3. Особливості процесу будівництва церков у Запорізькій Січі

Якщо починати розгляд історії православної церкви в Січі з будівництва культових споруд, то багате на парадокси козацьке Запоріжжя підносить ще один: за перші 240 років тут побудовано тільки п'ять церков, причому в XVI ст. — лише одну. Близько 1576 р. побудовано першу запорізьку церкву — Старосамарську святителя Миколая, що пізніше дала початок Самарському Пустельно-Миколаївському монастирю. Відомий історик запорізького козацтва Д.Яворницький писав, що з цього часу й починається історія церкви в межах Січі.

Причин того, що за перші два з половиною століття січовими козаками, релігійність яких широко відома, побудовано так мало церков кілька.

По-перше, домінуючий спосіб життя козаків у цей період

— польовий, похідний, рухливий, без якихось постійних, довготривалих місць осідку, з якими аж ніяк не в'язалися будь-які стаціонарні бази, споруди, в тому числі й культові. Військові союзи з сусідами — Росією, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною не гарантували тривалої стабільності.

По-друге, варіант похідних церков у воєнний час, користування традиційними церквами в містах, селах, монастирях, періодичне відправлення культу в зимівниках, в слободах, очевидно, протягом тривалого часу цілком задовольняли релігійність козаків.

По-третє, активне будівництво церков у період Нової Січі почалося вже тоді, коли на землях козацьких вольностей почали набувати сили політичні, економічні, соціальні, духовні процеси, які, на нашу думку, суперечили січовим першоосновам і з часом підірвали б козацьку республіку, козацтво як інститут і без царського погрому 1775 р.

Отже, зовсім не випадково, а внаслідок дії цілого ряду чинників і, не в останню чергу, гострої зацікавленості російського самодержавства на Запорізьких козачих Вольностях з 1734 р. велось активне церковне будівництво. Брак цих чинників чи слабка вираженість їх певною мірою пояснюють повільність такого будівництва в попередню добу.

На величезній території Запорізьких Вольностей площею понад 13 млн. десятин, за підрахунками Д.Яворнипького, в XVI—XVIII ст. стало не менше 47 церков. У цю кількість ввійшли культові споруди, про які збереглися бодай фрагментарні документальні згадки в багатостраждальному архіві Запорізької Січі або в інших джерелах.

Тривалий час церков у традиційному розумінні — як стаціонарних будівель культового призначення у православних козаків, ймовірно, не було. Умовам тогочасного буття запорізького козацтва з його постійною передислокацією, загрозами несподіваного нападу численних ворогів, неусталеністю структури й складу козацьких формувань тощо мала відповідати церква спеціального типу. Козацтво, що постійно було на марші, в поході, могло мати переважно тільки таку церкву — похідну. Звичайно, практикувалися й інші засоби задоволення особистісної чи групової релігійності — запорожцями влаштовувалися каплиці, скити, обладнувалися спеціальні місця поклоніння іконам, які, на думку "дніпровських молодців", мали чудодійні властивості. У період раннього козацтва, коли міграція ще досить сильно залежала від кліматичних умов дикого степу і козаки з настанням зимових холодів переходили ближче до міст, сіл, слобід, зимівників, реалізація релігійних потреб козацтва мало чим відрізнялася від віросповідної практики корінного, осілого населення.

Вони відвідували місцеві церкви, монастирі, каплиці або мандрували до релігійних святинь Києва, Межигір'я, Чернігова, Переяслава, а то й Афону. Сюди нерідко транспортувалися поранені, тяжко хворі козаки.

Православні церкви Січі й навіть цвинтарі поблизу них часто поділяли долю самих козацьких вольностей: їх знищували, спалювали, а коштовне церковне начиння грабували, дзвони знімали й переливали на гармати. Нерідко з однаковим завзяттям це робили чужинці-іновірці й свої одновірці