§ 1. Основні поняття документознавства

Однією з найважливіших проблем документознавства, що потребує вирішення (а вірніше — узгодження), є понятійна. Існує невелика група понять, спільних для всіх напрямів цієї дисципліни, що дає підстави вважати їх базовими для загального документознавства.

Центральне місце серед них, безперечно, посідає поняття документа, сутність якого трактується багатоаспектно не тільки представниками різних наук документально-комунікаційного циклу^, а й самими документознавцями. Більше того, різноаспектне тлумачення терміну “документ" зафіксовано у державних стандартах, законах України, інших нормативних документах. Найбільша сукупність загальнодокументознавчих понять сконцентрована у ДСТУ 2732-94 "Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення" (61). Це цілком зрозуміло, оскільки він призначений для тих сфер діяльності, у межах яких і виникло традиційне (спеціальне) документознавство. У даному стандарті документ визначається як "матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку і має у відповідності з чинним законодавством юридичну силу" (п.3.3). Думається, що таке трактування терміна відповідає тільки сфері справочинства, оскільки визначальними характеристиками виступають "оформлення у заведеному порядку" матеріального об'єкта та відповідність чинному законодавству, що надає йому (тобто матеріальному об'єкту) юридичну силу. Власне, йдеться про офіційні документи, а конкретніше — про організаційно-розпорядчі. Однак, слугуючи також загальним терміном для розділу "Архівна справа", він не повинен враховувати такі характеристики через їхню відсутність у різних видах документів, що зберігаються в архівах (скажімо, приватних листах у фондах особового походження, кінофотофоно-документах тощо). Зафіксована у стандарті дефініція наведена за ГОСТом 6.10.2-75 і була свого часу справедливо критикована при намаганні поширити її на сферу архівної справи (228, с.87-91).

Основний наголос у даній дефініції, як бачимо, зроблено на матеріальному носії ("документ — це матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію..."). На перший погляд, така позиція є слушною, оскільки документ вирізняється серед інших матеріальних об'єктів саме наявністю фіксованої інформації. Однак, це було б вичерпною характеристикою за умови оперування документом тільки як дискретним матеріальним об'єктом. Хоча така практика і переважає в справочинстві й архівній справі, е випадки, коли документом вважається запис інформації в сукупності інших записів (тобто теж документів) на спільному матеріальному носії. Такий підхід особливо став реальним у зв'язку з поширенням технології комп'ютерного створення та зберігання текстів документів (на вінчестерах, магнітних стрічках чи дискетах тощо). Серед архівних джерел, як приклад можна також навести актову книгу, де окремі записи вважаються документами. З іншого боку, домінантою в документі все ж є інформація, хоча, безперечно, у справочинстві й архівній справі ознаки зовнішньої форми документа відіграють значно більшу роль, ніж у бібліотечно-бібліографічній чи науково-інформаційній (тобто роботі інформаційних органів) діяльності. Характерно, що у державному стандарті Російської Федерації Р 51141 -98 "Делопроизводство и архивное дело. Термины и определения" документ визначається ж "зафіксована на матеріальному носії інформація з реквізитами, що дозволяють її ідентифікувати (57, с. 1). Вибір інформації як головної частини в даному визначенні є позитивним зрушенням, хоча, на нашу думку, її ідентифікація відповідно до реквізитів, перелік яких відсутній, позбавляє це визначення необхідного конкретного змісту. Зрозуміло, що в такому визначенні це поняття більше відповідає потребам справочнстааз його уніфікованими формами запису інформації й не враховує різноманітності видів документів, які зберігаються в архівних фондах.

Однак інформація (навіть із певними ознаками її ідентифікації) може бути зафіксованою на будь-якому матеріальному носії. Тому для визначення документа як типового об'єкта, яким оперують в архівній справі та справочинстві, треба ввести характеристику (або характеристики), яка (чи які) виокремлюють його серед інших матеріальних носіїв інформації. Такою визначальною характеристикою, на нашу думку, є головна функція цього матеріального об'єкта, зміст якої полягає у збереженні та передачі інформації у просторі та часі. До речі, у попередника зазначених стандартів — ГОСТІ 16487-83 (56), документ був трактований як "матеріальний об'єкт з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передавання у просторі та часі" (п.З). Проте і в цьому разі зазначений "спосіб" не позбавляє можливості такий матеріальний об'єкт виконувати функцію передачі інформації як другорядну, а звідси, скажімо, всі мобільні предмети з написами можуть вважатися документами.

Заслуговує на увагу формулювання зазначеної дефініції в тексті ще одного чинного в Україні термінологічного стандарту, який за наміром розробників повинен охоплювати всі галузі "інформації та документації". Йдеться про ДСТУ 2392-94 "Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення"(87), де документ трактується як "записана інформація, яка може розглядатися як одиниця у ході здійснення інформаційної діяльності" (п.4.2.3). Це визначення (як і зміст цього ДСТУ) сформульоване під впливом міжнародного стандарту ISO 5127/1-1983 "Документація та інформація. Словник" (п. 1.2-03), що зафіксоване у такій редакції: "записана інформація, яка може використовуватись як одиниця в документаційному процесі" (26б,с.10).

Архівна справа (як і бібліотечно-бібліографічна, науково-інформаційна) цілком вкладається у межі такої діяльності, яка в цьому ДСТУ визначена як "постійне і систематичне збирання та оброблення записаної інформації з метою її зберігання, пошуку, використання чи пересилання, що виконується якою-небудь особою чи організацією" (п.4.2.1)^. Значною мірою і справочинство можна представити як інформаційну діяльність, враховуючи спроби його аналізу в контексті концепцій управління документацією ("records management"), спорідненою з управлінням інформацією (інформаційним менеджментом). Хоча у справочинстві документ розглядається і як "одиниця" управлінської діяльності. Окрім того, невизначеність самого процесу розгляду такої "одиниці" (тобто за якими критеріями) та міри її ідентифікації знижують можливості використання даного формулювання.

У примітці до першої статті ("видання") ДСТУ ЗОЇ 7-95."Видання. Основні види. Терміни та визначення" під документом розуміється матеріальний об'єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для її передавання у часі та просторі (41, с.3). У такому трактуванні документом стає будь-який об'єкт з фіксованими знаками.

За текстом Закону України "Про інформацію" (ст.27) "документ” — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві”^. Законодавча "передбаченість" матеріальної форми документа позбавляє це визначення необхідної конкретики. Можна відзначити, що зміст поняття документ у наведених вище нормативних джерелах значною мірою зумовлений специфікою тієї сфери, на регламентацію діяльності якої спрямований стандарт чи закон. Власне, це підтверджується і матеріалами публікацій, де аналізуються різні аспекти трактування сутності документа.

Найвагоміші здобутки у дослідженні феномена документа і визначенні його поняття досягнуто вітчизняною дослідницею Г.М.Швецовою-Водкою. Нею грунтовно вивчено питання походження даного терміну і його первісні значення, охарактеризовано варіантність його розуміння у так званій документаційно-інформаційній науці (нами ця назва ідентифікується з сукупністю наук документально-комунікаційного циклу), запропоновано загальнотеоретичне функціональне визначення поняття "документ", проаналізовано його трактування у таких науках як архівознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство, документознавство, інформатика, теорія справочинства (240-250). З усіх значень поняття "документ" (а вона виділяє їх вісім) тільки трактування його як матеріального об'єкта, що являє собою будь-який запис інформації, на її думку, відповідає значенню, що використовується в архівній та бібліотечній справі, бібліографічній і науково-інформаційній діяльності. Однак, тут необхідним є уточнення специфіки матеріального носія цього запису. Запропоноване нами раніше визначення для цих галузей (124) було у подальшому уточнене у розрахунку на використання в усіх науках документально-комунікаційного циклу (тобто у загальнодокументознавчому значенні і відбито у термінологічному словнику "Архівістика" у такій редакції:

"Документ — запис інформації на матеріальному носії, основна функція якого збереження і передавання інформації у просторі та часі" (6, с. 26). Між тим, слід ще раз зауважити, що дане визначення відповідає нашій концепції документознавства, оскільки згідно з іншими формулюваннями до класу документів включаються твори живопису, скульптури, архітектури, недокументальні музейні експонати (тобто їх прихильники оперують значно ширшим розумінням поняття "документ"). Безперечно, що тут вже вихідним є трактування терміну "запис інформації"". Виходячи з цього, пропонуємо конкретизувати зміст цього словосполучення через ідентифікацію з певними жанровими (жанри — стаття, монографія, огляд тощо) або номінальними (номінали — звіт, план, наказ тощо) характеристиками документа. Тоді остаточне формулювання поняття "документ" буде мати такий вигляд: "запис інформації, що відповідає характеристикам певного жанру чи номіналу, зафіксований на матеріальному носії, основною функцією якого с збереження та передавання інформації у часі та просторі".

Втім, існують інші точки зору. Ю.М.Столяров, зокрема, документом вважає "будь-яку нооінформацію (інформацію, створену людським розумом, на відміну від інформації, зафіксованої у діях неживої природи чи біології), зафіксовану у просторі та часі з метою її використання, передачі і зберігання" (212, с. 39). А.В.Соколов визначає документи як "документовані тексти", де текстом виступає повідомлення у вигляді сукупності знаків або окремого знаку (199, с. 23). В.Ф.Іванов вважає, що в соціології документом слід вважати будь-який носій із закріпленою на ньому інформацією (76, с. 244). Відомий документо-знавець М.П.Ілюшенко зауважує, що хоча документознавство й приймає широке тлумачення поняття "документ" як матеріального об'єкту із закріпленою на ньому інформацією, однак у відповідності до своїх завдань обмежує предмет дослідження документами, що функціонують у процесі управління (83, с. 31). Щодо "предмета", то тут, безперечно, мається на увазі управлінське документознавство. Тобто, різні визначення поняття залежать від підходу, завдань дослідження чи практичної діяльності. Та ж Г.М.Швецова-Водка відзначає, що з точки зору комунікаційно-інформаційного підходу документ -— це особлива форма каналу передавання соціальної інформації, яка характеризується фіксацією інформації на матеріальному (речовинному) носії (247, с. 24). Сутність поняття "документ" продовжує активно обговорюватись (серед останніх публікацій див., наприклад 109, 209,211,240).

Саме з інформаційною складовою документа пов'язаний ряд інших основних документознавчих понять. Найрозповсюдженішим з них є "документна інформація". В ДСТУ 2732-94 "Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення" він тлумачиться як "інформація, яка міститься в документі" (п.3.12). Термін "документальна інформація", що наводиться, поруч, виступає як недозволений до використання, а це означає, що він залишається поза межами нормативної лексики,

Однак, постає питання: якщо документна інформація — це та інформація, яка міститься в тексті документа, то як назвати інформацію поза текстом: маргіналії, дарчі записи, резолюції, відбитки печаток та штемпелів, філіграні, реєстраційні шифри, індекси, інвентарні номери, інші службові позначки, що виникли при службовому опрацюванні документа та користуванні ним? Скажімо, Е.І.Хан-Піра пропонує позначити текст документа "документною інформацією", а всю інформацію у документі — "інформацією документа" (228, с. 103). До того ж "текст документа" треба відокремити від деяких так званих "зовнішніх ознак документа", що характеризують "елементи його правового, ділового та художнього оформлення" (п.3.4). Зокрема, текст офіційного документа, зафіксованого на бланку. Сам бланк (до речі, це теж окремий документ) зі всіма його реквізитами є позатекстовою інформацією.

Однак, не можна погодитись з тими складовими, що входять, на думку Е.І.Хан-Піри, до "інформації документа". А це, зокрема, інформація про носій, його збереженість, зовнішні особливості (колір, розмір), спосіб закріплення інформації і якісь особливості його застосування тощо. В іншому випадку, наприклад, плями крові на протоколі допиту, він вважає фіксацією на документі "природної" інформації і називає це прикладом "інформації на документі" (там само, с. 102). Такий висновок, на жаль, свідчить про досить поширену не тільки серед архівістів, документознавщв та джерелознавців, а й взагалі істориків та археологів, плутанину у розумінні поняття "інформація".

Є три загальні концепції інформації. Найзагальніша з них — атрибутивна, трактує інформацію як невід'ємну властивість всієї матерії, відображену в її різноманітності. Друга за ступенем узагальнення концепція — функціонально-кібернетична, як трактує інформацію винятково як сигнали у живій природі та кібернетичних системах. І, нарешті, семіотична - це концепція соціальної інформації, де як інформаційна одиниця виступає знак (нашу класифікацію таких знаків див. в 124). Наведені трактування "інформації на документі" та "інформації документа" фактично ставлять знак рівності між двома різними аспектами розуміння сутності інформації"^. З точки зору семіотичної концепції сприйняття кольору або стану паперу документа є лише відчуттями ознак об'єкта, а не інформацією. Кожен цикл наук, наприклад, природничих, технічних, медичних, психологічних тощо, оперує, як правило, певною концепцією інформації. В історичному джерелознавстві "взяття" інформації з джерела розглядається, переважно, у контексті атрибутивної концепції інформації. Однак, поширення ідей соціальної інформатики спричинило тут активне використання терміну "соціальна інформація", де воно часто виступає синонімом поняття "інформація джерела". Але якщо це джерело не має фіксованих знаків, анепіграфічне, то таке суміщення понять неприпустиме"^.

У науках документально-комунікаційного циклу термін "інформація" у зв'язку з дослідженням документа може використовуватись тільки у розумінні її як соціальної інформації.

Таким чином, на нашу думку, документна інформація — це текст документа. Інформація документа — це документна інформація разом з позатекстовими елементами — відбитками печаток, штампів, інвентарними номерами, резолюціями, підписами та іншими службовими позначками, а також філіграні, елементи бланку. Інформація на документі — написи на берегах, обкладинці та інших частинах документа (власницькі маргіналії, правки тексту), написи на оправі, зроблені після видання, екслібриси. Саме власницькі записи на ординарному документі роблять його об'єктом архівного зберігання (як правило, у фондах особового походження), і досить часто через це він визначається як цінний (особливо цінний чи унікальний) документ.

Існує також термін "документальна інформація", поширений, переважно, в бібліотекознавстві, бібліографознавстві та інформатиці. Його зміст відповідає нашому розумінню поняття "документна інформація". Однак, серед архівознавців існує й інше його тлумачення. Так, Г.В.Боряк вважає, що документна інформація — та що в документах, а документальна — та, що про документи (28, с, 248). Цікаво, що цей автор використовує і термін "вторинна документна інформація", яка визначається як "інформація про масив первинних документів" (там само, с. 11). Однак, з подальшого тексту незрозуміле, чи виступає цей термін синонімом документальної інформації. Здається, використання у такому значенні терміну "вторинна документна інформація" є більш вдалим і доцільним. Заслуговує на увагу пропозиція Г.М.Швецової-Водки щодо поняття "документографічна інформація" (241, с. 11), хоча зміст вторинної інформації не обмежується тільки результатами описування документів (наприклад, інформація аналітичних оглядів).

Поняття "документація" також відноситься до групи основних у документознавстві. В ДСТУ 2732-94 "Діловодство Й архівна справа. Терміни та визначення" він тлумачиться як сукупність документів із певного предмета (п.3.5). Незрозуміле, чому саме тільки за предметом фіксується таке об'єднання та що саме означає цей "предмет" (тематика? жанрова характеристика? цільове призначення?). Якщо йти за найпоширенішими назвами типів документації— "наукоіва докумен­тація", "технологічна документація", "управлінська документація" і т.д., то тут здійснено поділ документів за сферами соціальної діяльності. У "Словаре современной архивной терминологии социалистических стран" такий поділ документів називається типологією документів за галузями людської практики (189, с. 270-271) або діяльності (190, с. 188-189). Це найвищий рівень типологічної диференціації документів, оскільки інші ряди тут побудовані за "типом інформації та способом її закріплення на носіях" та за "формальними ознаками". Саме всі ці типи документації і є об'єктом дослідження документознавства, однак зрозуміло, що документи існують і поза системами документації, які фактично представляють документи "внутрішньообігові", на відміну від документів-видань, що є "зовнішньообіговими". Таке уточнення змісту поняття "документація" в даному стандарті необхідне вже під час аналізу визначення терміна "наукова документація", що трактується як "документація, яка фіксує хід і підсумки наукового дослідження". Однак, фіксувати хід (як проміжні етапи) та підсумки наукового дослідження може і наукова публікація.

У згадуваному вже ДСТУ 2392-94 документація визначається як "множина документів, підібраних зі спеціальною метою" (п.4.2.2). Але чому саме тільки "підібраних", адже документація, як правило, утворюється в результаті певної діяльності. Подібним чином визначено цей термін в "Терминологическом словаре по библиотечному делу й смежньїм отраслям знання", а саме як "сукупність документів, зібраних разом з певною метою" (219, с. 59). З іншого боку, має місце розуміння терміна "документація" в ряді країн Західної Європи як сукупності будь-яких документів, тобто як видань, так і неопубліко-ваних ("сіра література")^. Але використання даного поняття як сукупності видань та неопубліковаиих документів недоцільне, бо суперечить сталому розумінню терміну в нашій країні як сукупності неопублікованих документів. Таким чином він визначається (у першому значенні) в термінологічному словнику (106, с. 22). Додатково наведено застаріле значення цього слова як позначення документаційної науки та докумеитаційної діяльності (там само, с. 22-23).

Між тим, здається зайвим визначати документацію як сукупність документів саме певного виду, з певного предмета, підібраної для досягнення певної мети тощо. Зрозуміло, що більш конкретними поняттями є "управлінська документація", "науково-технічна докумен­тація^ "картографічна документація" тощо. Сутнісна характеристика документації як загального поняття вже достатня у словах "сукупність неопублікованих документів". А поняття "науково-технічна документація" чи "управлінська документація" будуть визначатися зі слів "це документація, яка....". Враховуючи, що документація є головним об'єктом більшості напрямів спеціального документознавства, а також зв'язки останнього з архівознавством, уточнене поняття документації буде трактоване таким чином: сукупність неопублікованих документів, що утворилася в результаті діяльності установи, організації, підприємства або особи. Безперечно, центральним у понятті є термін "неонубліковані документи", зміст якого та класифікація видів документів, що охоплюються ним, трактуються неоднозначне (див.: 122; 152; 247, с. 52-55; та ін.). Його антонімом є термін "опубліковані документи". Опублікування розуміється нами виключно як видання (процес). Поняття "видання" як об'єкта у цілому відповідає формулюванню, поданому у державному стандарті (41), однак воно, безперечно, не є синонімом "публікації"". Останнє більшою мірою відбиває статус видання чи окремих текстів, вміщених у ньому, що встановлюється з позицій археографії, літературознавства, бібліографознавства, наукознавства, інформатики та ін. Ми не включаємо до опублікованих документів депоновані, а також ті, що публічно оголошені чи демонстровані (на виставці документів в архіві чи бібліотеці, музейній експозиції, по телебаченню тощо), як це зроблено в словнику (106, с. 19). Вважаємо, що у даному разі "публікація" і "опублікування" не тотожні "оприлюдненню". Наприклад, депоновані документи мають такий самий статус оприлюднення як архівні документи, інформацію про які відбито у виданих архівних довідниках. Неопублікований документ (рукописний, машинописний), як елемент документації, виступає у нас у значенні "невиданий". Він є неопублікованим раз і назавжди, оскільки при так званій його публікації як видання (або у виданні) публікується інформація документа (або тільки його документна інформація). За даних умов цей документ, якщо він історичний, тільки набуває офіційного статусу історичного джерела^, але за всіма своїми документальними характеристиками не змінюється і залишається так само зберігатися у фонді архіву, бібліотеки, музею. Саме тому, археографічний термін "видання історичних документів” (172) є не зовсім точним, з огляду на те, що видається ; інформація конкретного історичного документа (при факсимільному виданні) чи тільки його документна інформація (для писемних документів — текст з різним ступенем відтворення: адаптований до сучасної мови, із збереженням тогочасної орфографії та графіки літер тощо).

Інші сукупності документів позначаються термінами "документальний фонд", "документальний масив", "документальний потік". У "Короткому термінологічному словнику із бібліографознавства та соціальної інформатики" документальний фонд визначається як сукупність документів, що зберігається в бібліотеці чи органі науково-технічної інформації (106, с. 22). Здавалося, цілком логічно можна було б цей термін поширити на архіви. Однак в архівістиці склалося інше уявлення про його зміст. Тут він трактується як сукупність документів, що утворилася у процесі діяльності юридичної чи фізичної особи (осіб) (6, с. 28). Цілком зрозуміло, що у такому контексті він наближений до нашого трактування поняття документації. Тобто документальний фонд — цс фонд документів, що утворився в установі до його передачі в архів. Зокрема, в одній сучасній архівознавчій публікації стверджується, що "документальний фонд переходить у якісно новий стан — архівний фонд" (181, с. 182). Не спростовуючи цілком справедливого висновку щодо нового статусу документів в якості архівних, між тим зауважимо, що архівний фонд також документальний. І це не протирічить сутності поняття "архівний фонд", визначення якого зафіксовано, наприклад, у словнику "Архівіс-тика", де воно (у першому значенні) представляється як комплекс архівних документів, історично або логічно пов'язаних між собою, що утворилися в результаті діяльності певної установи або особи (б, с. 16). Специфіка організації комплектування і фондування архівних документів знаходить відображення в особливому розумінні сукупностей документів, що утворюються у поточному справочинстві, процесі підготовки наукової чи навчальної документації, інших типів документації в організаціях чи підприємствах як фондоутворювачах, оскільки архівний фонд в іншому значенні — це й основний підрозділ класифікації архівних документів. Між там, архівний фонд такий же документальний як і той, що утворюється в установі. Дещо під іншим кутом зору розглядає документальні фонди Г.В.Боряк, ідентифікуючи їх з документальними джерелами і об'єднуючи у цьому понятті "всю сукупність джерел, що фіксують суспільні відносини і можуть бути охарактеризовані як історичні джерела, представлені на матеріальних носіях у формі документа"(28, с. 9).

На нашу думку, кожний документальний фонд — це не просто сукупність документів, а упорядкована сукупність документів. Таким чином, документальний фонд — це упорядкована сукупність документів, що зберігаються в архіві, бібліотеці, інформаційному органі, діловодній службі гощо. Фонди документації або ж документаційні фонди є частиною документальних фондів і відповідають значенню документальних фондів в управлінському документознавстві та архівознавстві. Документаційні фонди — це упорядкована сукупність неопублікованих документів, що утворилася в результаті діяльності фізичних та юридичних осіб. Власне через слово "упорядкована" визначається відмінність понять "документація" та "документаційні фонди". Причому це стосується для певної установи не тільки її служби справочинства, а й інших структурних підрозділів — відділу кадрів, бухгалтерії, інших відділів, де відповідно до номенклатури справ формуються і зберігаються частини документаційного фонду установи, який у свою чергу входить до загального її документального фонду (разом з фондами архіву, бібліотеки, довідково-інформаційного фонду, органу інформації тощо).

Документальний масив визначається як сукупність документів, нагромаджених в суспільстві впродовж тривалого проміжку часу (106, с. 22). Документальний потік можна розглядати як сукупність документів, що були створені і функціонували у певний проміжок часу.

Винятково документознавству притаманне поняття "документування", що трактується в ДСТУ 2732-94 "Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення" як "створення документів" (п.3.9.). Тобто визначення подає його як цілісний процес, без членування на окремі складові. В українській мові є позначення процесів, продуктом яких є певний вид документа, скажімо, реферування — реферат, фотографування — фотографія, малювання — малюнок, копіювання — копія тощо. Є терміни полісемічні, з двома значеннями — як процесу, так і його результату, зокрема, креслення, видання, листування і т.д. Усі зазначені процеси мають чітко визначену технологію створення відповідних видів документів. Термін "документування*' є родовим щодо позначення цих процесів, але у його визначенні не відбито хоча б загальний зміст складових такої технології. Він використовується, як правило, у сполученні з назвою якогось виду діяльності, як-то:"документування управлінської діяльності", "документування наукової діяльності", "документування діяльності певної установи (чи підприємства, громадського об'єднання, товариства)" або у таких загальних поняттях як "документування соціальних процесів", "документування інформації" тощо. Семантика цих словосполучень, на нашу думку, більш конкретизована, ніж поняття самого "документування", через визначеність характеристик відповідних сфер соціальної діяльності чи інформаційних процесів.

Серед основних понять документознавства також типологія (типологізація) та класифікація (класифікування) документів, які ми вже розглянули у попередньому розділі.