1. Джерела права в період республіки

Звичаї та звичаєве право. У Стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом права був звичай — mores majorum. Стародавні зви­чаї регулювали життя общини, порядок ведення господарства, виконання суспільно корисних робіт, побут, шлюбні та сімейні стосунки, вшанування родинних і общинних богів та ін. Звичаї були родові, які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього племені. В обох випадках вони поширювались на весь колектив без будь-яких винятків для окремих осіб чи груп. Хоч звичаї і не були пов'язані з правовим примусом (бо й самого права в нинішньому ро­зуміння цього слова ще не існувало), однак вони регулювали поведінку людей у суспільстві, організовували їхнє суспільне життя і тому від на­селення вимагали обов'язкового їх виконання.

Постає питання: що примушувало людей підпорядковуватись зви­чаєвим правилам поведінки, якщо не було державного примусу? На­самперед, це — виховання, повага до загальної думки, дотримання традицій загальної поведінки, зрештою потреба певного порядку і правил співжиття у колективі. За недотримання звичаїв на винних чекали такі покарання: зауваження, загальний осуд, вигнання з роду, общини або навіть страта. Поруч з родовими звичаями в перехідний період від родового ладу до державної організації все більшого зна­чення набувають звичаї, котрі виробляла практика нових органів — сенату, жрецьких колегій, а потім і магістратів. Таким шляхом посту­пово склалися точні формули майнових правочйнів, релігійних об­рядів, міжнародних угод та ін.

З виникненням держави частина старих звичаїв зберігається: їх бере до уваги і використовує держава, вони застосовуються під державним примусом, мають державний захист. З них формується ще одне джере­ло права — звичаєве право, тобто сукупність загальнообов'язкових пра­вил поведінки, які відповідали інтересам певної, домінуючої частини населення Риму — громадян-рабовласників. Звичаєве право складалося не тільки з санкціонованих державою старих звичаїв, а й з нових, які або створювалися самими державними органами, або внаслідок бага­торазового повторення громадянами типізувалися; виникало пра­вило, вироблялася норма поведінки, яка знову ж таки санкціонувалася державою.

Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не оголошувалися. Жерці були його зберігачами і тлумачами та водно­час першими суддями в Римі. Тим самим стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією. Його ще називали сакральним правом (sacrum — священне, релігійне), оскільки вважалося, що вся поведінка людей, всі вчинки, у тому числі правові акти, визначаються і творяться з волі богів.

Отже, жерці, покликаючись на волю богів, розв'язували спірні пи­тання і конфлікти, призначали для їх розгляду певні дні, зумовлювали певні формальності щодо їх проведення, оформлення, вели календар, брали участь в укладенні угод, шлюбу.

Водночас уже тоді, у стародавній, ранньодержавний період почали розрізняти суто правові та релігійні норми. Поруч з jus-правом існува­ли fas-норми поведінки, що стосувалися відносин з богами.

З перебігом часу право почало втрачати релігійний характер, звільнятися від впливу релігії і жерців, ставало суто світським.

Закони. Зі становленням і розвитком римської державності основ­ним джерелом права став закон (lex). Закони затверджувались тільки Народними зборами (куріатними, центуріатними, трибутними) і вре­гульовували щораз ширшу сферу суспільних відносин. Спочатку термін lex означав норму поведінки, що регулювала, визначала діяльність гро­мадян. Воно могло бути встановлене жерцями, сенатом, магістратами чи самими громадянами (як певне зобов'язання). Тільки згодом, зі зміцненням державності, цей термін набув значення повеління народу (через прийняття відповідного рішення Народними зборами). За сло­вами відомого юриста Гая, "закон — це те, що народ наказує і встанов­лює".

Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були зазвичай магістрати, які часто саме з цією метою і скликали Народні збори. Тому й закон називали іменем того магістрата, який вніс його проект (на­приклад, закон Гортензія, закон Валерія). Іноді до імені магістрата до­давалась коротка вказівка щодо змісту закону. Наприклад: lex Licinia agraria (367 p. до н.е.) — "аграрний закон Ліцинія".

Певного порядку опублікування законів у Римі не існувало. Однак іноді у центрі міста встановлювали дошки з текстом прийнятих важливих законів. Зберігались тексти законів у храмах і державній скарбниці (aerarium).

У республіканський період було видано чимало законів, які мали переважно конкретний характер, тобто торкалися конкретних питань, що мали значення в даний час. Тоді ще не було кодексів, які б регламентували ту чи іншу галузь права, не було писаної, встановленої єдиним актом конституції. Римські закони мали на меті організацію діяльності держави, її органів, її безпеки, охорону системи політичних відносин, правового становища населення, землеволодіння, власності jra рабів, судочинства. У ранній період було мало законів стосовно до­говорів, застави, спадкування, сервітутів та ін. Ці правові проблеми розробляли і ґрунтовно врегульовували пізніше — в часи розвиненої республіки та імперії.

Сенатус-консульти. У період ранньої республіки виникло ще одне джерело права — рішення сенату — сенатус консульти. Це не були закони і законами вони не називалися. Нагадаємо: сенат певний час вва­жався дорадчим органом при вищих магістратах — консулах, прето­рах. Але оскільки його влада і компетенції швидко і неухильно зроста­ли, розширювалися, то й рішення сенату набули загальнообов'язково­го характеру, стали юридичними нормами. А в останні часи існування республіки і період ранньої імперії сенат навіть здобув право видавати закони нарівні з Народними зборами.

Закони XII таблиць. Появу збірника стародавніх законів "Lex duodecim tabularum" римська історія відносить до 451-450 pp. до н.е. Як засвідчують стародавні історики, запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, котрі цього наполегливо вимагали, ос­кільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачились патриціями, що захопили владу в державі і використовували неписане право виключно у своїх інтересах. Під тиском плебеїв 451 р. до н.е. було обрано комісію з десяти осіб (децемвірів) для запису законів. Незважаючи на протести плебеїв, до складу комісії увійшли тільки патриції, яким надавалися найширші повноваження. Того року не обирали ні консулів, ні народ­них трибунів. Однак упродовж року децемвіри не встигли закінчити роботу над складанням зводу законів. Вона була продовжена наступ­ного року комісією вже в іншому складі: до неї було введено п'ять пат­риціїв і п'ять плебеїв.

Висічені децемвірами на 12 мідних дошках закони були виставлені у центрі Рима до загального відома і увійшли в історію як Закони XII таблиць. У Законах XII таблиць зафіксовані положення і норми, що, за невеликими винятками, відбивали інтереси патриціїв. Отже, плебеї мало що виграли від появи цих законів. Первісний текст законів до нас не дійшов. Найімовірніше, вони були знищені під час завоювання Риму галлами у IV ст. до н.е. Про зміст цих законів людство дізналось з різних праць пізніших римських авторів (юристів, істориків, політиків), де цитувалися ці закони. В результаті дослідники і науковці пізніших часів достатньо повно, хоча не вичерпно, реконструювали зміст законів. Вони нині опубліковані у багатьох спеціальних збірниках і хрестоматіях.

Закони XII таблиць не були кодексом у розумінні систематизова­них норм, які з достатньою повнотою регулювали правовідносини в суспільстві. Це збірник коротких звичаєвих норм з найважливіших питань тогочасного життя. Всіх галузей права вони не охоплювали, торкаючись переважно цивільного, шлюбно-сімейного, кримінально­го, судового процесу, постанов про порядок поховання. Вони означа­ли ліквідацію родоплемінних відносин, хоч елементи родового ладу ще залишались.Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з'явити­ся в суд. Закони починались словами: Si in jus vocat, ito ("Якщо викли­кають на суд, нехай іде"). Проте сама влада не вживала заходів для виклику відповідача, прихід останнього до суду мав забезпечувати сам позивач.

Судова процедура являла собою змагання сторін перед судом, які самі подавали докази своєї правоти. Державні органи регулювали су­довий процес, вислуховували сторони, свідків, виступаючи в ролі своє­рідного третейського судді. Водночас передбачалось обов'язкове ви­конання рішень, ухвалених судовою владою.

Ці постанови законів засвідчили успіхи світського права, але судо­вий розгляд справи ще супроводжувався формулами та обрядами, не­дотримання яких могло призвести до втрати позову чи програшу справи.

З цього збірника можна судити про наявність міцної римської сім'ї з майже необмеженою владою батька, про сімейну власність, яка вже перебувала у стадії розпаду. Зафіксована в певних межах і приватна власність, якою можна було розпоряджатися: продавати, дарувати, за­повідати.

Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття власності—манципація. Це був складний, специфіч­ний обряд, що передбачав обов'язкову присутність власника речі і по­купця. Крім того, мали бути присутні як свідки п'ять повнолітніх гро­мадян і шостий, котрий тримав вагу. Власник речі, торкаючись її па­личкою або рукою, проказував передбачені законом слова, передаючи своє право власності на річ покупцеві. У свою чергу, покупець приймав це право, також торкаючись рукою речі і проказуючи обрядові слова. На вагу клали саму річ або її частинку, символ (пригорщу землі, зерна тощо), а покупець — символ платні (наприклад зливок міді).

Закони поділяли речі на дві основні категорії: речі, відчужувані шляхом манципації(гехтапсірі), і речі, які не потребували обряду ман-ципації (rex пес тапсірі). До перших належали нерухоме майно (землі та будівлі), раби і тварини, якими користувалися для переїздів і переве­зення вантажів, сільські сервітути (права на чужі речі — право прохо-_ждити чи провести воду або прокласти дорогу через чужу землю). Інші речі не підлягали манципації.

В цю епоху зароджується поняття про необмежену квіритську власність (dominium ex jure Quiritium), яка могла бути тільки у римлян і суворо охоронялася ранніми римськими законами. Посягання на цю власність жорстоко каралися. Зокрема, той, хто випасав або жав уночі квіритське поле, оброблене плугом, був приречений до страти в жертву підземним богам. Смертна кара загрожувала паліям і тим, хто крав се­ред ночі. За крадіжку, вчинену вдень, за самовільну порубку чужих де­рев та інші подібні злочини накладався великий штраф.

Значну увагу приділяли борговому праву. Найдавнішим видом бор­гового зобов'язання був nexum — кабала, самозаклад. За цим зобов'я­занням боржник, який не сплатив борг, підпадав під владу кредитора. Останній заволодівав усім майном боржника, а його самого, дружину, дітей перетворював у боргових рабів, які відрізнялися від інших рабів лише тим, що знову ставали вільними, коли сплачували борг. Якщо ж кредитор не хотів брати боржника кабальним рабом, то його впродовж 60 днів у базарні дні тричі виводили на площу, оголошуючи суму боргу. Якщо не знаходилось бажаючих сплатити цей борг, то боржника карали смертю або продавали за кордон у рабство (табл. III). Отже, боргове право було надзвичайно жорстоким. Водночас Закони обмежували відсотки за позику, встановлювався їхній максимальний розмір — не більше ніж 1% на місяць і 8,3% річних.

Про інші види договорів у Законах написано мало. Зокрема, зга­дується договір зберігання. У таблиці VIII (п.19) записано, що коли хтось дав свою річ на зберігання іншій особі, яка не хоче її повернути, то власник має право на позов у подвійному розмірі вартості речі.

Закони XII таблиць торкались і сімейних відносин. Батько сім'ї мав над підвладними дітьми, родичами, усиновленими та усіма іншими, що мешкали в його сім'ї, необмежену владу. Він міг віддавати своїх дітей у боргове рабство. Щоправда, сина можна було віддати тільки тричі. Якщо після цього син, відробивши борг батька, діставав свободу, то виходив з-під влади батька (табл. IV).

Дружина також повністю підлягала владі чоловіка. Чоловік міг у будь-який момент наказати дружині покинути його дім, повернувши належні їй речі (табл. IV).

Відомим було усиновлення (удочеріння), опікунство тощо. У випад­ку розтрати опікунами майна підопічного до них подавали позов щодо повернення розтраченого у подвійному розмірі (табл. VIII, п.20).

Спадкування проводилося згідно зі законом і заповітом. Закони XII таблиць визнавали свободу заповіту (табл. V). Проте принцип колек­тивної (родової) власності продовжував ще існувати. Наприклад, якщо римський громадянин помирав без заповіту, то згідно з п.4 таблиці V спадщина переходила до "його спадкоємців" (sui heredes), під якими малися на увазі особи, котрі перебували безпосередньо під батьківською владою померлого — агнати. Коли ж не було агнатів — то до інших кровних родичів (gentiles) — когнатів.

Про колективну (державну) земельну власність (ager publicus) За­кони XII таблиць не згадують, хоча вона на той час існувала.

Закони передбачали різні злочини і цілу систему покарань за них Кровної помсти вже не було, проте зберігався старовинний таліон (talio — відплата) — рівним за рівне. У п.2 таблиці VIII зазначено: "Якщо причинить тілесне пошкодження і не помириться з потерпі­лим, то нехай і йому самому буде вчинене те ж саме".

Серед покарань домінували штрафи. Вони стягувались в асах, які на той час являли собою куски міді. Статті Законів мали казуїстичний характер. Наприклад, за перелом людині кістки належало сплатити штраф 300 асів, але якщо це був раб, то сплачували його власникові 150 асів; за образу людини — 25 асів. За крадіжку передбачались значно суворіші покарання. Так, коли крадія впіймали "на гарячому", то його піддавали тілесному покаранню і віддавали "головою" потерпілому. Рабів за крадіжку сікли канчуком і скидали зі скелі у прірву. Якщо ж крадена річ була знайдена у крадія через деякий час, то він сплачував штраф у трикратному розмірі ЇЇ вартості. Неповнолітніх за крадіжки піддавали тілесному покаранню та стягували збитки з їхніх батьків. Закон забороняв придбання краденої речі.

У деяких випадках допускався й самосуд: наприклад, коли злодія вночі впіймали "на гарячому" (п.12, табл. VIII), то його можна було вбити на місці.

За навмисний підпал будівель або скирд хліба засуджували до покарання батогом і страти. Якщо це сталося через необережність, то винний був забов'язаний відшкодувати збитки, а неспроможні підлягали м'якшому покаранню. За таємне знищення чужого врожаю призначалась смертна кара "більш тяжка, ніж за вбивство людини" (п.24, табл. VIII), очевидно, з тортурами.

У таблиці IX записано, що смертні вироки римським громадянам мали право виносити тільки центуріатні коміції (п.1, 2). Позбавляти громадянина життя без суду зазвичай заборонялось. Водночас ніхто з громадян не міг вимагати для себе будь-якого відступу від закону, пільг чи привілеїв.

Злочини, скоєні підвладними особами і рабами, покладали на гос­подаря цих осіб обов'язок відшкодувати збитки потерпілому або ви­дати йому "голову" винних для покарання (табл. XII, п.2).

Закони XII таблиць не торкалися основ державного ладу, проте встановлювали низку заходів щодо порядку управління: забороняли у місті "нічні зборища", не дозволяли поховання усередині міста, забо­роняли міняти ширину доріг, пишні похорони та захоронення з золо­тими речами тощо.

Декілька пунктів Законів стосувалися доказового права. Так, у п.22 таблиці VIII зазначалось, що коли особа, котра брала участь в укла­денні угоди як свідок чи вагар, потім відмовлялася цю угоду засвідчи­ти, то її визнавали безчесною, вона втрачала право надалі виступати в пій ролі. Неправдиві свідчення перед судом карали смертю — кидали у прірву.

Отже, Закони XII таблиць відбивали соціальні відносини римсько­го суспільства в період переходу його від епохи первіснообщинного ладу до рабовласницького. В них зафіксована ще наявність общини, родової сім'ї, колективної, родової власності та ін. Водночас у них відоб­ражена достатньо розвинена приватна власність, на захист якої чітко і послідовно ставали Закони. Вони регулювали ще вузьке коло право­відносин, зокрема в цивільному, зобов'язальному праві, пройняті сим­волічністю, формалізмом, консерватизмом.

Закони XII таблиць високо оцінювали римляни впродовж усього періоду республіки, і вони мали велике значення в історії римського права. Історик Тіт Лівій називає XII таблиць "джерелом усього публіч­ного і приватного права". Коментуванню їх положень були присвя­чені численні праці римських юристів. На їх зміст посилалися як на найвищий авторитет. За свідченням Ціцерона, він змолоду, як і інші юнаки, вивчив XII таблиць напам'ять як вкрай необхідну річ.

Едикти магістратів. Наголосимо, що записані в Законах XII таб­лиць правила поведінки поширювались тільки на римських грома­дян — корінних жителів римської общини (civitas) і тому називались громадянським або цивільним правом — jus civile. Дальший розвиток цивільного права відповідно до потреб господарсько-політичного життя відбувався шляхом інтерпретації, тобто розширеного тлу­мачення Законів XII таблиць у процесі їх практичного застосування або ж шляхом прийняття Народними зборами нових законів. Але цього для врегулювання все нових і нових правовідносин виявилось замало.

Розвиток рабовласницької системи, торгівлі й обміну, різних галузей сільськогосподарського і ремісничого виробництва різко змінили правову ситуацію в державі. В умовах бурхливого еконо­мічного піднесення, розширення внутрішнього і зовнішнього ринків виникали в цивільно-правовому житті такі випадки, такі відносини, які не були достатньо врегульовані чи взагалі передбачені в старому Цивільному праві, у Законах XII таблиць. З часом ці Закони виявились недостатніми як за обсягом, так і за змістом.

Очікувати, поки потреба правового врегулювання нових відносин, нових явищ повсякденного життя буде усвідомлена всім загалом, зміцниться в його правосвідомості і набуде вияву в формі нових законів Народних зборів, — надто довгий і складний шлях. Він був спро­щений і значно прискорений практичною діяльністю римських вищих урядовців-магістратів.

Як відомо, справи судочинства були передані преторам, наділеним владними повноваженнями (imperium). Отже, якщо вади у законо­давстві завдавали громадянам шкоду, створювали проблеми у вирі­шенні справи, вони могли звернутися до претора з проханням допо­могти їм своєю владою. Претор проводив розслідування і, якщо вва­жав прохання справедливим і скаргу обґрунтованою, вирішував спра­ву поза законом, своєю владою (проте не всупереч законові, якщо та­кий існував). Наприклад, загрожуючи штрафом або арештом, змушу­вав особу, котра необґрунтовано заволоділа чужою річчю, повернути її власникові. Чи, скажімо, між двома громадянами угода купівлі-прода-жу була укладена без передбаченої законом складної та формальної процедури — манципації, то непорядний продавець, одержавши від покупця гроші за річ, у такому випадку міг вимагати через суд повер­нення речі, бо формальної сили угода не мала. Але претор відмовляв йому в позові, якщо угода була в усіх інших параметрах законною, а непорядність продавця доведена. Тобто претор робив виняток із зако­ну, користуючись своєю владою і керуючись справедливістю.

З часом, коли скарги і прохання римських громадян з питань, не врегульованих законодавством, стали повторюватися, у преторів виробилися однотипні рішення. Спочатку вони оголошували їх усно, потім (не пізніше II ст. до н.е.) стало звичаєм запроваджувати нові правила у письмовій формі. Претори, вступаючи на посаду, публікува­ли вироблені ними правила і норми. Вони дістали назву преторських едиктів. Це була своєрідна програма дій преторів у сфері судочинства. В едиктах претори виходили за межі старих звичаїв, понять старого права, вони врегульовували по-новому, без зайвого формалізму і консерватизму найрізноманітніші відносини між людьми, що виника­ли в сфері зобов'язального, сімейного, спадкового та інших галузей права. Претор визначав, у яких випадках він надаватиме громадянам для захисту своїх інтересів позов, і цими правилами керувався сам пре­тор та інші судді. Щоправда, виданий претором едикт мав юридичну чинність тільки впродовж року, тобто терміну, на який обирався сам претор. Зате едикт мав загальнообов'язковий характер і тим відрізняв­ся від розпоряджень претора з окремих індивідуальних питань.

Із закінченням повноважень претора автоматично втрачав чин­ність і виданий ним едикт, натомість мав чинність новий едикт — edictum novum, виданий новим претором. Проте часто новий претор офіційно залишав у дії попередні едикти, де чітко і обгрунтовано було формульовано нові правовідносини. Такі едикти називалися edictum traditium. Так безперервно розвивався і сам преторський едикт, і римське приватне право загалом.

Хоч встановлені преторськими едиктами правовідносини і мали загальнообов'язковий характер, однак вони не розглядались як справжнє право — jus. їм не вистачало формального затвердження "народу", тобто Народних зборів. "Правом" у власному розумінні цього слова і далі визнавались тільки ті норми, що приймались На­родними зборами, або традиції, звичаї, що були загальноприйняті та загальновідомі, існували здавна. Юристи зберегли за цим правом на­зву jus civile — цивільне, або громадянське право, тобто таке, що регу­лює відносини між римськими громадянами.

Право, сформульоване шляхом едиктів, визначали терміном jus praetorium, або jus honorarium (honor — честь, словом honores визна­чали магістратів). Так виникло ще одне, до того ж дуже важливе дже­рело права — преторське право. Воно йшло в ногу з життям, було гнуч­ким, зрозумілим, оперативним.

Jus gentium — право народів. Цивільне і преторське право врегульо­вували правовідносини тільки між римськими громадянами. Тим ча­сом у другий період республіки Римська держава в результаті завойо­вницьких війн значно розширила свою територію, захопивши чимало нових племен і народів. Рим став центром світової торгівлі. Різко зрос­ло число негромадян — перегринів, чужоземців, у тому числі купців, торговців та ін. Для них була створена спеціальна магістратура — прето­ри для перегринів (про них уже йшлося). Обіймаючи посаду, вони теж видавали едикти, в яких визначали правила своєї судової діяльності. Ці правові норми вироблялися не лише на основі римського законо­давства і преторського права, й загальних звичаїв міжнародного обігу, торгівлі, інших правових відносин, що складались у процесі контактів Риму з різними країнами і народами. У цих нормах використовувалось, отже, не тільки римське право, а право й звичаї інших держав. Це пра­во, покладене в основу едиктів преторів для перегринів, набуло назви право народів — jus gentium.

За природою jus gentium було близьким до римського преторсько­го права, однак відрізнялося від нього за сферою дії. Воно врегульову­вало правові відносини між римлянами й іноземцями (перегринами) та між самими іноземцями на території Риму. Оскільки право народів створювалось хоч і римськими магістратами, але з урахуванням пра­вових норм і звичаїв інших держав і народів, тому його небезпідстав­но вважали і вважають першим у світі своєрідним міжнародним, інтер­національним правом товаровиробників.

Поступово ця галузь права, яка вирізнялася великою свободою і гнучкістю, відсутністю формалізму і консерватизму, стала щораз більше впливати на jus civile, витісняючи специфічні, але застарілі, архаїчні римські правові інститути.

Коли за законом Каракалли 212 р. всі жителі Римської імперії здобули римське громадянство і перегрини як такі зникли, разом з ними відпала потреба в окремій системі права і воно злилося з римським Але до цього часу й римське право настільки багато запозичило з міжна­родних правовідносин, правил торгівлі, що саме стало "всесвітнім пра­вом суспільства товаровиробників" і характеризувалося непереверше-ною за точністю розробкою всіх існуючих на той час правових відно­син простих товаровласників (продавець-покупець, кредитор-борж-ник, договір, зобов'язання та ін.).

Значення права народів полягало ще й у тому, що його поява дала поштовх до теоретичного осмислення такого складного соціального явища, як право. Стикаючись з однотипністю, подібністю деяких зви­чаїв, норм і правил у різних народів, римські юристи для пояснення цього збігу висунули концепцію про існування загальнолюдського при­родного права — jus naturale. На їхню думку, цей збіг стояв над конк­ретними державно-правовими системами і відрізнявся від них загаль­ністю, всеосяжністю і незмінністю.

Це був певний крок уперед у розробці теорії права, оскільки на той час римські юристи не займалися науковою обробкою законо­давства, теоретичними проблемами права. їх діяльність зводилась до тлумачення окремих законів і сприяння їхнього практичного засто­сування.

Діяльність юристів. Першими юристами у Римі були понтифіки — члени жрецької колегії, які, крім вищого нагляду за справами культу, зберігали і тлумачили стародавні звичаї, вирішуючи на їх підставі спори і конфлікти між громадянами. Про походження світської юриспруденції збереглася легенда, згідно з якою близько 300 р. до н.е. вільновідпущеник цензора Аппія Клавдія писець Флавій викрав у жерців і опублікував жрецький календар "сприятливих" для ведення справ днів і книгу позовних формул, доповнивши їх своїми інструк­ціями і вказівками. Опублікований матеріал дістав назву jus civile Flavianum — цивільне право Флавія.

У III ст. до н.е. плебеї здобули право обрання до складу колегії понтифіків, і перший же понтифік — плебей Тиберій Корунканій зро­бив свої юридичні консультації відкритими та доступними для всіх. З цього часу юриспруденція вже не була таємним мистецтвом жерців, а стала світською. Римські громадяни мали змогу навчитися тлумачити закони, складати позовні формули. Це сприяло розвитку теорії і прак­тики права.

Понтифіки вважали себе виразниками волі богів і не турбува­лися про мотивацію своїх рішень і консультацій. Світські ж юристи вже не тільки умотивовували свої консультації, а й осмислювали зміст як окремих юридичних норм, так і всієї їх системи. І якщо праці стародавніх юристів мали здебільшого суто практичний характер і являли собою збірники конкретних юридичних порад і формул, то розвиток юриспруденції, вивчення грецької філософії допомагали римським юристам привести право в логічну систему. Вони ви­значали також певні загальні принципи права, наприклад, те, що бла­го народу є найвищою метою права, а закон не має зворотної сили таін.

Юристи розробили вчення про різні типи цивільно-правових відносин, яке мало великий вплив на подальший розвиток права в Європі.

У період пізньої і ранньої імперії римська юридична наука досягла найвищого ступеня свого розвитку. Тому цей період в історії римсь­кого права називають класичним. Розвиткові правознавства тоді спри­яла низка обставин.

По-перше, формалізм старого цивільного права потребував суворого дотримання чітко визначених форм для кожної юридично значущої дії. В іншому випадку така дія втрачала правовий захист. Тому укладаючи угоди, треба було добре знати закони, звичаї, вміти їх тлумачити та застосовувати. Отже, потрібні були спеціалісти, які б мог­ли дати кваліфіковану пораду.

По-друге, діяльність магістратів, зокрема консулів, преторів, еди-лів передбачала знання законодавства або ж залучення як порадників-консультантів досвідчених спеціалістів. Власне магістрати, набувши за час своєї діяльності правових знань і досвіду, після складення по­вноважень часто ставали консультантами з правових питань, юрис­тами.

У Стародавньому Римі елементарна юридична освіта була складовою частиною загальної освіти. Як уже зазначалося, за свідченням Ціцерона, діти в школі вчили Закони XII таблиць напам’ять. Глибшу юридичну освіту набували спочатку в процесі практики: бажаючі вивчати право могли бути присутніми на консультаціях будь-якого юриста, і він за потребою давав неохідні роз'яснення.

З ускладненням законодавства і юридичної практики виникали своєрідні юридичні школи, якими керували видатні юристи. Юридичне навчання у них поділяли на два етапи. На першому — institutio — по-атківці знайомились із загальними засадами і поняттями цивільного права, вивчали законодавство. На другому — instructio — давали прак­тичні поради щодо тлумачення і застосування законодавства, складання формул, позовів та ін.

У Стародавньому Римі юристи користувались великою повагою, авторитетом, чимало з них обіймало високі посади. Зокрема, Секст Елій Пет у 200 р. до н.е. був обраний едилом, у 198 р. — консулом, а у 190 р. до н.е. — цензором. Саме Пет склав нову книгу позовних формул замість застарілої, яку свого часу опублікував Флавій.

Історія зберегла чимало імен й інших видатних юристів періоду республіки та імперії, зокрема старшого і молодшого Катонів, декіль­кох видатних юристів з роду Муціїв, Юнія Брута, Марка Манілія. Се­ред юристів, які почали розробляти теоретичні проблеми права, відо­ме ім'я консула Квінта Муція Сцеволи (95 р. до н.е.). У 18 книгах він замість простої "інтерпретації" Законів XII таблиць виклав цілісну систему римського права. Серед видатних юристів пізніших часів виділяються, зокрема, Гай, Юлій, Павло, Доміцій Ульпіан, Гереній Модестин, Емілій Папініан, Сальвій Юліан.

За Ціцероном, діяльність юристів зосереджувалась у трьох основ­них формах:

1. надання громадянам консультацій, юридичних порад щодо тих чи інших спірних ситуацій (respondere);

2. вироблення формул для юридичних дій (cavere);

3. керівництво процесуальними діями при веденні справ у судах (agere).

Законодавчої влади юристи, зрозуміло, не мали, проте консульта­ційною практикою безпосередньо впливали на розвиток права, свої­ми тлумаченнями звичаїв і законів надавали їм потрібний зміст, необхідний напрям і тим самим фактично створювали нові норми. Завдяки авторитету юристів і їх консультаціям такі тлумачення на­бували майже обов'язкового характеру і вже в республіканський період стали своєрідним джерелом права. Отже, діяльність юристів, основною метою яких було допомагати застосуванню діючих норм права, фактично набула значення самостійної форми правотворення.

Правотворчий порядок діяльності юристів у епоху принципату був формально визнаний. Принцепси, починаючи з Августа, стали нада­вати найвидатнішим юристам особливе право на проведення офіцій­них консультацій (jus publice respondendi). Висновки цих юристів, вик­ладені у спірних правових питаннях, набули на практиці обов'язково­го значення для суддів: вирішуючи справи, на них посилалися.

Юристи, котрі дістали таке право, давали консультації ніби від імені принцепса, посилаючись на його авторитет, тому для суддів цього було достатньо. Зрештою, не тільки офіційні консультації цих юристів мали правову силу, по суті нормативний характер, а навіть 'їхні міркування, публічно висловлювані думки стосовно тих чи інших правових проблем (legisvicem).

Сила юристів, творчість яких зберегла значення впродовж ба­гатьох століть, полягала у нерозривному зв'язку юридичної практики з життям та наукою. Вони творили право на основі розв'язання конк­ретних життєвих казусних ситуацій, в які потрапляли громадяни і дер­жавні урядовці, що до них приходили за допомогою. Свої юридичні мотивування римські юристи будували відповідно до вимог реальної дійсності.