1.3. Скарбниця та фінанси в Запорозькій Січі

Заснування Запорозької Січі пов'язане з ім'ям Дмитра Вишневецького. Під його керівництвом було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й стали надалі своєрідною базою, осередком згуртування запорозького козацтва.

У Запорозькій Січі сформувалася українська (козацька) державність, яку фахівці вважають прообразом справжньої держави. Для Запорозької Січі були притаманні вci ознаки держави:

• існування особливої системи органів i установ, що виконують функції державної влади;

• право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою;

• певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави.

Вищим законодавчим, адміністративним i судовим органом Запорозької Січі виступала Січова рада, рішення якої були обов'язковими для виконання. Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, здійснювала поділ земель та угідь, чинила суд, обирала уряд Запорозької Ciчi – військову старшину, а також органи місцевої ради – паланкову або полкову старшину.

Чисельність козацької старшини становила 120–150 осіб. До цієї групи входили: військова старшина (кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар і курінні отамани); військові служителі (хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи й ін.); полкові та паланкові начальники (полковник, писар, осавул та ін.). Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Запорозьку Січ на міжнародній арені.

До фінансово-господарської старшини належали: шафар – січовий скарбник; кантаржей – наглядач за вагою i мірами; довбиш, який, окрім обов'язків оповісника, забезпечував збір хліба і підвід на потребу війська.

Кошовий отаман обирався більшістю голосів, поданих за нього на Січовій раді. Волею козаків кошовий наділявся значною владою. Щорічні вибори давали можливість контролювати дії кошового отамана. При кошовому діяла група радників, або стариків, до складу якої довічно входили старійшини – авторитетна військова та курінна старшина у відставці.

Велику суспільну вагу мали курінні отамани. Це пояснюється економічною незалежністю куренів та їхнім автономним життєзабезпеченням. В ухваленні рішень отамани виступали спільно, об'єднавшись у курію, або отаманію. Кошовий не мав права на політичні акції без погодження з отаманією. Він мусив оголошувати всі документи i дипломатичне листування на зборах отаманів. Таким чином, отаманія мала владу над кошовим.

Економіка Запорозької Січі складалася з двох секторів: колективно-січового та індивідуально-паланкового. Січове господарство поділялося на загальносічове та курінне. За такого розподілу козаки працювали або всім військом, або окремими куренями. Кожен курінь мав майно i доходи, які не належали Кошеві як центральному запорозькому урядові. У Запорозькій Ciчi зосереджувалося виробництво військового спорядження, возів, човнів, одягу та взуття, провадилися будівельні та фортифікаційні роботи. Kiш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець i торгував ними. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках.

Найважливішим промислом в Запорозькій Січі було рибаль­ство. Ікру та рибу козаки вивозили на продаж. Це становило велику вигоду, адже делікатесна риба коштувала дорого. Поширеними були бджільництво і полювання на хутрових звірів: лисиць, бoбpiв, куниць, вовків. Рибальство, бджільництво і мисливство тривалий час залишалися основними засобами існування і джерелами багат­ства Запорозької Січі.

Землеробство на Запорожжі довго відігравало другорядну роль – першорядна належала скотарству. Козаки розводили коней, овець, велику рогату худобу. Військо володіло землею, яка належала всім i кожному, зарахованому до війська. Загальне володіння землею не виключало індивідуального землекористування членами Запорозького війська і паланковими, здебільшого одруженими, козаками.

Право власності на здобич, отриману на війні, обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець присягав, що не затаїть воєнної здобичі, а віддасть її всю для поділу на користь війську, курінному товариству, січовій церкві.

З часом у Запорозькій Січі почався процес переродження загальнокозацької власності, яка була у спільному неподільному користуванні всього війська, в її протилежність – приватну власність. Про повагу до власності як суттєвої риси економічної свідомості запорожців свідчить наявність суворих покарань за злочин проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування «своїх» каралося стратою, прирівнюючись до порушення військових законів.

Торгівля i фінанси Запорозької Січі визначались особливостями її господарства. Розвитку торгівлі сприяло вигідне географічне й економічне розташування. Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Найбільш розвиненою була зовнішня торгівля. Купці з Запорожжя перепродували в Крим хліб, тютюн, полотно, які закуповували в Гетьманщині. З Запорозької Січі в Туреччину і Крим завозили хутро, шкури, масло, рибу та ікру. Важливою статтею запорозького експорту були породисті коні, які постачалися на замовлення в Росію, Польщу, Крим.

У Запорозькій Січі існувало право вільного продажу спиртних напоїв, якими в Січі міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю. Високоякісна i дешева горілка ввозилася на Січ з Гетьманщини. На січовому базарі рівень ціни на горілку регулював Кіш, i порушувати ціновий ліміт не міг ніхто.

Таким чином, Запорозька Січ значною мірою забезпечувала себе продукцією власних промислів i господарювання, а маючи надлишок одних благ i брак інших, вела активну зовнішню торгівлю. За відсутності приватної власності на землю в Запорозькій Січі не заборонялась i не обмежувалася рухома приватна власність.

Фінансова система Запорозької Січі сформувалася під впливом бюджетно-фіскальних інститутів польської, київської і литовської доби в Україні. На зразок скарбниці Литовського князівства в Запорозькій Січі скарбниця була сховищем не лише грошей, а й цінностей, які надходили в розпорядження Коша. Скарбниця слугувала також архівом і складом військових клейнодів i оздоб, виконувала роль арсеналу, де зберігалися бойові припаси i зброя.

Січова скарбниця функціонувала як касовий центр виконання запорозького бюджету, тобто як державна скарбниця, до якої стягували доходи. До службових обов'язків січового скарбника – шафаря – входило:

• приймання доходів;

• видача грошей і речей;

• ведення обліку касових сум i матеріальних цінностей;

• складання звітів кошовому та козацькій Раді.

Шафар виконував обов'язки державного скарбника та інтенданта. До складу скарбової старшини входили два шафарі, два підшафарі та кантаржей) з невеликим штатом канцеляристів.

Для характеристики Державної скарбниці Запорозької Січі розглянемо дохідні статті її бюджету, який витрачався на оплату січової та паланкової адміністрації, утримання церкви і шкіл, грошового й матеріального забезпечення козацької служби (табл. 1.3.1).

Головними джерелами прибутків Запорозької Січі, окрім природних багатств краю, були воєнна здобич, внутрішня i зов­нішня торгівля, продаж вина, мито від товарів, подимний податок і царська плата. Першим i прямим джерелом прибутків запорозьких козаків була здобич, отримана у війнах з турками, татарами i поляками. Другим джерелом прибутків була внутрішня і зовнішня торгівля.

Усі торгівці, купці, промисловці, які вивозили з Січі i ввозили на Січ різний товар, вносили певну плату до скарбниці. На всіх запорозьких базарах були особливі начальники – військові кантаржеї, які стежили за дотриманням ваг i мір, призначали ціну на привезений товар, збирали мито з торгівців у військову скарбницю.

Особливо велике мито давали шинки, широко розповсюджені в Запорозькій Ciчi. За документами січового архіву 1770 року, в усіx володіннях запорозьких козаків налічувалося понад 370 шинків, які приносили війську загалом 1120 карбованців на рік. Крім того, торгівці, які привозили на Січ з України, Криму, Польщі біле вино чи горілку, також платили мито на церкву й старшину.

Вагомим джерелом прибутків запорозьких козаків було також мостове – плата з проїжджих купців, торгівців, промисловців i чумаків за перевезення через ріки. Це мито було неоднаковим у різні часи.

Чималу частку прибутків Запорозької Січі становив димовий податок, який запорозькі козаки збирали з так званих сиднів – одружених козаків, які жили в селах і зимівниках i вважалися підданими Січі.

Ще одним джерелом прибутку Запорозької Січі було грошове i хлібне утримання, яке брало початок від литовсько-польського, а потім від російського уряду. Вперше грошова плата була призначена Запорозькому війську від литовсько-польського уряду. За свідченнями літописців, 1576 року король Стефан Баторій започаткував запорозьким козакам плату по червінцю та по кожуху на рік. Проте призначена плата не видавалася, тому що державна казна Речі Пос­политої часто бувала порожня. Через несплату грошей Запорозьке військо діяло інколи всупереч політичним розрахункам Речі Посполитої або ворожо виступало проти самої Польщі. Пізніше, коли запорожці налагодили стосунки з Москвою, вони почали одержувати випадкові грошові подарунки, а згодом i постійну, чітко обумовлену плату.