26 Умови виникнення ,напрям та особливості модернізму

Модерні́зм (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності...Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.Не існує одностайної думки щодо виникнення модернізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а проявами модернізму були імпресіонізм і символізм. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, а навпаки. Відомий іспанський філософ та мистецтвознавець Хосе Ортега-і-Гассет зазначає: «Модерністське мистецтво має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові». Модернізм ставить собі за мету бути «мистецтвом для митців, а не для мас людей. Це буде мистецтво касти, а не демократичне мистецтво». Втім, принцип цей не є для модернізму абсолютним. Винятком з «антидемократичного» правила може слугувати теорія і творча практика унанімістів та експресіоністівМодернізм затверджує примат форми над змістом. Іноді форма модерністського твору є самодостатньою та абсолютизованою (футуризм, «новий роман»), іноді — підкорена формі категорія змісту є також важливою (експресіонізм, екзистенціалізм). Один з теоретиків модернізму К. Фідлер проголошує: «В художньому творі форма повинна сама по собі утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матеріалом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої... Зміст художнього твору є ніщо інше, як саме формоутворення».Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, демі-фологізмом, аметафізичністю. Той же К. Фідлер зауважує: «Мистецтво аж ніяк не покликане проникати в низьку дійсність, що є дійсністю всіх людей...» Але в той же час модернізм не приймає романтичної втечі від дійсності. Мистецтво, за виразом Фідлера, не має «сумнівного покликання врятувати людей від дійсності, виходячи з казкового королівства»

26-ответ

Модерні́зм ( фр modernisme), у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності...  Не існує одностайної думки щодо виникнення модернізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а проявами модернізму були імпресіонізм і символізм.  Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.

27-ответ

Сучасна українська література представлена безліччю талановитих авторів, що працюють у різних жанрах. У літературі почали з’являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості, модернізм змінився постмодернізмом. Український постмодернізм зародився у кінці 1980-х pp. і Центр сучасних мистецтв ″Брама″ і інші дають можливість поціновувачам мистецтва не тільки познайомитися із творчістю талановитих художників (О.Сухоліт, В.Цаглов, А.Савадов, О.Харченко, М.Кривенко, О.Петрова, Т.Сильваші, Д.Фишенко, Д.Корсунь, П.Тараненко, Ж.Василевська, О.Андрієв, М.Жуков, Д.Оболончик, С.Давидов, Л.Бернат, Н.Вітковська, О.Балакін, А.Кущ, І.Жук, С.Тучинський, С.Алексієв та ін.), але й придбати їхні праці.

Одним з напрямків сучасного образотворчого мистецтва є дизайн. Ще в 1992 році був створений Союз дизайнерів України, що об’єднав творчих працівників різних напрямків: промислового, графічного, фито- і ландшафтного дизайну, дизайну одягу й навколишнього середовища. Одним зі значних проектів, у якому брали активну участь близько 700 членів Союзу, було створення експозиції ювілейної виставки ″Україна. Десять років незалежності″ у Національному Експоцентрі України.

Численні виставки в Україні й за кордоном свідчать про появу нових художніх форм: інсталяції, ассамбляжа, акціонізму, перфоманса, видеоарта. При цьому у творчості багатьох художників знаходять своє відбиття мотиви трипільської й скіфської культур, культури Київської Русі, античних пам’ятників Чорноморського узбережжя, українського бароко, а також події, пов’язані з екологічними й соціальними катастрофами. Останнім часом представники українського мистецтва одержали практично необмежені можливості для демонстрації своїх досягнень за рубежем. Так, в 2001 році Україна вперше взяла участь у престижному Венеціанському бієналлє. Своєрідним підсумком минулого тисячоріччя стали виставка, присвячена 2000-річчю Різдва Христова, і реалізація проекту ″Мистецтво України XX століття″.

Національний Союз художників України (заснований в 1938 р.) – єдина всеукраїнська суспільна творча організація професійних художників і мистецтвознавців. На сьогодні вона нараховує майже п’ять тисяч членів (у тому числі й громадян іноземних держав), 70 з них носять звання народного художника України, 118 – заслуженого діяча мистецтв України, 186 – заслуженого художника України, 53 – лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченко. Все це є яскравим свідченням творчого потенціалу українських художників. У Союз входять також всесвітньо відомі художні центри – Петриківка (декоративний розпис), Косов (різьблення, кераміка, вишивка), Львів (художнє скло, кераміка), Опошня (кераміка, ткацтво, вишивка) та ін.

28-ответ

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже йшлося. Основою княжого театру були скоморохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Проте ні скоморохи, ні шпільмани, ні свистільники, хоч і лишивши по собі широку популярність (досі маємо навіть такі назви сіл в Україні), були чужі сценічному духові Русі. Вони театру не створили. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, подавалися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів. Тематично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З занепадом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина — військо) тощо.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, витворюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний — танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін. Найчастіше зустрічаються згадки про "співання слави" князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків ("Слово о полку Ігоревім"). Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавцями таких творів: Боян (XI ст.), Митуса (XIII ст.).

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. У княжих дворах вживалися ще й інструменти чужого походження: ковані, металеві або "рожані" труби та роги, орган, "смики" або "гудок", смичкові інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний інструмент), лавута, навла, кимбал, бронзові та мідні дзвіночки та дзвони. Дзвіночки і дзвони прийшли до нас від іудеїв. Їх охоче запозичила собі християнська церква. Носіями музичної творчості були: 1) співці героїчних пісень; 2) скоморохи, що згодом стали мандрівними музиками. Скоморохи були не тільки музикантами. Вони розважали слухачів і глядачів різними способами: співом, танцями, дотепами, магічними дійствами; 3) каліки перехожі, старці, творці позахрамової побожної пісні, попередники пізніших лірників.

Церковна музика прийшла до нас із Візантії. З літературних джерел відомо, що разом з грецьким духівництвом спроваджували тоді на Русь і грецьких професійних музик "домественників", що організували у нас церковно-співочу справу, були першими вчителями музики та диригентами ("протопсальтами") церковних хорів. Спершу була запозичена візантійська церковна музика. Починаючи з XI сті запроваджується та поширюється українська церковна музика, що з першого вогнища церковного співу — Києво-Печерської лаври — швидко поширилася на церкви й монастирі всієї Русі. Це був так званий "Київський розспів", що став основою місцевої співочої традиції на довгі сторіччя. Знаємо навіть імена тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики: Стефан у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних безлінійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік (кондак — коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородицю або святих). Знаменною нотацією (знамя — нота) нотовані всі інші богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нотописи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов'язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів — це невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят (особливо великих — Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалося по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв'язку з боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їх виконують під час святкових християнських урочистостей, зведена всього до кількох. А шкода!.. Навіть нині, коли весь світ відзначав роковини найсумнішої дати сьогодення — Чорнобильської трагедії 26 квітня, о 12-й годині дня християнські храми усіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а переважна частина наших храмів мовчала, бо в них немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш сум виявився невисловленим..., хоч біда — наша.

Народний танок на Русі — "пляс". Назва означала групові ігри з піснями. Назву "танець" ми перейняли від народів Західної Європи. Танець — композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони здебільшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях.

Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група — хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти. Хороводи переважно складалися з ритмічних кроків, бігу, зміни місць, переходу попід з'єднаними руками партнерів. Характер хороводів мали веснянки, гагілки, ігри й танці в купальську ніч, танець "Журавель".

Друга група — народний танець (група виконавців поділялася на пари). Їх зміст — залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їх об'єднував лише спільний ритм.

Третя група — сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів. У групі танцювала одна або дві особи: жінки, чоловіки або ж мішана пара.

Розглянувши процеси культурного становлення та розвитку Київської Русі, слід зазначити, що вони відбувалися під благотворним впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів і завершилися створенням високорозвинутої, багатогалузевої культури нашого народу. Могутньою основою формування і розвитку самобутньої давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Уже в V—VII ст. у них нагромадилися практичні знання про природу, багата і сильна язичницька релігія. А з нею була пов'язана й розмаїта усна народна поезія, яка залишалась не лише одним з важливих компонентів культури наступних поколінь, але й справила величезний вплив на процеси творення оригінальної літератури.

Русь як держава формувалась і розвивалась на поліетнічній основі, до її складу входили й неслов'янські племена. Елементи їхньої культури влились у давньоруську культуру, виявившись в етнічних та етнографічних особливостях давнього населення ряду територій України.

Проте культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за-порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі. Тісна взаємодія народної культури і культури князівських салонів, об'єднуюча їх ідея єдності та могутності Русі, спільне почуття патріотизму надавали всій культурі загальнонародного характеру та високої життєздатності.

29-ответ

У першій половині XIX сторіччя посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв - єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них - відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка - маєток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. "Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх..." - стверджував майстер. У створених ним образах подільських селян ("Дівчина з Поділля", "Українець", "Пряля") відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення.

Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Літні вакації 1826- 1838 рр., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штернберг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина "Садиба Г.Тарновського в Качанівці" органічно поєднала забарвлену романтичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв "чувства добрые" та повагу.

Романтичного настрою сповнений і "Портрет дружини" А. Мо-крицького. В образі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А. Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товаришем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря - сприяв його викупу з кріпацтва.

Близькими до Великого Кобзаря були й художники І.Сошенко та М. Сажин, чиї твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокладали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко - художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії "Живописна Україна", виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.

30-ответ Розвиток літератури невід'ємний від розвитку суспільства. Література на межі XIX — XX століть була тісно пов'язана з усіма перипетіями свого часу. Складністю та суперечливістю історичної доби зумовлені своєрідність і розмаїття світового літературного процесу. 

З числа найбільш прикметних рис, що формували «обличчя» людської цивілізації у першій пол. XX ст., можна виділити: 

У сфері соціально-політичного розвитку: 

1. активізація національно-визвольного руху в країнах Європи, Америки, Азії та Африки; 

2. падіння великих європейських імперій та монархій; 

3. ствердження соціалістичної і комуністичної ідеології; 

4. загострення соціально-політичних суперечностей між провідними державами світу, боротьба за перерозподіл сфер політичного впливу; 

5. кількісне зростання і різка поляризація політичних партій та рухів за ознакою їх демократичної або авторитарної спрямованості. Поява могутніх тоталітарних режимів — комуністичного в СРСР та націонал-соціалістичного у фашистській Німеччині; 

6. світові війни.

31.Національне відродження

З кінця XVIII ст. зароджується український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х (Кирило-Мефодіївське братство) і політичний. Почалося формування модерної української нації. Важливе значення для національного пробудження мала творчість Т. Шевченка; внаслідок репресій російського царату з 1870-х центр національного руху перемістився в Галичину. З кінця XIX ст. виникають українські політичні партії, частина з яких висуває вимогу самостійної соборної української держави. Лютнева революція 1917 року в Росії стала поштовхом до початку національної революції в Україні

32. Роль інтелігенції в національно-культурному відродженні України першої половини XIX ст

З кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, а власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури.

Утвердженню самодержавної влади мала слугувати "теорія офіційної народності", сформульована на початку 1830-х років реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим (1786-1855), основними засадами якої стали православ'я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна (1773-1842), громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.

Навчальні заклади створювалися з метою поширення "общерусской" культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку "єдинонеподільності" (Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань - М. Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ'я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор.

До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ'я, братчики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами - російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а України - в єдиній федеративній слов'янській державі, побудованій на демократичних засадах.

Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ - як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.

У тогочасному українському суспільстві серед частини інтелігенції з'явився інтерес до історії, мови та культури свого народу й на противагу офіційній ідеології обґрунтовувалася ідея самобутності історії України, що сприяло формуванню національної самосвідомості українців.

Найвизначнішим твором української національно-політичної думки кінця XVIII - першої половини XIX ст. став історико-публіцистичний твір "Історія Русів", написаний невідомим автором наприкінці XVIII - початку XIX ст., опублікований 1846 р. у Москві під авторством визначного українського письменника, проповідника, архієпископа Георгія Кониського. У ньому проводилася думка етнічної, національної та політичної відмінності між українським і російським народами. Автор прагнув довести пряму спадкоємність України ("Малоросії") від Київської Русі, показати, що Україна мала власну, відмінну від Росії історію. Етногенез українського народу він виводив від сарматів, а під русами розумів лише українців. "Історія Русів" мала великий вплив на формування національної свідомості, усвідомлення українцями приналежності до окремого народу з героїчною минувшиною. Дослідник цього твору історик-етнограф О. Оглоблин назвав його "вічною книгою незалежності українського народу".

Джерелом пробудження національної свідомості стали також до-слідження духовного життя попередніх поколінь. Багатство духовного світу українців відбивали фольклор, поезія. їх дослідженням займалися етнограф Григорій Калиновський, Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Осип Бодянський та ін.

У кінці XVIII - на початку XIX ст. зростає інтерес до української мови, з'являються спроби визначити її особливості та місце серед інших слов'янських мов. Учені обґрунтовують право української мови на самостійне існування та подальший розвиток, що сприяло виділенню українського мовознавство в окрему науку. Проте більшість заможної верхівки, чиновництва та духовенства користувалися переважно російською мовою, а українська була мовою спілкування простого народу. Офіційна влада твердила, що української мови немає, а є лише діалект російської мови, не придатний для літературного вживання.

Для доведення права на самостійне існування української мови кращі сили української інтелігенції прагнули перетворити "народорозмовну" мову на основний засіб спілкування усіх верств українського суспільства, на мову літературну. І це вдалося Іванові Котляревському (1769-1838). З виданням "Енеїди" (1798) усьому світу предстали багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого вираження думок не лише в розмові, а й на письмі.

Інтерес до української мови виявився і в перших українознавчих лінгвістичних працях. Олексій Павловський (бл. 1770-1822) написав "Грамматику малороссийского наречия" (1818). У 1823 p. Іван Войцехович склав невеликий український словник. Проте найбільше на ідею самобутності української мови спрацювала стаття професора Харківського університету Ізмаїла Срезневського (1812-1880) "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834). Автор доводив, що українська мова є не діалектом чи говіркою, а справжньою мовою, що має право необмеженого використання в літературі та науці.

На захист української мови в дискусії з М. Погодіним виступив і М. Максимович. На підставі наукових досліджень він зробив висновок, що українська мова є давнішою, ніж російська, і вона має право на самостійне життя. Розширенню сфери вживання літературної української мови сприяла діяльність талановитих письменників, що творили в добу від появи "Енеїди" І. Котляревського до виходу у світ Шевченкового "Кобзаря": Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ'яненко, Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, Віктор Забіла та ін. їхні твори - це нові зразки поезії, драми і прози.

Національно-культурному відродженню, формуванню національної свідомості українців сприяла діяльність акторів українського театру. У першій половині XIX ст. центром театрального життя України стають міста: спочатку Харків (1789), потім Київ та Одеса (1803), а згодом і Полтава. У Харкові за активної участі Григорія Квітки-Основ'яненка (1778-1843) було створено перший постійний театр. У Полтаві постійний театр було відкрито за участю І. Котляревського, який у 1819 р. поставив у ньому п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", чим розпочав нову добу українського світського театру. Першим виконавцем ролей Виборного в "Наталці Полтавці" та Чупруна в "Москалі-чарівнику" був видатний актор української та російської сцени Михайло Щепкін (1788-1863), викуплений за сприяння І. Котляревсьго з кріпацтва. Його наслідував Карно Соленик (1811-1851), який, розвиваючи принцип сценічного реалізму, виступав в українському класичному репертуарі на сценах театрів Києва, Полтави, Одеси і закінчив своє життя на сцені харківського театру як його директор, відмовившись переїхати до Москви.

Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники архітектури, образотворчого мистецтва та музики. Так, зокрема, художник Карл Брюллов (1799—1852) виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, Тарас Шевченко та ін. Завдяки К. Брюллову з кріпацтва було викуплено Т. Шевченка.

Першим серед художників, хто відкрив українську природу й українського селянина, був німець за походженням Василь Штернберґ (1818-1845). Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він зацікавився мальов-ничістю українського побуту, щорічно їздив до України, де писав етюди. У 1838 р. В. Штернберґ познайомився і подружився з Т. Шевченком, а 1840 р. до Шевченкового "Кобзаря" він зробив гравюру "Кобзар з поводирем".

Проте найяскравішою постаттю українського образотворчого мистецтва 1840-1860 pp. був Тарас Шевченко. Вступивши 1838 р. до Петербурзької Академії мистецтв, він закінчив її 1845 р. із срібною медаллю, одержавши звання "вільного художника". Своїм фахом Т. Шевченко вважав саме малярство. Відомо понад 1000 його творів образотворчого мистецтва. Талант Т. Шевченка як художника виявився в портретному, жанровому, пейзажному та релігійному малярстві. Він пробував себе в скульптурі, різьбі й гравюрі. Особливе визнання мали його офорти. За них 2 вересня 1860 р. рішенням ради Академії його було обрано академіком з гравірування на міді.

Т. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту. У Петербурзькій Академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі "Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою" (1840), "Циганки" (1841) та ін. Т. Шевченко водночас є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису "Катерина" (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сценка з життя українського селянина змальована в картині" Селянська родина" (1843).

Подорожуючи Україною і зібравши багатий матеріал, Т. Шевченко задумав створити серію офортів під назвою "Живописна Украліа". Здійснити це йому не вдалося. Проте уявлення про зміст і характер нереалізованого задуму дають офорти "Судна Рада", "Дари в Чигирині", "Старости", "У Києві" та "Видубицький монастир", що відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. Автор першої книги про Шевченка-художника О. Новицький так говорив про картину "Судна Рада": "Тут саме життя, як воно є, без усякої прикраси, чого російські малярі ще довго й пізніше не могли дати".

З часом творчість Шевченка-художника здобула визнання не лише в Росії, а й у світі. Вона стала доповненням його поетичної творчості, з якою утворювала органічну цілісність, і свідчила про його прагнення засобами мистецтва виховувати в суспільстві любов до України, її народу.

33. Процес державотворення в Україні в період національно-визвольної революції 1917.1920 рр.

супроводжувався змінами в освітньо-культурному житті суспільства. Усі національно-освітні

перетворення знайшли широке відбиття в українській пресі, яка є важливим джерелом вивчення процесу духовного відродження України. Газетна періодика того часу складала чималий масив джерел з питань українізації суспільства, розвитку національної освіти та науки. У період національно-визвольної революції українізація охопила всі сторони життя

українського суспільства. При цьому провідною силою того часу, яка виступала за викладання українською мовою в школах, ліцеях, університетах, за перехід до українського в державному ,громадському житті та побуті була українська інтелігенція. Політичні, громадські діячі багато уваги приділяли українізації всіх типів шкіл, освітніх закладів, розвитку їхнього національного характеру.

Політику українізації широко висвітлювали практично всі українські газети та часописи того

періоду. .Ні на хвилину не забуваймо, що наша рідна мова . це наша окраса, це наша душа, це наша ознака національно-культурного життя., . писав І. Огієнко у статті .Рідна мова в українській школі. на сторінках .Нової Ради. [1].

Характерною в плані захисту української мови є стаття М. Карбовського .Шануймо свою рідну мову. в газеті .Народна воля. від 1 червня 1917 р., у якій автор підкреслює: .Зі шкіл, із церкви, із суду . звідки тільки могли виганяли нашу мову. Нам забороняли писати по-своєму книжки і газети, був навіть час, коли прилюдно не можна було заспівати нашої пісні. [2].

У період Центральної Ради процес українізації в державі очолила Комісія з українознавства на чолі з В. Науменком. При ній працювали секції: шкільних програм у складі О. Дорошкевича; історична . краєзнавця М. Симашкевича і В. Щербини; літературна . А. Музиченка та І. Огієнка.

Особливе місце на шпальтах газет займає група матеріалів про українізацію освіти, яку уявляла інтелігенція так: введення предметів українознавства . української літератури, мови, історії, географії; підготовка кадрів учителів шляхом організації курсів; відкриття українських шкіл і гімназій.

Проблема українізації освіти стояла практично в центрі всіх питань, які розглядалися на губернських, повітових з.їздах, місцевих зборах по всій Україні. Показовою _______є одна з публікацій .Робітничої газети. під рубрикою .З українського життя.. Вона свідчить, що 20 і 28 березня 1917 р. відбулися Черкаські повітові збори (на Київщині) у справі українізації шкіл. Збори ухвалили:

.1. З 1917.1918 н.р. в усіх початкових народних школах розпочати навчання рідною

українською мовою.

2. Російську загальнодержавну мову обов.язково вчити з третього року навчання.

3. Влаштувати влітку курси з українознавства.

4. В усіх школах обов.язково викладати українську мову, українське письменство і право . як

перехідний ступінь до повної українізації.

5. Права меншості націй забезпечити правом відкривати свої школи на рідній мові на рівних зі школою українських умовах. [3].

Газетні матеріали доповнюють спогади Д. Дорошенка, який зазначав, що .перші кроки у справах введення української мови в школі були здійснені в Києві ще в березні 1917 р. Так гласний київської міської Думи Н. Ярошевський вніс пропозицію негайно запровадити навчання українською мовою в міській школі ім. С.Ф. Грушевського на Куренівці. Пропозиція була прийнята одноголосне..

Увага до духовної спадщини українського народу багато в чому зумовила виникнення на сторінках українських газет групи джерел, які можна об.єднати популярними того часу рубриками: .Шануймо свою рідну мову., .За рідну школу., .Як дбають селяни про свою освіту.

Газетні джерела свідчать, що процес українізації супроводжувався усуненням насадженої в

попередні часи русифікації українського життя.

Активними носіями процесу українізації були організації товариства .Просвіта., які відновлювались і масово виникали як в губернських містах, так і в селах. Так газета .Чернігівський вісник. у серпні 1917 р. писала: .З кожним днем відкриваються бібліотеки, читальні, організовуються різні благотворні і просвітницькі заклади. Дані газетних джерел доповнюють архівні документи, які свідчать, що головними центрами .просвітянського. руху в 1917 р. були Київ, Кам.янець-Подільський, Катеринослав, Миколаїв, Чернігів, Житомир, Полтава, а в середині вересня 1917 р. налічувалось більше 800 цих організацій у містах і селах України. .По містах і містечках, по селах та хуторах . скрізь гуртуються люди... Засновуються нові просвітні товариства. Оживають старі... Просвітні товариства густою сіткою вкривають Україну., . так характеризував журнал .Просвітянин. науково_______-просвітницький рух в

Україні в 1918 р. [7]. Крім того, українська періодика досить часто містила матеріали, у яких порушувались питання українізації церкви.

Так газета .Вільне слово., висвітлюючи рішення Полтавського єпархіального з.їзду Духовенств і мирян у статті .Про українізацію церкви., писала: .Українізація церкви . насущна

потреба оновленої та вільної України.. У рішенні з.їзду, що відбувався в Полтаві з 5 по 8 травня 1917 р., зазначалося, що українізація церкви повинна проходити в таких формах:

1. У вільній Україні мусить бути вільна автокефальна церква.

2. Слід негайно припинити практику призначення на посади єпископів в українські єпархії

великоросіян.

3. Служба Божа в Українській Церкві повинна правитись українською мовою.

4. Утворити національну духовну школу.

5. Духовна школа за 3-4 роки мусить бути зукраїнізована цілком із правом забезпечення

нацменшостей та ін. [8].

Джерела переконують у тому, що процес українізації, зокрема в усіх ланках освіти відбувався

небезболісно, що було спричинено як об.єктивними умовами, інерцією, так і опором певних кіл. Так значне місце в газетній періодиці займають матеріали, що висвітлюють перешкоди, які стояли на шляху українізації. Перш за все це . нестача приміщень для освітньої роботи, коштів, книжок; відсутність у достатній кількості вчителів з українознавства; неписьменність і та ін. В одній із кореспонденцій газети .Союз. (м. Умань) зазначалось, що головними причинами, які гальмували процес освіти селянства, була нестача підручників і коштів, і якщо їх усунути, то село легко подолає всі інші перешкоди.

Треба лише мобілізувати й згуртувати всі культурно-освітні осередки з власними виконавчими органами.[9].

Газета .Рідне слово. писала, що 23 квітня 1917 р. учні гімназії містечка Чугуїв (Слобожанщина) на своїх зборах ухвалили, щоб з початку 1917/1918 навчального року для всіх учнів гімназії почали викладати .предмети українознавства.; а .для учнів і учениць українського походження. були відкриті паралельні курси викладання основ наук українською мовою. Разом із тим директор гімназії відмовився підтримати клопотання зборів, заявивши: .Это меня не касается.

Робота із запровадження української мови з початку 1917/1918 навчального року зустріла .опір реакційно налаштованих педагогів у Полтавській жіночій гімназії. [11].

Пристрасно викривала шовіністичні позиції проросійськи налаштованих педагогів у своїх публікаціях газета .Народна воля.. Так у статті .Вороги українського народу. даної газети вказувалось, що голова Уманської земської управи відмовився пожертвувати на уманську гімназію, при цьому заявив, що .ми живемо в Росії, і тому ніяких подібних українських гімназій заводити не треба. [12].

Газетні матеріали свідчать, що головною причиною, яка гальмувала процес українізації, запровадження української мови як державної, було неприйняття національної, .мужицької. мови з боку, перш за все, росіян, зросійщених чиновників, яке мало місце повсюди. У статті .Не хочуть .мужицької мови. газети .Прилуцька думка. В. Колодуб критикує .совет союза родительских комитетов., київських панків і полупанків, які виступали проти введення в курс середньої школи обов.язкового вивчення української мови. .Вони, . вказує автор, . називають рідну мову мужицьким жаргоном, наріччям дядьків, галіцейською .тарабарщиною.... Ех, ви, лукаві, невдячні та некультурні люди., . робить висновок автор статті [13]. Проти насильницької русифікації в Україні, яка була однією з причин низького рівня освіти громадян України, за введення українських шкіл виступала стаття .Нова школа. тієї ж газети [14]. Загальнонародний рух за школу у незалежній Україні здійснювався на основі .природного права., яке, як писала УЦР у відозві .До українського народу. від 9 березня 1917 року, .повернула йому революція.. Відозва закликала народ України .рішуче домагатися... права на заведення рідної мови у всіх школах, від нижчої до вищих. [15]. У відповідь на цю відозву по Україні прокотилась хвиля різних з.їздів, зборів учительських спілок, на яких рішуче вимагали створення національної школи.

ОСВІТНЬО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ В ПЕРІОД ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

(за газетними джерелами 1917.1918 рр.)

Учительство складало одну з найчисельніших груп української інтелігенції. Вона залучалась

до громадсько-політичної діяльності через професійний рух. Діяльність спілок наповнювалась політичним змістом в умовах здійснення національно-демократичної революції. Голова Бюро Всеукраїнської Учительської Спілки С. Русова неодноразово через пресу зверталася до українського вчительства, закликала вчителів об.єднатися в спілку, яка твердо стоїть на .боці інтересів відродження школи на Україні.. Однією з перших в березні 1917 р. була створена Катеринославська спілка. А всього в 1917 р. в Україні було утворено 77 учительських спілок. Учительські союзи в губерніях ставили ті ж самі цілі, що і Всеукраїнська спілка: реформа народної освіти, заснування освітніх організацій, об.єднання всіх педагогічних сил тощо. Утворення учительських спілок та їхні рішення мали важливе значення як для корінного перетворення школи на засадах свободи і демократизації, так і для духовно-культурного піднесення в Україні. Так у постанові педагогічного з.їзду в Харкові в квітні 1917 р. зазначалось, що .Між усіма тими гаслами, котрі сучасні події поставили перед українським громадянством, .Українська школа. Займає визначне місце. [16].

Багато матеріалу аналітичного змісту дає нам .Робітнича газета. про хід І Всеукраїнського учительського з.їзду, який відбувся у квітні 1917 р. у Києві за ініціативою Всеукраїнського товариства шкільної освіти. Організаторами цього з.їзду стали приват-доцент Т. Сушицький, педагоги . О. Дорошкевич, М. Зеров, М. Василенко. Зокрема, з.їзд запропонував УЦР, як інформує .Робітнича газета., створити Головну українську шкільну раду, яка .планово повела б справу організації рідної школи й освіти на Україні..

Прислухавшись до цього, УЦР .утворила при собі шкільну комісію., до складу якої ввійшла Рада Всеукраїнського Товариства шкільної освіти, а пізніше на базі цієї комісії виникла Генеральна шкільна рада при Генеральному секретарі освіти І. Стешенку. Крім того, з.їзд учителів прийняв ряд головних рішень про те, що:

. школа на Україні повинна бути національною, тобто українською, із забезпеченням прав

меншин;

. при університетах заснувати українські кафедри;

. усунути з посад учителів-чиновників, русифікаторів і тих, які служили при старому урядові

співробітниками охранки [17].

Принципи організації національної школи на з.їзді були викладені у виступах М. Василенка та відомого педагога доцента Київського університету В. Прокоповича і склали основу резолюції .Про вищу і середню школу., прийняту абсолютною більшістю голосів. У доповіді В. Дурдуківського .Про складання кадрів учителів. істотною була пропозиція про створення педагогічних курсів, інститутів, поліпшення правового становища вчителів [17].

Як свідчать газети, важливим підсумком роботи з.їзду було вироблення принципів демократизації управління школою, участі вчительства через спілки в державних, громадських інститутах, загальної українізації школи, плану єдиної школи. Так за матеріалами .Вісника педагогічно-професійного з.їзду. єдина школа утворювалась на таких підвалинах: а) Вчення спочатку ведеться на основі оточуючого життя; б) Нормальна народна школа повинна бути 7-річною, бо тільки за цей час можливо досить повно використати й опрацювати відповідно до вимог науки те, з чим дитина переступила шкільний поріг; в) Семирічна школа повинна бути загальноосвітньою, бо тільки при 7-річному курсі можна закласти певні підвалини життя; г) Через економічні та інші умови неможливо 7-річну школу одразу зробити загальною, тимчасово можна обмежитись курсом перших чотирьох років 7-річної школи; д) Програма гімназії складається із систематичних курсів наук. Курс має бути 4-річний; е) Технічні, сільськогосподарські школи та інші бажано так пристосувати, щоб вступати до них можна було безпосередньо після 7-річної загальноосвітньої школи [18].

Ідею національної школи, освіти і національного виховання, пропагували як губернські, так і

місцеві освітянські газети. Серед них такі, як .Вісник товариства .Українська хата. (Херсон), .Вісник товариства .Просвіта. у Катеринославі. та газета .Вільне слово., яку в 1917 р. видавало

Золотоніське товариство .Просвіта.. Крім того, газети інформували своїх читачів про освітянські події (відкриття українських шкіл, зібрання вчителів, робота курсів українознавства тощо), які відбувалися на теренах України. Наприклад, .Вісник товариства .Просвіта. у Катеринославі публікував матеріали І Всеукраїнського з.їзду вчителів Катеринославщини, який відбувся у квітні 1917 р. Через такі та подібні публікації вчителі не тільки розширювали свій професійний і загальний світогляд, але й озброювались конкретними формами і методами дій щодо побудови нової школи .

Чимало матеріалу про відкриття та діяльність українських початкових шкіл дають такі газети,

як .Вісник товариства .Просвіта., .Рідне слово. та ін. Зокрема .Рідне слово. відстоювало таку

П.І. Губа систему шкільної освіти, за якої початкова освіта була б обов.язковою і безкоштовною, щоб здобуті знання мали практичну цінність, щоб школа готувала патріотів своєї Вітчизни. Шляхи досягнення цих вимог газета вбачала у створенні широкої мережі національних початкових шкіл, забезпеченні їх відповідними педагогічними кадрами, введенні нового змісту освіти, нових методів навчання й виховання.

На сторінках газети виступали Генеральний секретар народної освіти І. Стешенко, освітня діячка Х. Альчевська, професори Сумцов, Зайкевич, Стороженко, педагоги Г. Готкевич, Д. Ткаченко та інші [20].

За даними преси до осені 1917 р. у Києві почало працювати 15 нових нижчих початкових шкіл, у Волинській губернії . 41. Тоді ж були .відкриті громадами. школи для першокласників у подільських селах Мазурівка, Заньківці, Жохнівка, Тростянці, Михайлівка, Купичен, Шуньків. А всього у Подільській губернії вперше відчинили двері для дітей 30 таких шкіл

Крім національних шкіл, українське населення відкриває українські гімназії . це середні школи, де вчаться діти дорослі, що вже пройшли початкову школу. З весни по осінь 1917 р. Гімназії відкривалися в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові та в інших губернських та повітових містах і селах. [22].

В травні-липні 1917 р. лише у великих промислових містах і ряді губернських центрів . Полтаві, Чернігові, Херсоні та ін. . відкрилися 53 українські гімназії. Газета .Вільне слово. повідомляла, що у вересні 1917 р. була відкрита аналогічна Чорнобаївська українська гімназія, де вивчалися українська, німецька, французька, російська мови, історія України та інші дисципліни. 22 жовтня 1917 р. в с. В.-Бурімка (Золотоніського повіту) відкрилася Великобурімська українська мішана гімназія [23.-С.388].

Значне місце займають матеріали, які висвітлюють в зазначений період відкриття та діяльність в Україні народних університетів, закладів самоосвіти, хат-читалень тощо. Примітною щодо цього є кореспонденція .Народні доми . українські хати. в газеті .Вільне життя., у якій, на думку автора, .до керування українськими хатами треба покликати людей, котрі розкажуть селянинові, що він . українець, що він має власну вітчизну . Україну, що його душу, тіло й розум міцно тримали в кайданах і через те він нічого не знав, нічого не бачив. Якщо завдання .українських хат. здійсниться, села наші швидко підуть до нового, кращого життя. [24].

Газетні джерела дають можливість встановити, що утворення народних університетів було

одним із напрямів поширення української мови та культури протягом усіх років Української

революції.

За спогадами Д. Дорошенка, .найважливішим досягненням в період української державності

на полі української освіти було відкриття Українського народного університету. [25.-С.399].

Організація створення народних університетів на Україні стала новою сходинкою в розвитку

просвітницької діяльності інтелігенції. Так на території України на початку 1917 р. діяли три

класичні університети . у Києві, Харкові та Одесі. З них вийшло немало прекрасних педагогів,

учених. Народні університети стали однією з форм культурно-просвітницької роботи інтелігенції серед дорослого населення. Газета .Последние новости. інформувала, що за ініціативою київського підприємця Л. Бродського 11 квітня 1917 р. Відбулия збори фінансового світу Києва. На ньому було вирішено зібрати 5 мільйонів карбованців на створення .зразково постановленого народного університету., який став би .джерелом освіти всього населення України., а 4 липня 1917 р. на засіданні наукових кіл столиці був сформований комітет з організації народного університету [26].

Учасником руху за народний університет став і .Академічний союз., союз діячів вищої школи.

Він виник ще в період революційного піднесення 1905 р. і в Україні ставив за мету автономію вищої школи, рівноправність національностей, викладання рідною мовою. Відроджений за допомогою професора І. Лучицького 1917 р. .Союз. почав роботу з організації публічних лекцій, що стало першою сходинкою в підготовці народного університету. Секції суспільних наук в ньому очолив найстаріший член .Союзу. К. Воблий, про що писала .Киевская мысль. в березні 1917 р. [27].

Матеріали преси широко висвітлювали урочисте відкриття університету 1 жовтня 1917 р., на

якому були присутні члени Центральної Ради, яка асигнувала для розвитку університету 25 тис. карбованців. У своїй промові на відкритті І. Огієнко відзначив: .Який би бік життя ми не взяли, ми скрізь побачимо, що народ наш виявляє себе окремим ... народом із самостійною культурою.. За даними газети .Народна воля., кількість перших слухачів університету на початку відкриття досягло 616 чоловік. Лекції читали професори Вищих жіночих курсів у Києві . Н. Полонська-Василенко, В. Завітневич, Г. Александровський та інші. Про відкриття та роботу в лютому 1918 р. При народному університеті підготовчих курсів повідомляла в своїх публікаціях газета .Відродження.. СВІТНЬО-КУЛЬТУРНЕ __________ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ В ПЕРІОД ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

(за газетними джерелами 1917.1918 рр.)

Рух за створення народних університетів . осередків відродження української культури, . за

свідченням преси, підтримала інтелігенція інших міст України: Народний університет ім. Т. Шевченка був заснований у Сумах, ім. Караваєва . у Катеринославі. Гласні міської думи у

Полтаві також постановили заснувати Народний університет. Раціональним було визнано відкриття подібних наукових центрів у Чернігові, Житомирі, Одесі, Харкові, Вінниці, Черкасах та інших містах, про що давали ґрунтовну інформацію .Народная жизнь., .Народна воля., .Відродження. та інші газети У цілому, як свідчить тогочасна преса, в УНР була проведена значна робота з реформування та розвитку національної освіти. Це диктувалося потребами будівництва незалежної держави і здійснювалось на основі досягнень прогресивної педагогічної думки. Найактивнішу участь в реформуванні системи освіти брали широкі народні маси і, особливо, демократичне українське вчительство.

Таким чином, газети свідчать, що розвиток народної освіти та запровадження політики українізації було одним із напрямів особливого піклування українського уряду за часів Центральної Ради, тобто протягом усього періоду підготовки і проголошення Української Народної Республіки. Ця політика не лише ініціювалася .зверху., розроблялася і підтримувалася інтелігентною елітою, а й знаходила підтримку серед широих мас, особливо серед селянства. Про те, що дана політика підтримувалася .знизу., свідчили не лише центральні урядові газети, газети політичних партій, але й місцева преса. Повернення широких кіл громадськості до української мови, розвитку національної освіти та культури було настільки сильним і нзворотнім, що і в часи Гетьманщини цей

процес не припинився.__

34. Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київського університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету — поширювати російську культуру ...".

Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.

У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомовними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти українців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської культурної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обраного куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі професора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопочуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.

В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.

Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для нижчої і середньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.

Центром національного відродження в Україні був Харківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа, досліджувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).

Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської громади" у діяльності Південно-російського відділення "Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського народу — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атлас з оперативної хірургії "Анатомико-хирургические таблицы", які були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним уперше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.

Чимало зробив для розвитку хірургії в Україні Микола Іванович Пирогов. У 1856 р. М. І. Пирогова призначили на посаду опікуна Одеського навчального округу, де він порушив питання про відкриття університету в Одесі. У 1858 р. отримавши посаду опікуна Київського навчального округу, він сприяв розвитку і демократизації освіти. Пирогов був одним із видатних хірургів XIX ст., добре відомим не лише в Україні, але і за кордоном. Він працював майже в усіх ділян­ках хірургії, але особливо прославився у галузі кістково-пластичних операцій, воєнно-польової хірургії, десмургії.

Видатним хірургом був Микола Васильович Скліфосов-ський, професор Київського університету, завкафедрою Московського університету. М. В. Скліфосовський одним із перших почав впроваджувати в оперативну практику асептику і антисептику. Часто приїздив в Україну і оперував хворих у Полтавській міській лікарні, мав симпатії до українського національного руху.

Одним з перших професорів хірургії, які починали читати лекції українською мовою, був декан медичного факультету Харківського університету Павло Михайлович Шумлянський. Наукові праці Шумлянського присвячені лікуванню вивихів.

Петро Андрійович Наранович займався розвитком урології, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, дуже вдало робив операції на очах.

Талановитим хірургом, основоположником вільної пересадки шкіри в Україні був Олександр Степанович Яценко.

З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медичний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет. В Одесі медичний факультет відкрито у 1900р.

Професорами терапії в Росії у XIX ст. були українські вчені-медики: Йосип Варвинський, професор Московського університету, Йосип Каменський-Гамета був професором Петербурзької медико-хірургічної академії та редактором "Военно-медицинского журнала". Професорами цієї академії були: Прохор Чаруківський, Іван Сміловський, Степан Андрієв-ський, Аркадій Альфонський був професором, деканом та ректором Московського університету, Яків Саполович був директором Петербурзького медико-інструментального заводу.

У XIX ст. розпочали свою працю два найвидатніші терапевти України Т. Г. Яворський та М. Д. Стражеско, їх обох вважають засновниками терапевтичних шкіл України

Крім цього, в XIX ст. набувають широкого розвитку фармакологія, епідеміологія, акушерство, стоматологія.

Займалися науковою працею лікарі провінційних лікарень та працівники лікарських управ, міських та військових лікарень. Наукові розвідки та популярні медичні праці писали видатні громадські діячі-лікарі Модест Левицький, Іван Липа та Євген Озаркевич, засновник та директор "Народної лічниці" у Львові.

Після ліквідації кріпацтва почався розвиток земської медицини. Напрям її розвитку йшов від роз'їзної до стаціонарної медицини з улаштуванням амбулаторій, збільшенням кількості лікарських дільниць. Відкривалися земські акушерські і фельдшерські школи. В усіх 70 повітах налічувалося 50 земських акушерок та 150 лікарів

35.

У Росії Емським актором вводилася жорстка цензура, на українські книги, що ввозилися з-за кордону, заборонялося вживати українською мовою на сцені, при нотописанні. Мовна політика в Галичині і Буковині з часу коли вони опинилася під Австрією не сприяли вільному розвитку української мови.

Першу в Галичині граматику українською мовою створив у 1829 р. Могильницький. 1848 р. в Австрії у Львові створилося культурно-освітнє товариство “Галицька руська матиця”. Престиж української мови, віру в її великі можливості утверджувала й поширювала передусім українська література.

Початком нової доби в українській літературі було опублікування “Енеїди” Котляревського в 1798 р. на світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. Як народний подвиг Тарас Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження. Чільне місце в українській літературі ХІХ ст. посідає П. Куліш - поет, прозаїк, журналіст, літературний критик.

Підтверджували нові таланти, що вливалися до української літератури на рубежі 50-60-х р. зокрема авторка “Народних оповідань” Марко Вовчок, поети С.Руданський та Л.Глібов. Політичний внесок у розвиток української поезії зробили Грабовський, Самійленко. Найвідоміші здобутки української літератури пов'язані з діяльністю І.Франка. його творчість стала основою комплексного вивчення зв'язків української та світової культури.

Щоб оживити літературу та привернути народній мові назад права, до літературного життя, університетська молодь розпочала видавати часопис “Вечерниці” (1862). Коли “Вечерниці” перестали виходити Ксенофонт Климович почав видавати літературно-політичний місячник “Мета”, а також “Руську Читальню”.

Дуже важливою подією в розвитку української культури було заснування в 1868 р. товариства “Просвіта”, котре мало зайнятися поширенням та поглибленням всенародної освіти. “Просвіта” постала тому, що “Галицько-Руська Матиця” не сповнювала свого завдання, бо її провідники захопилися кличем об'єднання.

Із-посеред письменників 60-х років вибилися силою свого таланту, поруч із Пантелеймоном Кулішем, Марко Вовчок і Юрій Федькович.

У своїх оповіданнях Марія Марковичева дала яскраві, жахливі трагічною правдою малюнку образи кріпацького безталання. Її оповідання здобули собі широкого розголосу, ще більше тоді, коли російський письменник Тургенєв переклав їх на російську мову. Дуже високо цінив талант Марковичевої Т.Шевченко, що після повороту із заслання в окремій поезії “Марку Вовчку” назвав її “молодою силою”, “Коротким пророком” та “обличителем жорстоких людей неситих”.

Дуже відомі її оповідання, такі як: “Інститутка”, “Козачка”, “Два сини”, “Сестра”, “Маруся”. Народні оповідання Марка Вовчка мають велику ціну. Вона усім серцем співчуває людській недолі, тихим смутком сумує над горюванням нещасних кріпаків, радіє їхніми хвилевими радощами. Досягнення української літератури збагатили багато відомих вчених: П.Куліш, Т.Шевченко, М.Коцюбинський, П.Мирний, І. Франко.

Літературна спадщина Куліша дуже багата й дуже різноманітна. З метою розвинути українське слово, поставити українську мову на рівному поземі з іншими європейськими працював Куліш у різних напрямках, кидався на різні ділянки літературної творчості. Відомі його твори: “Чорна рада”, “Орися”, “Мартин Рак”, “Брати”. Т.Шевченко - геніальний український поет, національна гордість народу. Шевченко вдарив у перших своїх творах у струни романтизму.

Але його геній скоро порвав усякі пута, і його поезія не тільки втягнула в себе весь зміст українського національного життя, але звернула це життя на інші шляхи. Передусім вслухалася Шевченкова муза в гомін тих ключів, що їх голосили тоді найсвітліші одиниці з-посеред українського громадянства, які знайшли в ідеології та програмі Кирило-Мефодіївського товариства, яке постало в Києві 1846 р.

Як не дивно, але українська література не лише вижила, а й розцвіла. Із зростанням числа випускників українських університетів збільшувалася також кількість авторів та коло читачів.

Українські романтики збагатили досягнення української літератури тим, що внесли до неї культ минувшини. Заслуга всіх тих письменників була в тому, що вони показали здатність української мови до літературного життя, поважно заглянули в побут і душу селянина, виплекали й поширили любов до рідної мови й рідного народу і звеличили минуле України