Українська інтелігенція в русі опору 60 - 80-х pp. XX ст. В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус.

Представники національно-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам’яток історії та культури, переслідувань за переконання, незаконних арештів і закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей, догматами соціалістичного реалізму. Основу його складали молоді люди, розбуджені хрущовською «відлигою», – поети, художники, музиканти, історики, публіцисти. Видатними діячами культурно-просвітницького руху шістдесятників були молоді поети, письменники, художники, публіцисти, історики: Іван Світличний, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Ірина Стасів-Калинець, Ігор Калинець, Василь Стус, Валерій Шевчук, Алла Горська, Людмила Семикіна, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Стефанія Шабатура, Іван Дзюба, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський, Євген Сверстюк, Михайло Брайчевський та інші [4].

Рух шістдесятників пройшов складний еволюційний шлях від культурологічного нонконформізму до відвертого громадянського протистояння владі. В результаті жорстоких репресій та посилення русифікації шістдесятники зрозуміли, що їхні надії на розв’язання національного питання у складі СРСР були марними. Саме цей рух заснував перші осередки громадянського суспільства й визначив подальший розвиток руху опору в Україні. Рух шістдесятників тривав із кінця 50‑х до початку 70-х років і закінчився тотальним розгромом руху у 1972 році. Після 1972 року цей рух продовжується тільки в неволі [6].

Головною заслугою шістдесятників є зруйнування утопії про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернення до загальносвітової культури. Як сказав Йосип Бродський, «вони інтуїтивно прагнули відтворення безперервності культури». Фактично шістдесятники повернули словам і поняттям їх природне розуміння. Чесний, розумний погляд на дійсність став необхідним каталізатором для поглиблення й розширення культурологічних процесів. Повернулися загальнолюдські цінності: віра в Бога, Душа, Вічність [4].

Найпотужнішою течією дисидентства був правозахисний рух. Його учасники вважали основним завданням громадський контроль за дотриманням громадянських свобод, проголошених в Загальній Декларації прав людини(1948), а також Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі(1975), підписаних СРСР [5, с. 199]. Це ж стосувалося і виконання положень республіканської та союзної Конституції, де, для прикладу, проголошувалася суверенність України, а фактично статус її залишався колоніальним. Звідси програмною метою боротьби була деколонізація республіки, шляхом вільних виборів та демократизації суспільства. Тому згаданий рух викликав шалений опір тоталітарного режиму [5, с. 199-200]. Прихильники правозахисної течії відстоювали ідеї гуманізму та демократії, особистої та національної свободи, право людини на творчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насильства, переслідувань за інакомислення, на політичні та економічні свободи, мирні збори, об’єднання у спілки, вільне пересування, вибір місця проживання, гласність, контроль за діями чиновників будь-яких органів, особливо, каральних. Вони намагалися утверджувати в народі розуміння своєї всевладності і всеправності, пропагувати примат особи та другорядність держави, виступали в оборонні прав національних меншин [4].

З середини 70-х років правозахисний рух стимулював до легальної боротьби інші рухи, у тому числі релігійні [6]. Комуністична система прагнула зруйнувати виплекані релігією моральні та духовні засади суспільства і нав’язати нову віру – марксизм–ленінізм і поклоніння її вождям [4]. Тому релігійних дисидентів режим переслідував особливо жорстоко. Головне своє завдання релігійна опозиція вбачала в боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув’язнення та реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави в діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Першою правозахисною організацією на захист прав віруючих УГКЦ стала «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні». Вона була створена 9 вересня 1982 року. До її складу увійшли Йосип Тереля – голова, отець Григорій Будзінський – секретар, отці Ігнатій та Діонісій, Стефанія Петраш-Січко. Групою були зроблені заяви про створення, в яких проголошувалася мета і завдання ініціативної групи та її склад. Далі група звернулася з меморандумом до уряду УРСР. В цьому документі засуджувався Львівський Собор 1946 року і висувалися 9 вимог щодо легалізації УГКЦ [6].