36. Охарактеризуйте громадський рух другоi половини XIX – початку XX ст. На украiнських землях.

У другій половині XIX ст., як і раніше, розвиток української культури відбувався в умовах імперських колонізаторських політичних режимів, які панували в Україні. Найбільш негативно вони відбивалися на народній освіті. Ні російські, ні австро-угорські правителі не піклувалися про те, щоб навчити грамоті кожного українського дитяти. Початкових і середніх шкіл не вистачало навіть для тих дітей, які хотіли вчитися і батьки яких мали для цього матеріальні можливості. І хоча кількість початкових шкіл в Україні під владою Російської імперії збільшилася впродовж другої половини XIX ст. -с 1300 до 17000, - проте більше двох третіх дітей (з різних причин) не змогли виучуватися в школах. Нарешті царський уряд на початку XX ст. майже зовсім усунувся від матеріального вмісту всієї мережі початкових шкіл (так званих одинкласних з трилітнім терміном вчення і двокласних, в яких виучувалися п'ять років). Більше чотирьох п'ятих шкіл перейшли під опіку земствхоча міністерство народної освіти не поступалося своїм правом розробляти і контролювати всі учбові програми. Валуєвський циркуляр і Емський указ чітко визначили головний напрям освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Таким чином, вчення у всіх ланках утворення -от початкового до вищого - проводилося лише російською мовою. В 1869 р. уряд Австро-угорської імперії проголосило загальне обов'язкове початкове вчення на західноукраїнських землях. Проте із-за матеріальних труднощів, відсутність шкільних приміщень і кваліфікованих вчителів багато українських дітей не мали можливості регулярно відвідувати школу. Причому в більшості шкіл вчення в Східній Галіциі йшло на польській мові, в Північній Буковині - німецькому, на Закарпатті - угорському. Кількість же українських шкіл постійно зменшувалася. Ось хоч би дані по Закарпаттю: у 1881 р. тут було 353 українських школи, а через двадцять п'ять років їх залишилося лише 23. Тому в кінці XIX ст. неписьменність населення України була вже масовим явищем. За офіційними даними переписи 1897 р. по Російській імперії, в губерніях України на кожних 100 чоловік налічувалося від 72 до 85 безграмотних. Більше двох третин безграмотних зареєструвала і офіційна статистика Австро-угорської імперії серед населення західноукраїнських земель. А в окремих (особливо - гірських) повітах серед трудящих взагалі не було того, що жодного уміє писати. Значно більше уваги царизм приділяв середній освіті. Адже воно вважалося основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, культури і науки. Більшість середніх учбових закладів були закріплені за окремими урядовими відомствами. Міністерству народної освіти були підпорядковані спочатку семи-, а пізніше, і восьмилітні гімназії і чотирилітні прогимназії -прєїмущественно з гуманітарним вченням, а також шесті- і семирічні реальні училища з природознавським і фізико-математичним ухилом. У віданні міністерства знаходилися і вчительські семінарії. В кінці XIX ст. в Надднепрянськой Україні налічувалося 129 гімназій і 19 реальних училищ. Військове міністерство керувало семирічними кадетськими корпусами, що випускають офіцерські кадри для армії. Комерційними, сільськогосподарськими училищами керувало міністерство торгівлі і промисловості. Найвищий орган церковного управління - Синод - піклувався про підготовку в духовних семінаріях і духовних академіях кадрів православних священиків. Жіночі гімназії (перша з них була відкрита в Києві в 1850 році) опекалісь добродійним "відомством цариці Марії". Немало середніх учбових закладів містилися земствами або приватними особами. До таких закладів належала відома колегія Павла Галагана в Києві, яка була заснована на засоби старовинною українською національно свідомої сім'ї Гала-ганов. Вона працювала за спеціальною програмою і давала широкі пізнання в області загальних і україноведчеських гуманітарних дисциплін. З розвитком капіталізму у всіх галузях народного господарства виникла необхідність у висококваліфікованих кадрах робітників і службовців. Так з'явилися ремісничі, технічні, сільськогосподарські, нижчі промислові і інші училища професійної освіти. На західноукраїнських землях під владою Австро-угорської імперії хоча і було дозволено в 1874 р. вчення українською мовою в середніх учбових закладах, проте першу українську гімназію відкрили лише в 1887 році в Перемишле. В кінці XIX ст. таких гімназій в Галіциі налічувалося вже 6, а польських - 29. На Буковині в цей час діяли дві німецько-українські гімназії. У них українська мова викладалася як окремий предмет, а в трьох гімназіях, які, лише і діяли на Закарпатті, українська мова не вивчалася взагалі. Єдиним реальним досягненням так званої нової ери, початої угодою українських громадських діячів з правлячими австрійсько-польськими кругами Галіциі, було відкриття кафедри історії України в Львівському університеті. З 1894 р. її очолив Михайло Грушевський, який переїхав до Львова з Києва. У 1900 році відкрили і кафедру української літератури, яку очолив Кирило Студінський. У заснованому в 1875 році Чернівецькому університеті також діяла кафедра української мови і літератури, очолювана Степаном Смаль-Стоцким, проте все вчення тут йшло німецькою мовою. Виключно лише російська мова застосовувалася у вченні у вищих учбових закладах Надднепрянськой України, де окрім Харківського і Київського університетів, пізніше відкрився і Новоросійський в Одесі. Загальна кількість студентів в цих трьох університетах виросла з 1200 чоловік в 1865 році до 4000 чоловік в 1895 році. Збільшені потреби народного господарства в епоху затвердження капіталістичних буд викликали появу в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів: у Львові і Києві; двох ветеринарних вищих учбових закладів: у Харкові і Львові; інших спеціалізованих вищих учбових закладів: технологічного інституту - в Харкові, сільськогосподарського - в Одесі, гірського - в Екатерінославе. І все-таки, як і раніше, лише небагатьом людям із звичайних незнатних і небагатих сімей удавалося здобути вищу освіту; вищі учбові заклади залишалися установами для вибраних. Набори студентів на перші курси взагалі були по кількості мізерними.