83.Західні і південні слов'яни

Загальні відомості. Однією з найбільш біль, ших і широко розселилися груп народів Зарубіжної Європи є слов'яни, яких в етнографічній та історичній літературі прийнято поділяти на західних і південних. Слов'янські народи Європи нині населяють ряд соціалістичних держав і частково території сусідніх країн Центральної та Південної Європи.

Згідно з переписом 1978 р., в ПНР прожи-"вает 34400 тис. поляків, в ЧССР - 15 140 тис. чехів і словаків (10 248 тис. чехів * і 4890 тис. словаків), в НРБ - більше 7800 тис. болгар , в СФРЮ - 21 968 тис. слов'янських народів (з них сербів - 9000 тис., хорватів - 4800 тис., словенців - 1800 тис., македонців - 1300 тис., боснійців - 1800 тис., чорногорців - 560 тис.). Крім того, західно-і південнослов'янське населення проживає в СРСР, ГДР, ВНР, СРР, Албанії, Італії, Греції, європейської частини Туреччини, Австрії та інших країнах світу, зокрема в Америці.

Третє місце серед індоєвропейських мов Зарубіжної Європи (після германських і романських) належить слов'янським, що ділиться на західно-і южнославянскую мовні гілки. Сьогодні на них говорять в Європі близько 80 млн. чоловік. Західнослов'янські мови поширені в Центральній Європі, і на них говорить населення Польщі (поляки, кашуби і споріднені їм словенці і ка-Баткен півночі Польщі), Чехословаччини (чехи і словаки), а також лужицькі серби в НДР. Мови південнослов'янської гілки поширені на Балканах - у Болгарії та Югославії, і на них кажуть болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, боснійці, чорногорці, а також слов'янське населення сусідніх країн.

У антропологічному відношенні західні та південні слов'яни відносяться до європеоїдної расового типу, або до великої європеоїдної раси, що складається з ряду пов'язаних між собою безліччю перехідних форм малих рас, до складу яких входять і різні групи зарубіжних слов'ян. Так, поляки разом з чехами, словаками та сербами лужицькими НДР в цілому ставляться до центральновропейской групі європеоїдів, однак чехи і словаки виявляють в своєму вигляді багато спільних рис з типовими представниками так званого «альпійського антропологічного типу» (австрійцями, баварцями, населенням Швейцарії та ін .).

Південні слов'яни в цілому ставляться до середземноморської гілки великої європеоїдної раси, до так званого «динарської антропологічного типу», проте включають до свого складу і ряд перехідних форм, наприклад словенців СФРЮ, у яких переважає альпійський тип. Ця різноманітність антропологічних типів зарубіжних слов'ян дослідники пояснюють їх розселенням на величезних просторах від Балтики до Середземномор'я і включенням у свій склад з подальшою асиміляцією залишків багатьох древніх народів Європи: германців і балтів у Польщі, кельтів і германців в Чехії та Словаччині, фракійців, греків і романоязич -них «влахів» у Болгарії, греків, кельтів і іллірійців в Югославії, а також більш пізніх груп євразійських кочівників, вторгалися до Європи, - сарматів, язигів, аланів, гунів, аварів, болгар, печенігів, половців та ін

Етнічна історія західних та південних слов'ян в I - II тисячоліттях н. е.. На

сьогоднішньому рівні розвитку історичної науки та аналізу різноманітних джерел (археологічних, писемних, лінгвістичних) ранні сліди слов'ян можна простежити лише з перших століть нашої ери, тобто фактично з початку епохи «великого переселення народів», коли слов'яни стають відомими античним і ранньосередньовічним авторам.

Сучасна археологія безпосередньо зі слов'янами пов'язує носіїв культури ліпний неорнаментірованной кераміки «празького типу» і близьких до неї варіантів, що поширилися в V - VII ст. на територіях Чехословаччини, Південної і Середньої Польщі, Східній Австрії і Німеччини, Румунії та Балкан. Початковий етап розвитку цієї культури був вельми единообразен в тих етнічних показниках (кераміка, житла, обряд поховання тощо), за якими сьогодні археологи визначають «слов'янські

давнини »Центральної, Східної та Південної Європи. Саме ця культура, принесена древніми слов'янами зі своєї прабатьківщини, збагачена під час переселення і в районах їх нового проживання, лежить в основі традиційно-побутової культури пізніших слов'янських народів Європи.

Початок переселення слов'ян зі своєї прабатьківщини, локалізуемой нині дослідниками в басейні Верхньої і Середньої Вісли, а також у південній частині басейну р.. Прип'яті, відноситься до середини V ст., Коли були розгромлені гуни, що стояли на шляху просування слов'ян до кордонів колишньої Римської імперії і Візантії. Так, на заході слов'яни в VI-VII ст. розселилися за Одру (Одер) і Лабу (Ельбу), аж до Датських островів і Лю-небургской пустки в ФРН, де вони зайняли землі після відходу германців на південь. Через Моравські ворота слов'яни рушили на південь і південний захід, у бік Альп й Адріатики, на південному сході з'явилися на Нижньому Дунаї і вийшли до берегів Чорного моря, причому в колонізації Балкан взяли велику участь і східнослов'янські племена антського союзу. До 580 р. слов'яни, заселивши весь Балканський півострів, проникли на південь Пелопоннеса і висадилися на о. Криті.

З розселенням слов'янських племен і осіданням їх на нових землях у V - VII ст. пов'язаний і активно протікав у їхньому середовищі процес утворення перших раннегосударствен-чих організмів. Під впливом низки внутрішніх і зовнішніх факторів - розвиток продуктивних сил, майнове розшарування суспільства, виділення і відокремлення родоплемінної верхівки, зародження князівської влади і т. п. - у західних і південних слов'ян на територіях Чехії, Моравії, Польщі та Болгарії починають складатися свої перші держави: Само (623), Перше Болгарське царство (681), Велика Моравія (початок IX ст.), Древнепольское держава Пяс-тов (середина X ст.), Чеська держава Пржемисловічей (X ст.). Аналогічні процеси відбувалися в VIII-X ст. і на землях Югославії, особливо в Старій Сербії, що призвело тут до виникнення сербської держави Неманічей (1168), яке проіснувало до завоювання Балкан турками-османами. У цих державах на місці старих племінних центрів виникають міста, розвиваються ремесла і культура, зароджується слов'янська писемність, складаються середньовічні народності західних і південних слов'ян.

У наступні століття пізнього середньовіччя та нового часу ми бачимо слов'янські народи Зарубіжної Європи входять до складу різних держав, що наклало глибокий відбиток на все подальше їх етнічний розвиток. Роздроблені, роздирається міжусобною боротьбою держави й окремі області Балкан - Болгарія, Сербія, Боснія, частини Хорватії та Чорногорії (за винятком деяких гірських районів) у другій половині XIV ст. стають здобиччю турків-османів і включаються до складу величезної Оттоманської імперії з її жорстоким і тираничность військово-феодальним режимом, надовго затримали розвиток балканських народів.

До середини XVI ст. чеські, словацькі, а також словенські і значна частина хорватських земель потрапляють під владу монархії Габсбургів; починається активне онімечення населення слов'янських областей. Після низки розділів у другій половині XVIII ст. і наполеонівських воєн частині Польщі опинилися в складі Росії, Прусії та Австрії. Однак, всупереч тяжким умовам іноземного панування, політиці насильницької асиміляції слов'ян (а на Балканах - і насильницької ис-ламізаціі), західні та південні слов'яни змогли зберегти свої національні мови і культуру.

Боротьба поневолених народів Європи, у тому числі західних і південних слов'ян, за свободу і незалежність сприяла в другій половині XIX ст. підйому їх національної самосвідомості, консолідувала пригноблені народи, що врешті-решт привело до відродження національних слов'янських держав в Центральній і Південній Європі, до складання в їх межах буржуазних націй нового часу. Після ряду кровопролитних російсько-турецьких воєн XVIII - XIX вв. на Балканах при самій активній допомозі і

підтримки братнього російського народу здобули свою свободу серби, чорногорці і болгари, згодом добилися автономії та незалежності інші південнослов'янські народи.

Тільки після першої світової війни і Великої Жовтневої соціалістичної революції в Центральній Європі відродилися