2. Створення Букринського плацдарму

Втративши надію утримати Лівобережну Україну, гітлерівське командування зосередило основну увагу на зміцненні так званого „Східного валу” - стратегічного оборонного рубежу, наказ про термінове будівництво якого було віддано ще 11 серпня. При цьому найбільше значення надавалося Дніпру як нездоланній перешкоді для Червоної армії. У цілому в битві за Дніпро і Київ Червона Армія у вересні досягла значних успіхів. Центральний, Воронезький, Степовий і Південно-Західний фронти вийшли до Дніпра протягом 750 кілометрів від Лоєва до Запоріжжя.

Ставка, знаючи які надії покладає ворог на рубіж Дніпра, ще на початку вересня вказала на необхідність форсувати його раптово і захопити плацдарм на правому березі. Це мало своє пояснення - треба було випередити ворога. Але це пояснення аж ніяк не могло виправдати майже повну відсутність у наступаючих частин засобів переправи. Досить сказати, що 22 вересня на місці основного форсування ріки, на південь від Києва в районі Букринського вигину ріки, коли переправа була у розпалі, знаходилось всього 16 понтонів. Запізнювалися й артилерійські частини. На час форсування ріки в деяких зєднаннях 40-50% артилерії відстало на 100 - 150 км. Як і раніше, неякісну підготовку та організацію управління військами змушені були компенсувати самовідданість та мужність бійців, їх військова виучка, винахідливість, ініціатива. Захоплення плацдарму планувалось військами 40-ї і 3-ї гвардійської танкової армії. В ніч на 22 вересня почалося форсування ріки в районі Букрина. Першими її форсували бійці штрафних батальйонів, а потім і останні війська. Ворог кинув проти передових загонів піхоту й танки.

Під страшним вогнем ворога на правий берег пливли наші воїни як хто зумів: тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети напхані соломою, і тонули, тонули тисячами. У журналах архіву Міністерства оборони колишнього СРСР є ряд лаконічних записів з прізвищами загиблих: „Тело утонуло в реке”. Такий запис стоїть навпроти тисяч прізвищ. Холодні води Дніпра стали могилою десятків тисяч воїнів.

З цього приводу візьмемо до уваги спогади колишнього командира штурмового батальйону капітана П. Бажина (40-армія), який долав Дніпро в районі с. Гребенів. Батальйон чисельністю 192 чол. загинув, з них потонуло 80 чоловік. Командирові батальйону присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно, хоча насправді він був тяжко поранений.

Наведений приклад показує, що у воді загинуло понад 40% особового складу батальйону. Якщо припустити, що таке співвідношення було характерним для всього плацдарму, то на етапі форсування Дніпра на Букринському вигині втрати перевищували 15 тис. чоловік.

Цей аналіз, проте, не може дати відображення реального стану справ під час форсування Дніпра. По-перше, підрахунки велися приблизно; по-друге втрати одного батальйону не можна переносити на всі втрати під час цих подій. Адже, форсування Дніпра в цих місцях було надзвичайно кровопролитним. Німці теж підготувалися належним чином до цього, наперед пристріляли свої кулемети і міномети та іншу зброю і нанесли нам великі втрати. Письменник Віктор Астафьєв - очевидець цього форсування Дніпра - писав, що коли в тилу радянських солдатів, із кулеметами спрямованими в їхні спини, зачаїлися загородзагони, німці відкрили по солдатам шалений вогонь із пристріляних кулеметів. „Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емгешки зі стрічкою на пятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів , річку, в якій кипіло місиво з людей. Старі і молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни - всі вони кричали одні і ті ж слова: „Мамо! Боженку! Боже!” і „Караул!”, „Допоможіть!”... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись один за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, вязками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними борунами”. Так радянські полководці, особливо М. Ватутін, форсували Дніпро - ціною десятків тисяч воїнів, тіла яких ще довго плавали біля берега. Деякі з них прибивало аж до берегів Туреччини. В. Астафьев пише: „Густо плавали у воді трупи з виклюваними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями... Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою - надто багато було вбито народу... А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити”

У ніч на 24 вересня на захоплені такою дорогою ціною шматочки землі розпочали переправи головні сили. Надвечір 24 вересня 253-я, 337-а і 38-а стрілецькі дивізії очистили від ворога Великий Букрин, Луківці і зєднали свої фланги. Так був утворений Букринський плацдарм. Почалася кривава бійня, коли у воронках замість води стояла кров. Не покращив ситуацію і другий ешелон фронту, який М. Ватутін кинув у бій (27-а армія генерала С. Трофименка). На правому фланзі у районі с. Гребені (7 км до Ржищева за течією Дніпра) із такими ж значними втратами форсували ріку 237-а стрілецька та 42-а гвардійська дивізії. На лівому фланзі на південь від Григорівки захопили плацдарм у районі сіл Бучак, Студенець 30-а і 23-а, у районі Канева - 206-а, і 218-а стрілецькі дивізії 47-ї армії генерала П. Жмаченка.

Боротьбу наших військ на Букринському плацдармі можна розділити на два етапи. Перший тривав з 1 до 11 жовтня - це утри-мання і розширення плацдарму, і другий - з 12 жовтня до кінця жовтня, а фактично до початку листопада 1943 р., включаючи взят-тя нашими військами Києва 6 листопада. На першому етапі цієї грандіозної битви за Дніпро ворог перекинув у район Букринського плацдарму 11 дивізій, включаючи 6 танкових під командуванням одного з най-більш талановитих німецьких воєначаль-ників генерала Гота, який своїми танко-вими дивізіями, особливо есесівськими „Райх”, „Адольф Гітлер”, „Мертва голова” та іншими прорвав всі три пояси оборони радянських військ у битві на Курській Дузі, де як відомо радянські війська втратили безповоротно понад 6 000 танків і САУ, біля 2 000 літаків і понад 500 тис. солдатів, і офіцерів. Німецькі ж війська втратили 245 тис. вояків, 1 200 танків і понад 900 літаків. Такі німецькі війська і під таким командуванням протистояли нашим воїнам під час битви за Дніпро, і зокрема, під час боїв на Букринському плацдармі. Ще раз нагадаємо, що колосальні втрати радянських військ їхнє командування поповню-вало з допомогою горезвісних польових військкоматів і серед цієї категорії попов-нення втрати були найбільшими, бо їх Ватутін і Конєв з дозволу Жукова кидали в бій першими і це здебільше необстріляна молодь, без необхідного озброєння і підготовки.

І хоча загальне співвідношення сил згодом було на нашу користь: 35 стрілецьких дивізій проти 19 гітлерівських, 908 танків проти 422, 2 960 гармат і мінометів проти 2 229, 733 літаки проти 455, перший час через відставання саперних підрозділів, що уповільнило темпи зосередження важкої техніки, на плацдармі станом на 26 вересня знаходилося сім 76-мм гармат, 29 12-мм мінометів, 31 легкий танк і лише один Т-34 лейтенанта Ю. Сагайдачного. Звідси і колосальні втрати. Були вони великими і протягом всього жовтня, особливо 12 - 15 і 21 - 28-го. Противнику вдалося міцно затиснути наші війська в Букринському вигині, цьому сприяли також згадані складні географічні умови місцевості. Про кровопролитний характер боїв свідчить хоча б такий факт: на островах Козачий і Ольжинський від батальйону 342-го стрілецького полку 136-ї дивізії 38-ї армії залишилося всього пять воїнів із більш ніж 800. Усього за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 р., коли було прийнято рішення Ставки приступити до підготовки нової операції щодо наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинуло близько 240 тис. радянських воїнів, у тому числі й понад 7,5 тис. киян та жителів Київської області із загальної кількості 11 157 загиблих у 1943 році, мобілізованих польовими віиськоматами. Причому - це дані не повні, оскільки і по сьогоднішній день місцеві жителі в районі цього колишнього плацдарму, особливо весною, знаходять десятки і сотні останків наших воїнів. Їх світла память постає перед сучасниками виключно у героїчному світлі на противагу вищого командування, яке безжально, через свою некомпетентність, жорстокість даремно втрачало тисячі й тисячі солдатів і молодших офіцерів. Особливо таке безжальне ставлення до людського життя було характерним для М. Ватутіна. За свідчен-нями очевидців, дослідженням істориків, робітників спецслужб та інших „Безтурботність М. Ватутіна була достатньо відома. У боях він не рахувався з числом понесених втрат, намагався не розгромити супротивника, а захопити якнайбільше території. І це не наша „архіоригінальна” думка - так вважав Головнокомандуючий Червоною Армією Сталін. Звичайно, тепер складно судити про даремні і не даремні втрати, принесені на вівтар Перемоги. Проте те, що Дніпро при його форсуванні Ватутіним був повен крові радянських солдатів, - це факт”

Мужність і героїзм наших воїнів - безсумнівна. Можна назвати командира десан-тників І. Бородавкіна. 29 вересня форсував Дніпро командир десантної групи з 16 бійців І.С. Бородавкін (народився у с. Дамашлін Сосницького району Чернігівської області). Маючи дві 57-міліметрові гармати й 20 ящиків снарядів, десантники зайняли вогневий рубіж на правому березі. Вже 2 жовтня командир особисто підбив 2 ворожі танки. 15 листопада в бою за висоту 311, - а це була могила Т.Г. Шевченка, - батарея Іллі Сергійовича вивела з ладу ще 3 німецькі бойові машини. Відважний офіцер був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Рішучість і наполегливість під час виконання бойового завдання продемонстрував командир батареї 663-го артилерійського полку (47-а армія) старший лейтенант В.В. Бабій. 26 вересня один з полків, що закріпився на правому березі Дніпра в районі Канева, потрапив у вороже оточення. Закінчувалися боєприпаси й продовольство. Очолювана В.В. Бабієм група з 60 бійців прорвала кільце оточення й доставила все необхідне для продовження наступу полку. Відважний офіцер (родом з Одеси) невдовзі одержав радісну звістку про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу.Так, командир телеграфного взводу 11-го гвардійського окремого батальйону звязку (3-й гвардійський корпус, 47-а армія) гвардії лейтенант Б.Я. Скитиба з групою бійців протягнув кабельну лінію й установив звязок передового загону зі штабом корпусу, що розташувався на лівому березі. Вміло координуючи артилерійський вогонь, Б.Я. Скитиба неодноразово долав річку й усував пошкодження на лінії звязку. В боях за плацдарм поблизу с. Студенець відзначилися воїни-українці з 47-ї армії. Командир 1-го батальйону 722-го полку 206-ї стрілецької дивізії капітан С.М. Мурза до війни вчителював на Чернігівщині. Війна змусила залишити гуманну професію і вже в 1941р. взяти в руки зброю. За два роки командир відділення сержант С.М. Мурза виріс до комбата. В ході боїв за Дніпро його підрозділ першим переправився на правий берег, де стримував контратаки ворога до підходу основних сил.

Відважно діяли бійці та офіцери 1 593-го винищувального протитанкового артилерійського полку підполковника Щербинка, представленого за форсування Дніпра до Золотої Зірки Героя. Під його вмілим, розсудливим командуванням батарея лейтенанта Ковальчука підпалила 3 танки. Ще 5 танків знищила батарея старшого лейтенанта Деркача, 3 - батарея лейтенанта Щербини. На бойовому рахунку артилеристів старшого лейтенанта Потапенка - 4 підбиті ворожі танки. Прикладом хоробрості й милосердя можуть служити дії санітарки роти 835-го полку (237-а стрілецька дивізія, 40-а армія) Марії Захарівни Щербаченко. 21-річна дівчина з Харківщини за 10 днів винесла з поля бою та надала першу медичну допомогу 112 пораненим. Вона особисто переправляла через Дніпро й доставляла до найближчого медпункту важкопоранених. М.З. Щербаченко удостоєна звання Героя Радянського Союзу. В боях на Букринському плацдармі яскраво виявилася справжня воїнська доблесть багатьох і багатьох українців. Серед них є й такі, військова біографія яких сприймається як справді героїчна легенд. Це Г. Малинко - артилерист, який у боях на Букринському плацдармі був кілька разів поранений. Григорій Васильович Малинко одягнув шинель у 20 років і з перших місяців війни був на фронті.

Влітку 1941 р. під с. Бабаківка на Сумщині чемпіон України з вільної та французької боротьби, силовий жонглер Григорій Малинко дозволив собі порушення військової дисципліни: він не виконав наказ про відступ, залишився наодинці з ворогом. Відстрілявши з 76-міліметрової гармати ящик снарядів, Григорій 18 км тягнув на собі гармату до своїх, за що одержав гауптвахту, а згодом - офіцерське звання.

Вперше він був поранений уже на четвертому місяці війни. В травні 1942 р. у районі Харкова кулі та осколки впялись у ліву руку, праве плече, шию та голову. Того ж року осколок снаряда роздробив йому колінний суглоб. З госпіталю лейтенант не комісувався, як наполягали лікарі, а знову прорвався на передову. Під Золотоношею - нове поранення в шию та голову. Через тиждень оповитий бинтами Малинко втік з госпіталю на передову.

А потім був Дніпро, де батарея артилерійського дивізіону 7-ї гвардійської мехбригади 3-го ГСМК однією з перших захопила плацдарм на правому березі ріки поблизу с. Селище. Керуючи діями артилеристів та піхоти, гвардії старший лейтенант Малинко отримав чергове поранення, але не покинув своїх бійців. Журнал „Коммунист Вооруженных Сил” так описує подальший перебіг подій: „…У ті дні Малинко став жертвою трагічної випадковості, від якої на передньому краї не застрахований ніхто. Через роки йому розповіли, що до місця, де він перебував з артилеристами, тягнули прямий телефонний провід: з Малинком хотів говорити сам Сталін. Але звязківці не встигли. Осколком крупнокаліберного снаряда убило командира мінометної батареї Сергія Мосіка. Григорія Малинка знайшли тут же на бруствері з розбитою грудною кліткою. Обох поховали в цьому ж окопі. Доповіли Верховному про те, що трапилося. Наступного дня поруч проходила група наших солдатів. Побачили: грунт ніби ворушиться Швиденько розкопали. В офіцера, загорнутого в плащ-намет, ледве прощупувався пульс. Малинко опритомнів через півтора місяця в госпіталі. Вага його зі 130 кілограмів упала до пятдесяти… Він перетворився в обтягнутий шкірою скелет. Найменший рух рукою чи ногою викликав жахливий біль. Один осколок пройшов навиліт, ледь не зачепивши оболонку легенів, інший застряг у серці. Хірурги не стали його чіпати...”. Але й на цей раз, виявивши жагу до життя, він переміг смерть. І продовжував воювати. В 1944 р. під час переправи через Березину одержав тяжке поранення, після якого на фронт уже не повернувся. Однак після всього цього Григорій Малинко зумів ще стати майстром спорту з самбо, класичної та вільної боротьби, триразовим чемпіоном СРСР та 17-разовим чемпіоном України. А звання Героя Радянського Союзу, до якого двічі представлявся, так і не було йому присвоєно.

І таких воїнів була більшість, саме вони лише за 5 днів на Букринському плацдармі (частини 40-ї армії) відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двох зєднань авіація противника протягом цих днів здійснила 3 тис. літаковильотів.

У ніч на 24 вересня для підтримки військ на плацдармі у тил противника було скинуто десант 3-ї і частини 5-ї повітрянодесантних бригад. В районі Канева десантувалися 4 575 бійців зі зброєю та боєприпасами. Однак сильний зенітний вогонь противника, велика кількість умовних світлових сигналів, що подавалися не лише радянськими десантниками, які приземлилися, але й німцями з метою дезорієнтації, перешкодили успішному здійсненню операції. Екіпажі літаків втрачали орієнтири, збільшували швидкість і висоту польоту. Це спричинило розпорошення парашутистів на площі 30 - 90 км, замість 10 та 15 км, як передбачалося. Повітрянодесантні підрозділи - батальйони, роти, взводи - розпалися як бойові одиниці, бійці були змушені вести бої дрібними групами. Відсутність єдиного командування, звязку зі штабом фронту й штабом повітрянодесантних військ ще більш ускладнила ситуацію. Внаслідок цього командування Воронезького фронту вирішило припинити десантування. Всі в своїй більшоті вони загинули (понад 3 тис.чоловік).

Отже, на кінець вересня на Букринському вигині діяли чотири плацдарми 40-ї, 27-ї армій і 3-ї танкової армії, потім 27-ї армії і т.д. Але опір німців зростав навіть тоді коли названі плацдарми обєдналися в один - по фронту до 11 км і вглиб до 6 км. Створення плацдармів на західному березі Дніпра в його нижній течії мало важливе стратегічне значення. Однак розвиткові успішних дій перешкоджало запорізьке угруповання ворожих військ.