4)Культура давніх кочових народів.

Початок залізної доби (з І тис. до Н. X.) на території України пов'язаний з кіммерійською культурою (Північне Причорномор'я), а трохи пізніше - зі скіфською культурою та ранніми слов'янськими культурами. Наприкінці ІІ тис. до н. е. на території Північного Причорномор’я з’явилися племена кіммерійців, із якими пов’язані перші письмові згадки про терени сучасної України. Кімерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царем-вождем. Кімерійці були кочовим народом, який не мав постійних поселень та жив у тимчасових таборах. Основою їхнього господарства було кочове скотарство, передусім конярство. Мистецтво кіммерійців мало прикладний характер: складні орнаменти прикрашали зброю, посуд.

Культура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря (з VIII ст. до Н. X.), коли були засновані міста-поліси (Ольвія - на березі Буго-Дніпров-ського лиману; Тірас - у гирлі Дністра; Пантікапей - на місці сучасної Керчі; Херсонес - біля сучасного Севастополя тощо.)

Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів.

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті Скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема Кіммерійців, що витіснялися Скіфами). Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний. Про віру скіфів до I ст. н. е. збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища (тотожна грец. Гестії), після неї — Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля», в сучасних тюркських мовах апа — мати) (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті — Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові — Тагімасад.

Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.

У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони.