи, чуйне ставлення до будівельного матеріалу, його фактури, краси. Праці Витрувія з архітектури (І ст. н. е.) були популярні в Італії й одержали повсюдне поширення завдяки фундаментальному трактату Леона Баттісти Альберті «Про архітектуру» (1485).

За його проектом побудована церква Сан–Фанческо в Римині, церкви Сан–Себастьяно і Сант–Андреа в Мантуї. Вони стали важливим кроком в освоєнні античної культури в архітектурі Відродження• Альберті використовував при облицюванні будівель традиції інкрустаційного стилю.

Найбільшим тріумфом розвитку архітектури в епоху Відродження стало будівництво купола собору Санта Марія дель Фьоре у Флоренції під керівництвом Ф. Брунеллескі.

Браманте приступив до будівництва собору св. Петра в Римі (1506). Продовжили стиль нової архітектури зодчі Сангалло, Виньола, Палладіо. Особливо прославився останній своїми численними віллами і створенням театру «Олімпіко» у Віченці.

Із кінця XVI ст. загальний процес розвитку гуманістичного світогляду в Італії видозмінюється і сповільнюється, звужуються рамки його суспільного впливу. Це було викликано значною мірою впливом феодально–католицької реакції. Але незважаючи на це, ренесансна думка продовжувала збагачуватися новими ідеями – уже не стільки в етиці, скільки в натурфілософії, мистецтві, політичних теоріях.

Італійське Відродження складалося в перехідну від середніх віків до нового часу епоху і неминуче несло на собі сліди цієї перехідності. У гуманістичній ідеології сполучалися риси старого і нового, зріли світські принципи світорозуміння, які поступово руйнували стару систему мислення. У світогляді італійського Відродження, незважаючи на наявність різних напрямків, склалося єдине ядро, що визначило сутність і головну особливість нової ідеології. Це ядро склала сукупність гуманістичних ідей, насамперед визнання високого достоїнства людини, яка розкривається у свідомості і творчості. Гуманізм проголошував свободу особи, закликаючи до задоволення всіх її потреб і розкриттю різнобічних здібностей. Діячі нової культури стверджували осо­бистість творчу, але найважливішою умовою здійснення цього ідеалу вважали гармонію індивідуального і соціального. Базою такої гармонії була культура, духовне збагачення людей. Звідси величезна роль, яка надавалася наукам, знанням, мистецтву.

Культ розуму, знання, творчості, що склав головний зміст гуманістичної думки, вивільняв науку і мистецтво. У цьому полягає одне з головних досягнень епохи Відродження.

Практичне 6. Оформлення та сучасні вияви традиційної української культури. Розвиток культури України у ІІ половині ХХ століття.

1. Еволюція дисидентського руху. «Шістдесятництво».

2. Особливості розвитку художньої культури 60-80-х років.

3. Суперечливі процеси наукових пошуків.