2. Державний устрій

Управління в період республіки. V-I ст. до н.е. — це період швидко­го розвитку Римської держави. Внаслідок успішних воєн територія Риму безперервно зростає. Рим поширює панування на увесь Апеннінський півострів, потім на Іспанію, Францію, Британію, Балкани, частину Ма­лої Азії, Сирію, Палестину, Північну Африку.

В перші століття після утворення держави у Римі формується прав­ління у вигляді республіки, в якій ще порівняно довго зберігались орга­ни з епохи первіснообщинного ладу, що виникли в умовах міської об­щини (Народні збори, сенат, жрецькі колегії).

За суттю це була аристократична республіка, оскільки керівну роль у державі, незважаючи на реформи Сервія Туллія, відігравали патриції. Впродовж тривалого часу лише з їх числа складався сенат, який в Римі мав більше значення, ніж Народні збори, з їхнього середовища обира­лися найвищі урядовці держави — консули, претори, диктатори, цен­зори, тільки вони здійснювали судочинство, обіймаючи високі судові посади. З їх числа обирався рекс — цар, посада котрого певний час зберігалася навіть після реформ Туллія (щоправда, у царя була відібрана повністю вся світська влада, але залишено релігійні функції). Зберіга­ли вплив жрецькі колегії (авгурів, понтифіків і феціалів), у складі яких до IVct. до н.е. були тільки патриції.

Незважаючи на загалом домінуюче становище патриціїв у сус­пільно-політичному житті та державі, яке зберігалося впродовж ще майже двох століть після реформ Сервія Туллія, римляни називали свою державу, як уже згадувалося, Res publica (суспільна, громадська справа), чим наголошували на верховенстві, суверенітеті народу (populus romanus). З будь-якої нагоди зазначався демократичний, народний характер державних інститутів. Безумовно, певні підстави для цього існували, адже формально Народні збори були найвищим, найавторитетнішим органом держави, і рішення їх вважалось оста­точним.

Народні збори. У Римі з давніх-давен, зокрема ще до виникнення держави, Народні збори вважалися носієм вищої влади. Називали їх коміціями (comitia). Від зборів відрізнялися звичайні сходки населен­ня, де попередньо обговорювали різні поточні питання. На відміну від коміцій, рішення яких мало найвищу юридичну силу, рішення сходок юридичної сили не мали.

У період республіки існувало три види Народних зборів:

1. куріатні коміції (comitia curiata);

2. центуріатні коміції (comitia centuriata);

3. трибутні коміції (comitia tributa).

1. Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існували ще до виникнення держави. В нових умовах вони зберігаються як пережиток старого ладу, не відіграючи жодної політичної ролі. Основні їхні функції — затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний об­ ряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних коміціях, владних функцій (lex de imperio). 3 часом ці збори взагалі зникли. Остання з названих функцій перейшла до представників курій — 30 лікторів (за кількістю курій) і трьох авгурів (жерців).

2. Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і був, по суті, зборами війська. Вони збиралися за межами міста (вважалося, що військо не може диктувати свою волю у священному місті Римі) на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кожна центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, попередньо обговоривши питання на зборах центурії).

Центуріатні збори невдовзі стали основним, найважливішим ви­дом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові землі, рабів тощо.

До компетенції центуріатних зборів належали такі питання:

а) обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів);

б) розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру;

в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, надання громадянства;

г) прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій ма гістратів і прийняття з цього приводу рішень;

д) розгляд скарг на вироки про смертну кару;

є) інші справи.

Ухвали з винесених питань приймалися за більшістю голосів. Як зазначалося, голосування починалося з центурій вершників, потім І розряду та ін. Викликали ім'я центуріона кожної центурії, і він подавав голос "за" чи "проти". Якщо було набрано 97 голосів ("за" чи "проти"), голосування припинялось, бо ця кількість становила більшість.

У IV-III ст. до н.е. центуріатна система була реформована. У IV ст. згідно з реформою, запропонованою цензором Аппієм Клавдієм, до розрядів і центуріїв введено не тільки землевласників, а й інших грома­дян, котрі мали будь-яке майно зазначеної вартості (100, 75, 50, 25 і 11 тис. асів).

У III ст. була проведена ще одна реформа. Кількість центурій у роз­рядах змінили: кожному розряду надано по 70 центурій. Збережено 18 центурій вершників, 2 — музикантів і 2 — ремісників та 1 — пролетаріїв. Отже, кількість центурій зросла до 373. Ця реформа ліквідувала домінанту вершників і І розряду. Тепер для розв'язання питання по­трібно було 187 голосів. Вершники позбавлялися права голосувати пер­шими, оскільки порядок голосування визначався жеребом.

Ще більше зросло значення центуріатних зборів після видання в III ст. до н.е. закону Менія, згідно з яким сенат позбавлено права зат­верджувати рішення зборів.

3. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були зборами всього населення триб (але громадян), тобто зборами за територіальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів — спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори. Якщо це був консул, претор чи цен­зор, то збори зазвичай скликали спільні; якщо плебейські магістрати — плебейські трибуни чи едили, то збори були плебейськими. У прак­тику увійшло, що трибутні збори здебільшого були плебейськими. По­станови спільних зборів називалися populiscita, плебейських — plebiscita.

Спочатку трибутні збори порівняно з центуріатними вважалися другорядними. На них ухвалювали менш важливі рішення, обирали середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів, курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних трибунів та плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали проекти законів, внесені преторами (leges praetoriae), розглядали скарги громадян на виро­ки про стягнення штрафів.

Трибутні збори скликали у Римі, в самому місті. Триб, як зазнача­лося, налічувалося 20 або 21. Однак кількість їх постійно зростала, і в ІІІ ст. до н.е. їх вже налічувалось 35, у тому числі 4 міські і 31 сільська. До цих триб потім входили й ті громадяни, котрі проживали в інших місцевостях (щойно завойованих Римом). Тобто триби вже не були територіальними об'єднаннями громадян за місцем проживання. На­лежність до тієї чи іншої триби стала спадковою. Звичайно, жителі віддалених сільських місцевостей навряд чи могли регулярно з'явля­тися на трибутні збори. Здебільшого в них брали участь мешканці міста і навколишніх регіонів. Але оскільки кворуму як такого тоді не існувало, то й збори відбувалися за будь-якої кількості громадян. Голосуван­ня проходило за трибами. Кожна триба (35) мала один голос.

Роль трибутних зборів з часом зростала. Згідно зі законом Гортензія (287 р. до н.е.), рішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу, всієї держави. Вони не потребували схвалення се­нату. До трибутних зборів після закону Гортензія перейшла майже вся законодавча діяльність. Тільки питання війни і миру завжди вирішу­валося центуріатними зборами.

Щодо порядку скликання названих зборів у Римі, винесення ними рішень, то скликалися вони не регулярно, а в міру потреби вищими магістратами, які мали верховну владу (докладно про це див. далі). Заз­далегідь населенню повідомляли питання, які заслуховуватимуться на зборах. Якщо центуріатні збори, як відомо, обов'язково проводили за межами міста, то трибутні — спочатку в місті (на Форумі чи на Капітолії), а потім щораз частіше за містом — на Марсовому полі.

Починались центуріатні й трибутні збори на світанку і повинні були закінчитися до заходу сонця. Спочатку виконувались різні релігійні обряди, потім оголошувались питання і пропозиції стосовно їх розв'язання. При потребі відбувалося обговорення. Якщо не виникало такої потреби або були відсутні промовці, проводили голосування. В ранній період республіки воно було відкритим, а з II ст. до н.е. введено таємне голосування. Обираючи магістратів, кожен громадянин діста­вав табличку, на якій писав ім'я кандидата. Потім центуріон чи пред­ставник триби голосували вже від імені центурії чи триби (теж таблич­ками). Тим, хто голосував за закони, видавали дві таблички. На одній була написана буква "U" — uti rogas — "як пропонуєш", на іншій — буква "А" — antiguo — "як було попередньо". В урну кидали одну з табличок. Тим, хто розглядав скарги на вироки, також роздавали дві таблички з буквами "L" (libero) — "виправдати, звільнити" і "D" (damno) — "засудити, винен".

При потребі збори можна було продовжити наступними днями. Вони могли бути призупинені (але не під час голосування) жерцями, зокрема, з приводу "несприяння богів", вищестоящим, (ніж той, хто скликав збори) магістратом, плебейськими трибунами.

У ранньореспубліканський період Народні збори відігравали знач­ну роль у державному житті Риму, проте не таку велику, як, скажімо, в Афінах. Тільки збори могли розв'язувати питання війни чи миру, тільки вони приймали і скасовували закони, обирали службових осіб тощо. Однак на відміну від Афін їх скликали нерегулярно, за бажанням сенату чи магістратів, багато важливих питань суспільного і державно­го життя вирішувалось поза ними.

З часом роль Народних зборів занепала. Про причини цього занепаду йтиметься далі.

Сенат. У Римській державі сенат мав дуже велике значення. Він збе­рігався ще з додержавного періоду і з утворенням держави став, по суті, відігравати серед державних органів домінуючу роль. У давнину кількість сенаторів становила 300 осіб — кожен рід (300) був представ­лений старійшиною. Хоч з утворенням держави родова організація втратила значення, проте кількість сенаторів збережено.

Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензо­ри. Вони складали список сенаторів (album), записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, досвіду, авторите­ту). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консу­ли (consulare), претори (praetorii) та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали princeps senatus. Він був своєрідним головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало).

Сенат формувався на п'ять років. Після закінчення цього терміну список сенаторів переглядався. До наступного списку цензори могли декого і не внести (якщо попередній сенатор чимсь себе скомпрометував). Тривалий час сенаторами могли бути тільки патриції, а приблиз­но з 444 р. до н.е. — і плебеї (з найбагатших і найзнатніших родин). Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду, тобто з найбільш багатих і впливових родин. Згодом ця знать виділилась у так званий сенаторський стан. Наприкінці існування республіки почали вимагати навіть певний майновий ценз для введення до скла­ду сенату (значно вищий, ніж колись для "вершників" чи І розряду — не менше як 1 млн сестерцій). Так сенат став органом служилої спадко­вої аристократії.

Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістра­ти — консули чи претори, а з IV ст. до н.е. — ще й плебейські (народні) трибуни. Сторонніх осіб на засідання не допускали. Після доповіді го­ловуючого й обговорення питання сенат висловлював свою думку (за підсумками голосування) — senatys consultum, або decretum. Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язковим. Проте фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати рішен­ня органу, де засідали найвпливовіші знатні та заслужені представники римського суспільства. Отож, сенат почав швидко і неухильно набувати авторитету, його рішення щораз більше впливають на хід державних справ, на розвиток римської історії загалом.

Визначилася й компетенція сенату — певне коло справ, які він розглядав у обов'язковому порядку. Прийняті рішення стали обов'язко­вими до виконання.

Отже, по-перше, це були повноваження у законодавчій сфері, зок­рема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами, а також рішення плебісцитів і проведені збора­ми вибори службових осіб потребували затвердження сенату (patrum auctoritas). Однак у III ст. до н.е. затвердження сенатом законів центурі-атних зборів і результатів виборів було скасовано і замінено попереднім (до внесення у Народні збори) затвердженням проектів законів і спис­ку кандидатів на посади. Очевидно, ці заходи мали на меті уникнути конфліктів сенату з Народними зборами, оскільки тепер вони виража­ли свою волю лише з питань, уже схвалених сенатом. У 287 р. до н.е., як зазначалось, була також скасована вимога щодо схвалення сенатом по­станов плебейських зборів і законів, прийнятих трибутними коміція­ми. Але й після цієї реформи сенат, якщо були порушені формальні обставини під час скликання і проведення Народних зборів, міг ану­лювати їхні рішення.

По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки. Зрештою, стало звичаєм, що кожен більш-менш важливий захід обговорювався спочатку в сенаті, від думки якого залежало його здійснення. Шляхом, скажімо, відмови у субсидуванні того чи іншого заходу сенат міг оста­точно вплинути на його впровадження чи невпровадження у життя.

По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від сенату залежало надання дозволу на понадбюджетні витрати. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неодноразово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держави особисті збереження — золото, срібло, прикраси тощо. Так було у критичні для Риму періоди його боротьби з ворогами. Сенат здійснював нагляд за управ­лінням державним майном, землями, їхнім розподілом. У розпоряд­женні сенату знаходилась державна скарбниця, під його наглядом — недоторканний запас золота і срібла, який зберігався у храмі Юпітера. По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (вони, щоправда, вимагали схвален­ня центуріатних зборів).

По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.

По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо.

По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати над­звичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпоряджен­ня про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу (це почало практикуватися з кінця II ст. до н.е., тоб­то в період різкого зростання соціально-економічних і політичних су­перечностей у суспільстві).

Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важ­ливу роль в управлінні суспільством. Особливо його роль зростає в другій половині періоду існування республіки, коли сенат зосереджує всі найважливіші державні справи. Значення сенату посилювалось пе­редусім за рахунок зменшення ролі Народних зборів. Не випадково у той час (в останні століття республіки) всі офіційні документи, у тому числі дипломатичні, підписувались: Senatus populus que romanus (SPQR) — "сенат і народ римський".

Магістратура. Цей державний інститут також виник внаслідок впровадження у життя реформ Сервія Туллія. З'явився він не відразу, не водночас, а поступово, "поструктурно". Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі — уповноважені пред­ставляти Римську державу і від її імені здійснювати державні акти в галузі управління і судочинства. Магістрат, як засвідчує зміст цього слова (magister — начальник), очолює народ, разом з народом є носієм державної "величі". Образа його, зневага прирівнювалися до образи всього римського народу. Під час перебування на посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності або усунутий, зміщений з неї. Виконання обов'язку магістрату — не служба, a honor — честь, пошана.

Магістратури поділялися яаординарні (звичайні) йекстраординарні (надзвичайні). Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповнювати закони. Інститут магістратури характеризується певними загальними ри­сами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) відпові­дальність перед народом; 5) безоплатність.

Виборність. Усі магістрати, за двома винятками, обирались Народними зборами — центуріатними або трибутними. Тому не слід називати їх чиновниками, як це іноді трапляється в літературі, бо чиновники призначаються вищестоящими урядовцями. До невиборних, призначуваних магістратів належали диктатор і начальник кінноти.

Спочатку формально будь-який римський громадянин, що мав пра­во участі в Народних зборах, міг виставити свою кандидатуру під час виборів на будь-яку посаду. Згодом (законом 180 р. до н.е.) були вста­новлені такі обмеження: 1) кандидат у магістрати повинен був упро­довж десяти років відбувати військову службу, яка починалася з 17 років, отже, він повинен досягнути 27-річного віку; 2) для кандидатів на най­вищу посаду — консула — вимагали попереднього перебування на по­садах квестора або курульного едила чи претора; 3) між складенням обов'язків з однієї магістратури й обранням на нову посаду потрібна була дворчіна перерва.

При Сулліу 81 р. до н.е. для посад магістратур був законодавчо встановлений віковий ценз: квестора — 30 років, претора — 40 років, консула — 42 роки.

Колегіальність. На кожну посаду (крім диктатора і начальни­ка кінноти) обирали по декілька осіб. Особливість цієї колегіальності полягала у тому, що вони не мусили повсякчас діяти спільно, колек­тивно, а працювали окремо, тобто розв'язувати питання одноосібно. Кожен з магістрів був наділений всією повнотою влади у межах даної магістратури. Але при розв'язанні важливих питань урядовці кожної магістратури повинні були ці питання між собою узгоджувати (скажі­мо, військовий похід). В іншому ж випадку магістрат міг рішення коле­ги позбавити юридичної сили, заявляючи протест словом забороняю — veto. Такий протест-заборона називався інтерцесією. Акт інтерцесії за­стосовувався не тільки щодо рішення рівних за посадою урядовців, а й нижчих за рангом магістратів (але не вищих).

Недовгочасність. Ординарні (звичайні) магістрати звичайно обиралися на рік (крім цензорів, яких обирали на п'ять років). Римські політичні діячі вбачали у цьому джерело свободи громадян (libertatis originem).

Відповідальність перед народ ом. Кожен магістрат за діяльність відповідав перед зборами, які його обрали. Це також є свідченням, що магістратів не можна називати чиновниками. Однак вищих магістратів можна було притягнути до відповідальності перед судом Народних зборів тільки після закінчення строку їх повноважень, а середніх і нижчих — і в процесі їх діяльності. Фактично не несли відпо­відальності цензори і плебейські трибуни. Проти них можна було по­рушити справу лише в приватному порядку. Є, однак, відомості, що і їх іноді притягали до відповідальності перед зборами. Часом, зокрема в період пізньої республіки, траплялося засудження магістрату під тиском його політичних противників (так, Ціцерон І ст. до н.е. був вигна­ний з Риму за те, що будучи консулом, домігся без суду страти сорат­ників свого противника Катіліни).

Безоплатність. За працю магістрати не діставали винагороди. Праця магістрату вважалася почесною, тому ганебним вважали брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках самим магістратам доводилось зазнавати чималих витрат, зокрема на виборчу кампанію, офіційні й неофіційні прийоми, оснащення війська тощо. Тому обій­мати ці посади могли переважно тільки люди заможні. Водночас магі­стратура була й джерелом різних прибутків, часом і збагачення (наприк­лад, у випадку успішних походів).

Влада магістратів характеризувалася поняттями potestas та impre-rium. Potestas — це загальне поняття влади. Нею були наділені всі ма­гістрати. Imperium — вища, верховна влада, якою були наділені тільки вищі магістрати.

Отже, за обсягом повноважень магістратів можна поділити на дві групи — наділених imperium (magistrates cum imperio) і магістратів, не наділених нею (magistratus sine imperio).

Поняття imperium охоплювало у Римі такі повноваження:

1. вища військова влада (право командувати військом, право укладати перемир'я);

2. право скликати сенат і Народні збори та голосувати на їхніх засіданнях;

3. право управляти суспільством, вирішувати спірні справи і проблеми, чинити суд, накладати покарання аж до смертної кари (в окремих випадках такі вироки могли бути оскаржені до Народних зборів);

4. право видавати загальнообов'язкові нормативні акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті Народними збо рами;

5. право здійснювати певні релігійні функції, обряди (ауспіції).

Середні та нижчі магістрати, наділені potestas, мали право: а) на­кладати штрафи на громадян за різні проступки і порушення, у тому числі за невиконання їхніх розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження.

Вища влада мала межі й залежала від того, де діяв магістрат: якщо у І^ежах міста і території не більше милі навколо його стін (imperium domi), то влада магістрату була обмежена, і його дії можна було оскар­жити (до сенату або Народних зборів); якщо ж магістрат діяв за межа­ми міста (у воєнному поході) — imperium militiae, то влада його була необмеженою, рішення оскарженню не підлягали.

Магістрати були наділені правом у випадку невиконання їхніх роз-оряджень вдатися до примусу: затримувати порушників, віддавати їх до суду, накладати штраф або арешт на їхнє майно. Під тиском плебеїв ітрафи обмежили певним розміром.

Кожен з вищих магістратів мав допоміжний апарат урядовців, яких підбирав собі сам і які були на утриманні держави. Це рада при магіст­раті (consilium), канцелярія, куди входили секретарі, писарі (scribae), ліктори (воїни-охоронці, котрі носили на плечі пучок пруття з встром­леною в нього секирою — fasces — фаски), глашатаї, посильні тощо.

Кожен, хто бажав висунути свою кандидатуру на посаду того чи іншого магістрата, повинен був заздалегідь повідомити про це діючо­го магістрата, який мав право скликати Народні збори. Назвавшись кандидатом, він одягав білу тогу (candidatus — людина, одягнута у білу тогу) і міг проводити передвиборчу кампанію — виступати перед на­родом та ін. У ході виборів кандидатів могли підтримувати різні полі­тичні групи, товариства (упродовж тривалого часу — патриції та пле­беї), які вживали всіх дозволених і часто недозволених засобів, щоб обрали саме їхніх кандидатів.

Окремі магістратури. Ординарні (звичайні) магістратури.

Консули. Найвищими і найранішими за часом утвореннями були посади двох консулів. Ця магістратура з'явилася відразу після скасу­вання посади рекса — приблизно 510-509 pp. до н.е.

Спочатку консулами могли бути тільки патриції, але з 376 р. до н.е. (за законами Ліцінія і Секстія) плебеї домоглися доступу до цієї поса­ди. Консулів обирали на центуріатних зборах і вони наділялися вер­ховною владою (imperium). їм належала вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари. Якщо в Римі їхня влада ще обмежувалась Народними зборами і сенатом, то поза Римом вона була необмеженою. Консули мали великі повноваження і у військовій сфері. їм належало верховне командування військом — кожен консул мав свою армію.

Отже, консули оголошували набір громадян у дві консульські армії, призначали всіх командирів, здійснювали правосуддя, розпоряджали­ся військовою здобиччю, мали право укладати перемир'я з ворогами. Консулів усюди супроводжували ліктори (12 осіб), з їхньою появою всі громадяни повинні були вставати.

Претори. У відповідь на здобуття плебеями однієї з двох консульсь­ких посад патриції у 366 р. до н.е. домоглися створення посад двох пре­торів — заступників консулів, які обиралися на центуріатних зборах з патриціїв. Щоправда, патриції недовго тішилися успіхом, бо з 337 р. до н.е. ця магістратура стала доступна й плебеям. Оскільки консули здебільшого перебували поза Римом (на війні), то претори повинні були виконувати всі їхні обов'язки і тому вони також наділялися imperiurn Головним обов'язком преторів була так звана custodia urbis — охорона порядку в місті. Звідси випливала їхня кримінальна і цивільна юрис­дикція, яка згодом стала основною компетенцією преторів. З 242 р. до н.е. один з них розглядав судові позови і спори римських громадян інший, так званий praetor peregrini, — позови і справи іноземців та інших осіб, що не були римськими громадянами.

Володіючи правом вищої влади, претори вирішували справи, навіть якщо не було відповідного закону чи всупереч нормам існуючого, але застарілого права. Цим пояснюється та велика роль, яку відіграли пре­тори в розвитку римського права. Незважаючи на часто архаїчні, зас­тарілі квіритські закони, посилаючись на свою imperium, вони розг­лядали справи і виносили рішення, які були більш доцільними, спра­ведливими, зрозумілими людям і відповідали вимогам часу.

Претори мали право (це траплялося, якщо був хворий або помирав консул) командувати військом, скликати Народні збори, сенат та ін. Кожного претора звичайно супроводжувало шість лікторів, а під час здійснення судочинства — два.

З розширенням території Римської держави і збільшенням насе­лення кількість преторів зросла до восьми осіб.

Цензори. З 443 р. до н.е. за ініціативою патриціїв і з їхнього середовиша центуріатні збори почали обирати двох цензорів. З 351 р. до н.е. доступ до цієї посади відкрили і плебеям. Законом Публія Філона (339 р. до н.е.) встановлено, що один з цензорів має бути плебеєм. Цен­зорів обирали на п'ять років, оскільки сенат також переобирався кож­них п'ять років. До обов'язків цензорів входило: 1) визначення май­нового стану громадян і розподіл їх за розрядами, центуріями і три­бами; 2) складання списку сенаторів (згідно зі законом Овінія 312 р. до н.е.). Цензори мали право викреслювати з цього списку всіх тих, хто був, на їхню думку, не гідний цієї посади, і вписувати інших. Так само вони могли викреслювати з розрядів і триб тих громадян, хто втратив потрібне для цензу майно або чимось себе скомпрометував (з цим по­в'язувалась втрата політичних прав), а натомість могли вписувати но­вих громадян.

У зв'язку з цими обов'язками виникли й нові функції цензорів, а саме: здійснювати нагляд за поведінкою, моральністю громадян, бо­ротися з розкішшю, марнотратством (видавали, наприклад, едикти проти розкоші, встановлювали опіку над марнотратниками).

Цензори також брали участь у фінансовому управлінні державою, завідували державним майном, здавали на відкуп збір податків і орендої плати з громадських земель, керували будівництвом громадських споруд рішення цензорів не могли бути опротестовані народними три­бунами, хоч влада їх визначалася тільки як potestas, тобто вони не мали imperium — необмеженої влади. На ці посади обирали видат­них громадян, дуже часто з тих осіб, хто раніше обіймав консульську посаду.

Трибуни (плебейські або народні). Ця магістратура мала особливе значення. Вона виникла в процесі революційної боротьби плебеїв з патриціями як певний результат — здобуток плебеїв (близько 494 р. до н.е.). Народні трибуни були з середовища плебеїв. Основне їх завдання завжди і всюди захищати економічні, політичні та особисті права плебеїв. Обирали щорічно двох, потім п'ятьох (з 471 р. до н.е.), а згодом десятьох (з 457 р. до н.е.) трибунів на зборах плебеїв у трибах.

Особа трибуна вважалася недоторканою. Трибуни дістали право контролювати дії всіх магістратів (крім диктатора і цензорів) та сена­ту (jus intercessionis). їхнє veto скасовувало розпорядження магіст­ратів, рішення сенату і навіть пропозиції, які виносились на розгляд Народних зборів. Вони скликали плебейські трибутні збори і голову­вали на них.

У подальшому трибуни домоглися права вносити законодавчі пропозиції у Народні збори, почали виступати з обвинуваченнями ко­лишніх магістратів у зловживаннях чи порушенні законів та звичаїв, домоглися доступу в сенат, засідання якого фактично були закритими, і навіть набули права скликати засідання сенату.

Отож, повноваження трибунів були достатньо широкими. Проте їх компетенція не простягалася за межі міста. Це дещо полегшувало ускладнення, які виникали через їхнє постійне втручання в усі сфери життя суспільства, іноді й пряме зловживання владою чи зведення осо­бистих та політичних рахунків зі супротивниками, що часто дезоргані-зовувало державно-політичне життя країни. Адже вони були численні й мали майже необмежене право veto.

Едили. Належали до магістратів середнього рангу. Прийнято вва­жати, що у тому ж 494 р. до н.е., коли була започаткована посада пле­бейських трибунів, встановлено й магістратуру їхніх помічників — пле­бейських едилів. Плебейські трибутні збори щорічно обирали двох едилів. Місцем їх перебування був храм найшанованішої плебеями бо­гині Цецери. Там зберігався і громадський скарб плебеїв, їхній архів, святощі.

Патриції не поступилися і в цьому випадку. З 366 р. до н.е. у трибутних (але не плебейських) зборах почали обирати ще двох так званих курульних едилів, які були патриціями. їх вважали дещо вищими за рангом, ніж плебейських едилів, оскільки під час вирішення справ вони користувалися правом сидіти у так званому курульному кріслі що було привілеєм вищих магістратів.

З часом різниця між плебейськими і патриціанськими едилами стерлась. Усі четверо створили єдину колегію.

До їхніх обов'язків входили: нагляд за порядком у місті, протипожежним, санітарним станом, керівництво поліцейською та пожежною службами. Вони повинні були піклуватися забезпеченням міста про­довольством, паливом, наглядати за дотриманням правил торгівлі на ринках, за правильністю мір і ваги, відали влаштуванням масових ігор, видовищ, на організацію яких нерідко витрачали значні власні кошти. Це сприяло їхній популярності, відкривало доступ до вищих посад, хоча посідати такі магістратури могли переважно люди заможні.

У зв'язку з широкою сферою діяльності едилів з часом у них з'яви­лася й своя юрисдикція (підсудність): цивільна, у торговельних спра­вах та кримінальна — з різних порушень громадського порядку.

Тому, вступаючи на посаду, едили, як і претори,в своїх едиктах оголошували засади своєї майбутньої судової діяльності.

Квестори. Спочатку вони призначалися консулами і були їхніми службовцями — помічниками без чітко визначеної компетенції. Най­частіше консули доручали їм проведення попереднього слідства. З пе­реходом розгляду судових справ до преторів ця функція квесторів відпадала.

З 447 р. до н.е. трибутні збори почали обирати чотирьох квесторів. Це були магістрати середнього рангу, наділені potestas. З 409 р. до н.е. ця посада стала доступною для плебеїв. Квестори відали державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями дер­жавного архіву, супроводжували в поході консулів і відали військовою скарбницею, розподілом і продажем воєнної здобичі.

Есктраординарна (надзвичайна) магістратура. Диктатор. До цієї магістратури вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. Час виникнен­ня посади диктатора невідомий. Очевидно, римляни запозичили її від сусідів. Відомо, що в давні часи диктатори очолювали деякі міста-общини (Альбу, Арицій, Цере); диктатор стояв на чолі Латинського со­юзу. Перші римські диктатори очолювали союзне військо.

Диктатора призначали консули за пропозицією сенату (якщо у Римі на той час перебував тільки один консул, то він один і призначав). Кан­дидатуру на диктатора звичайно підбирав сенат, зазвичай з колишніх консулів. У Народних зборах ця кандидатура не обговорювалась (хіба в сенаті) і ними не обиралась. Призначали диктаторів спочатку з патриціїв. Першого диктатора з плебеїв призначено в 356 р. до н.е. Диктатор призначався строком на шість місяців. Якщо висунуте явдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноважен-

Диктатора ще називали magister populi. Собі на допомогу він при­значав так званого начальника кінноти.

Впродовж терміну диктатури диктатору підпорядковувались усі магістрати, які не припиняли діяльності, військо, всі громадяни; мож­на було не скликати Народні збори, сенат. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністративної (однак не законодавчої) влади. Вона називалася imperium summum. Ніяке veto, у тому числі плебейських трибунів, на нього не поширювалося. На знак винятко­вої влади диктатора супроводжувало 24 ліктори.

Десь з V ст. до н.е. по 215 р. до н.е. диктаторів призначали дуже часто. Потім у зв'язку зі зміцненням влади сенату ця магістратура вий­шла з ужитку. Проте наприкінці існування Республіки, в період виник­нення громадянських воєн, знову частішають випадки призначення диктаторів, причому на значно триваліший або навіть невизначений строк. Таку владу здобули, наприклад, Сулла у 84 р. до н.е., Цезар в 48 р. до н.е., а у 45 р. до н.е. Цезаря наділили диктаторськими повнова­женнями пожиттєво. Це були перші кроки переходу до імперії.

Начальник кінноти — це ще один екстраординарний магістрат. Називався він ще magister eguitum. Влади imperium не мав, а лише potestas. Як уже зазначалося, його призначав диктатор на час своєї діяль­ності, він був помічником, заступником диктатора у військових та ад­міністративних справах. Veto магістратів на нього теж не поширюва­лося.

Як начальника кінноти, так і самого диктатора можна було притяг­нути до відповідальності перед Народними зборами, однак тільки після припинення ними своїх повноважень, тобто припинення діяльності як магістратів.

Судова система. У найдавніший період особливих судових органів і спеціального порядку розгляду спірних справ не існувало. Здебільшого громадяни та інші жителі Риму самі повинні були захищатися від пра­вопорушників, тобто широко практикували самосуд. У подальшо­му захист прав та інтересів особи й власності став вкладатися у чітко визначені релігією та правом форми і відкрите самоуправство було заборонене під загрозою покарання.

Розгляд спірних та судових справ уже в VII ст. до н.е. перейшов у відання спеціально створеної жрецької колегії понтифіків. Зрештою, звичаєві правила поведінки та зароджуваного права тоді тісно й безпосередньо перепліталися з релігією, оскільки вважалось, що поведін­ка, взаємдносини і загалом життя людей цілком залежать від волі богів, які постійно їх контролюють. Жерці вирішували справи, поси­лаючись на волю богів, дотримуючись складних релігійних обрядів жертвопринесень, віщувань.

Органи держави, що частково виникли з попередніх органів ро­доплемінного періоду, а частково з'явилися вперше, відразу почали здійснювати, поряд з іншими державними функціями, й ті, що потім диференціювалися як судові. Навіть претори, котрі згодом стали ос­новними суддями Риму, мали крім судових ще функції управління, у тому числі навіть правотворчі. Судові функції, отже, мали Народні збори, сенат, окремі магістрати (консули, едили). Навіть у період імперії в компетенцію імператора і вищих службових осіб входили і судові функції. Взагалі Рим упродовж усього розвитку не встановив окремої системи судових органів, відмежованої від органів держав­ної влади.

На початку утворення держави судочинство здійснювала стара ко-. легія понтифіків. Щоправда, значення її як судового органу дедалі змен­шувалось, а з виникненням магістратури преторів основні судові функції перейшли до них.

Хоча самозахист і самосуд почали державою обмежуватись, а зго­дом були повністю заборонені (крім необхідної оборони), оскільки держава зосередила монополію на здійснення судочинства, все ж цей процес тривав довго. Навіть, скажімо, у II ст. до н.е. крадіжка вважала­ся доведеною лише тоді, коли були свідки її здійснення або у злодія виявляли вкрадену річ (також при свідках). Отже, розслідування кра­діжки було "приватною справою", так само як і справи щодо різних майнових, особистих угод. Отож, сфера державного захисту поруше­них прав поширювалася поступово і повільно. Впродовж століть рим­ляни були далекі від розуміння того, що будь-яке законне право по­винно бути захищене на вимогу потерпілої сторони державою, що судовий захист прав нерозривно пов'язаний з існуванням і суттю са­мого права. Крім того, у давнину права особи захищали лише тоді, коли органи держави встановлювали для даної категорії справ мож­ливість пред'явити позов. Не встановлено позову — немає можли­вості захиститися за допомогою держави. Це стосувалося приватних справ.

Якщо ж порушувались інтереси суспільства, держави, то і в най­давніший період органи держави застосовували каральні засоби, які вважали необхідними — смертну кару, вигнання, конфіскацію майна, штрафи тощо. Жодного особливого порядку розгляду таких справ не існувало. Злочини й проступки у багатьох випадках розглядалися як порушення релігії й законів і тягнули за собою релігійні санкції – прокляття винного.

З бігом часу судочинство, судовий процес, підходи до службової ролі права змінюються. Зокрема, з'являються поняття judicium (jus dicere) — встановлення права, тобто розв'язання конфлікту властями або застосування відповідною владою встановлених правил.

Поступово встановлюються дві категорії справ: a) judicia publica — справи, пов'язані з порушенням публічних, державних інтересів і б) judicia privata — справи, що стосуються окремих осіб. Виникають і дві галузі римського права: публічне і приватне. Докладніше про це йтиметься далі.

Поки що, беручи до уваги все сказане, розглянемо органи, які здійснювали судочинство. Отже, до утворення магістратури преторів розгляд справ проводився консулами, частково понтифіками. Не слід забувати, що колегія понтифіків (3, потім 6 осіб) — це не суто жрець­кий орган, бо жрецтва як численної, ізольованої верстви (на зразок східних деспотій) у Римі не існувало. Жрецькі колегії були своєрідни­ми магістратурами, тільки релігійними, що теж обирались або затвер­джувались на Народних зборах.

Як засвідчують джерела, консули, котрі спочатку належали виключ­но до стану патриціїв, стосовно плебеїв чинили сваволю. Тому 509 р. до н.е. на вимогу останніх видано закон Валерія, за яким смертні виро­ки, винесені консулами у межах міста, могли бути оскаржені до центу-ріатних Народних зборів. За межами міста вироки консулів були оста­точними. Крім того, плебеї домоглися видання закону про обмеження розміру штрафів, накладених консулами, — до 30 биків або 3 тис. асів (закон Атернія Тарпея 454 р. до н.е.).

Розслідуванням справ займалися квестори.

З середини IV ст. до н.е. функції судочинства перейшли до преторів, а слідчі — до постійних слідчих комісій при них. Зі зростанням насе­лення збільшувалась кількість спірних та судових справ і претори, навіть коли їх стало більше, та курульні едили не могли охопити обсяг наван­таження. Тому при преторах формуються колегії професійних судів — спочатку невеликі, по декілька осіб, потім щораз численніші — по де­кілька десятків і навіть по 150-200 осіб. Суддями претори призначали осіб з числа внесених у спеціальний список. Спочатку вони мали нале­жати тільки до сенаторського стану, згодом призначали й інших за­можних громадян (tribuni aerarii), які мали майно вартістю не менш ніж 300 тис. сестерцій. До списку суддів (judex unus) наприкінці рес­публіканського періоду вносили імена 900 осіб.

Поряд з преторами, едилами і суддями judex unus спори вирішува­лись і деякими іншими органами. Зокрема, в давніші часи існували щ_е arbitri (арбітри), котрі, очевидно, розглядали спори між родичами і сусідами (наприклад, про межі ділянок, розподіл майна). Вони здійсню­вали суд на місці знаходження майна, з приводу якого виникали спо­ри. Можливо, арбітри розглядали й інші справи (наприклад, сімейні конфлікти). Арбітр відрізнявся від офіційного судді тим, що його оби­рали самі сторони, не звертаючись до офіційних властей (претора), і велике значення у вирішенні справи мало його особисте переконання. Справи він міг вирішувати на власний розсуд, покликаючись або на закон, або на звичаї, традиції чи власну думку.

Деякі спори між римськими громадянами і перегринами та між са­мими перегринами розглядали так званірекуператори (recuperatores) у колегіальному складі (5-7 осіб). Іноді суд рекуператорів встановлював­ся за договорами Риму з іншими державами. Проте про порядок його утворення і компетенцію достатніх відомостей немає.

Існувала ще колегія decemviri stlitibus judicandi — судова колегія децемвірів, яка в період республіки вирішувала справи про те, чи дана людина є вільною чи рабом (на початку імперії вона припинила існу­вання).

Діяла також колегія centumviri — центумвірів, що складалася з 105 членів — по три від кожної триби і ділилася на декілька секцій. У ком­петенцію цього органу входили деякі категорії справ про право влас­ності та спадкування. Докладних відомостей про неї також немає.

Суд над членами сім'ї продовжував чинити домовладник (pater familias). Розправу над рабами чинили їхні господарі або (в особливо небезпечних випадках) служителі поліції безпеки, що знаходились у роз­порядженні вищих магістратів. Для придушення повстань використо­вували гарнізонні війська або армію.

Збройні сили. Піднесенню Риму, зростанню його володінь спри­яла міцна і дисциплінована армія. У найдавнішу епоху римське військо, яке поділялося за родами і племенами, складалося з усіх гро­мадян чоловічої статі, здатних носити зброю. Ця система, названа міліційною, збереглася й надалі. Отож, професійної армії не було, а римлянин водночас був і громадянином, і воїном, і господарем у „своєму маєтку, і сім'янином. Після бойових походів, війни він по­вертався до повсякденних справ. Воювали римляни, не дотримую­чись якихось правил, а беручи до уваги обставини. Не маючи спеці­альної бойової виучки, вони вже в ті давні часи вирізнялися стійкістю і хоробрістю, почуттям патріотизму. Це засвідчують численні римські та інші історики.

Відома, наприклад, розповідь про патриціанський рід Фабіїв, який вирішив покарати ворогів Риму за спустошливі напади на римські землі. Всі 300 чоловіків і юнаків цього роду вирушили в похід, хоробро вою­вали, проте були замануті в пастку і загинули, але ворогові не здалися. Цей рід продовжив хлопчик, якого залишили в Римі як неповнолітньо­го Відомий і легендарний Горацій Коклес, котрий ще з двома хоробри­ми римлянами завдавав нищівних ударів наступаючому ворогу, без­страшно бився, поки інші римські воїни організувались для відсічі. Цікава розповідь про подвиг юнака Муція Сцеволи, який пробрався у табір ворогів, що оточили Рим, — етрусків, з наміром убити їхнього царя Порсену. Помилково він замість царя убив пишно вбраного пи­саря. Етруські воїни схопили його і відвели до Порсени, котрий, погро­жуючи юнакові тортурами, вимагав видати змовників, що мали намір його вбити. Але Муцій на знак зневаги до ворогів і до тортур сам про­стягнув праву руку над вогнем і спалив її. Вражений Порсена уклав з Римом почесний мир, а громадяни прозвали Муція "Сцеволою" — лівшею.

Реформа Сервія Туллія змінила склад і структуру римської армії. Військову службу могли і повинні були відбувати тільки римські гро­мадяни, зачислені в розряди, тобто ті, котрі мали відповідний майно­вий ценз — мінімум 5 югерів землі, а в подальшому — інше майно на суму не менш ніж 11 тис. асів. Відповідно до тогочасної ідеології військова служба вважалась не тільки обов'язком громадян, а й справою честі. Ухилення від неї викликало загальну зневагу або погрожувало втратою громадянства. Пролетарії, тобто неімущі громадяни, іноземці, раби не мали права служити в армії. Урядовці вважали, що неімущим громадя­нам нічого захищати, отже, і служити в армії вони не повинні.

Військовозобов'язані громадяни поділялись на дві військові кате­горії за віком: від 17 до 45 років — juniores, які брали участь у всіх військових походах, і від 46 до 60 років — seniores, що були у резерві, несли гарнізонну службу.

Набирали армію консули за кожною конкретною потребою на ос­нові складених цензорами списків. Після бойових дій армію розфор­мовували. Воїни повинні були мати своє озброєння, військове споряд­ження, продукти харчування. Кожному розряду приписувалось мати певне озброєння, та й шикувались воїни на полі за розрядами й центуріями. Найменш почесною вважалась служба на флоті, який упродовж тривалого часу був нечисленний, оскільки римляни займалися військо­вими і політичними діями на суші.

У V ст. до н.е. було проведено реформу збройних сил, яку припису­ють знаменитому полководцю диктатору Марку Фурію Каміллу.

Військове спорядження та харчування війська взяла на себе держава Воїни за час воєнних дій одержували плату (stipendium). Змінилась структура армії. Місце в строю визначалось уже не майновим станови­щем, а бойовою виучкою і досвідом. Отож, основною бойовою одини­цею війська став легіон — 4500 осіб, з них 3000 були важкоозброєні піхо­тинці, 1200 — легкоозброєні, 300 — вершники. Важкоозброєні піхо­тинці поділялися на три групи — молодші воїни — гастати (hastati), досвідчені воїни середнього віку— принципи (principes) та старші, ветерани — тріарії(triarii). Гастатів і принципів у легіоні було по 1200, тіаріїв — 600. Кожен легіон ділився на дрібніші структурні підрозділи — когорти (по 400 осіб), когорта — на два маніпули (по 200 осіб), маніпул — на дві центурії (по 100 осіб). Кіннота кожного легіону (300 осіб) — яла (ala) поділялась на 10 турм (по 30 осіб). Вона була привілейованою частиною війська, і в ній служили здебільшого юнаки зі знатних пат­риціанських родів.

У той час було дві основні армії, якими командували консули або диктатор. Заступниками консулів були легати, а диктатора — началь­ник кінноти. Легатів спочатку призначали консули, а згодом їх обира­ли Народні збори (центуріатні). Легати командували легіонами, їм до­помагали військові трибуни, які також належали до старших офіцерів. Вони обиралися Народними зборами (по шість на кожен легіон). Ма-ніпулами й центуріями командували відповідно старші центуріони і центуріони.

До епохи Пунічних воєн основні збройні сили у римлян складали­ся з чотирьох легіонів. Але поряд з римським військом дедалі більшого значення набувають війська союзників, які були зобов'язані виставляти певні контингенти.

Бій розпочинали легкоозброєні воїни-новобранці, котрі закида­ли ворога короткими списами і камінням з пращ. Після цього всту­пали у бій гастати, вишикувані в 3-4 ряди, за ними — принципи. Тріарії були резервом, своєрідною гвардією. Перші ряди гастатів, озброєні дротиками (pilum), кидали їх з близької відстані у ворога. Далі йшли у бій з мечами — короткими, двосічними, пристосовани­ми для битви впритул. Задні ряди мали довгі списи. Усі воїни були одягнуті в панцири, шоломи, мали щити. Кіннота розташовувалась на флангах, воювала в кінному або пішому строю (за розпоряджен­ням командувача).

При потребі кількість війська збільшували. Людських резервів для цього вистачало. У другій половині III ст. до н.е., наприклад, за свідченням римських істориків, кількість римських громадян, здатних носити зброю, становила від 120 до 150 тис. осіб.

Велику роль відігравали римські укріплені табори, влаштовані за певним планом, обов'язково оточені ровом, валом і частоколом. їх зав­жди будували в тих місцях, де римське військо зупинялося хоча би на одну ніч і обов'язково — на полі битви. Вони були не тільки місцем ночівлі, спочинку воїнів, а й у випадку відступу служили захистом і опорним пунктом у всіх воєнних операціях.

В армії панували тверда дисципліна й усталений порядок. Коман­дувач армії мав право засуджувати винних навіть до страти, і цей при­суд оскарженню не підлягав. На свій розсуд могли карати воїнів й інші командири (крім смертної кари). Широко застосовували тілесні пока­рання. За втечу з поля бою воїну загрожувала смертна кара або втрата громадянства, а всього військового підрозділу — так звана децима­ція— тобто кожний десятий підлягав страті — тут же, після бою, пе­ред усім строєм.

Однак не покарання підтримували дисципліну в армії, та їх і не доводилось часто застосовувати. Римська армія складалася з вільних, патріотично налаштованих і хоробрих громадян, які розуміли, що за­хищають свій край, свій народ, свої сім'ї і в переможних боях здобува­ли для себе нові землі, рабів, багатство. Майже завжди саме воїни і ко­мандири діставали значну частину здобичі (інша надходила в держав­ну скарбницю, в громадський фонд — земля, частина скарбів).

Римські воїни, які відзначалися в боях, діставали особливі почесні нагороди. Зокрема, полководець, який виграв велику битву чи війну, набував право на тріумф — урочистий в'їзд у місто на чолі перемож­ного війська. Він їхав на колісниці у пурпурній, оздобленій золотом тозі, увінчаний лавровим вінком. За ним несли здобуті трофеї, вели полонених тощо. При менших перемогах полководець мав право на овацію — урочисту, але дещо скромнішу процесію при поверненні до Риму.

Нижчі командири і воїни за хоробрість також одержували відзна­ки: за врятування римського громадянина —почесний вінок з дубо­вого листя (corona civica); за те, хто перший піднімався на стіну во­рожого міста, палубу ворожого корабля, чи у табір противника — золотий вінок (corona mural is). Надавались і значні матеріальні зао­хочення.

Тріумф надавався сенатом чи Народними зборами з їхньої ініціативи або на прохання самого полководця. Надавали тріумф за певними правилами — ним вирізнявся магістрат — полководець, наділений вищою владою — imperium, який повернувся до Риму зі своїм переможним військом і у битві знищив не менш ніж 5 тис. ворогів.

Часті війни сприяли тому, що воєнне життя стало у Римі явищем повсякденним, воїни постійно загартовувались й набували воєнного досвіду. Для представників вищих станів римлян тільки служба в армії могла відкрити шлях до політичної кар'єри.

З кінця III—II ст. до н.е. римська армія поступово перетворюється у професійну.

Фінанси. Фінансова система Стародавнього Риму була організована в такий спосіб, що витрати визначалися прибутками. Найважливіші статті витрат — утримання війська, будівництво фортець, оборонних споруд, військових кораблів, храмів, громадських споруд, потреби ре­лігійного культу, утримання службового персоналу.

На військові потреби в період ранньої Республіки з громадян стя­гували спеціальний податок (tributum). Але успішне ведення війн, значні трофеї, захоплення нових територій дедалі збагачують держав­ну скарбницю, і цей податок скасовують (у 168 р. до н.е.). Вважалося, що римські громадяни повинні бути звільнені від сплати будь-яких по­датків, і оподатковувались тільки негромадяни, котрі мешкали у Римі. Щоправда, існували непрямі податки у вигляді різних митних зборів, наприклад, увізне мито на закордонні товари, мито за відпуск на волю рабів (5% їхньої вартості).

Не сплачували податків і ті общини й міста в Італії, які добровільно приєдналися до Риму. Згодом звільнили від них, за словами німецько­го дослідника римської історії Теодора Моммзена, з нечуваною в історії проникливістю і великодушністю всіх італіків — у межах італійського союзу не було жодної оподаткованої общини.

Щораз зростаючі витрати держави покривали за рахунок загарб­ницьких воєн.

Засобом розрахунків між людьми тривалий час (упродовж де­кількох століть від заснування Риму) були рогата худоба і мідь на вагу. Монет довго не карбували. Монетною одиницею служив фунт міді (дорівнював 327,45 г), яку не карбували, а відливали. На ній були зоб­раження бика, пегаса або орла. Цю монету називали асом, і вартість її становила 1/288 фунта срібла. В Римі були в обігу карбовані монети етрусків, інших італійських міст, грецькі монети. Перші карбовані римські монети (мідні, потім срібні, а далі золоті) з'явилися тільки під кінець III ст. до н.е. Най-дрібніша з них — секстант (мідна) становила 1/6 частину аса; квадрант — 1/4 частину аса. Лише в 268 р. до н.е. римляни перейшли до самостійного карбування срібної монети. Нова монета називалася денарієм і дорівнюва­ла 10 бронзовим асам, які карбували поряд з мідними. Встановлено відно­шення срібла до бронзи як 1:20. Дрібною срібною монетою був сестерцій, який дорівнював 1/4 денарія. Денарій став загальноіталійською монетою.

Місцеве управління. Організація місцевого управління Римської держави. Тільки у І ст. по н.е. остаточно склалося місцеве управління Римської держави. До того часу в управлінні приєднаними добровільно чи захопленими си­лою зброї Римом землями в Італії і поза нею не було чіткої системи. Зрештою, і сам Рим певний час на рівноправних засадах входив до фе­дерації Латинських міст-держав, яка у різні періоди налічувала від 10 до 30 членів.

Зміцнення Риму і підкорення ним італійських племен і міст-общин ще не означало створення централізованої держави. Тим паче, що це був тривалий і складний процес, який попередньо завершився тільки після перемоги Риму над Пірром (III ст. до н.е.), а остаточно в II ст. до н.е.

Спочатку приєднані міста й племена жили ще самостійно, відо­кремлено. Сам же Рим зберігав характерні ознаки держави, з якою при­єднані міста і області перебували в договірних відносинах. Проте ці договори (foedus) здебільшого були примусовими. Різні племена й міста увійшли до цієї примусової федерації не на однакових правах. Виділи­мо їх категорії.

Першій категорії міст-общин було дароване римське громадянство (інколи повне, інколи обмежене, без політичних прав). Такі міста-общини називалися муніципіями. Вони зберігали автономію у розв'язанні внутрішніх проблем, свої органи управління. Щоправда, іноді їх очо­лювали римські службові особи. Для вирішення судових справ туди надсилали спеціальних урядовців (praefecti jure dicundo), тому ці тери­торії іноді називали префектурами.

Другу категорію становили міста-общини, що приєднувалися по­вністю до Риму (теж з повним або обмеженим громадянством), їх на­селення приписувалося до однієї з римських триб. Тут управляли римські урядовці (магістрати).

Третя категорія — це міста-общини, жителі котрих мали латинсь­ке громадянство. Вони також мали своє самоуправління, яке діяло під контролем римських магістратів. У всіх цих містах-общинах стояли римські гарнізони. Всі вони мали певні зобов'язання щодо Риму — поставляти визначені Римом контингенти допоміжних військ, продо­вольство, озброєння тощо. їхні жителі податків Риму не платили.

Ще одну категорію становили так звані союзники — васальні дер­жави чи міста-общини, пов'язані з Римом відповідними договорами. У внутрішньому і зовнішньому житті вони зберігали значно більшу самостійність. Римських урядовців і гарнізонів у них не було. Проте без відома і згоди Риму вони не могли укладати договорів з іншими державами, зобов'язувалися виставляти на допомогу Риму війська, не могли карбувати своєї монети. Такі союзники називалися civitates foederatae.

Іноді союзники зберігали повну самостійність. З Римом їх пов'я­зували рівноправні договори, а саме: про ненапад, взаємодопомогу тощо.

Особливу категорію міст-общин становили колонії. Перші колонії створені Латинським союзом. Серед поселенців у цих колоніях могли бути і латини, і римляни. Згодом і самі римляни стали засновувати колонії. Це були військово-землеробські поселення римських або й неримських громадян, засновані у новозавойованих областях. Колонії користувалися автономією аж до карбування монети включно і мали міський устрій, що нагадував римський: обиралися магістрати (дуум-віри), місцеві сенати або ради декуріонів та ін. У колонії в середньому мешкало від 2 до 6 тис. осіб. Кожному поселенцю виділялася земля (2-3 югери в давніші часи, 30-50 югерів у період пізньої республіки). Посе­ленці відбували гарнізонну службу, при потребі їх призивали до римсь­кого війська. Такими суто римськими колоніями були, зокрема, Остія, Анцій, Сена Гальська та ін. Головна мета заснування колоній у цю епо­ху — стратегічна. Розкидані у різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські інтереси, втримувати місцеве населен­ня від виступів проти Риму, а у випадку повстань — придушувати їх. Водночас засновуючи колонії, усували з Риму "зайве", переважно ма-лоімуще населення, забезпечували його землею.

Дуже часто, невдоволені другорядною роллю у Римській державі, італійські общини, які брали активну участь у завойовницьких війнах Риму, виявляли непокору, бунт, що іноді виливалося в так звані союз­ницькі війни з Римом. Вони вимагали повної рівноправності з Римом, римського громадянства. У війнах Риму з Пірром чи карфагенянами, коли Пірр і Ганнібал воювали в самій Італії, деякі італійські общини навіть перейшли на їхній бік. Щоправда, після перемоги Риму над цими грізними ворогами вони жорстоко поплатилися за зраду.

Вперта боротьба союзників за рівноправність з римлянами врешті-решт завершилась перемогою: у 91-88 pp. до н.е. всім вільним жите­лям латинських общин і союзних італійських міст надано повне римсь­ке громадянство. Близько 150 міст-общин увійшло до складу римської держави і їх жителів розділено за вже існуючими і новоствореними трибами.

Управління провінціями. Іншим було управління провінціями — позаіталійськими територіями, завойованими Римом. Залежно від того, чи ці території (племена, держави) здавались Риму добровільно, чи були чавойовані силою зброї, жителі їх або ставали підданими Риму (збері­гаючи свободу, але не набуваючи прав громадянства), або перетворю­вались у рабів. їхні землі в обох випадках переходили у власність Рим­ської держави. Ці землі частково віддавали під колонії римським гро­мадянам, частково їх передавали у користування місцевому населен­ню, яке сплачувало за них значні податки і побори (грішми та нату­рою). Щораз частіше стягування податків надавалось у відкуп цриват-ним особам, так званим публіканам, які не забували при цьому і про власні інтереси.

Провінції спочатку очолювали вищі римські магістрати, котрі отримували їх в управління за жеребом (консули, претори та ін.). Але оскільки вони не могли постійно перебувати у провінціях, то від їх імені часто там управляли легати, квестори, військові трибуни та інші магі­страти.

Згодом, з III—II ст. до н.е., порядок управління провінціями (і розмір податків, обсяг повинностей) визначав сенат, який нерідко посилав у новозавойовані території спеціальні комісії з числа сенаторів для орга­нізації управління. Очолювали провінції спеціальні римські намісни­ки з колишніх вищих магістратів, котрим присвоювались титули про­консулів (якщо він був у Римі консулом), пропреторів, процензорів.

Кожен намісник оголошував відповідні правила і засади свого управління провінцією в особливому акті — lex data або lex provinciae. Намісникові належала вся повнота влади: він був верховним адмініст­ратором, воєначальником і суддею (лише римські громадяни могли оскаржити його вироки і рішення у Рим). При намісникові, який сам формував увесь місцевий апарат управління, знаходився присланий з Риму квестор, котрий відав фінансовими питаннями.

Основу управління підкореними територіями і народами стано­вив широко відомий у пізніші часи принцип усіх колонізаторів: divide et impera —"розділяй і володарюй". Створюючи привілеї одним, при­гноблюючи і утримуючи за їх допомогою інших у покорі, він правив усіма. Характерним прикладом є надання привілеїв і прав римського громадянства аристократії міста Капуї, що залишилась на боці Риму під час латино-кампанського повстання проти Риму в 414 р. до н.е. Це значною мірою зумовило його поразку. Кампанська аристокра­тична кіннота своєю хоробрістю вирішила битву римлян з союзни­ками при Сентіні на користь перших. Таких прикладів можна навес­ти багато.

Г л а в а 3