§ 1. Об'єкт і предмет

Розглядаючи перші позиції теоретичних основ спеціального документознавства, ще раз відзначимо, що спеціальним воно названо нами тільки у контексті існування також метанаукової концепції документознавства. Дещо іншим було розуміння загального документознавства у межах цієї наукової дисципліни, що формувалася в СРСР впродовж 1960-70-х рр. її фундатор К.Г.Мітясв, вперше обґрунтовуючи теоретичні засади нового наукового напряму, називає це документознавство саме загальним, бо воно є вступом до дослідження проблем документування і документації для дисциплін, що вивчають різні види документів (155, с. 37). Власне, таке трактування подібне метанауковій концепції і різниться тільки у підході до визначення головного об'єкта вивчення — документа. К.Г.Мітяєв відокремлює документи від книг (про це вже говорилося), оскільки перші є завжди першоджерелами знань, а другі — засобами розповсюдження знань (там само, с. 31). Тобто, прерогативою спеціального документознавства є, переважно, різні типи документації (або ж специфічні види документів, наприклад кінофотофонодокументи). У своїй програмній статті К.Г.Мітяєв визначає документознавство як "наукову дисципліну, що вивчає в історичному розвитку способи, окремі акти і системи документування явищ об'єктивної дійсності і створювані в результаті документування окремі документи, їхні комплекси і системи" (там само, с. 35). Тут він фактично подає своє бачення об'єкта дослідження документознавства, який складається з трьох частин: 1) способи документування у цілому; 2) способи документування у різних галузях діяльності; 3) документи, їхні комплекси і системи. Не розглядаючи спеціально поняття об'єкта документознавства, К.Г.Мітяєв нічого не говорить і про його предмет. Однак, головні риси предмета цієї дисципліни вимальовуються з переліку наведених тут його завдань. Це — вироблення оптимальних характеристик засобів документування, засад класифікації цих засобів і документації в їх історичному розвитку та сучасному стані.

Дещо пізніше С.М.Каштанов, порівнюючи об'єкти дослідження дипломатики і документознавства, зауважує, що останнє, крім технічних аспектів справочинства, також досліджує всі документи, зосереджуючи увагу на формальних ознаках їх вступної і заключної частин і не ставлячи за мету аналіз їхнього змісту (93, с. 141). А.М.Сокова відзначає, що у 1960-х рр. панував справочинний підхід в документознавстві, при якому інформаційна сутність документа не розглядалася, а активний вплив здійснювався лише на процеси, що відбувалися із створеними документами. Початок 1970-х рр. характеризується вже системним аналізом документа, який розглядається як інформаційна система (197,с.42).

Я.З.Лівшиць у публікації 1973 р. констатує, що документознавство як наукова дисципліна "розглядає проблеми визначення ролі і місця справочинства в апараті управління, функцій документів в управлінській діяльності, значення функціональних і галузевих систем документації для раціональної побудови систем документування" (134, с. 17). Однак, на думку цього автора, воно не повинне обмежуватись вивченням тільки управлінської документації, а досліджувати всю сукупність документів (там само, с. 18).

Автори статті "Основне направлення развития документоведения", опублікованої 1975 р., визначили об'єктом документознавства документи управління в їх історичному розвитку, а мету дослідження — удосконалення систем документації (4, с. 36).

Основні підсумки розвитку документознавства були підбиті у першому навчальному посібнику з цієї дисципліни, що вийшов 1977 р. (85). За наявності тут різних положень щодо її теоретичних основ (принципи, завдання, методична база та методи дослідження) погляди авторів на об'єкт і предмет викладені не були. Певною мірою розуміння ними предмета дає визначення наукової дисципліни (на той час вже досить стале) як такої, що "вивчає в історичному розвитку закономірності утворення документів, способи їхнього створення, становлення і розвиток систем документації і систем документування" (85, с. 3). І якщо перші два розділи посібника ("Документи та їх функції", "Способи документування") відбивають позицію авторів щодо об'єкта дослідження як документа взагалі, то три наступні розділи ("Формуляр документа та його реквізити", "Текст документів", "Системи документації"') присвячені тільки офіційним документам і системі управлінської документації.

М.П.Ілюшенко відзначає, що документознавство погоджується з широким трактуванням терміна "документ", але відповідно до своїх завдань обмежує предмет свого вивчення документами, що функціонують в процесі управління (83, с. 31). Безперечно, саме поняття "процес управління" потребує конкретизації (до того ж ще К.Г.Мітяєв стверджував, що функцію управління виконує фактично будь-який документ)^.

Найбільш загальний підхід до визначення об'єкта документо­знавства (через декларовану подібність до об'єкта архівознавства) висловлений в роботі (42). Його зміст — "система документування явищ і процесів дійсності, що історично розвивається і відбиває структуру суспільних потреб в документній інформації" (там само, с. 2).

Особливе місце серед досліджень теоретичних основ документознавства належить працям А.М.Сокової. Так, в публікації, де аналізується еволюція уявлень щодо змісту документознавства як наукової дисципліни, авторка робить висновок, що її об'єктом є "всі види, жанри і форми документів" (192, с. 15). Однак більш конкретний його зміст— це функціонуюча документація (там само, с. 26). Заслуговує на увагу сформульоване нею положення, що на різних історичних періодах актуалізується вивчення документознавством різних видів і форм документації (там само, с. 27). Скажімо, у 1970-і рр., виконуючи соціальне замовлення суспільства, документознавство формується як теорія документаційного забезпечення управління, а у 1980-і рр. у зв'язку з інформатизацією суспільного життя — все більше центр досліджень переміщується на машиночитані документи (там само, с. 11). Предмет і одночасно головне завдання (і тут слід погодитись з певним їх ототожненням), на думку А.М.Сокової, полягає у забезпеченні високої якості документів в момент їхнього створення і ефективного їх функціонування як в оперативному середовищі, так і в архівному (там само, с. 26).

Уявлення про широту об'єкта документознавства між тим не позначається на проблематиці його досліджень, зокрема тих, що проводились в СРСР у 1975-1985 рр. Це наочно ілюструє виданий ВНДІДАСом бібліографічний покажчик "Документационное обеспечение управлення. Документоведение" (63). Як видно з назви, документаційне забезпечення управління відокремлено від документознавства, а в цілому, за рубрикацією покажчика — також і від історії та організації справочинства, документної лінгвістики, уніфікації та стандартизації документів, проблем, пов'язаних з уніфікованою системою організаційно-розпорядчої документації. Але на практиці безпосередньо чи побічно вони пов'язуються дослідниками з документознавством, і тому в покажчику ми знаходимо досить близькі (якщо не тотожні) за тематикою публікації в різних розділах (навіть враховуючи їх багатоаспектність). Цікавим видається і тематичний аналіз публікацій, вміщених у розділі "Документознавство". З їх загальної кількості (67), 51 присвячена управлінській документації (переважно ОРД), документуванню управлінської діяльності, питанням її автоматизації, справочинним процесам та проблемам комп'ютерного справочинства. Решта — проблематиці загального документознавства (інформаційній теорії документа, теоретичним основам і перспективам розвитку документознавства, загальним проблемам електронних документів), документуванню різних галузей діяльності (крім управлінської), юридичним аспектам документознавства, юридичній силі електронних документів, правовому захисту документів, безпаперовій інформатиці, загальним проблемам АСУ.

Можливо, це і дало підстави С.М.Каштанову при зіставленні теоретичних основ об'єкта і предмета дипломатики та документознавства стверджувати, що останнє обмежується вивченням документів, які функціонують переважно у сфері управління. Предмет його він вбачає у дослідженні документа як форми, що може бути використана для покращання і стандартизації сучасного документостворення (94, с. 24-25). Подібної точки зору дотримується й Г.В.Боряк, аналізуючи відмінності об'єктів археографії, дипломатики і документознавства (28, с. 88-91). Як дисципліна, що розглядає закономірності утворення документів в різних галузях діяльності людини, визначено докумен-тознавство у вузівському навчальному довіднику "Специальньїе исторические дисциплиньї" (205, с. 119). Однак, при розкритті її сутності мова тут все ж таки йшла про офіційні, управлінські документи.

Підсумовуючи цей короткий огляд думок щодо об'єкта і предмета спеціального документознавства, слід відзначити, що розбіжностей щодо цих складових теоретичних основ не так вже й багато. Відмінності у поглядах на об'єкт, в основому, полягають у представленні його або широко — як сукупності всіх документів (тобто різних типів документації), або звужено — як тільки управлінської документації. Предмет, як правило, пов'язується із створенням та функціонуванням документів, документації, та їхніх систем. Інша річ у тому, чи повинні об'єкт і предмет відбивати зміст сукупної проблематики досліджень, чи тільки думки провідних фахівців з цього приводу, які часто не збігаються з реальним станом речей. Як вже відзначалося, на сьогодні єдиною сферою існування спеціального документознавства є той напрям, який досліджує управлінську документацію Дослідження інших об'єктів — науково-технічної, картографічної документації, кінофотофонодокументів, складають дуже малий відсоток у загальному числі наукових публікацій.

Принагідне хотілося б навести оригінальне конструювання В.М.Автократовим об'єкта архівознавства (3, с. 41 -42). Він представляв його у вигляді абстрактної концентричної моделі, центральна ланка якої — організаційно-розпорядча документація, щільно оточена шарами інших документних управлінських систем. Чим специфічніші характеристики документування в різних системах документації (наприклад, картографічній, конструкторській, медичній чи музично-нотній) і відмінності їх від управлінської, тим далі на периферію вона переміщена від ядра моделі. Таку увагу до управлінської документації він пояснює не тільки її домінуванням у державному архівному фонді, а й винятковою суспільно-історичною значущістю.

Ми не будемо висловлюватись з приводу об'єкта архівознавства (до речі, у В.М.Автократова є декілька варіантів його змісту і серед них — документна ретроспективна інформація) зважаючи на те, що зараз є й інші погляди на нього (серед останніх праць, присвячених цьому питанню див. 89), але, на нашу думку, об'єкт спеціального документознавства має саме таку структуру. І це логічно, оскільки воно формувалося у межах архівознавства (К.Г.Мітяєв називав його архівознавчим) та й і зараз є поняття його архівознавчого трактування (28, с. 89). Однак тут представлена тільки головна частина об'єкта. Дві інші складові — це сфера створення і сфера функціонування документів. І знову ж таки йдеться про управлінські документи, оскільки, треба ще раз наголосити, з усіх напрямів спеціального документознавства розвинено тільки те, яке ми називаємо управлінським. Інші напрями спеціального документознавства фактично тільки формуються, наприклад, науково-технічне, картографічне, кінофотофонодокументознавство тощо. У цих напрямах вже проведено ряд досліджень, часом споріднених з галузями знань, що деякими фахівцями вважаються спеціальними історичними дисциплінами, наприклад, історичною картографією чи кінофотознавством (див., наприклад, 205). Власне, кожний тип документації може бути об'єктом окремого напряму спеціального документознавства.

Предметом кожного напряму спеціального документознавства можуть вважатися еволюція та сучасний стан характеристик документів, у тому числі в процесах їхнього створення та функціонування як динамічних об'єктів. Під функціонуванням ми розуміємо весь комплекс процесів, пов'язаних як з використанням, так і з спрямованими на нього процесами оброблення (науково-технічного опрацювання), зберігання, аналізу змісту для виконання інформаційного запиту, організації обігу (виконання, пересилання, тощо).

Дослідження характеристик документа у спеціальному документо-знавстві збігається з предметом загального документознавства, оскільки тут також вивчаються його характеристики форми, змісту, функцій тощо. Але специфічність предмета кожного напряму спеціального документознавства полягає в особливості його об'єкта—управлінська документація (чи один з її типів), науково-технічна чи картографічна документація тощо. Результати таких досліджень включаються як складові до загальної теорії документа. Таким же чином до загальної історії документа долучаються і здобутки у галузі вивчення еволюції окремих видів документів. Теорія та історія видів документів е двома складовими предмета документознавства, які відбивають у цілому його структуру (див. § 1 розділу III). Третьою складовою, за влучним визначенням А.М.Сокової, є прикладна частина предмета документо­знавства, що розглядає зазначені вище характеристики документа в контексті процесів їхнього створення та функціонування. Ця складова вже безпосередньо пов'язана із розробленням методів управління документацією, однак на базі перших двох складових.

З усіх складових предмета документознавства найбільш проблемним е обгрунтування автономності та специфічності завдань історичної частини або історичного документознавства. Вирішення прагматичних проблем створення сучасних і проектування майбутніх документальних форм і систем документації не є єдиними мотивами проведення історичних досліджень в документознавстві. Існують причини, які зумовлені питаннями теоретичного характеру і вивчення яких грунтується на аналізі еволюції об'єктів дослідження. Історична частина присутня в будь-якій гуманітарній галузі знань, є самодостатньою і її концептуальні результати входять складовою до методологічних основ дисципліни. Важко собі уявити, щоб наукова дисципліна з назвою "документознавство" (назва, правда, декларує значно ширший зміст, у порівнянні з орієнтацією самої дисципліни) не мала такої складової.

Свого часу А.М. Сокова обгрунтувала принцип історизму в документознавстиі і визначила основні напрями та завдання конкретно-істеричного аналізу в цій дисципліні (195). У подальшому історичну частину документознавства вона вже умовно називає історичним документознавством (196, с. 32). Застережність щодо умовності наїви напряму цілком зрозуміла, оскільки документознавство є молодою науковою дисципліною і її поняття, структура та теоретичні основи перебувають у постійному обговоренні. З іншого боку, така умовність, здається, є виявом бажання не порушити "кордони" інших спеціальних історичних дисциплін. Перехід від принципу історизму в документознавстві (тобто утвердженні думки про можливість історичної проблематики в цій дисципліні) до проголошення наявності автономного наукового напряму в її складі видається його ініціатору аж надто революційним кроком. Як не дивно, але самі документознавці створили стереотипне уявлення про документознавство як науку, що розробляє проблематику тільки сучасної документації, виправдовуючи наявність в ній історичних тем прагматичними завданнями у сфері створення та користування документами або, в кращому разі, необхідністю окреслення перспекгив та тенденцій розвитку об'єктів дослідження. Така позиція цілком влаштовувала представників "прикордонних" наукових дисциплін і вони популяризували її у своїх роботах при визначенні відмінностей цих дисциплін від документознавства.

Здається, що термін "історичне документознавство" вже сприйнятий науковцями і, зокрема, його поняття і проблематика стали об'єктом дослідження^. Однак, зміст і основні завдання цього наукового напряму документознавства потребують уточнення. Перш за все це потрібно знов таки для з'ясування характеру зв'язків історичного документо­знавства з іншими спеціальними історичними дисциплінами та його відмінностей від них. А.М.Сокова вважає, що історичне документо-знавство за об'єктом і методами дослідження найбільш споріднене з джерелознавством (там само). І це, як зазначає вона, зумовлено завданням документознавства щодо підвищення якості сучасних документів для виконання ними основної соціальної функції, що не може не зачіпати проблем, пов'язаних з їхніми якостями як історичних джерел (там само, с. 43). Йдеться про застосування джерелознавчого підходу до наукового розроблення критеріїв складання переліків документів з термінами їхнього зберігання та номенклатур справ, проведення експертизи цінності документів, а також при конструюванні і стандартизації характеристик документа у розрахунку на можливе майбутнє його архівне зберігання і використання як історичного джерела. Слід зазначити, що історичні аспекти уніфікації форм управлінських документів та систем документації (особливо у 1920-70-х рр.) є чи не найпоширенішим сюжетом історичного документознавства. Однак, все ж більшість джерелознавчих методів в історичному документознавстві^ не застосовується, зокрема, найбільш загальний з них — метод критики джерел і складові його, тобто методи атрибуції, встановлення часу і місця створення документів, «нього текстологічного і герменевтичного вивчення (оскільки це не входить у завдання документознавства). їхнє використання у працях, в яких розробляються проблеми документознавства, свідчить про те, що вони виконані на порубіжжі цієї дисципліни та джерелознавства.

Водночас, виходячи з формулювання предмета історичного джерелознавства, маємо дуже високу міру подібності чи не головного концептуального завдання обох наукових дисциплін. В історичному джерелознавстві це — виявлення закономірностей утворення історичних джерел, а в документознавстві (і це відбито майже в усіх пропозиціях його визначення) — закономірностей утворення документів, що в історичному аспекті цілком вкладається у межі дослідження документальних джерел як одного з напрямів історичного джерело­знавства. В обох дисциплінах виконання даного завдання потребує з'ясування спонукальних мотивів створення документів, розроблення їхньої історичної класифікації, визначення змісту функцій та соціально-історичної ролі. Хоча, зрозуміло, що результати таких спільних за змістом досліджень в кожній дисципліні використовуються відповідно до специфіки їхнього предмета.

Розвиток документознавства як наукової дисципліни, з одного боку, і формування певних підходів до розуміння змісту дипломатики — з іншого, зумовили необхідність їхнього Розмежування, визначення спорідненостей та відмінностей між ними. Зокрема, це питання порушується в двох роботах (монографії і навчальному посібнику) відомого фахівця з російської дипломатики С.М. Каштанова. У першій роботі (92), спираючись на праці К.Г.Міт'ева, він робить висновок, що докумснтозиавство досліджує всі документи, але в контексті технічних аспектів справочинства розгляди тільки формальні ознаки вступних і заключних частин документа, не ставлячи за мету аналіз його змісту. Об'єктом дипломатики є тільки акти, причому вона досліджує увесь їхній формуляр, а значить і зміст актів як джерел (92, с. 13). Вчений висловлює слушну лу^ про те, що використання в дипломатиці методів інших дисциплін дозволяє виділити не в ній, а саме в цих дисциплінах спеціальні розділи, наприклад, актова палеографія, актова сфрагістика, актове документознавство тощо (там само, с.14). Із загальним підходом С-М.Каштанова щодо спеціалізації історичного документознавства та дипломатики у цілому слід погодитись. Правда, документознавство теж не оминає історії викладу тексту документів, зважаючи на наявність в ній такого розділу як документна лінгвістика і еволюція мовних кліше, та й у цілому дослідження ділового мовлення необхідне для аналіз сучасного стану проблем документостворення. Між тим, безперечно, семантика тексту документа як історичного джерела знаходиться вже поза компетенцією доку­ментознавства. С.М. Каштанов значно звужує історико-документознавчу орієнтацію досліджень документа Д° меж технічних аспектів справочинства. Можливо, це робиться тільки у зв'язку з "актовим документознавством". однак навіть такі аспекти не можуть розглядатися відокремлено від питань зумовленості створення документа та його функціонування, пам'ятаючи водночас, що і дипломатика вивчає історію канцелярій. Між тим, незважаючи на те, що головним об'єктом дослідження документознавства є управлінська документація, а звідси базою і сферою практичних досліджень— справочинство, історію останнього слід розглядати як окремий науковий напрям. Так, В.М-Автократов писав, що історія справочинства е галуззю, суміжною з документознавством, архівознавством і дипломатикою (2, с. 42).

В іншій роботі, виданій через 18 років, С.М.Каштанов робить висновок про частковий збіг об'єктів документознавства і дипломатики, оскільки перше вивчає документи, що функціонують переважно у сфері управління, а дипломатика має справу з окремими різновидами управлінських документів, деякі з яких не пов'язані зі сферою управління (наприклад, приватні акти) (94, с. 85-25). Але головна відмінність все ж таки ним вбачається у предметі вивчення: дипломатика досліджує акт^ як історичне джерело, а документознавство значною мірою орієнтоване на проектування майбутнього і його основна мета — створення оптимальних рекомендацій з документування управління (там само, с. 25). С.М. Каштанов пояснює, що дипломатика, вивчаючи характеристики зовнішньої та внутрішньої форм, не може відмовитись і від дослідження змісту актів. Таке дослідження здійснює документо­знавство, але не з історичною метою, а з практичною — для створення зразків умовних формулярів (там само, с. 225). В іншому місці, критикуючи орієнтацію Б.Г. Литвака на зближення дипломатики з документознавством, він зауважує, що останнє у першу чергу працює над-"проектуванням документних стандартів", і тому можна говорити про зближення дипломатики скоріше з історією справочинства(яке, як він правильно відзначає, в історіографії західних країн часто включається у дипломатику) та епістолографіею (там само, с. 137).

На нашу думку, документознавство С.М.Каштановим охарактеризовано однобічно, а саме лише та частина, що пов'язана з теорією сучасного документа і сучасною практикою створення та організації функціонування документа. Однак, власне, не ця частина перетинається з дипломатикою, а його історичний напрям, тобто історичне документознавство. Якщо йти за вищерозглянутими позиціями цього дослідника, історичного документознавства фактично не існує, оскільки для "Проектування майбутнього" достатньо вивчити історичний досвід останніх п'ятидесяти років.

Між тим, подібність у спрямуванні досліджень історичного документознавства і дипломатики є незаперечною — це аналіз розвитку формуляра управлінського документа. Ще раз підкреслимо, що різниця цих напрямів — у завданнях таких досліджень, які випливають з предмета кожної дисципліни (і це правильно відзначає С.М. Каштанов). Дипломатика вивчає еволюцію формуляра документа з метою вирішення завдань його джерелознавчого аналізу, тобто визначення оригінальності, авторства, часу створення, з одного боку, та підвищення міри інформативності, ефективності інтерпретації семантики тексту документа — з іншого. Документознавство історію формуляра розглядає в контексті виявлення закономірностей розвитку його реквізитів у сукупності інших характеристик з моменту генезису документа і аж до сьогодення^. Безперечно, що при цьому історичне документознавство послуговується результатами досліджень у галузі історії справочинства, палеографії, сфрагістики, історії паперу (філігранології), дипломатики та інших дисциплін.

Очевидним є і те, що чим ближче до сучасності, тим більш деталізованим є аналіз характеристик документа в документознавчих працях. Щодо розмежування дипломатики і документознавства в аспекті часових інтервалів, то тут С.М.Каштанов правий. Документознавство досліджує сучасні документи не пріоритетне, а переважно (тобто виходячи не з пріоритетності завдань, а з традиційності вибору тематики). Дипломатика ще донедавна вважалася дисципліною, яка вивчає акти часів античності і класичного феодалізму, і тільки в останні десятиліття була утверджена думка про можливість застосування методів дипломатичного аналізу до масивів так званих масових джерел (у тому числі справочинних)^ ХУІП-ХІХ ст. Ця частина дипломатики обгрунтована Б.ГЛитваком і названа ним неодипломатикою (136, с. 206-223), яка разом з традиційною дипломатикою вважається складовою актового джерелознавства. Аналізуючи еволюцію справочинних документів ХУПІ-ХІХ ст., Б.Г.Литвак відзначає важливість вивчення історії розвитку формуляра окремих типів масової документації, підкреслюючи джерелознавче значення результатів такого вивчення для визначення міри вірогідності даних, що відбиті в них, і для створення раціональної методики опрацювання цих даних (там само, с. 142). Це показує близькість даного напряму до проблематики історичного документознавства і водночас його відмінності за завданнями. Слід також погодитись з думкою, що "неодипломатика не стільки вивчає рух комплексу стійких формул, скільки спрямована на статистичне опрацювання масового матеріалу у межах клаузули та їхньої системи" (140,с.16).

Зазначимо, що у переважній більшості документознавчих праць, присвячених еволюції управлінських та інших документів, історії організації документування різних сфер соціальної діяльності, ці процеси розглядаються у межах XVIII - першої пол. XX ст.^ А.М.Сокова вважає, що форми багатьох документів принципово не змінились з поч. XVIII ст., тобто генезис сучасних форм документів припадає на ХУІІІ-ХІХ ст. (195, с. 29), і такий висновок справедливий не тільки щодо управлінських, а й, наприклад, наукових документів. Можливо, що історичне документознавство знаходиться саме в часовому просторі таких напрямів як неодипломатика і неографія, формування . яких є цілком закономірним виявом розвитку і диференціації методів історичного вивчення документів та різноаспектності їхнього дослідження як суспільно-історичного явища.