Країни африки. Австралія та океанія Країни Африки

1. Географічне положення та склад території. Країни, що розвива­ються, займають всю територію континенту за винятком його південної час­тини, де розташована ПАР — єдина економічно розвинута держава Африки.

Рис. 108. Політична карта Африки

До Африки належать також країни, розташовані на прилеглих остро­вах Мадагаскар, Зелений Мис тощо (див. рис. 108).

На розвиток країн Північної Африки вирішальний вплив має вихід до Атлантичного океану, Середземного та Червоного морів, через які проходять важливі морські шляхи з Європи в Азію та Австралію. Зв'язки країн Північ­ної Африки з державами, що розташовані на південь від Сахари, ускладнені у зв'язку з незначною кількістю сучасних шляхів сполучення через пустелю.

На розвиток господарства країн Західної Африки впливає їхнє поло­ження на узбережжі Атлантичного океану. Однак деякі країни регіону та кра­їни Центральної Африки розташовані у глибині материка (Чад, Малі, Нігер та ін.), тому їх положення менш вигідне. Для країн Східної Африки зовнішні зв'язки з країнами Азії по Індійському океану є найважливішим чинником розвитку та розміщення господарства.

Країни Південної Африки межують із ПАР або оточені її територією (Лесото, Свазіленд). До 90-х років XX ст. це негативно впливало на їхній роз­виток. Положення змінилося після відмови керівництва ПАР від політики апартеїду.

Нині на континенті нараховується 53 незалежні країни. Збереглися ко­лонії Іспанії (Сеута, Мелілья), заморська територія Франції — о. Реюньон.

2. Природно-ресурсний потенціал. Африка — досі недостатньо вивче­ний у геологічному відношенні материк — містить величезні й різноманітні корисні копалини. її часто називають «найбільшою коморою світу», «геоло­гічним дивом». Континент займає 1 місце за запасами марганцю, бокситів, хромітів, кобальту, ванадію, металів платинової групи, золота, алмазів; 2 міс­це — за запасами міді, урану, берилію, азбесту, графіту; 3 місце — за запаса­ми нафти, газу, залізної руди. Значні ресурси титану, вольфраму, літію, віс­муту, ніобію, цезію, тобто важливої для високих технологій сировини, а та­кож олова, дорогоцінних металів, фосфоритів тощо (див. рис. 109).

Рис. 109. Мінеральні ресурси Африки

На Африку припадає 10% площі лісових масивів світу та 17% запасів деревини. У вологих екваторіальних лісах багато дерев цінних порід (ебено­ве, червоне, рожеве та ін.). Деревина є основою експорту деяких країн (Демо­кратична Республіка Конго, Габон).

Найкращі умови для землеробства на високогір'ях та в саванах зі сприя­тливим чергуванням вологих сезонів. Більшість ґрунтів материка мають не­високу природну родючість, вони швидко деградують при порушенні правил агротехніки.

3. Населення. Етнічний склад населення континенту надзвичайно стро­катий. Тут живуть понад 200 народів. Кожна народність розмовляє своєю мо­ві, тому в Африці нараховується більше тисячі мов. Мовні проблеми, що пе­реплітаються з етнічними та релігійними, створюють особливі труднощі та сповільнюють сучасний процес злиття й змішання етнічних груп, формування народностей та націй. Переважають багатонаціональні держави, особливо у тропічній Африці.

За величиною природного приросту населення Африки випереджає всі інші регіони світу. З 1950 р. до 1990 р. населення материка зросло майже втричі, за даними ООН у 2000 р. на континенті проживало біля 13% всього населення світу. Таке швидке зростання чисельності населення загострює продовольчу та інші соціальні проблеми.

Середня густота населення невелика і становить 22 особи/км кв.. Найбіль­ше заселені райони розвинутого землеробства та промислової діяльності. Найвища густота населення у долині Нілу (1000 осіб/1 км кв.), на середземно­морському узбережжі Магрибу, Гвінейської затоки, у районі Великих озер і на південному сході ПАР.

Через другий тип відтворення населення, малу тривалість життя (для чоловіків — 49 років, для жінок — 52 роки) у складі трудових ресурсів пере­важає молодь, що в цілому відзначається доволі низьким рівнем професійної підготовки. У сільському господарстві зайнято 2/3 працездатного населення материка.

За рівнем урбанізації Африка поступається іншим регіонам світу. Част­ка міського населення становить приблизно 30%, проте темпи його росту за­лишаються найвищими у світі. У кінці XX ст. на континенті було вже 33 аг­ломерації з населенням понад 1 млн. осіб кожна. Найбільші з них — Каїр (бі­льше 10 млн. осіб) і Лагос (близько 10 млн. осіб).

4. Загальна характеристика господарства. До 50-х років XX ст. Аф­рика була континентом колоніальних і залежних країн. Франції належало 37% території, Великобританії— 32%, Бельгії— 8%, Португалії— 7%. Ко­лонії також мали Іспанія та Італія. Єдиною незалежною країною була Ефіо­пія. З 50-х років посилився національно-визвольний рух і перші держави отримали незалежність, більшість країн стали самостійними у 60-х роках, а в 70-ті роки процес визволення материка практично завершився. Більшість кра­їн Африки невеликі, слабкі економічно, тому реально залежать від своїх ко­лишніх метрополій і відповідно входять до Британської Співдружності, Спів­товариства франкомовних країн. Понад 30 країн континенту є асоційованими членами Європейського союзу й виконують роль його сировинного придатка.

Африканський континент найслабше розвинутий і найменш динамічний у плані економіки регіон світу. Країнам поки що не вдалося помітно змінити колоніальну галузеву й територіальну структуру господарства. У ній перева­жають сільськогосподарське виробництво та гірничодобувна промисловість, у той час як галузі обробної промисловості у більшості країн перебувають на стадії становлення. Економічний розвиток країн Африки характеризується нерівномірністю, нестабільністю, широкомасштабними кризовими явищами як суто господарського походження, так і спричиненими політичними чин­никами.

На африканському континенті розташовані 33 із 47 найменш розвину­тих країн світу. Тільки ПАР за рівнем розвитку належить до розвинутих кра­їн. Серед країн, що розвиваються, найрозвинутішими є Алжир, Єгипет, Ніге­рія, Габон, Маврикій і Сейшели.

5. Сільське господарство. Аграрні відносини у країнах Африки відріз­няються винятковою складністю. Для них характерне переплетення дофеода­льних, феодальних та капіталістичних форм землеволодіння та землекорис­тування.

Провідну роль у сільському господарстві відіграє рослинництво, в яко­му виділяються два напрями — споживче (натуральне) та експортне (товар­не). Споживчий напрям переважає у Тропічній Африці, де в більшості країн зберігається общинне землеволодіння, дрібне натуральне й напівнатуральне господарство, що ведеться найвідсталішим способом. Плантаційне господар­ство розвинуте менше, ніж у Латинській Америці та Південно-Східній Азії. У тропічній частині є тільки окремі ареали плантацій. Африка посідає останнє місце у світі за використанням мінеральних добрив, тут дуже низькі енерго­озброєність та матеріально-технічне забезпечення сільського господарства. Усе це, у свою чергу, спричинює екстенсивний характер розвитку. Швидке виснажування грунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що в свою чергу прискорює ерозію та загальну деградацію природного сере­довища. Характерною рисою рослинництва більшості країн є його монокультурність.

У Північній Африці експортне значення мають плоди цитрусових та ма­слинових дерев, овочі, фрукти, трава альфа. Єгипет та Судан вивозять бавов­ну. В оазах Сахари вирощують фініки, які йдуть на експорт. Головні спожив­чі культури цієї частина материка — ячмінь, кукурудза, пшениця.

У країнах Західної, Центральної та Східної Африки найважливіша екс­портна продукція — какао-боби, арахіс, кава, плоди олійної пальми, чай, си­заль та бавовна. Монокультурність господарства тут проявляється найяскра­віше. За експортом какао-бобів виділяються Гана, Кот-Д’Івуар та Нігерія, арахісу — Сенегал, Нігер та Гамбія, ядер пальмових горіхів та виробництву пальмової олії — Нігерія, кави — Ефіопія, Кенія, Уганда, чаю — Кенія тощо. Центральна Африка, крім того, виділяється вирощуванням таких культур, як ефіроолійні (піпетрум), каучук, банани, тютюн. Основні споживчі культу­ри — сорго, кукурудза, рис, маніок, батат, ямс, манго, динне дерево тощо.

У більшості країн Південної Африки споживчі та експортні культури приблизно ті ж, що і в інших країнах континенту. Вагоміша тут частка кукурудзи та пшениці.

Тваринництво в Африці має екстенсивний характер: переважає відгінно-пасовищне, напівкочове та кочове скотарство. Низька порідність худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють низьку продуктивність тваринництва. Внаслідок цього, займаючи одне із провідних місць у світі за поголів'ям ху­доби, країни не в змозі забезпечити населення м'ясо-молочними продуктами. Галузь помітно розвинена в господарстві тільки деяких країн — Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР. Сома­лі та Джібуті експортують живу худобу, Зімбабве, Ботсвана, Лесото, Свазі­ленд спеціалізуються як на виробництві продуктів тваринництва (вовни, ка­ракулю, шкіри), так і на вивозі живої худоби (див. рис. 110).

Рис. 110. Сільське господарство Африки

5. Промисловість. Гірничодобувна промисловість є провідною галуззю промисловості африканських країн. Вона розвивалася і значною мірою роз­вивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки як еле­мент господарства країн-споживачів відповідної сировини.

ПАР займає провідні позиції у світі за видобутком золота, платини, мар­ганцю, хромітів, алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих руд володіють Ліберія, Мавританія та Алжир (залізна руда), Габон, Гана, Марок­ко, Демократична Республіка Конго (марганець), Замбія та Демократична Ре­спубліка Конго (мідь), Гвінея (боксити), Сьєрра-Леоне (титан). Марокко, За­хідна Сахара, Туніс, Того, Сенегал багаті на фосфорити.

Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Найбільші запаси ма­ють Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго, а також Камерун, Демократична Республіка Конго і Туніс. Туніс є лідером за видобутком газу на континенті, значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет. Видобуток вугілля, крім ПАР, не є широкомасштабним. Африка володіє великими гідроресу­рсами, але ріки розміщені по території континенту дуже нерівномірно. Виробництво електроенергії на ГЕС зосереджене в Єгипті, Гані, Нігерії, Демокра­тичній Республіці Конго, Мозамбіку. Інші країни вимушені будувати ТЕС.

Більшість африканських країн задовольняє свої потреби в електроенергії тільки на 10-15%, 37 країн є імпортерами енергоресурсів.

Для більшості країн континенту 60-70-ті роки стали початком форму­вання власної обробної промисловості. До 40% продукції цієї галузі припадає на ПАР, ще 30% — на країни Північної Африки. Провідну роль у структур; обробної промисловості більшості країн займають текстильна та харчова промисловість. В останні роки почала зростати частка чорної та кольорової металургії, машинобудування (збір автомобілів з імпортних деталей) та хімі­чної промисловості (виробництво добрив та лакофарбова промисловість).

У структурі виробництва країн Африки практично відсутні високі тех­нології (за винятком ПАР). Підприємства обробної промисловості (чорна і кольорова металургія, хімічна, деревообробна, текстильна, цементна) скон­центровані у декількох країнах: ПАР, Єгипет, Марокко, Нігерія, Замбія, Зімбабве, Демократична Республіка Конго та ін. Розвивається також промисло­вість будівельних матеріалів (виробництво цементу) (див. рис. 111).

Рис. 111. Основні промислові центри Африки

Промисловість Африки, розвиток якої диктувався раніше інтересами монополій, розміщена в місцях виробництва сировини та на узбережжі.

6. Транспорт. Транспортна мережа материка розвинута недостатньо. Одноколійні залізниці зв'язують райони видобутку сировини з морськими портами або сполучають судноплавні відрізки річок. Як правило, вони ізо­льовані. На материку не існує єдиної транспортної мережі. Морський транс­порт відіграє вагому роль у міжконтинентальних перевезеннях. За роки неза­лежності почали розвиватися й інші види транспорту: автомобільний, повіт­ряний, трубопровідний. Через Сахару прокладено транссахарське шосе, наф­то- і газопроводи з'явилися в Алжирі, Лівії та Нігерії.

До 40% залізничних та автомобільних шляхів припадає на ПАР, віднос­но розвинена транспортна мережа країн Північної Африки.

7. Зовнішні економічні зв'язки. Найважливішу роль у зовнішніх еко­номічних зв'язках країн Африки відіграє торгівля. Країни є експортерами па­ливних матеріалів, мінеральної сировини, технічних культур та деяких про­довольчих товарів. Абсолютна більшість держав опинилися у небезпечній за­лежності від кон'юнктури ринку одного-трьох товарів. Серед готової проду­кції достатню конкурентноздатність мають лише текстиль та одяг. Стримує нарощування експорту нерозвиненість інфраструктури, високі витрати на пе­ревезення продукції. Економіка країн Африки залежить від імпорту машин, обладнання, палива, напівфабрикатів і продовольства.

Значні економічні позиції в Африці зберігають Великобританія, Фран­ція та Бельгія. В останні десятиріччя помітну активність виявляють амери­канський та німецький капітали. ТНК переважно діють у обробній та гірни­чодобувній промисловості.