Поділ земель України між Росією і Польщею

Після Переяславської ради і затвердження Москвою Березневих статей (1654 p.), які визначали політичний і правовий статус України у складі Російської держави, становище України залишалося складним. Входження України до складу Росії не відповідало інтересам сусідніх країн. Уряд Польщі не хотів втрачати українські землі й не визнав рішень Переяславської ради. Туреччина і Кримське ханство розуміли, що союз України й Росії відкривав можливості для зміцнення становища Росії на берегах Чорного та Азовського морів. Російсько-український союз і зміцнення Російської держави непокоїло й Швецію.

За таких складних обставин відновилася війна проти Польщі. На початку воєнних дій 1654-1656 pp. спільні українсько-російські війська звільнили велику частину території України аж до західних кордонів Галичини та Холмщини, російське місто Смоленськ, частину земель Білорусії. Проте закріпити перемогу не вдалося. Скориставшись ослабленням Польщі, у липні 1655 р. Швеція виступила проти неї і захопила більшість її території. Швеція претендувала й на західноукраїнські землі, звільнені українсько-російськими військами. У цих умовах Росія припинила воєнні дії проти Польщі, уклавши з нею в 1656 р. перемир’я, і розпочала війну зі Швецією.

Укладення російсько-польського перемир’я продемонструвало відмінність у підходах Росії і України до ведення війни. Україна продовжувала воєнні дії проти Польщі. Проте початок російсько-шведської війни і тимчасовий перепочинок допомогли Польщі зміцнитися й завдати поразки війську Б. Хмельницького навесні 1657 р. Після смерті Б. Хмельницького у серпні того ж року починається боротьба за владу різних угруповань української правлячої верхівки. 60-80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як доба Руїни. На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення від влади восени 1657 р. шістнадцятирічного сина Б. Хмельницького - Юрія. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Побоюючись, що Україна може втратити автономію, і незважаючи на народні настрої І. Виговський уклав з Польщею Гадяцький договір (1658 p.). Україна під назвою Великого князівства Руського мала ввійти до складу Речі Посполитої як рівноправний з Польщею і Литвою партнер з правом призначати своїх міністрів, мати власну валюту. Православна релігія мала бути зрівняна у правах з католицькою. Польські феодали могли повертатися до своїх маєтків в Україні.

Політику І. Виговського не підтримали козаки - почалося повстання, і гетьман змушений був втекти до Польщі.

У 1659 р. гетьманом знов обирають Юрія Хмельницького. Проте він не був талановитим політичним і військовим керівником. Слабодухий і хворобливий, Юрій не здатний був продовжувати справу батька. У 1659 р. московський уряд змусив його підписати Переяславські статті, які істотно обмежували автономію України. У цих статтях з’явилися додаткові пункти, які закріплювали безумовне підпорядкування козацького війська на чолі з гетьманом верховній владі царя, обрання нових гетьманів лише з дозволу царського уряду. Через рік (1660 р.) Ю. Хмельницький підписав Слободищенський трактат, який передбачав перехід України під владу Польщі.

Така непослідовна політика ускладнила й без того скрутне становище України, призвела до міжусобиць, в які втягувалися тисячі людей, утруднювала консолідацію, відкривала можливості для обмеження автономії.

Ослаблена внутрішніми чварами, Україна стала землею, за яку боролися Росія, Польща і Туреччина.

Після того як І. Виговський підписав Гадяцький договір, Польща відновила воєнні дії проти Росії за територію України. Затяжна виснажлива війна ослабила обидві сторони. І Росія, і Польща змушені були шукати миру. У результаті тривалих переговорів 30 січня 1667 р. в Андрусові (поблизу Смоленська) було укладено перемир’я на тринадцять з половиною років. Росія закріпила за собою Лівобережну Україну (Гетьманщина), землі запорожців і Слобідську Україну, або Слобожанщину (Слобожанщина - територія на сході України). Правобережна Україна залишились у складі Польщі. У 1686 р. Росія і Польща підписали договір, відомий під назвою “Трактат про вічний мир”, який закріпив Андрусівське перемир’я. Таким чином, український народ залишився роздробленим і був позбавлений можливості створити власну державність. Мети, до якої прагнув український народ у визвольній війні 1648-1654 pp., так і не було досягнуто.

Тим часом над українським народом нависла загроза поневолення султанською Туреччиною і її васалом Кримським ханством. У боротьбі проти турецьких і татарських загарбників велику роль відігравали запорізькі козаки, які здійснювали сухопутні та морські походи на Крим і турецькі фортеці у Приазов’ї. У 60-70-х роках XVII ст. такі походи не раз очолював кошовий отаман І. Сірко.

Влітку 1672 р. турецькі й татарські війська вторгайся на Правобережну Україну, яка була під владою. У 1672 р. у Бучачі був укладений мирний договір між Польщею і Туреччиною. Частина Правобережної України відійшла до Туреччини. Брацлавщина і Південна Київщина передавалися гетьманові Правобережної України П. Дорошенку, який ще в 1669 р. перейшов під заступництво Туреччини. Цей надзвичайно непопулярний у народі союз викликав обурення як серед простого козацтва й селян, так і серед козацької старшини. Почалася масова міграція населення, селяни і козаки залишали рідні місця і тікали на лівий берег Дніпра. П. Дорошенко став об’єктом ненависті українців. Трагедія цієї людини полягала в тому, що він любив Україну, прагнув її об’єднання, але діяв непослідовно і, головне, методами, які багато в чому не відповідали інтересам народу.

У 1677 р. турецькі війська знову вторгайся в Україну. Протягом 1677-1678 pp. численна турецька армія і кримські татари двічі нападали на Чигирин - місто у Правобережній Україні. Чигирин захищали українські козаки і частини російської армії. У 1678 р. поблизу Бужина відбулася семиденна битва об’єднаних українських сил і турецької армії. Турки, втративши половину своїх сил, відступили. Перемога під Бужином стала переломною: у 1681 р. у Бахчисараї (Крим) було укладено перемир’я.

Проте Туреччина не відмовилася від своїх планів, залишаючись небезпечним суперником Росії. Тримаючи у своїх руках Північне Причорномор’я і Приазов’я, Туреччина і Кримське ханство закривали Росії вихід до Чорного й Азовського морів.

На початку XVIII ст. створилася сприятлива міжнародна обстановка для боротьби Російської держави за вихід до Балтійського моря. Ще в 1699 р. зусиллями російської дипломатії було створено Північний союз - антишведську коаліцію у складі Росії, Польщі, Саксонії і Данії. Північна війна зі Швецією розпочалася в 1700 р.

Північна війна, яка тривала двадцять один рік, відбувалася на території України. У 1702 р. шведські війська вторгайся на територію Польщі, до складу якої входила Правобережна Україна. У 1704 р. шведська армія захопила Львів. Шведський король Карл XII рвався до Москви. Спочатку він хотів підійти до Москви через Смоленськ, але згодом змінив плани і повернув на Лівобережну Україну. Його рішення пояснювалося нестачею продовольства у шведській армії, а також тим, що у боротьбі з Росією він розраховував на допомогу українського гетьмана І. Мазепи.

Період життя і діяльності І. Мазепи - один з найважливіших в тогочасній історії України. Протягом понад двадцяти років ця людина обіймала найвищий пост у козацькій державі. І. Мазепа - складна, неоднозначна і суперечлива постать. З одного боку, він ревно захищав інтереси козацької старшини, був вірним прислужником Петра І. З іншого боку, це була високоосвічена й інтелігентна людина, меценат, який сприяв розвитку науки й мистецтва в Україні. Частину власних коштів він віддавав православній церкві й монастирям, будував школи і друкарні.

Північна війна лягла непосильним тягарем на плечі українського народу. Запровадження нових податків, відправлення козацьких полків на північ для участі у воєнних діях викликали невдоволення не лише селян і простих козаків, а й козацької старшини. Такі настрої, поразка російських військ на початку війни, а також успіхи шведів зміцнили рішення І. Мазепи перейти на бік Швеції у боротьбі проти Росії. Бажаючи добитися самостійності України, І. Мазепа звернувся до Карла XII і польського короля С. Лещинського з пропозицією об’єднатися проти Росії. Угода І. Мазепи з Лещинським передбачала свободу України “від усякої чужої влади”.

Проте небагато козаків підтримали І. Мазепу. Замість обіцяних 50 тис. воїнів І. Мазепа привів до Карла XII близько 4 тис, та невдовзі частина з них залишила шведський табір.

Петро І жорстоко помстився І. Мазепі. Через кілька днів після переходу І. Мазепи на бік шведів командувач російських військ в Україні Меншиков за наказом Петра І зруйнував центр гетьманської влади в Україні - Батурин і вирізав усіх його жителів - 6 тис.

У 1727 р. складне міжнародне становище Росії (різке загострення відносин з Туреччиною), а також внутрішні про­блеми (боротьба придворних угруповань за владу) змусили царський уряд піти на поступки і знову погодитись на відновлення посади гетьмана України. Гетьманом став 73-річний Данило Апостол. Після його смерті (1734) влада на Лівобережній Україні перейшла до рук спеціально створеної колегії “Правління гетьманського уряду”, головну роль у якій відіграв царський намісник в Україні князь О. Шаховський.

Великі зміни стались і на Запоріжжі. У 1709 р. уряд Петра І у зв’язку з антиросійською політикою гетьмана І. Мазепи наказав зруйнувати січові укріплення. Перед загрозою репресій частина козаків змушені були перейти на територію Кримського ханства і в 1711 р. вони заснували тут Олешківську Січ (нині - територія Херсонської області). У 1734 р. царський уряд дозволив їм повернутися на батьківщину і заснувати Нову Січ. Проте це була лише тимчасова поступка царського уряду вимогам козацької старшини. Політика російського уряду була спрямована на остаточну ліквідацію всіх органів і установ українського державництва, які існували за часів Б. Хмельницького.

Після втечі гетьмана І. Мазепи і його смерті в Молдавії частина козаків обрали гетьманом Пилипа Орлика. Він створив проект гетьманського правління - Конституцію. У цьому документі помітні основи парламентаризму. П. Орлик зазначав, що гетьмани почали присвоювати собі самодержавну владу, тому Конституція передбачала такий порядок: тричі на рік під час великих православних свят - Різдва, Великодня, Покрови - у гетьманській резиденції мала збиратися рада. Гетьман не мав права на таємні переговори, одноосібно розпоряджатися фінансами й цінностями. Він зобов’язаний був контролювати відносини між козацькою старшиною і звичайними козаками, щоб не було “надмірного тягаря” для пересічних людей.

Проте Конституція не стала реальністю. Згодом наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724 pp.), котрий управляв Україною за часів дії Малоросійської колегії, здійснив судову реформу, перетворивши генеральний суд на колегіальний. Він також розробив і подав до Петербурга Петру І петицію про повернення Україні колишніх прав. Діяльність П. Полуботка викликала в царя гнів; його запросили до Петербурга, де заарештували. Помер П. Полуботок у в’язниці в 1724 р.

По-іншому складався політичний устрій на українських землях, які опинилися під владою Польщі. Згідно з Андрусівським договором 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Польщі. Польська адміністрація посилювала національне і релігійне гноблення українського населення, намагаючись децентралізувати його, колонізувати і окатоличити. За розпорядженням польського уряду закривалися православні школи і монастирі, українців насильно змушували приймати католицтво або переходити в уніатську віру. Православні не могли засідати в сенаті, обіймати державні посади. Було закрито багато українських шкіл, друкарень. Починаючи з 1696 р. на правобережних українських землях офіційною мовою судочинства і діловодства стала польська, а в Галичині й на Поділлі - латинська.

Прагнучи децентралізувати українське населення, польський уряд не хотів миритися з існуванням козацьких полків. Наприкінці 70-х років XVII ст. козацтво на Правобережжі було фактично ліквідоване, але, як виявилося, ненадовго. У зв’язку з постійними турецько-татарськими нападами польська адміністрація змушена була узаконити існування козацтва. У 1684 р. польський король видав універсал (закон) про відновлення козацьких полків, а в 1685 р. універсал був затверджений сеймом. Універсал узаконив існування козацьких полків, були підтверджені права і вольності козаків.