6. Повстання Спартака. Тріумвірати

Відразу після смерті Сулли активізувалась опозиція. У заворушен­нях брали участь різні верстви населення. Міський плебс прагнув по­вернути владу народним трибунам, відновити хлібні роздачі; вершни­ки відстоювали своє значення в суспільстві; родини проскрибованих домагались повернення конфіскованих земель, майна; боржники спо­дівались на проведення соціальних реформ. Навіть чимало нобілів вважали, що слід відновити деякі старі порядки, коли у політичному житті могла брати активну участь широка громадськість, а не обмеже­на купка олігархів.

Збройну боротьбу проти сулланців, центром якої стала Іспанія, очо­лив Квінт Серторій, хоробрий і талановитий полководець. Проте між його прихильниками загострились протиріччя, і надісланий в Іспанію сулланець Гней Помпей розбив його військо.

Повстання Спартака. У той час, коли точилася запекла соціально-політична боротьба в Римі, війни з Серторієм в Іспанії і з Мітрідатом в Азії, розпочалося найбільше у стародавньому світі повстання рабів. Війни наводнили Італію великими масами рабів, серед яких були різні етнічні групи: галли, германці, фракійці, сирійці та ін. Рабів за людей не вважали — вони були частиною майна, їх нещадно експлуатували, , хворих і старих викидали, мов непотрібну річ.

Особливо нестерпним було становище рабів-гладіаторів. Жодне свято, жодне видовище не проходило без гладіаторських боїв. Рабів-гладіаторів готували у спеціальних школах. В одній з таких шкіл у Капуї й почалося 74 або 73 р. до н.е. повстання, на чолі якого став Спартак, фракієць за походженням. Отаборившись на Везувії, повсталі залучали до своїх рядів усіх, хто тікав від гнобителів, боргів і зневаги. До них збігалися раби, вільні бідняки, розорені селяни та інші знедолені. Повстанці розгромили декілька римських загонів, навіть пропретора Клавдія Глабра з 3-тисячним військом, а потім і претора Публія Варі-нія з легіоном вояків. За словами Плутарха, Спартак став великою і грізною силою. За деякими даними, чисельність його армії сягала 100 тис. Вона була поділена на племінні загони (зокрема, германців, галів, римлян), які очолювали здібні командири — Еномай, Крікс та ін. У Піцені Спартак розбив армії обох консулів — Клодія і Варінія, вия­вивши блискучий полководницький талант і надзвичайну хоробрість. Відмовившись від походу на Рим, Спартак спочатку повів військо на південь Італії, плануючи переправитись у Сицилію. Коли це йому не вдалося, він пішов на схід, у Брундизій, маючи намір перевести армію в Грецію.

Вести війну зі Спартаком було доручено дреторові Марку Ліцинію Крассу. Він зміцнив розхитану дисципліну в римський армії, відновив­ши кару децимації (десяткування), що вже давно не застосовувалась, поповнив легіони і вщент розбив великий загін повстанців, які відо­кремились від Спартака. Загинуло понад 12 тис. рабів. Однак сенат, не будучи впевненим у остаточній перемозі, викликав з Іспанії Помпея з військом і з Фракії Марка Ліцинія Лукулла. Не бажаючи ділити з ними славу, Красс одноосібно почав наступ на Спартака. У 71 р. до н.е. в Апулії відбулась вирішальна битва, повстанці були розбиті, Спартак загинув. Красс та Помпей, який незабаром висадився в Італії, з неймовірною жорстокістю розправлялися з повсталими. 6 тис. полонених розп'яли на хрестах по дорозі з Капуї до Риму, інших убивали на місці.

Повстання рабів під проводом Спартака завдало тяжкого удару Римській рабовласницькій республіці. Повстання розкрило глибинну антагоністичну, аморальну суть системи рабоволодіння, і хоч загалом у ті часи ще не визріли умови для її ліквідації, проте основи Римської держави різко похитнулися. Однак ця система була ще міцною, вкорі­неною у тогочасні відносини і порядки, і могутність Римської держави Ще не була зламана. Водночас повстання Спартака, як і інші завору­шення, було грізною пересторогою для рабовласників, примусило уря­дові кола Риму вносити корективи до системи управління, краще при­стосувати її до нових соціально-економічних і політичних відносин.

Повстання позначилося й на економіці, зокрема на сільському гос­подарстві. Багато селянських господарств, навіть латифундій, було знищено. Винищення і втеча рабів, а також небезпека нових повстань при­мушували власників великих маєтків щораз частіше ділити землі на Дрібні ділянки і здавати їх в оренду так званим колонам. У пам'ятках цієї епохи вперше натрапляємо на термін — colonus саме в значенні дрібного орендаря.

Повстання Спартака сприяло певній консолідації панівних кіл римських рабовласників — нобілітету і вершників. Невипадково обид­ва полководці, які між собою суперничали — Красс і Помпей, хоч і були сулланцями, коли їх обох на 70-й рік обрали консулами, мусили провести низку заходів для відновлення досулланських законів і по­рядків. Зокрема, було повністю відновлено владу народних трибунів, посади і владу цензорів, у постійні судові комісії в ролі суддів, окрім сенаторів, знову були допущені вершники та представники інших за­можних верств населення. До речі, саме в цей час розгортається діяльність прославленого римського політичного діяча, письменника і юриста Марка Туллія Ціцерона (106-43 pp. до н.е.), котрий відомий ораторським мистецтвом, блискучими судовими промовами та інши­ми талантами.

Зростають у той період і політичні акції Помпея, що прославився як талановитий полководець, розумний політик. Крім перемоги над маріанцем Серторієм у Іспанії, він звільнив Середземне море від за­силля піратів, зробивши його безпечним для плавання і торгівлі, оста­точно розбив у Малій Азії Мітридата, який після смерті Сулли знову активізувався. У 65 р. до н.е. Помпей з військом дійшов аж до Закав­каззя, в район нинішнього Поті, підкорив Іудею, включивши її до складу створеної провінції Сирія. Він же утворив з завойованих земель ще одну римську провінцію на сході — Вініфію і Понт. Прибутки Римської дер­жави від цих завоювань збільшились майже на 70%. Помпей щедро нагородив воїнів, вніс великі суми до державної скарбниці.

Політика Цезаря. Перший тріумвірат. Серед народу зростала і популярність іншого політичного діяча та полководця — Гая Юлія Цезаря (100-44 pp. до н.е.). Він походив із знатного і багатого патриціансь­кого роду Юліїв, підтримував популярів, хоч діяв дуже обережно. Організовував для народу розкішні видовища. Прославився у багатьох битвах як талановитий і хоробрий воєначальник. На 62-й рік до н.е. його обрано претором.

Першу спробу досягти в республіці вищих посад шляхом змови і державного перевороту було зроблено у 66 р. до н.е. У змові брали участь переважно розорені нобілі, у тому числі сенатори. Очолив її Луцій Сергій Катиліна, свого часу сулланець, намісник провінції Африка, де був звинувачений у здирстві. Він домагався посади консула у Римі, да­ючи багато обіцянок широким народним масам. Але змова за актив­ною участю Ціцерона була розкрита. Чимало її учасників страчено, Катиліна загинув у битві. У цей час в Італію зі сходу повернувся Помпей, а з Іспанії — Цезар. Цезаря на 59-й рік до н.е. обрано консулом. Помпея у сенаті, де вели­кий вплив мав його противник Лукулл, зустріли вороже, багато його реформ на сході не затвердили.

Тим часом Цезарю вдається примирити Помпея з Крассом, котрі суперничали між собою, борючись за владу. Цим примиренням була підірвана влада сенату. Отже, троє могутніх людей у Римі — Помпей, Цезар і Красс уклали неофіційний союз і зобов'язалися допомагати один одному. Це об'єднання названо першим тріумвіратом ("союз трьох") – їх опорою були вершники, народ і армія. Сенаторська знать цю угоду зустріла вороже.

У 59 р. до н.е. Цезар як консул всупереч сенатові провів два аграрні закони, в яких йшлося про наділення землею незаможного населення за рахунок державного фонду та викупу землі в Італії у приватних осіб (за їхньою згодою). Окремими законами затверджувалися усі заходи Помпея на Сході та зменшувалася відкупна сума податків в Азії, що задовольняло Красса та його прихильників з вершницького стану. На інтерцесію трибунів Цезар просто не звертав уваги. Під страхом суво­рого покарання сенаторів зобов'язали присягнути на вірність усім за­конам.

Цезар провів і низку інших законів: закон (lex Julianus) про здитство посилював кару за цей злочин у провінціях і точніше визначав компетенцію провінціальних намісників; закон про обов'язкову пуб­лікацію всіх рішень сенату та ін.

На пропозицію народного трибуна Публія Ватинія, Цезар після консульства взяв під своє управління Галлію та Іллірію (строком на п'ять років), завдяки чому набував воєнної сили, слави і багатства, а також мав віддане військо. Цезар остаточно завоював і підкорив Риму цю ве­личезну провінцію, яка охоплювала нинішню Францію, Бельгію, час­тину Голландії, більшу частину Швейцарії. Розбивши ще й германців, Цезар першим серед римських полководців перейшов Рейн. Усе це принесло римлянам величезну здобич. Успіхи Цезаря викликали захоп­лення у Римі, на його честь були проведені урочистості, які тривали п'ятнадцять днів.

За час відсутності Цезаря у Римі між Помпеєм і Крассом знову роз­горілась ворожнеча. Помпей зблизився з сенатом і оптиматами. Красс незабаром вирушив у Сирію, де очолив війну з сильним парфянським Царством, яке підкорило усю Месопотамію і частину Сирії, але був уби­тий парфянськими вошами.

У самому Римі політична ситуація продовжувала загострюватись Судові процеси, здебільшого у фінансових справах і справах управлін­ня в провінціях, розкривали неймовірні зловживання римських адмі­ністраторів та ділових людей у підвладних Риму областях. Проте підкупні судді виправдовували навіть тих, у злочинності кого ніхто не сумнівався.

Боротьба під час виборів магістратів досягла надзвичайної гостро­ти, передвиборні збори переходили у збройні сутички. Сенат надає Помпеєві надзвичайні повноваження для встановлення спокою в сто­лиці. Він вперше зосередив у своїх руках, всупереч звичаям, різні магі­стратури (консульство, намісництво в Іспанії, повноваження з винят­кового постачання Риму харчами). Таке суміщення раніше ніколи не практикувалося, але відтепер стало прецедентом для майбутніх подій.

Діяльність Помпея в тісному союзі з сенатом і оптиматами, ідеоло­гом яких був Ціцерон, призвела до розриву його з Цезарем. Чутки, що Цезар вирушає в Рим, примусили сенат доручити Помпеєві команду­вання усіма військами. Оптимати і сенат готувалися до збройної бо­ротьби проти Цезаря. У 49 р. до н.е. Цезар з одним легіоном справді перейшов р.Рубікон, яка відділяла галльську провінцію від Італії, і ру­шив у Рим. На його бік перейшло багато війська, його підтримували широкі верстви населення, сподіваючись змін на краще. Помпей з при­хильниками, у тому числі більшою частиною сенаторів, утік у Грецію. Тут у 48 р. до н.е. відбулася вирішальна битва (біля м.Фарсали у Фес-салії). Переможений Цезарем Помпей, шукаючи порятунку, втік у Єгипет, де був підступно вбитий і обезглавлений (його голову прислали Цезареві).

Згодом римська політична традиція стала представляти його як мученика за свободу, республіку, батьківські традиції. Проте це не так. Помпей неодноразово змінював свої політичні позиції, він, як і Цезар, прагнув до єдиновладдя. Недаремно він вважав себе "новим" Олександром Македонським і намагався його наслідувати.

Після перемоги над Помпеєм Цезар вирушив у Єгипет, де, втру­тившись у династичний конфлікт, посадив на престол царицю Клео-патру. Невдовзі у Сирії він переміг сина Мітридата-Фарнака. Саме він надіслав знамените повідомлення про перемогу у Рим: veni, vidi, vici — , прийшов, побачив, переміг. У подальшому Цезар розбив значні сили помпейців у Африці (46 р. до н.е.), потім в Іспанії, де на чолі супротив­ників виступали сини Помпея Гней і Секст. Цезар пишно відзначав свій тріумф. З цього часу він став єдиновладним правителем Риму. У 44 р. до н.е. Цезар був обраний на посаду пожиттєвого диктатора (dictator perpetuus).

Отже, громадянська війна 49-45 pp. до н.е. була результатом кризи, яку переживала Римська держава. Соціальна боротьба в Римі вступала в нову фазу, набуваючи щораз гостріших форм. Почалася ера грома­дянських воєн — кривавих, затяжних, ера військових диктатур, що стали не винятком, а правилом як форма управління країною. Класова бо­ротьба рабів все частіше поєднувалася з соціальною боротьбою міських і сільських низів. Система управління величезною державою, форми і методи цього управління все більше не відповідали новим умовам. Та й провінції розглядалися не як частини єдиного цілого, а як маєтки римсь­кого народу, чужорідні області, на які поширюється влада Риму.

Нещадна експлуатація провінцій призводила до повного розорен­ня деяких регіонів, викликала протести, які загрожували римському пануванню. Римське законодавство передбачало суворі покарання за зловживання у провінціях, проте судові процеси, що часто відбували­ся в цей період, не захищали населення провінцій, а були засобом бо­ротьби між окремими групами чи особами панівних кіл.

Об'єктивною потребою був перехід до такого політичного ладу, який змінив би форми і методи управління провінцій, пригальмову­вав соціальну і політичну боротьбу в самому Римі. Події засвідчили, що нобілітет неспроможний самостійно провести радикальні зміни в державному устрої, а вершинство в середині І ст. до н.е. не виконувало самостійної політичної ролі.

Разом з розоренням селянства та розкладом демократії зникли пе­редумови для дальшої демократизації римського політичного ладу. А проте у ході боротьби між різними рабовласницькими угрупуваннями представники пануючих верств часто зверталися за підтримкою до вільної бідноти і навіть до рабів, що певною мірою перешкоджало при­душенню виступів рабів і низів вільного населення.

Досвід соціально-політичної боротьби цих років власне показав не­минучість встановлення твердої одноособової влади. Цезар у цьому плані був більш послідовний, ніж Помпей, котрий домагався єдинов­ладдя і водночас мав намір зберегти панування нобілітету, що звужу­вало соціальну опору його боротьби.

Цезар вийшов на політичну арену як керівник демократичної партії, партії популярів. Гасла популярів зберігали значення і в наступні пері­оди його діяльності. Він прагнув залучити на свій бік значні групи про­вінційного населення, щедро роздаючи права римського громадянства не тільки окремим особам, і й цілим містам, регіонам (зокрема у Цізальпінській (приальпійській) Галлії).

Здобувши перемогу, Цезар милостиво вчинив з противниками. Було конфісковано лише майно Помпея і його найзавзятіших прихилів. Усі інші дістали амністію. Цезар неухильно стає на шлях прими­рення зі старою аристократією. Він наділяє привілеями визначних сена­торв, представники старої знаті обираються на вищі державні посади, одержують великі земельні володіння тощо. Для соціальної політики Цезаря, отже, було характерним прагнення знайти підтримку різних соціальних груп римського населення. В інтересах італійських жителів він запропонував закон про мініципії, який надавав містам автономію у розв'язанні місцевих питань, встановлював правила проведення цен­зу і виборів міських магістратів, давав привілеї воїнам-ветеранам.

Цезар виселив 80 тис. міської бідноти з Риму в колонії, наділивши їй земельні ділянки. Але була зменшена кількість бідняків з 320 до 150 тис, які мали право отримувати від держави безоплатно хліб. Прий­нято закони, які оберігали особу боржників. Близький Цезарю відо­мий історик Саллюстій закликав його до більш значних соціальних ре­форм, навіть до ліквідації грошей, що породжують розкіш — головну ваду римського суспільства. Але Цезар лише обмежив суми грошей, які могли мати окремі особи на руках. Видано закони проти розкоші та розпусти. Цезареві належать широкі проекти осушення боліт, дренажу ґрунтів, прокладання доріг, водопроводів тощо. Прийнято суворий закон проти зловживання у провінціях, впорядковується податкова система. Взято під контроль діяльність публіканів (відкупників по­датків). Відкупи на прямі податки ліквідовано, їх вносили державі без­посередньо представники общин.

Цезар провів також реформу календаря. З 1 січня 45 р. до н.е. вве­дено нове літочислення (так званий юліанський календар), яке знач­но пережило Римську державу, а в Росії та Україні існувало до кінця 1917 р. Цезар мав намір кодифікувати римське право, але не встиг цього зробити.

Для усієї системи заходів і проектів Цезаря характерними є праг­нення примирити, задовольнити усі верстви населення, уміння ла­вірувати між соціальними групами, серед яких точилася боротьба. Зго­дом таку політику, такий режим було названо цезаризмом. Соціальна опора Цезаря не була стійкою через суперечності інтересів різних її при­хильників. За цих умов особливого значення набувала армія, за допо­могою якої Цезарю вдалося домогтися слави і багатства. Його попу­лярність серед війська була надзвичайна, отже, опора на армію є також однією з характерних рис цезаризму.

Як відомо, Цезар займав різні високі посади в державі — постійно обирався консулом, був верховним понтифіком, йому пожиттєво надано звання диктатора. У 48 р. до н.е. він отримав довічну владу народного трибуна, а в 46 р. до н.е. йому вручено префектуру нагляду за моральністю. Він дістав почесний титул батька вітчизни (pater patrias). Війська проголосили його імператором. Цезар мав права ви­рішувати питання війни і миру, визначати кандидатів у магістрати, розпоряджатись державною скарбницею. Сукупність цих повнова­жень надавала Цезарю, по суті, довічну монархічну владу. Він реорга­нізував сенат, довівши кількість його членів до 900. Збільшено кількість магістратів: преторів — до 16 осіб, едилів — до шести, кве­сторів — до 40.

Статуї Цезаря ставили в храмах поруч зі зображеннями богів, він очолював римську релігію. Його прихильники неодноразово улесливо намагалися об'явити Цезаря царем. Зокрема, 44 р. до н.е. у святковий день перед величезним натовпом друг Цезаря Марк Антоній хотів увін­чати його царською діадемою, але Цезар не прийняв її, що викликало вибух оплесків. Це була своєрідна політика "загравання" з римським народом, котрий ще не відійшов від республіканських звичаїв. Безпе­речно, цей жест Цезаря не був щирий (як і в інших випадках, коли він нібито відхиляв відкрите звеличення своєї особи). Насправді ж він схва­лював усі урочистості, організовані на його честь.

Серед верхів римського суспільства було чимало незадоволених порушенням республіканських традицій, усуненням їх від державних посад, зосередженням необмежених повноважень однією особою, тен­денцією до встановлення монархічної влади. І проти Цезаря почали готувати змову, в якій брало участь близько 60 сенаторів. Замах вчи­нили в 44 р. до н.е.

На початку засідання сенату Цезар увійшов у курію і сів у своє крісло. За умовним знаком на нього накинулись змовники з кинджалами, серед яких був і Марк Юній Брут, котрого Цезар вважав другом. Поба­чивши його, закривавлений Цезар вигукнув: "І ти, Брут?" Цей вислів увійшов в історію як символ зради.

Отже, Цезаря було вбито. У заповіті Цезар усиновлював і оголошував спадкоємцем свого внучатого племінника Гая Октавія (його батько був одружений з племінницею Цезаря), якого було названо Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном. Октавіан не відважився правити держа­вою одноособово, тим паче, що умови для єдиновладдя в країні не скла­лися — знову настав період конфронтацій, громадянських воєн, дестабілізації. Тому в 43 р. до н.е. прихильники цезаризму утворили так званий другий тріумвірат у складі Октавіана, Марка Антонія і Марка Емі­лія Лепіда. Народні збори офіційно його затвердили. Тріумвірам вру­чили консульську владу і необмежені повноваження "для облаштуван­ня держави". Республіканці вчинили проти них збройний виступ, од­нак у вирішальній битві були розбитігий тріумвірат довго не проіснував. Лепід зійшов з політичної арени, між Октавіаном і Антонієм почалась ворожнеча, що закінчи­лась війною. Накреслився чіткий поворот до зміни форми правлін­ня — до монархії.

Г л а в а 4