§ 2. Формування напрямів наукового аналізу складових документа

Феномен документа починає вивчатися тільки у XX ст. Різноаспектний науковий аналіз його складових— інформації та матеріального носія — е прерогативою ряду наук, що проголошують документ об'єктом свого дослідження. Водночас витоки цих досліджень мало пов'язані із сьогоднішнім змістом таких розробок, а сам процес пізнавальної діяльності був сконцентрований на одній з характеристик без поєднання з іншою. Інакше кажучи, історично все починається з наукового опрацювання тексту (тобто інформації), його семантики та побудови. Зовнішня форма, носій інформації довгий час не привертала уваги дослідників. Однак, і поява такої уваги була пов'язана не з узагальненням даних характеристик документа як ідеального об'єкта, а з конкретним (часто — рідкісним, унікальним) документом тг його специфічними ознаками як речового виробу.

Науковий аналіз тексту починається з використання його смислової характеристики для створення інших текстів. Такий аналітико-синтетичний метод (безперечно, знаний у давньосхідних цивілізаціях, але через особливості культурної ситуації мало поширений) чи не вперше застосовується давньогрецькими логографами VI ст. до н. е., коли для написання своїх "історій" ("логосів") серед інших джерел інформації вони опрацьовують міські та храмові хроніки. Використання документальної джерельної бази як метод наукового пізнання історичної дійсності назавжди входить до арсеналу методів історичних досліджень^. Геродот вже не тільки залучав храмові хроніки, а й, на думку деяких дослідників, вивчав офіційні документи канцелярії Ахеменідів, перекладені на грецьку мову і поширені у полісах Малої Азії (27, с. 482).

Разом з "джерелознавчим" напрямом використання документів мали місце аналіз і критика текстів у працях давньогрецьких філософів - перший прояв в історії людства наукової полеміки в літературних творах. Перехід наукових дискусій з бесіди у писемну форму, зміна типу давньогрецького вченого (того, що проводить життя у розмовах, на такого, що читає книги, котрі стають необхідним атрибутом йогої діяльності) та відношення цих вчених до книг створюють культурну) ситуацію, за якою фіксований текст набуває все більшого пріоритету порівняно з виголошеним усно (1, с. 14-15). Арістотель, цей перший справжній книжний вчений, цікавиться вже не тільки семантичною характеристикою творів, а й їхньою структурою, внутрішньою формою, впливом на читача. Однак, продовжуючи традицію (наприклад, Демокрита), він проводить такий аналіз щодо поезії, і його "Поетика" безвідносна до форми існування поезії (тобто усна чи писемна). Але цей напрям породжує історико-філологічні дослідження, власне літературознавство, яке має своє продовження у працях александрійських вчених. Стає об'єктом вивчення стиль і композиція літературних творів, причому не тільки художніх (так, наприклад, Гален не тільки коментува Гіппократа, а й вивчав його прийоми оформлення тексту). Ця традиція поширилася у часи розквіту "енциклопедій", різних "схолій", "коментарів" пізньої античності і продовжилася у середні віки аж до XVIII ст. Гіпертрофований підхід до вивчення тексту спостерігається у працях неоплатоніків у часи пізньої античності, а символічно-алегоричний стиль трактування писемного твору переважає у середні віки в теологічній, алхімічній, астрологічній та магічній літературі.

У середні віки організація університетів в Європі, утвердження системи навчання за окремими творами зумовлюють розширення кола об'єктів документального вивчення. Складаються списки праць "авторитетів", що рекомендуються студентам, мають місце огляди, котрі дають поради, якими документами слід користуватися при бажанні оволодіти знанням з тих чи інших наук. Епоха Відродження додала свій внесок у літературознавчий аналіз документальних джерел інформації. Гуманісти, шукаючи досконалі форми класичної латини як мови своїх наукових дискусій і літературних опусів, вивчали античні тексти з точки зору їхнього стилю, композиції та лексики. Саме на базі класичної філології у XVIII — XIX ст. розпочинається літературознавче вивчення творів європейського Ренесансу.

Історико-філологічні дослідження александрійських вчених часів античності дали початок текстології. У другій половині III ст. до н.е. були зроблені висновки щодо архетипу текстів класичних давньогрецьких художніх творів, створені, виправлені і відредаговані їхні варіанти. Те ж саме було зроблено під час перекладу на грецьку мову "Біблії" за наказом Птолемея II. Цей же цар чи не першим визначив значущість не самого тексту, а носія, на якому він зафіксований, коли пожертвував величезною заставою і віддав афінянам копії замість авторських оригіналів відомих творів^, які передав до Александрійської бібліотеки. Зовнішній вигляд, оригінальність документа набувають особливої ваги у період поширення бібліофільства в пізній Римській імперії.

Однак, ці характеристики найбільше значення мають для офіційних (юридичних) документів, які мають назву "документум" — з латини "зразок", "доказ", "повчальний приклад". Між тим, здається, що незважаючи на усвідомлення важливості оригінальності офіційних документів^, за часів античності їхнє використання як "доказу" в юридичній практиці було недостатньо поширеним явищем (про це, зокрема, свідчить і зміст канонів римського права)^. Більшою мірою, як доказ й особливо повчальний приклад, документ виступає для підтвердження якогось факту в історичному творі, а його зміст є повчальною ілюстрацією моралізуючого вислову, який у підсумку робить історик. Ймовірно, що саме з цим і пов'язано походження слова "документ".

Вага і статус офіційного документа як юридичного акту значно підвищилася в середні віки в умовах феодального права, що регулювало взаємини членів європейського суспільства всіх рівнів, особливо у сфері володіння матеріальними (землі, будівлі, населені пункти) і людськими ресурсами. Це зумовило вироблення законодавства, спрямованого проти фальшування документів (177, с. 112). Звідси й постала потреба в більш чіткій регламентації оформлення документів.

Однією з праць, де вміщені такі правила, була "Summa de arte prosandi" цюріхського каноніка Конрада з Муре (завершена у 1276 р.). Окремий її розділ присвячений способам посвідчення актів, де, на думку фахівців, відбито всю тогочасну сукупність знань з практичної сфрагістики (47, с. 12). Причому дані відомості розглядалися одночасно у контексті всезростаючої необхідності перевірки документів на автентичність в умовах посилення боротьби за різні права, в яких брали участь феодали, церква, міщани, королівська влада. Наскільки актуальними вважалися такі знання, наочно ілюструє лист до каноніків Мілана папи римського Інокентія ІІІ (датований 1198 р.), в якому наводяться приклади 10 видів фальшованих печаток. Можна припустити, що якісь конкретні відомості щодо способів визначення автентичності документів подавалися у середньовічних європейських університетах при вивченні права. Потреба у постійному визначенні оригінальності актів, у тому числі стародавніх, зумовила розвиток практичної дипломатики, палеографії і сфрагістики. У ХУІ-ХУІІ ст. в деяких країнах Західної Європи вже була сталою практика, коли університетські викладачі права здійснювали експертизу підписів і "сумнівних" документів.

Слід зауважити, що у часи Відродження проблема визначення оригінальності стародавніх актів поряд з юридично-екоиомічними аспектами набуває й певного ідеологічного та культурологічного значення. Загальновідомою є діяльність гуманістів щодо вивчення, а часто й видання античних пам'яток не тільки як зразків класичної словесності, а й з метою обгрунтування власних концепцій філософського, політичного чи правового характеру. Започатковуючи наукові прийоми текстології, археографії, історичної критики джерел, вони не тільки повернули суспільству твори античних класиків, а й практично оглянули всю відому на той час латиномовну спадщину.

Ідеологія діячів Відродження не могла не увійти у протиріччя з церковними канонами. Ця колізія поглиблювалася викриттям гуманістами підробок документів, що утверджували верховенство папської влади над світською та взагалі над країнами Західної Європи (наприклад, відомі "Костянтинів дар" чи "їсидорові деклетарії"). Така діяльність гуманістів імпонувала монархам, які хотіли обмежити політичний вплив Ватикану. Як це не парадоксально, але для виправлення ситуації і як протидія гуманістичному рухові багато католицьких орденів, особливо ті, що патронували освіту (зокрема, університетську), активізували наукову діяльність для захисту своїх устоїв. Необхідність опонування вимагала досконального вивчення методів наукового аналізу старовинних документів (це полегшувалося наявністю багатющих фондів рукописів в монастирських бібліотеках), що дало досить значні результати у вивченні літературних та актових історичних пам'яток. Правда, критика джерел іноді набувала й крайніх форм. Наприклад, єзуїт Жан Ардуен (1676 - 1729) стверджував, що вся антична література є підробкою, витвором середньовічних монахів. Він, як представник історичного піронізму, вважав сумнівними навіть документи церковних соборів аж до Тридентського (XVI ст.) (36, с.460-461).

Взагалі слід відзначити особливу роль французьких вчених монахів у розвитку науки. Поміж них, зокрема, Мерсенна, який організував листування між науковцями всієї Європи і фактично був ініціатором створення Паризької академії наук, а також єзуїтів-видавців наукових журналів, причому навіть популярних з природничих наук тощо. Жан Мабільон, автор першої класичної праці, в якій було використано термін "дипломатика" і обгрунтовано її теоретичні засади як наукової дисципліни ("Дипломатика в шести книгах", Париж, 1661 р.), належав до конгрегації Св. Марка. Його справу продовжували інші вчені монахи, але найбільш відоме ім'я Бернара Монфокона, який 1708 р. видав книгу "Грецька палеографія", вводячи у науковий обіг поняття "палеографія" і узагальнюючи результати її емпіричного розвитку.

Однак, слід погодитись із зауваженням Л.А.Дубровіної, що "ще на початку XIXст. систематичне вивчення рукописів почалося як синкретичний напрям "манускриптознавства", що об'єднував археографію, палеографію, текстологію та дипломатику" (67, с. 34). Це і надалі підтверджується наявністю синтезованих навчальних курсів^ у межах підготовки архівістів-бібліотекарів чи палеографів-бібліотекарів у навчальних закладах XIX ст. Франції (Архівна школа в Парижі), Іспанії (Вища школа дипломатики в Мадриді), Португалії (Школа дипломатики в Лісабоні), Австрії (Інститут вивчення австрійської історії у Відні), Італії ("Іпзііічїо гіі 8Шгіі вирегіогі'"' у Флоренції). Деякі зарубіжні дослідники пояснюють потребу в такого роду фахівцях тим, що, на відміну від США, де публічні бібліотеки були засновані на кошти від податків, у Західній Європі їхні фонди комплектувалися за рахунок зібрань церковних (монастирських) бібліотек, і вони вимагали для роботи з ними відповідних знань з історії та методів дослідження манускриптів (264, с. 9).

Потрібно відзначити, що формування наукових дисциплін про документ було пов'язано також із розвитком центрів, що зберігали документи. Хоча в середні віки в Європі вже існували королівські і мірькі бібліотеки і архіви, у переважній більшості вони представляли єдине сховище манускриптів. Їхня диференціація відбувалася тільки за тих умов, коли ставали інтенсивнішими діяльність канцелярій та установ, що створювало прецедент окремого зберігання продукованих ними документів, як це сталося, наприклад, при створенні Архіву державних паперів в Англії (XVII ст.). Але все ж таки вирішальним моментом у спеціалізації бібліотек і архівів був початок книгодрукування (178, с. 33). Вже папа Сікст IV (час правління — 1471-1484 рр.) відокремлює "таємну бібліотеку" від публічних книг, тобто папську реєстратуру від власне зібрання рукописних і друкованих книг (177, с. 165).

Є.В.Старостін зауважує, що перші праці зі справочинства та архівознавства були написані у переломний період розвитку архівної справи, коли архіви, що зберігали до цього перш за все правові пам'ятки (грамоти, акти, договори та ін.), стали приймати на зберігання організаційно-розпорядчу, фінансову і судову документацію. У цей час, зазначає він, маючи на увазі XVI ст., суттєво зростає кількість архівних фондів, які завдяки розвиткові книгодрукування остаточно відокремлюються від бібліотек (207, с. 12). Серед такого роду праць перш за все слід відзначити дві книги Якоба фон Раммінгена з Штутгарта "Про реєстратуру, її устрій та управління" та "Коротке повідомлення про вид досконалої і повної реєстратури", які вийшли друком 1571 р. Дуже важливим для історії документознавства є факт відбиття у другій книзі схеми класифікації документів (здійснено їхній поділ на три групи). У цьому аспекті цікавою є також праця з архівознавства, опублікована у Венеції 1632 р., де також подавалися рекомендації щодо класифікації документів за різними ознаками (і відповідного їх розташування у фондах спочатку за місцевостями, потім — за предметом і, нарешті, — за хронологією) (177, с. 204). В XVII ст. у Німеччині реєстратурознавство розробляється яіс спеціальна наукова дисципліна (Registraturwissenshaft).

Розвиток книгодрукування призвів до значних зрушень в інформаційно-документальній сфері взагалі, що у подальшому відіграло значну роль у формуванні наукових дисциплін про документ. Започат-кування випуску дешевих книг у першій пол. XVI ст. зумовило особливу культурну ситуацію, яку іноді називають проявом так званої "інформаційної кризи". Кількість друків була настільки значною, що потребувала вже їхнього аналізу не тільки для обліку, а й для видання відповідних посібників з метою орієнтації у їхньому потоці читачів і рекомендації відповідних джерел. Реакція на таку ситуацію — видова диференціація бібліографічного напряму вивчення книг, а саме — намагання створити універсальні ретроспективні бібліографічні покажчики і підготовка бібліографічних покажчиків за галузями знань. Дуже швидко усвідомлюється нездійсненність планів складання вичерпного списку книг. Натомість ставиться більш реальне завдання — створення ретроспективних національних бібліографічних посібників. Характерно, що перший зразок такого роду вторинних документів — праця англійця Джона Бейла (1548 р.), має ознаки бібліографічного твору. Орієнтацію на широкі верстви населення у відображенні відомостей про масиви національної літератури демонструють видані пізніше національними мовами італійські та французькі покажчики. З іншого боку, своєрідним бібліографічним відгуком на збільшення потоків документів була публікація "Індексу заборонених книг" (Рим, 1559 р.) — переліку творів, засуджених католицькою церквою і повністю заборонених до видання, продажу і читання.

Саме у межах практичної бібліографічної діяльності зароджується наука про книгу — книгознавство. Як відзначає К.Мігонь, "виконання бібліографічної роботи вимагало широкого і глибокого знання світу книг, ставило перед бібліографією завдання, що вже не були пов'язані з повсякденними професійними навичками, змушувало звертатися до історії і філології, які давали можливість певним чином описувати і оцінювати книги" (153, с. 40). Серед перших теоретичних робіт у цьому напрямі слід відзначити "Керівництво з бібліографії, або Трактат про знання рідкісних і унікальних книг" (Париж, 1763-1788. Т. 1 -10) Г.Ф.Дебюра, а також "Вступ до книгознавства" (Відень, 1777-1778. Т.1-2) М.Деніса, який ототожнює поняття бібліографії, бібліології та книгознавства і визначає бібліографію як науку про книгу в цілому, включаючи рукописну книгу, знання про шрифти і друкарську справу, про бібліотеки і описи книг. У подальшому, впродовж XIX ст., бібліографія і книгознавство часто розглядалися як єдина наукова дисципліна, і тільки у XX ст. вони формуються як окремі науки. Термін "бібліотекознавство" починає використовуватись тільки у першій пол. XIX ст. у працях з цієї галузі знань, зокрема, двотомному "Досвіді вичерпного керівництва з бібліотекознавства" (1808-1827) М.Шреттінгера та тритомній "Освіті бібліотекаря" (1820-1827) ф.А.Еберта.

Здається, що в бібліографії XIX ст. виокремлюється, так би мовити, три напрями розвитку, а значить і аспектів розуміння її сутності. Перший—як історико-філологічної дисципліни, що часто ототожнювалася з бібліологією (книгознавством) і представлялася як комплексна наука про книгу. Другий розглядав її як допоміжну історичну дисципліну під назвою історичної бібліографії, що була спрямована на створення каталогів манускриптів та стародруків і розкриття їхньої наявності в архівах та бібліотеках^. І третій — це практична наука, що орієнтована на оперативне забезпечення інформацією про нову літературу з усіх галузей знань (переважно з природничих і технічних наук). Саме у межах останнього напряму, а також в теорії справочинства другої пол. XIX ст., документ став досліджуватись як засіб оперативної дії, що відкривало нові можливості аналізу його сутності поряд з традиційним вивченням як історичної пам'ятки.