Битва за Дніпро. Нові аспекти проблеми

курсовая работа

Вступ

Відомо, що битва за Дніпро та Київ увійшла в історію війни проти нацизму як складова частина зусиль нашого народу в здобутті Перемоги. Значною мірою вона вплинула на подальший хід воєнних дій і сприяла розгрому ворога. Водночас ці події надто загероїзовані, в їх горнилі поклали голови, часто даремно з вини командування всіх рівнів, сотні тисяч людей, здебільшого молодих. Саме їх, необстріляних, „зелених” у першу чергу кидали в бій. Кидали часто без обмундирування, відповідного озброєння, навіть без прийняття присяги, без відповідної артпідготовки, підтримки танковими частинами. Їх призивали так звані польові військкомати, які діяли в складі частин, що наступали. Ці військкомати мобілізовували всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних хлопців. Відразу після визволення того чи іншого села або населеного пункту нашими військами від фашистів, туди і заходили так звані польові військкомати, що складалися як правило із взводу солдатів і кількох офіцерів. Починалися фактично облави по хатах. Шукали молодих хлопців і при цьому ніхто не питав їх паспорти, не цікавився віком. Вирішували офіцери, вирішували на око кому скільки приблизно років, не слухаючи навіть батьків, в основному матерів, бо чоловіки були на фронті, які намагалися доказати цим недолюдкам, що їх дітям не має ще 18-ти років і що вони нездатні поки до військової служби, тим більше відразу йти в бій. Були серед мобілізованих і колишні військово-полонені Південно-Західного фронту, яких у кількості понад 270 000 відпустили в 1941 році, на клопотання родичів, німці. Вони жили зі своїми сімями і ніяких злочинів проти радянської влади не чинили. Але де там! Для військкоматників вони були потенційними зрадниками, так само і для командування військових частин, що визволяли Лівобережну Україну. З цього приводу письменник А. Дімаров пише: „Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього... Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник, і його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів”.

А ось рядки запису в щоденнику О. Довженка від 16 грудня 1943 року: „усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що на Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників і нікому їх не жалко, нікому...”

У результаті вже 1943 року під час битви за Дніпро колишніх військово-полонених вважали винуватцями трагедії 1941-го : посібниками окупантів. Ці солдати з відома командувача Воронезького фронту (командував ним М. Ватутін) і у військах цього фронту їх було найбільше, ішли в атаку без належного озброєння і підготовки і в такий спосіб спокутували свою „провину” окупації. Про це, так само як і про те, що їх часто кидали в атаки, в яких в той момент не було особливої необхідності, за якість висотки, свідчили О. Довженко, А. Дімаров, В. Астафьєв, генерал армії М. Лященко, О. Гончар та інші. Генерал М.Лященко, наприклад, писав: „Справді, в тій війні багато смертей нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-яку ціну”. А прикладом для них були той же Г. Жуков, І. Конєв, М. Ватутін і деякі інші. Для них найвище, що створив бог, - людське життя, було ніщо. Плюндрувалися честь, гідність, совість. Натомість лайка, наказ згори були найвищим судом. Той же Г. Жуков під час битви за Дніпро і пізніше наказував розміновувати німецькі мінні поля, які зустрічалися на шляху військ, які були під його командуванням таким чином. „Коли ми наштовхувалися на мінне поле, - говорив він при зустрічі з командуючим військами союзників Д. Ейзенхауером у 1945 р., - то наша піхота атакувала його так само ніби то його там не було. Втрати, які ми несли від протипіхотних мін, ми вважаємо рівними тільки тим, які б понесли від кулеметного вогню і артилерії, якщо б німці замість мінних полів вирішили захищати цю ділянку сильним військовим зєднанням. Проте атакуюча піхота не підриває міни протитанкові. І після того, як вона проникає в глибину мінного поля і створює плацдарм, підходять сапери і роблять проходи, через які може пройти наша бойова техніка”. Ейзенхауер був шокований і сказав: „Я ясно уявив собі яскраву картину того, щоб трапилося з будь-яким американським або британським командуючим, якщо б він застосував подібну тактику”. Може саме тому ми й маємо сотні тисяч не похованих солдатів, чиї кістки біліють в лісах та полях. Може, тому деякі наші воєначальники зводять дачі на місці колишніх солдатських поховань, або наказували у перші дні Чорнобильської катастрофи нічим не захищеним від радіації солдатам саперними лопатками скидати графіт з даху зруйнованого реактора. А коли їх пізніше цим дорікали, то вони заявляли: „ну подумаєш, загинуло кілька десятків солдат”! Може тому 23 лютого і 9 травня ми в основному бачимо старших офіцерів та генералів на урочистих заходах. А де ж рядові піхотинці, на яких випав основний тягар війни? І це при тому, що кількість учасників війни, за словами Президента України все більшає і становить в два рази більше, ніж в Росії. Прикро, що саме рядові найчастіше гинуть і нині. Скільки їх полягло в Афганістані. Але тут не зафіксовано жодного випадку, щоб воювали там діти або онуки генералів, адміралів та маршалів. Вони, як правило, займають місця у військових академіях або служать далеко від небезпечних „вогнищ”, однак повернімося до битви за Дніпро і Київ.

Делись добром ;)