1. Україннські землі під владою іноземних держав XIV-XVI ст.

Польська експансія на українські землі у XIV-XV ст.

1. Причини польської експансії. 2. Завойовницькі походи польських королів на українські землі. 3. Політика Польщі на завойованих українських землях. З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир 111 (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. У результаті досягнутого компромісу Казимир III був вимушений визнати місцевого боярина Дмитра Дедька правителем Галичини, а той, у свою чергу, погодився на формальне верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на території колишнього Галицько-Волинського князівства сформувалися два державні утворення: в Галичині склалася автономна боярська республіка, очолювана "управителем і старостою Руської землі" Дмитром Дедьком, а на княжому столі Волині закріпився литовський князь Любарт Гедимінович. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази. Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. Вже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. Константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була ліквідована. По смерті Казимира III Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша). У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша) Угорського, яке він передав своєму племіннику —сілезькому князю Владиславу Опольському. "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині у 1372-1378, 1385-1387 pp., прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління і навіть карбував власну монету з гербом і титулувався "самодержцем Русі". Для реалізації своїх планів він спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців: поляків, німців, угорців. Активно насаджував католицизм. Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у 1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт. У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Після смерті Спитка його вдова продала Поділля королю. За допомогу у війні проти тевтонського ордена, Ягайло в 1411 р. повернув Поділля Вітовтові. Відразу після смерті Вітовта в листопаді 1430 р. поляки зайняли Кам'янець та інші подільські замки. Переломним у запровадженні на українських землях польського адміністративно-територіального устрою став 1434 р. В цей рік було скасоване автономне становище Галичини, яка до цього лише вважалася власністю королівського трону і утворено Руське воєводство з центром у Львові. Західне Поділля було перетворено на Подільське воєводство з центром у Кам'янці (Східне Поділля залишилося під контролем Литви). У 1462 р. воєводством стала також Бельзька земля, що перебувала до цього у залежності від Мазовії. За королівським привілеєм виданим у липні 1434 р. у Руському та Подільському воєводствах скасовувалося українське і запроваджувалося польське судочинство, а місцеву шляхту було зрівняно в правах з польською. Також завершився процес закріпачення селянства (1505 р.) Незадоволення селян знайшло вияв у ряді виступів, найбільшим із яких було повстання 1490—1492 pp. під проводом Мухи і Борулі. Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях. Ключові дати 1349-1366 pp. - захоплення Польщею Східної Галичини та Західної Волині. 1372-1387 pp. — угорське панування в Галичині. 1387 р. — відновлення польського панування в Галичині. 1430 р. - завоювання поляками Західного поділля. 1434 р. — створення Руського і Подільського воєводств. 1490-1492 pp. - антипольське повстання під проводом Мухи і Борулі. 1505 р. — закріпачення селян.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського

1. Литовська експансія на українські землі. 2 Битва на Синіх Водах та її наслідки. 3. Українські землі в складі Литви. 4. Невдала спроба створення "Великого князівства Руського". Битва під Вількомиром. 5. Ліквідація автономного устрою українських земель. 6. Антилитовські виступи української знаті. Одними з перших рушили на українські землі литовські князі. Литовські племена, що займали лісисті місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали власної державної організації. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого — напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких рицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230-1236 pp.), який об'єднав у середині XIII ст. під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х років Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину. Швидке зростання Литовської держави починається при Гедиміні (1316—1341рр.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви — від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло при Івані Калиті (1325—1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна — Ольгерду (1345—1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х років у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. В сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були наступні: — Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням; — Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар; — Руські князі і боярство не намагалися боротися з литовцями, а у більшості випадків добровільного визнавали їхню владу; — Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами. Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга. Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою. Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Навіть офіційний титул литовського князя розпочинається словами: "Великий князь Литовський і Руський...". Саме тоді появилася відома приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною". Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками. Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність. Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Кревська унія Литви з Польщею (1385 p.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, — поступового витіснення руських впливів польськими. Згідно з Кревською унією (1385 р.) Велике князівство Литовське повинно було об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло мав одночасно стати польським королем, одружившись з польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення. Позитивним наслідком Кревської унії було те, що вона дозволила Польщі і Литві об'єднати свої зусилля у боротьбі з Тевтонським орденом, який панував на Балтійському узбережжі і зупинити його просування на Схід і, зокрема, на слов'янські землі. Негативним наслідком унії було посилення польських впливів і початок насадження католицизму на українських землях. Унія неоднозначно була сприйнята в Литві. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта (1392-1430 pp.), який домігся поступок з боку Польщі. Згідно з угодою 1392 р. Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя литовського. У 1398 р. унію було скасовано. Намагаючись зміцнити політичну єдність своєї держави і централізувати управління, Вітовт ліквідує південно-західні руські князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) і передає їх під управління своїм намісникам. Внаслідок цього посилилося соціальне гноблення і була ліквідована колишня автономія українських земель. Подальшим планам укріплення Литви перешкодила поразка Вітовта від монголо-татар на р. Ворсклі (1399 p.). Він змушений був шукати порозуміння з Ягайлом. У 1401 р. у Вільно було укладено нову унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля. Ця унія викликала обурення Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла, який відчув можливість втратити права на литовський великокняжий стіл. З цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності Литовської держави, намагаючись використати будь-який привід для позбавлення влади Вітовта. Невдача на Ворсклі не зупинила просування Литви на Схід. У 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь Смоленськ, в результаті війни з Москвою (1406-1408 pp.) Вязьма, Козельськ, Мценськ увійшли до складу Литви, Твер і Рязань визнали свою васальну залежність. У Новгороді і Пскові до влади прийшли пролитовські сили. Свидригайло перейшов на бік Москви. Але вже наступного року, коли розпочалась війна з Тевтонським орденом (1409-1411 pp.), він вступив у змову з хрестоносцями. За це його на 9 років було ув'язнено в Кременецькому замку. У 1409 р. Вітовт втрутився в династичні суперечки в Золотій Орді і сприяв утвердженню в ній Тохтамиша. Той зрікся "історичних прав" на руські землі, а також надіслав татарські загони для участі в Грюнвальдській битві (1410 р.) на боці Литви і Польщі. У результаті перемоги Литви і Польщі над Тевтонським орденом становище Вітовта ще більше зміцніло. У 1413 р. було укладено Городельську унію, яка чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберігати і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Унія підтвердила привілейоване становище католиків у Литві, які входили до великокняжої ради і обіймали найвищі посади. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська. Зокрема литовські землевласники-католики, на відміну від православних, отримали право вільно розпоряджатися своїми землями ( до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер). Останні пункти Городельської унії викликали невдоволення православної шляхти і князів династії Рюриковичів та православних династії Гедиміновичів. Відчуваючи їхню могутність, уже немолодий Вітовт вирішив коронуватися і забезпечити Великому князівству Литовському незалежне існування. Однак поляки, не бажаючи перетворення князівства в самостійне королівство, перехопили корону і порубали її на частини. Церемонію коронації було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово помер. Всупереч Городельській унії, яка зобов'язувала обирати нового великого князя лише за згодою Ягайла, литовські і руські магнати обрали князем Свидригайла Ольгердовича. Це відразу призвело до війни між Литвою і Польщею. У 1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу, і останній змушений був укласти перемир'я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів та бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків. У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, в результаті якої великим литовським князем став Сигізмунд. Проте влада його поширювалась лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя. Всі інші землі визнали своїм володарем Свидригайла. В межах Великого князівства Литовського виникли дві держави — Литва і "Велике князівство Руське", між якими розгорілася війна. Вирішальна битва відбулася біля Вількомира (1435 р.), в якій Сигізмунд здобув переконливу перемогу. Хоча Свидригайлу і вдалось врятуватися і продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигізмунд опанував всі землі Великого князівства Литовського. Проте через якийсь час Сигізмунд вже сам став прагнути забезпечити незалежність Литви від Польщі. У своїй політиці він намагався спертися на шляхту, що викликало невдоволення магнатів, як литовських так і українських. У 1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським, представником української аристократії, і воєводою Довгердом вбили Сигізмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте литовська знать не могли допустити такого посилення української партії. Князем був проголошений молодший син Ягайла — 13-річний Казимир (1440-1492 pp.), який у 1447 р. став і королем Польщі. На церемонії коронації в 1447 р. Казимир видав так званий "Віленський привілей", який розширював права і свободи шляхти, в тому числі і православної. Намагаючись забезпечити внутрішній спокій у державі, Казимир визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і надав йому у володіння відновлене Волинське князівство. Було також відновлено Київське князівство, яке повернули династії Олельковичів, заснованій Володимиром Ольгердовичем. Проте, коли ситуація стабілізувалася, Казимир, скориставшись смертю Свидригайла і Семена Олельковичів, ліквідував Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі було поширено воєводський устрій. Руські князі намагалися чинити опір ліквідації удільних князівств. Зокрема відома "змова руських князів" 1481 p., коли онуки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський спробували усунути від влади Великого князя литовського Казимира і посадити на його місце Михайла Олельковича. Змову було викрито. Останню спробу відокремитися від Литви руська і білоруська знать здійснила у 1508 p., коли спалахнуло повстання під керівництвом М. Глинського. Проте воно також завершилося поразкою. З цього часу руські бояри і князі почали втрачати роль виразника і захисника національних інтересів та дедалі більше усуватися від участі в політичній діяльності. Отже, українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського впродовж кількох століть. За цей час ставлення литовської влади до місцевого населення зазнавало суттєвих змін. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) українські землі опинилися під польською владою, що спричинило форсоване окатоличення і посилення полонізації українського населення. Періодизація перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського 1340-1362(1363) pp. "Тиха експансія" або «оксамитове» проникнення литовців на українські землі. 1362(1363)-1385рр. "Ослов'янення" литовських правителів Великого князівства Литовського, яке було своєрідною федерацією земель князівств, рівноправними суб'єктами якої були українські землі. 1385-1480 pp. Втрата українськими землями колишньої автономії і перетворення їх на звичайні провінції Литви 1480-1569 pp. Політика змагань за українські землі в умовах боротьби між Москвою і Литвою за право бути центром "збирання земель Русі". Ключові дати 1362 (1363) р. - Битва на Синіх Водах. 1435 р. - битва під Вількомиром. 1471 р. - остаточна ліквідація удільних князівств на українських землях. 1508 р. - останній виступ української знаті проти влади Литви.

Українські землі в складі Угорщини, Османської імперії та Московської держави

1. Українські землі в складі Угорщини. 2. Українські землі в складі Московської держави. 3. Українські землі в складі Османської імперії. Крім Польщі і Литви на українські землі зазіхали Угорщина, Османська імперія та Московська держава. Поступове захоплення Закарпаття Угорським королівством розпочалося в 30-х pp. XI ст., коли до його складу було включено північну частину краю. У XII ст. така ж доля спіткала весь край (Нетривалий час Закарпаття було під контролем галицько-волинських князів). З цього часу правителі Угорщини почали титулуватися "князями русинів". Закарпаття у складі Угорського королівства поділялося на адміністративно-територіальні одиниці — комітати (жупи), які очолювалися ішпанами (жупанами) — намісниками, яких призначав керувати краєм король з-поміж угорських панів. Король щедро роздавав землі краю угорським дворянам, католицьким храмам і русинській знаті, яка мад'яризувалася (переймала угорську мову, культуру і переходила у католицтво). Угорці землевласники переселяли у новопридбані маєтки угорських селян, а русинів витісняли у гірські райони з неродючими грунтами. Місцеве населення було закріплено, позбавлено будь-яких прав і свобод. Незадоволені існуючими порядками селяни-русини неодноразово піднімали повстання. Повстання проти угорської влади охопили Закарпаття у 1315 та 1320 pp. Селяни і міщани краю разом з угорцями брали участь у повстанні 1514 р. очолюваному Дьєрдем Дожем. Проте всі виступи були жорстоко придушені. Поразка угорсько-чеської армії у битві з турками під Могачем у 1526 р. спричинило розподіл Угорщини між Туреччиною, Трансильванією і Австрією. Східну частину Закарпаття отримала Трансільванія, а західну — Австрія. Впродовж наступних десятиліть закарпатські землі стали ареною постійної боротьби, що завдавало краю великих втрат. Буковина входила спочатку до складу Київської держави, а потім — Галицько-Волинської держави. Під час монгольської навали зв'язки цих земель з галицько-волинськими пославилися, що спричинило виникнення у першій половині XIV ст. у північній частині Буковини Шипинської землі, яка перебувала під управлінням Золотої Орди. У середині XIV ст. буковинські землі захопила Угорщина, король якої Людовік призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню у південну частину краю румунського населення з Трансільванії і Марморощини. Після проголошення незалежності Молдавського князівства (1359 р.) Буковина увійшла до її складу, де й перебувала до 1774 р. у складі Молдавії. Шипинська земля (її територія в основному збігається з сучасною Чернівецькою областю) зберігала до середини XV ст. свою автономію. З втратою автономії зникла й назва, а ці землі були поділені на Чернівецький і Хотинський повіти і стали називатися Буковиною. У 1514 р. Молдавія опинилась спочатку у васальній залежності від Османської імперії, а наприкінці XVI ст. стали її провінцією. Таким чином, Північна Буковина також потрапила під турецьке панування. У 1774 р. Буковину захопила Австрія. У результаті монгольської навали більша частина південно-руських земель опинилося у залежності від Золотої Орди. У 70-х роках XIII ст. у Північному Причорномор'ї — від Дунаю до Дону — сформувався окремий Ногайський улус. На початку 60-х pp. XIV ст. межиріччя Дніпра і Нижнього Дунаю займали Кримська, Перекопська і Джамболунська орди. Поволі осідаючи у степовій частині Криму, чорноморські орди дедалі більше усамостійнювалися від Золотої Орди. Врешті-решт нащадок Чингізхана, Хаджі-Гірей, спираючись на прихильників ідеї створення незалежної держави татарську знать, у 1428-1430 pp. утворив Кримське ханство. Згодом воно вийшло зі складу Золотої Орди і проголосило у 1455 р. свою незалежність. Проте незалежним Кримське ханство залишалося недовго й у 1478 р. було вимушене визнати свою васальну залежність від Османської імперії, яка захопила чорноморське узбережжя Криму. Для руських земель Кримське ханство виявилося дуже небезпечним сусідом. Протягом наступних десятиліть вони перетворилися на головне джерело постачання кримськими татарами рабів на невільничі ринки чорноморського узбережжя. Перший великий напад кримські татари вчинили влітку 1474 р. на Поділля і Галичину. Походи здійснювалися майже щорічно. їх наслідком стали величезні господарські спустошення і втрати в людях: фізичне знищення або захоплення у полон. З часу утворення Кримського ханства до кінця XV ст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, в тому числі 31 —на Поділля, 9 — на Руське воєводство, 7 — на Волинь, 4 — на Київщину, 2 — на Белзьке воєводство. Внаслідок цих нападів, окремі з яких носили характер великих військових походів, було частково або повністю спустошено окремі міста та регіони, захоплено у полон 220 тис. осіб (при загальній чисельності населення українських земель 3,7 млн). У XVI ст. зафіксовано 69 нападів протягом 63 років: на Поділля — 32, Волинь — 18, Руське і Белзьке воєводства — 17, всі решту — на Лівобережну Україну. Демографічні втрати становили 353 тис. осіб. Загалом протягом другої половини XV-XVI ст. було здійснено близько 110 великих татаро-турецьких набігів. Крім татарів, у набігах брали участь також підрозділи турецької армії. Турецько-татарська агресія зумовила опір українського населення і стала одним з важливих чинників формування українського козацтва. У другій половині XV ст. завершилося формування Московської держави, що мало велике прогресивне значення для розвитку російського народу. У цей час серед її правлячої верхівки сформувалася ідея необхідності поширення своєї влади на усі ті землі, що входили до складу Київської Русі. Цар Іван III став титулуватися "Государем і великим князем усієї Русі" й на підставі свого "історичного права" на усі "руські" землі намагався їх "збирати". Реалізації цього сприяла й ситуація. Незадоволені утискати польсько-литовської влади князі прикордонних з Московією земель стали разом зі своїми землями переходити "під государеву руку". Зокрема на початку 1500 р. під владу Москви перейшли князі, яким належала більшість земель Чернігово-Сіверщини. Ці спроби переходу під зверхність московського великого князя спричинили литовсько-московські війни 1487-1494 та 1500-1503 pp. В обох війнах Литва зазнала поразки. До Москви відійшли східна частина Смоленщини і Чернігово-Сіверщина. Таким чином, на початку XVI ст. українські землі поділили між собою Польща (Галичина, Холмщина, Західне Поділля), Литва (Волинь, Східне Поділля, Середнє Подніпров'я, Київщина), Угорщина (Закарпаття), Молдавське князівство, яке з 1514 р. перебувало у васальній залежності Османської імперії (Буковина), Кримське ханство, яке теж знаходилось у васальній залежності від Османської імперії, (Причорноморські і Приазовські степи, Крим), деякими причорноморськими районами безпосередньо володіла Османська імперія, Московська держава (Чернігово-Сіверщина). Великою трагедією для українців була постійна агресія Кримського ханства, підтримуваного Османською імперією.

ТЕМА. Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

Брестська унія та посилення національного гніту.

 Передумови Люблінської унії.