Танкова битва в трикутнику - Луцьк Дубно – Броди між двома механізованими корпусами Клейста та 6-ма механізованими корпусами рсча

…Я свідомо не включаю в це число новітні радянські танки інших мехкорпусів та легкі танки БТ-7 та Т-26, середні танки Т-28, важкі танки Т-35 і танкетки Т-32 усіх механізованих корпусів Південо-Західного фронту, хоч вони могли скласти достойну конкуренцію німецьким танкам Pz.I (танкетка) та Pz.II (легкий танк), які також були у Клейста. У складі танкової групи Клейста були три механізовані корпуси (3-й, 14-й, 48-й) з яких лише два вели активні бойові дії. Механізований корпус генерала Витерсгейма (14-й), як пише у своєму щоденнику начальник Генерального штабу Сухопутних сил Німеччини генерал-полковник Ф.Гальдер, «…нельзя двинуть на фронт вследствие крайне плохих дорог, которые и без того перегружены обозом и не могут быть использованы Ewald von Kleist 8.08.1881-13.11.1954 для переброски танков»[7, 42].

(загинув у московській в’язниці)

Чому ж переміг Клейст? Відповідь однозначна – німецькі танкові дивізії не були розкидані серед польових армій, а сконцентровані в трьох моторизованих корпусах танкової групи генерал-полковника фон Клейста та добре збалансовані з мотопіхотою, артилерією та автотранспортом і мали добре керування ініціативним командувачем. Натомість радянські механізовані корпуси були розкидані по арміях і не знаходились під єдиним керівництвом вольового танкового командира.

Хто ж заважав втілити в життя концепцію танкового тарану розстріляного маршала Радянського Союзу Тухачевського?

Н а відміну від правого флангу Південно-Західного фронту, де Рунштедт наносив головний удар, на Південному фронті (див. нижче бойову карту подій з 1 по 12 липня 1941) обстановка в перший тиждень війни була контрольованою. Зокрема на карті позначено радянський плацдарм на правому березі Дунаю довжиною по фронту у 75 км. Як бачимо, по Дунаю фронт тримався 51-ю та 25-ю дивізіями 14-го стрілецького корпусу, а інші корпуси 9-ї армії (35-й і 48-й) хоч і відійшли від річки Прут, але зайняли і міцно тримали оборону по Дністру разом з стрілецькими корпусами (17-м та 55-м) 18-ї армії.

«У семи няньок дитя без ока» – свідчить відоме прислів’я. Таким дитям була Україна, котра Жукова зовсім не цікавила. Дезорганізувавши все, що можна було дезорганізувати з 22 по 26 червня, Жуков фактично зірвав стратегічний наступ Південо-Західного напрямку 9-ї ударної армії Південного фронту, 6-ї та 26-ї армій Південо-Західного фронту і втік у Москву. Але втік не сам. З собою він забрав і стратегічні резерви Південо-Західного фронту: 16-ту армію Лукіна, 19-ту армію Конєва, 2-й кавалерійський корпус Бєлова. Те ж саме трапилося і на Південному фронті, командувач якого генерал армії Тюлєнєв незабаром опинився у Москві, встигнувши перед цим здати ворогу 6 і 12 армії. Російські генерали армій Тюлєнєв та Жуков, забираючи з собою левову частку військ, залишали українські фронти українським генерал-полковникам Черевиченко (Південий) та Кирпонос (Південо-Західний). З України війська перекидались під Смоленськ, щоб там боронити передові рубежі Московії і стати радянською гвардією. Але чому ж не стала гвардією 97-а та 99-а стрілецькі дивізії, котрі в прикордоних укріплених районах зупинили ворога, а прикордоне містечко Перемишль тримали цілий тиждень і залишили за наказом в той час, коли танкові групи Гудеріана та Гота вже захопили Мінськ і оточили основні сили 3-ї, 4-ї та 10-ї армій Західного фронту? Не стала гвардійською і 1-а механізована протитанкова бригада генерала Москаленка, яка зупинила Клейста, вибивши біля 100 ворожих танків. Чому? Відповідь проста – бо ці відважні частини боронили українські землі, а не Московщину.

Можливо мій опонент висуне наступну тезу, що у німців була значна перевага в авіації, що теж не відповідає фактам. Проти 4-го повітряного флоту, яким командував генерал-полковник люфтваффе Лер з боку Червоної армії на Південно-Західному напрямку було зосереджено 12 авіадивізій, зокрема: 14-а, 15-а, 16-а, 17-а, 18-а, 19-а, 20-а, 21-а, 36-а, 45-а, 62-а, 64-а. Лише за один день 22 червня 1941 року сім прифронтових авіадивізій Південно-Західного фронту втратили всього 150 літаків, збивши в повітряних боях 46 ворожих бойових машин. Тому балачки про суцільну перевагу люфтваффе в повітрі на Південно-Західному напрямку не мають під собою ніяких підстав. Основні втрати радянські льотчики в небі України і Молдови на початку війни понесли внаслідок двох причин. Перша - вимушене передислокування на східні аеродроми, під час якого, внаслідок незнання місцевості, цілі авіаполки втрачали свої літаки [8, 104]. Друга – незнання льотчиками-винищувачами силуетів своїх бомбардувальних літаків новітніх моделей, що приводило до помилкових атак [8, 32].

З передислокацією 16-ї армії Лукіна та 19-ї армії Конєва Київ залишився незахищеним. Тому для його захисту була спішно створена 37 армія «з того, що було», на чолі якої московський Кремль поставив не українського генерала, а майбутнього зрадника Власова. Російські генерали Потапов, командувач 5-ю армією та Подлас, командувач сформованою 40-ю армією тримали фронт на північ від Києва, стикуючись з 21-ю армією генерала Кузнєцова Західного, а потім Брянського фронтів.

Якщо б хотілося позбутися Клейста, то треба було загнати його в Прип’ятські болота, але в цьому разі командарм-5 Потапов мав стояти не на північному боці Клейста, а перед його фронтом. Перед фронтом залишилась лише оперативна група генерала Лукіна, після відозви котрого під Смоленськ до своєї 16-ї армії, вона перестала бути боєздатною.

Українських генералів Рокосовського та Москаленка спішно перекинули під Смоленськ. Туди ж забрали й генерала Федюнінського, який щойно вийшов з оточення. 6-у армію Музиченка разом з 12-ю армією Понєдєліна в напівоточеному, після удару 11-ї німецької армії на Кам’янець-Подільськ, стані передали до Південого фронту, але це не допомогло уникнути сумнозвістного «Уманського котла» де 2 серпня опинилися ці дві армії.

Трагедія цих двох армій не лише у могутності ворога, але, на мою думку, і в тотальній недовірі українським командирам. Безперечною помилкою було розірвання українського ланцюга Кирпонос – Костенко – Музиченко. Створення на базі двох армії «групи Понєдєліна» з її підпорядкуванням Тюлєнєву врешті-решт привело до трагедії біля Зеленої Брами. В оточення потрапили 8-й, 13-й, 27-й, 49-й стрілецькі та 2-й, рештки 4-го та 15-го, 16-й, 24-й та частина 18-го механізованих корпусів.

Генерал Штюльпнагель Eugen Siegfried Erich Ritter von Schobert

2.01.1886 - 30.08.1944 (страчений Гітлером) 13.03.1883 – 12.09.1941 (загинув на міні)

Ставкою були створені всі умови, щоб повернути танкові дивізії Клейста на південь, що він і зробив, прогарцювавши по тилах Південно-Західного та Південного фронтів, довершуючи оточення 6-ї та 12-ї радянських армій і дав змогу 17-й армії генерала Штюльпнагеля (ліворуч) та 11-й армії Шоберта (праворуч) полонити їх.

Українські командарми залишились лише на дніпровських переправах: 26-а армія генерала Костенка біля Черкас і Канева, та сформована 38-а армія на чолі з генералом Фекленком (замінив перед самим проривом Клейста генерала Рябишева, який став командувачем Південним фронтом) біля Краматорська і Кременчука. Доречі тут теж був прояв недовіри українцю, бо Рябишев (колишній комкор 8-го мехкорпусу) ще не встиг стати справжнім командармом, а вже був підвищений до командуючого фронту. На мою думку, командувачем Південного фронту мав з самого початку стати генерал-полковник Черевиченко (з посади командуючого Одеським військовим округом). Кадрові експерименти з росіянами Тюлєнєвим та Рябишєвим бажаних результатів не дали. Тюлєнєв несе особисту відповідальність за крах 6-ї та 12-ї армії.

Приморська група військ, яку очолив генерал-лейтенант Чібісов, до 5 серпня стримувала 4-у румунську армію, поки не прибув з Москви генерал-лейтенант Софронов з наказом про переформування Приморської групи військ у Приморську армію у складі 25-ї Чапаєвської (полковник Захарченко, якого тільки з 20 серпня заступив генерал-майор Петров), 95-ї Молдавської (генерал-майор Вороб’йов) стрілецьких, новосформованої 1(2)-ї кавалерійської (генерал-майор Петров – колишній командир 27-го механізованого корпусу) дивізій та групи комбрига Монахова, яка згодом була переформована у 421-ї ополченську (полковник Коченов) дивізію, до якої увійшли 1-й та 2-й морські полки, 26-й полк НКВС та кулеметні батальйони укріпрайонів. На чолі Окремої Приморської армії став він сам з завданням будь-що утримати Одесу. Лише 5 жовтня Приморську армію прийняв «славнозвісний» генерал-майор Петров. А вже 16 жовтня за наказом Ставки Одесу віддали ворогу.

Незважаючи на те, що в серпні 1-а танкова група Клейста була підсилена італійським експедиційним корпусом, оточити 9-у та 18-у армії Південного фронту він не зміг. Генерал-полковник Черевиченко своєчасно уник цієї загрози та зупинив 11-ту німецьку армію від прориву у Крим, а 17-ту армію Штюльпнагеля на Донбас. Правда це коштувало життя десяткам тисяч бійців Південного фронту, які загинули в бурхливих дніпровських водах, що стрімко рвонули до моря після підриву греблі Дніпрогесу.

На той час, в порівняні з двома полоненими на теренах України радянськими арміями, на Західному фронті групою армій «Центр» під командуванням Федора фон Бока давно вже були розтрощені 3-а, 4-а та 10-а армії Західного фронту і наближалась катастрофа для п’яти радянських армійських груп командувача Західним фронтом генерала Конєва під Смоленськом. Вже конала у фашистському полоні вся Білорусія зі столицею Мінськ. Командувач групою армій «Північ» генерал-фельдмаршал фон Леєб, проковтнувши Литву, Латвію та Естонію, вийшов на російські терени під Ленінградом та Псковом.

«Великий кормчий» тремтів у Кремлі. В столиці почався «московський драп». Державні установи, золотий запас вивозилися до Куйбишева, де в жигулівських скелях на Волзі була збудована десятками тисяч «зеків» підземна столиця Радянської імперії. Треба було всіляким способом відволікти німців від наступу на Москву. Це можна було зробити лише за рахунок України, а для цього треба знов дезорганізувати її оборону. Створюється Брянський фронт під командуванням генерал-лейтенанта Єременка. Офіційна мета – знищення 2-ї танкової групи Гудеріана. Але фронт тільки на папері, бо фактично сама боєздатна 50-а армія генерал–майора М.П.Петрова (у складі 217, 258, 260, 269, 278, 279, 280, 290 стрілецьких, 55 кавалерійської дивізій, 761 та 763 артилерійських протитанкових та 151, 643, 645 корпусних артилерійських полків) прив’язана до оборони Москви, все решта – це розгромлені частини 3-ї та 13-ї армій. Для новоствореного фронту у Кирпоноса забирають 21-у армію і разом з тим Ставка наказує за будь-яку ціну втримати Київ. Як же зараз потрібні свіжі військові з’єднання, щоб зупинити ворога! Але Москва вводить 25 серпня війська 44-ї (генерал-майор Халдєєв), 47-ї (генерал-майор Новіков) Закавказького фронту (генерал-лейтенант Козлов) та окремої 53-ї (генерал-майор Трофименко) радянських армій в Іран! Це вторгнення прикривають дві інші армії Закавказького фронту: 45-а (Єреван) та 46-а (Кутаїсі), Каспійська флотилія та війська Середньо-Азіатського військового округу. Отже війна перестала бути Вітчизняною!

Саме в цей час частина групи армій «Центр» у складі 2-ї танкової групи та 2-ї польової армії наносить фланговий удар з півночі. З півдня, прорвавши оборону 38-ї армії біля Кременчука, по тилах Південно-Західного фронту на Лохвицю в обхід Києва, котяться танкові дивізії Клейста. 6-а та 17-а армії фронтальними ударами зв’язують війська фронту, не даючи змогу маневру силами для відсічі танковим армадам. 15 вересня танки Клейста і Гудеріана з’єдналися. П’ять радянських армій потрапляють в оточення і лише невеличкі підрозділи, пробившись до Харкова, знову утворюють Південно-Західний фронт під командуванням маршала Тимошенка, який замінив маршала Будьонного.

Україна, якою ще два роки назад так ніжно піклувались кремлівські вожді, щоб взяти «під свій захист» українців Польщі (1939) та Румунії (1940) була знову зраджена. Хід подальших подій підтвердив цей висновок. Гауляйтер України Еріх Кох (один з колишніх керівників комуністичної партії Німеччини), вже пакував свої чемодани до своєї майбутньої столиці м. Рівне. Генерал-губернатор Польщі Франк вже зарахував до свого відомства терени Галичини. Антонеску вже марив Трансністрією з столицею в м. Одеса. Наволоч НКВС, як то генерали Сергієнко та Строкач створювали партизанські спецзагони, щоб шляхом провокацій та диверсій тероризувати українське населення, яке вони не до кінця встигли розстріляти в тюрмах, або вивезти за Урал. Висаджено в повітря центр Києва внаслідок чого більше 50 тис. мешканців залишились без даху над головою. «Совєти» втілювали в життя концепцію тотальної війни, яку потім через два роки візьмуть на озброєння гітлерівці.

29 листопада 1941 року під Ростовом армійська група Південно-Західного фронту під проводом генерала Костенка (на фото ліворуч) при взаємодії з Південним фронтом генерала Черевиченка, візьме реванш у Клейста. 13 грудня 1941 року Костенко під Єльцем вперше за цю війну оточить і знищить 34-й армійський корпус ворога вже на правому фланзі фронту [2], [6].

1942-й рік! На цей рік покладалося багато сподівань, але… Початок року був начеб то вдалий. Керченсько-Феодосійська десантна операція дозволила попри втрату 57% десанту, утворити Кримський фронт (генерал-лейтенант Козлов) у складі 44-ї, 47-ї та 51-ї радянських армій.

Генерал-лейтенант Ф.Я.Костенко

Південно-Західний напрямок (маршал С.К.Тимошенко) спланував стратегічну операцію по ліквідації німецької групи армій «Південь». Справа була лише за Ставкою, від якої залежала комплектація військ напрямку резервами. Але Ставка на чолі з «кремлівським горцем» думала інакше, тому і зосередила на захисті Москви вісім сухопутних армій тільки лише на одному Західному фронті (16-а, 10-а, 50-а, 49-а, 42-а, 33-а, 5-а, 20-а)! Ще два фронти (Калінінський – 31-а, 29-а, 30-а, 22-а, 4-ударна та 3 ударна армії та Брянський – 40-а, 13-а, 48-а, 3-а, 61-а армії) відповідно прикривали Москву з Півночі та Півдня. Отож маршал С.К.Тимошенко мав у своєму розпорядженні лише два фронти: Південно-Західний (57-а, 6-а, 38-а, 28-а, 21-а армії) та Південний (56-а, 18-а, 12-а, 37-а, 9-а армії). Саме проти цих військ весною 1942 року було зосереджено ударну потугу вермахту та гітлерівських сателітів.

Завдання своїм силам Гітлер виклав у своїй директиві №-41 від 5 квітня 1942 року, а для кращого керування переніс свою ставку до Вінниці та кілька разів виїздив до Полтави, де розмістився штаб групи армій «Південь» (генерал-фельдмаршал фон Бок). Дата німецького наступу призначалася на 18 травня. Проти військ маршала Тимошенка були націлені 1-а та 4-а (Гот) танкові армії, 17-а, 6-а польові армії вермахту та армії союзників: 8-а італійська, 2-а угорська, 3-а румунська. 2-а польова армія групи армій «Центр» своїм наступом на Воронеж через Брянський фронт об’єктивно сприяла відсічі військ Тимошенко від стратегічних резервів.

З деяким запізненням Сталін у наказі Верховного головнокомандувача №-130 від 1 травня 1942 року поставив РСЧА таке завдання: “Приказываю всей Красной Армии добиться того, чтобы 1942 год стал годом окончательного разгрома немецко-фашистских войск и освобождения советской земли от гитлеровских мерзавцев.” Незважаючи на свій же наказ, Сталін утримував основну частину військ в стратегічній обороні на московському напрямку і не забезпечив дії маршала С.К.Тимошенко відповідними допоміжними ударами Брянського фронту.

8 травня Манштейн – командувач 11-ю армією почав операцію «Полювання на дроф», яка закінчилася 18 травня нищівною поразкою Кримського фронту. Шість німецьких дивізій розтрощили три радянські армії. Втрати РСЧА склали за радянськими джерелами 176566 бійців, 347 танків, 3476 гармат та мінометів, 400 літаків (по Е.Манштейну - 170 тис. полонених та трофеї: 1113 гармат, 258 танків; по К.Тіппельскірх – 150 тис. полонених та трофеї: 1113 гармат, 255 танків, 323 літака) [23, 486].

Еріх фон Манштейн Фрідріх Паулюс

24.11.1887 – 4.06.1973 23.09.1890 – 1.02.1957

12 травня війська С.К.Тимошенка почали наступ силами 28-ї армії генерал-лейтенанта Рябишева проти армійських корпусів ворога 17-го генерала Холлідта та 51-го генерала Зейдлиця фон Курцбаха 6-ї армії Паулюса з завданням охопити Харків з півночі, а основний удар нанести двома арміями 6-ю (генерал-лейтенант А.М.Городнянський) та 57-ю (генерал-лейтенант К.П.Подлас) під загальним проводом генерал-лейтенанта Костенка проти ворожих корпусів 8-го німецького (генерал артилерії Гейтць) та 6-го румунського з Барвенківського плацдарму з завданням охопити Харків з півдня.

Подальший розвиток операції мав на меті звільнення Полтави та Дніпропетровська. Південний фронт Р.Я.Малиновського мав забезпечити дії військ міцною обороною проти 17-ї польової (Зальмут) та 1-ї танкової (Клейст) армій. Броньований радянський таран складався з п’яти танкових корпусів, але безпосередньо на Барвенському виступі у Костенка їх було лише два. У запіллі Брянського фронту дислокувався танковий резерв Ставки – 5-а танкова армія (480 танків) та 17-й танковий корпус. Більше десятка окремих танкових бригад підтримували безпосередньо наступ піхотних частин.

Фон Бок перейшов у контрнаступ 17 травня силами 1-ї танкової армії Клейста, де головну скрипку зіграв 3-й танковий корпус Макензена проти 9-ї радянської армії генерала Ф.М.Харитонова Південного фронту. Доречі ця армія замість того, щоб забезпечити міцну ешелоновану оборону з 7 по 15 травня проводила локальну наступальну операцію на Маяки, де були задіяні всі резерви Південного фронту, зокрема 5-й кавалерійський корпус.

Федір фон Бок Ганс фон Зальмут Герман Гот (праворуч)

3.12.1880 – 4.05.1945 11.11.1888 – 1.01.1962 12.04.1885 – 25.01.1971

В результаті Харківської катастрофи було втрачено 270190 бійців, з яких 170958 загинуло. Загинули заступник командувача Південно-Західним фронтом генерал-лейтенант Ф.Я.Костенко, командарм-6 генерал-лейтенант А.М.Городнянський, командарм-57 генерал-лейтенант К.П.Подлас та командувач армійською групою генерал-майор Л.В.Бобкін.

З загибеллю Ф.Я.Костенка загинуть і надії на оборону України частинами Червоної Армії. До 4 липня 1942 року протримається флот під Севастополем, та 80 тисяч захисників чорноморської фортеці будуть кинуті напризволяще вищим військовим керівництвом на мисі Херсонес. 11-а німецька армія буде перекинута на Північ. Група армій «Південь» піде далі на Схід, розділившись на дві групи армій: «А», що прямуватиме на Кавказ та «Б», яка посуне на Волгу.

Так Україна буде зраджена в третє. Естафета боротьби українців з німецькою навалою в Україні наприкінці 1942 року перейде до Української Повстанської Армії (див. 17).

Перше формування УПА «Поліська Січ» під проводом Тараса Бульби-Боровця виникло 22 червня 1941 року на базі організації Українське Національне Відродження, яка підпорядковувалась уряду УНР в екзині (президент Андрій Левицький). УПА воювало проти всіх формацій, які зазіхали на суверінітет України і спочатку нейтралізувало озброєнні угрупування на Поліссі, що тероризували українське населення.

26 серпня 1941 року загонами Бульби-Боровця зайнято м. Олевськ, Житомирської області. 16 листопада 1941 р. легальна форма існування УПА у вигляді Олевської республіки була припинена, а з 16 квітня 1942 р. почалася перша фаза війни проти гітлерівської адміністрації та репресивного апарату на окупованих теренах. 19 серпня 1942 р., атакою та захопленням важливого стратегічного транспортного вузла Шепетівки, розпочалась друга фаза боротьби, яка включала вже бої проти поліцейських та армійських частин окупантів. В липні 1943 року загони Бульби-Боровця перейменовано в УНРА (Українську Національну Революційну Армію, а вже 6 вересня 1943 року вона була підпорядкована УПА.

Провід ОУН (б) формував свої військові підрозділи, першим з яких став батальон абверу «Нахтігаль», або український легіон. Під його охороною вже 30 червня 1941 року у Львові було оголошено Акт відновлення Української держави, після чого розпочались масові арешти членів ОУН як бандерівців так і мельниківців. У жовтні 1942 р. командиром першої сотні УПА ОУН (б) в Дивинському лісі на Берестейщині став Сергій Качинський на псевдо «Остап». 7 лютого 1943 р. стався перший бій сотні УПА на Волині під проводом Григорія Перегійняка на псевдо «Довбешко-Коробка» з німцями у м. Володимирець Волинської області, а вже у першій половині 1943 року Головним Командиром УПА став Дмитро Клячківський на псевдо «Клим Савур». Після передачі командування Роману Шухевичу на псевдо «Тарас Чупринка», Д.Клячківський очолює УПА-Північ, найбільш потужну частину УПА, яка включала в себе станом на весну 1943 року:

1. ВО «Турів» - терени Волині та Полісся – командир Рудий (13500 чол.);

2. ВО «Заграва» - терени Рівенської області – командир Пташка (18000);

3. ВО «Тютюнник» («Південна Волинь») – терени Житомирщини та західної Київщини – командир Береза (9000 вояків).

УПА-Південь під командуванням полковника Омеляна Грабця на псевдо «Батько», яка діяла на Поділлі, Вінничині, Житомирщині та Київщини у складі за станом на 1943 р.:

1. ВО-1 «Холодний Яр» - командир Кость (курені Саблюка, Довбуша);

2. ВО-2 «Умань» - командир Остап (курені Довбенка, Бувалого, Андрія-Шума);

3. ВО-3 «Вінниця» - командир Ясень (курені Сторчана, Мамая, Буревія).

4. ВО-4 «Богун».

УПА–Захід під проводом полковника Василя Сидора на псевдо «Шелест» складалося за станом на 1944 р.:

1. ВО-2 «Буг» - командир полковник Вороний, (Львівщина – 6900 вояків);

2. ВО-3 «Лисоня» - командир майор Грім, (Тернопільщина – 9200 вояків);

3. ВО-4 «Говерла» - командир Степовий, (Гуцульщина та Буковина);

4. ВО «Чорний Ліс» - командир полковник Різун-Грегіт, (Станіславщина);

5. ВО-5 «Маківка» - командир майор Козак, (Стрий , Дрогобич, Самбір, Турків); Разом з ВО «Говерла» та «Чорний ліс» 24000 вояків.

6. ВО-6 «Сян» - командир Орест (Закерзоння – 4500 вояків);

7. Окрім того діяли курені окремого призначення: Сіроманці, Чорноморці, Полтавці [25].

Були також спроби розбудувати структуру УПА-Схід, але там після рейду Енея діяли окремі загони. Окремі загони УПА також діяли в Криму та на Кубані.

Загальновідомо, що УПА воювало проти різних поневолювачів. Основні переможні бої показано нижче[27]:

А) Проти німців (вбитими понад 50 осіб):

1. (60/4) – село Оржев, 10 березня 1943 р.;

2. (58/10) – місто Людвиполь, 28 березня 1943 р. Проти сотні УПА 1,5 тис.

3. (50/-) – село Постійно, 4 квітня 1943 р.;

4. (250/4) – село Іванова Долина Костопільського району, 21-22 квітня 1943 р.;

5. (120/-) – село Верба, кінець квітня 1943 р.;

6. (80/-) – село Яполоть Костопільського району, 9 травня 1943 р.;

7. Вбито шефа СА Віктора Лютце на шляху Ковель – Берестя, травень 1943 р.;

8. (260/-) – біля міста Житомир, травень 1943 р.;

9. (100/-) – село Устинівка Потиївського району, 25 липня 1943 р.;

10. (56/-) – село Дружкополе Горохівського району, травень 1943 р.;

11. (96/-) – село Пилипичі Володимирського району, травень 1943 р.;

12. (120/2) – місто Камінь-Каширський, 19 серпня 1943 р.;

13. (60/-) – р. Іква Млинівського району Рівненської області, 21 серпня 1943р.;

14. (350/35) – місто Долина, 27 вересня 1943 р.

Б) Проти поляків (вбитими понад 75 осіб):

1. (200/7) – село Борівниця повіт Бірча, Сянок, Лемківщина, 20-21 липня 1945р.;

2. (150/-) – село Бірча, Сянок на Лемківщині, 22 жовтня 1945 р.;

3. (80/1) – повіт Любачівський, Надсяння, 19 березня 1946 р.;

4. (80/7) – села Сер.Велике, Лукове, повіт Сянок, Лемківщина, 30 березня 1946р.;

5. (100/1) – село Грубешів, Надсяння, 24 квітня 1946 р.;

6. (500/8) – село В’язовиця, Ярославського повіту, Надсяння, 25 квітня 1946 р.;

7. Вбито міністра Збройних Сил Польщі генерала Кароля Свєрчевського, села Балигород – Тісна на Лемківщині, 28 березня 1947 р.

В) Проти москалів (вбитими понад 150 осіб):

1. (800/80) – село Гурби, Здолбунівського району Рівненської області, 21-25 квітня 1944 р., де проти 5 тисяч воїнів УПА було задіяно 30 тис. НКВС;

2. (240/1) – село Залізниця, Кременецький район Тернопільської області;

3. (300/22) – село Корелічі Перемишлянського району Львівської області, 28 грудня 1944 р.;

4. (500/12) – село Космач Коломийського району Івано-Франківської області, 30 грудня 1944 р.;

5. (304/30) – село Горожанка Велика Дрогобичського району Львівської області, 9 січня 1945 р.;

6. (150/12) – село Глибоке Борогодчанського району Івано-Франківської області, кінець січня 1945 р.;

7. (200/-) – село Бариші Бучачського району Тернопільської області, 6.02.1945 р.;

8. (150/-) – село Голинь Калушського району Івано-Франківської області, 22 лютого 1945 р.;

9. (170/1) – села Стрийського району Львівської області, 13 березня 1945 р.;

10. (470/40) – село Верини Куликівського району Львівської області, 21 березня 1945 р., де проти 110 воїнів УПА було задіяно 6 тис. НКВС;

11. (1200/-) – село Голинь Калушського району Івано-Франківської області, ешелон під укіс 22 березня 1945 р.;

12. (180/75) – села Лесівка і Саджава Івано-Франківської області, 22.03. 1945 р.;

13. (160/3) – села Тростянець, Майдан, Присліп Стрийського району Львівської області, 24-25 березня 1945 р.;

14. (280/50) – місто Богородчани Івано-Франківської області, 7 квітня 1945 р.;

15. (170/60) – села Сільце, Діброва Підгаєцького району Тернопільської області, 15 квітня 1945 р.;

16. (200/5) – села Тишиця, Воля Радванецька Радехівського району Львівської області, 28 квітня 1945 р.;

17. (200/40) – біля міста Кременець Тернопільської області, 29 квітня 1945 р.;

18. (150/20) – села Саджава, Глибівка Івано-Франківської області, 22.07. 1945р.;

19. (200/18) – село Церківка Болехівського району Івано-Франківської області, 13 грудня 1945 р.;

20. (150/6) – село Поляна Янівського району Львівської області, 17 грудня 1945р.;

21. (300/-) – село Завій, Перегінського району Івано-Франківської області, 21 грудня 1945 р.;

22. (150/40) – село Ліски Белзького району Львівської області, 28 лютого 1946 р.;

23. (180/12) – село Струбовиська Лисецького району Івано-Франківської області, березень 1947 р.;

24. Вбито начальника МДБ УССР генерал-полковника Москаленка, села Губиська, Суха Воля Івано-Франківської області, 3 травня 1947 р.;

25. Вбито начальника управління МВС Рівненської області полковника Миколаєнка, село П’ятигори Здолбунівського району Рівненської області, 1 березня 1949 р.;

26. Поранено командувача Першим Українським фронтом РСЧА генерала М.Ф.Ватутіна, біля села Мелятин Острозького району Рівненської області, 29 лютого 1944 р. Помер 15 квітня 1944 року від гангрени.

Примітка: В чисельнику – втрати ворога, в знаменнику – втрати УПА.

21-22 листопада 1943 року в с. Будераж Рівненської області відбулась перша конференція поневолених народів Східної Європи та Азії. 11 липня 1944 року в с. Сприня Самбірського району Львівської області була створена Українська Головна Визвольна Рада – підпільний парламент і уряд України. 15 липня президентом УГВР було обрано Кирила Осьмака.

1961 рік – останій бій УПА поблизу селищ Ілів-Стільсько, Миколаївського району Львівської області. 3 грудня 1991 року з підпілля вийшов останній воїн УПА Ілько Оберишин – псевдо «Стецько», який з 1947 року був надрайоним провідником ОУН Збаразького району Тернопільської області.

Провідник ОУН (б) Президент УГВР (1944) Командувач УПА (1943-1950)

БАНДЕРА ОСЬМАК ШУХЕВИЧ

Степан Андрійович Кирило Іванович Роман Йосипович

(1.01.1909 – 15.10.1959) (9.05.1890 – 16.05.1960) (30.06.1907 – 5.03.1950)