Розвинуті форми допомоги і підтримки в Стародавній Греції в різні періоди.

Пізніше інститут шаманства і вождів доповнюється системою богів та їх ієрархією. Вони не тільки протегували всьому живому, але й відповідали за конкретні види допомоги, володіючи при цьому абсолютною владою. Були боги, які допомагали людям в бою або в побуті. Домашні боги вирішували проблеми з урожаєм і хворобами, були боги, які допомагали на полюванні або при збиранні врожаю. З появою сонму богів у різних народів з'являються посланці богів на Землі. Так, у Стародавній Греції ними стали пророки, в Стародавній Русі - юродиві. Таким чином, складається парадигма допомоги, яка була стихійною, вітальної, вона визначалася життєвими потребами людини і обмежувалася його можливостями на неусвідомлюваному рівні.

Якщо процес стихійної допомоги зароджується разом з людською спільнотою, то оформлення перших уявлень про цей процес відбувається набагато пізніше, коли був накопичений певний досвід і в сфері діяльності, і в сфері моралі. Позначення даного явища відбувається в епоху античності, доказом може бути поява в грецькому суспільстві такого слова, як «філантропія» - «любов до людей». Спочатку (V ст. До н. е.) Воно означало божественну прихильність богів до людей, але в подальшому (приб. з IV ст. до н. е.) Цим терміном стали називати будь доброзичливе ставлення одного індивіда до іншого, і в цьому своєму значенні розуміння філантропії зберігається і по сьогоднішній день.

Явище філантропії тісно пов'язане з поняттям «благо». На думку К. Кузьміна і Б. Сутирін, «благо» в архаїчній філантропії трактувалося як насолоду, як стриманість пристрастей, як панування розуму над почуттями. Арістіпп (після 366 р. до н. е.) вважав, що душі людини притаманні два рухи: плавне - доставляє насолоду і різке - біль. Сенс людського існування - уникати різких рухів і насолоджуватися життям; найвище благо для людини - особиста свобода, а багатство лише засіб для отримання насолод. Все існуюче діє заради блага або зла, і єдиними гідними уваги предметами є цінності: гарне і погане. Діоген писав про Арістіппа, що, на його думку, краще бути жебраком, ніж невігласом: якщо перший позбавлений грошей, то другий позбавлений образу людського. У той же час Арістіпп вчив, що потрібно зберігати самовладання і не ставати рабом насолод. Сам він цінував особисту свободу понад усе і не бажав бути громадянином будь-якої держави.

Розвиток цих філософських ідей продовжував у своїх поглядах Епікур (341 - 270 рр.. до н. е.), Який єдиним благом вважав відсутність страждання, а спосіб його уникнути - самоусунення від тривог і небезпек, не сподіваючись на допомогу Богів. Своїх сучасників він закликав «прожити непомітно». Визнаючи існування Богів, Епікур вважав, що ті мешкають між світами і насолоджуються блаженством, не втручаючись у життя людей. Богів потрібно почитати, але не слід їх боятися чи очікувати від них допомоги.

Філософська школа кініків, що сформувалася в період кризи античного поліса, узагальнювала досвід індивіда, який міг духовно спертися лише на самого себе. Кініки іменували себе космополітами («громадянами світу»), оточували себе атмосферою якогось виклику, який зовні проявлявся в деякій скандальності, наближенням до способу життя жебраків і волоцюг, тому що саме це, вважалося вкрай принизливим і тяжким, положення обиралося ними як найкраще. Всі види фізичної та духовної бідності для кініків виявлялися важливішими багатства. Тому Антисфен (450 - 360 рр.. до н. е.), Діоген Синопський (бл. 400 - 325 рр.. до н. е.) Визначали благо як ідею стриманості. Жити в суспільстві потрібно, виходячи зі своїх (а не суспільних) законів, і найголовніший закон - відмова від будь-яких потреб (автаркія) та обмеження (аскетизм). При такому підході вище благо - фізична і духовна бідність. Найкращим для цього є положення жебрака або юродивого (божевільного). Антисфен, наприклад, закликав своїх сучасників жити на подаяння, відмовитися від багатства.

Для Платона, Аристотеля розгляд проблем філантропії був неможливим поза контекстом їх загальнофілософських побудов. Так, Платон, говорячи про благодійність (філантропію), керується орієнтирами своєї «ідеальної держави», в якому саме держава зобов'язана займатися допомогою, і ця допомога носить доцільний характер. На думку Платона, в суспільстві є два начала: індивідуальна чеснота, заснована на відчуттях і емоціях, і суспільна справедливість, в основі якої лежить розум. Ці дві складові постійно борються між собою і в цьому - найбільше благо. Досягти примирення між ними можна шляхом створення хороших законів, які видають держава і аристократи. Платон був переконаний, що не слід особливо дбати про бідних, бо «бідність полягає не в зменшенні майна, а в збільшенні ненаситності».

На думку Платона, є три початки людської душі: жадання, запал і розсудливість, відповідні трьом класам суспільства (ремісникам, воїнам і правителям), кожному ж класу відповідає своя чеснота: стриманість, мужність і мудрість. Співпідпорядкованість цих моментів, досяжна на шляхах правильного виховання, забезпечує справедливість, ідеальний лад у державі, посмертну нагороду; невідповідність породжує несправедливість, різні типи недосконалого державного устрою - потойбічне покарання. Закони, наявні в державі, повинні докладно регламентувати індивідуальне і соціальне життя і перешкоджати подальшому розладу між волею людини і світовими законами.

Аристотель, як і Платон, розглядає благо як панування розуму над почуттями. Існують три види блага: тілесне (здоров'я, сила), зовнішнє (багатство, честь, слава) і душевне (гострота розуму, моральна чеснота). Найбільшим благом є досягнення щастя і прекрасного життя, а засобом досягнення блага має бути виховання у громадян моральних чеснот, яким має займатися держава за допомогою розумних законів. Однак не всяка держава здатна виконати поставлене завдання. Так, у демократичному суспільстві, де всі рішення приймаються більшістю голосів, часто під впливом емоцій раціональне, розумне начало відходить на другий план. Бажаним державним устроєм, на думку Аристотеля, є панування аристократії, де розумне начало превалює над емоційною чутливістю. Однак благодійна діяльність держави не завжди сприймалася як позитивна. Аристотель вказував, що прагнення бути милостивим обертається для демосу злом.

М. В. Фірсов зазначає, що поняття дружності, благодіяння або філантропії в античній Греції розглядаються не тільки на рівні макропроцесів. Феноменологія процесу осмислюється і на міжособистісному рівні через такі найважливіші етичні категорії, як дружба, співчуття, справедливість, обов'язок, честь. Більшою мірою це було характерно для поглядів Аристотеля. Він розглядає дружність як різновид чеснот людини, звертає увагу на індивіду-реальності, природність людинолюбства. Для Аристотеля філантропія, насамперед, суб'єкт - суб'єктні відносини як процес міжособистісної взаємодії. Не заперечуючи значущості користі у вчинку допомоги, філософ звертає головну увагу на природну детермінацію цього процесу, його «творчість».

Розвиток державності, насамперед у Греції, вдосконалило систему соціальної допомоги, яка базувалася на наступних принципах:

1. Централізація допомоги (поліс як основний суб'єкт допомоги), наприклад, витрати на організацію народних свят-неств, які включали в себе суть «видовищ», видачу народу грошей на їх відвідування та пригощання глядачів, все це брала на себе держава.

2. Спрямованість допомоги на підтримку незаможних, на забезпечення соціального миру. Це виражалося у видачі соціальних допомог. Так, ще Солону (VII - VI ст. До н. Е..) Приписується закон, згідно з яким всі громадяни, понівечені на війні, утримувалися за рахунок держави. Пізніше цю постанову було поширено на всіх нездатних до праці незаможних. Розмір допомоги призначався народними зборами, а права «пенсіонерів» визначалися радою зборів. Періодично вони були зобов'язані з'являтися в раду для огляду під загрозою позбавлення пенсії. Є відомості про те, що в IV в. до н. е.. Афінська держава виділяла бідним дівчатам-громадянкам засоби для приданого.

3. Форми допомоги починають розширюватися: це і видача соціальних допомог, та відправка громадян в подорожі, роздача «видовищних» грошей. Громадян відправляли подорожувати за казенний рахунок, щоб дізнатися що-небудь в заморських краях, а також щоб звільнити місто від нероб.

4. Об'єкти допомоги - тільки громадяни поліса; метеки, а тим більше раби, на підтримку розраховувати не могли.

Таким чином, в Афінському полісі складається своєрідна система державних і громадських обов'язків по благодійності, покликана підтримувати незаможних і збіднілих громадян і забезпечувати соціальний мир і рівновагу.

Афіни і Спарта представляли дещо різні моделі допомоги, хоча, в цілому, вони підтверджували філантропічну парадигму. Інша справа, що в спартанському суспільстві позиція держави у вирішенні соціальних проблем була більш активною та відповідальною; тут соціальна діяльність носила яскраво виражений педагогічний характер: виховання виступало засобом соціальної стабільності спартанського суспільства.