Підсумки

Історія розвитку документознавства складається з таких етапів: 1) виникнення документа як типового речового виробу (з основною | функцією збереження та розповсюдження інформації) і первісна диференціація емпіричних знань про документ; 2) зародження наукового ривчєння інформаційної складової документа; 3) формування наукових дисциплін документознавчого спрямування, що досліджують окремі характеристики документа; 4) становлення і конституювання документознавства як наукової дисципліни, що вивчає документ в комплексі його характеристик.

Диференціація знань про документ відбулася вже на початковому етапі його розвитку у IV-ІІ тис. до н. е. Вона свідчила про різноманітність форм організації роботи з документами. Переважна більшість таких напрямів емпіричного освоєння характеристик документа продовжує своє існування і зараз. Серед них — інвентарно-каталожний спосіб узагальнення відомостей про документ, усвідомлення оригінальності, офіційності, нормативності документів, необхідності архівного зберігання документів, жанрово-тематичної диференціації документів і відбиття цього у їхніх формулярах, можливостей інтерпретації семантики тексту через його переклад на іншу мову або ж трактуванні прихованого змісту та ін.

Початки наукового опрацювання складових документа вбачаються у використанні давньогрецькими істориками документів для написання своїх творів, а також у філологічних дослідженнях елліністичної доби. У подальшому, вже у середні віки, вирішення прагматичних завдань вивчення офіційних документів (зокрема, правових актів), переважно для встановлення їхньої оригінальності, приводить до формування сукупності знань з таких майбутніх наукових дисциплін як дипломатика, палеографія та сфрагістика. А необхідність регламентації їхнього створення, обігу та зберігання зумовлює зародження теорії справочинства й архівної справи.

Найзначніші зрушення у поділі сутнісних знань про документ відбуваються у зв'язку з поширенням книгодрукування, що не тільки призвело до відокремлення рукописних документів від друкованих (поліграфічних) видань (зокрема, окремішного зберігання в архівах та бібліотеках), а й їхнього опрацювання і вивчення як джерел ретроспективної та оперативної інформації. Між тим, синтетичні галузі знань — "манускриптознавство" та "бібліографія" ("бібліологія") на поч, XIX ст. розмежовуються лише за зовнішніми ознаками об'єктів вивчення і остання ще у другій половині століття іноді трактується як історична (історико-філологічна) дисципліна, хоча саме в цей час вона все більше починає спрямовуватись на інформаційне забезпечення розвитку природничих і технічних наук та виробництва. У межах бібліографії, що набуває сучасних форм, зароджується і впродовж першої пол. XX ст. розвивається дисципліна з назвою "документація" або "документаційна наука", яка досліджу вала процеси створення, збору, класифікації та розповсюдження документів в усіх сферах соціальної діяльності. Вона базувалася на досить широкому трактуванні поняття "документ" та ідентифікувала його з об'єктами, що зберігаються в архівах, бібліотеках та музеях.

В історичній науці межі поняття "документ" знаходилися в діапазоні від ототожнення з усією сукупністю історичних джерел до визначення його тільки як офіційного документа. Остання позицій стала вихідною для остаточного розмежування двох груп дисциплін, що вивчали "документи" та "книги" (друковані видання) і сутність якого випливала не тільки із спеціалізованого архівного та бібліотечного зберігання, а й з особливостей цих об'єктів як засобів комунікації та джерел інформації: "документи" — це першоджерела знань (фіксують первинну інформацію, що має правове та історико-культурне значення, і спрямовану на виконання управлінської функції); "книги" — це засіб розповсюдження знань (фіксують вторинну інформацію, якій завжди передує документальна форма). Значною мірою такі погляди були переважаючими у XX ст. в теорії справочинства —основній галузі знань, що розробляла норми підготовки та обігу офіційних (управлінських) документів, і спорідненій з нею галузі історичної науки — архівознавстві.

Саме у межах радянського архівознавства з теорії спраючинства зароджується і впродовж 1960-80-х рр. формується наукова дисципліна з назвою "документознавство", у полі зору якого знаходяться різні типи документації (як сукупності офіційних, відомчих документів), але головним об'єктом виступає управлінська (а з неї пріоритетне значення має організаційно-розпорядча) документація. Досііджуючи процеси створення та функціонування документації, "життений цикл" управлінських документів, тобто документів в їх динамічному стані, документознавство водночас також розглядає проблеми експертизи їхньої цінності як джерел ретроспективної інформації та відбору на державне архівне зберігання, що і споріднює його з архівознавством. Позиції традиційного (управлінського) документознавства як спеціальної історичної дисципліни посилюються внаслідок активізації розроблення в останні десятиліття тематики історичного документознавства, що реалізує чи не одну з найголовніших частин предмета цієї дисципліни — виявлення закономірностей генезису документа, еволюції його характеристик, формування видів документів і типів документації, їхнього функціонування.

У 1960-х рр. фактично припиняє існування документаційна наука (певні її "залишки" ще мають місце в деяких країнах Західної Європи) ї її проблематикою частково переймається народжувана "наукова" інформатика, яка передусім досліджує процеси створення та функціонування опублікованих та неопублікованих джерел наукової • інформації. З часом поступова зміна в інформатиці пріоритету документальних комунікацій на електронні, послаблення позицій "наукової" інформатики і домінування інших концепцій ("соціальної", "технічної") інформатики зменшили увагу дослідників у цій галузі до проблем так званих документальних джерел інформації. Водночас, цю прогалину заповнюють представники бібліотекознавства та бібліографознавства, які більшою чи меншою мірою продовжували разом з інформатиками традиції документаційної науки і фактично на її засадах створили нову концепцію документознавства. Вона грунтується не тільки на ширшому, ніж у традиційному документо-знавстві, трактуванні документа (включаючи сюди, крім власне "документів", також "книги"), а й на існуванні сьогодні сукупності наукових дисциплін, об'єктом (чи одним з об'єктів) дослідження в яких виступає документ (звісно, з позицій такого розуміння) і які, так би мовити, синтезує документознавство.

Даний підхід має сенс тільки за умови конкретизації змісту та структури документознавства. Сьогодні реально існує значна сукупність знань, які можуть вважатися загальними для всіх наук документально-комунікаційного циклу. Ці знання пов'язані з харакіеристиками зовнішньої форми, змісту, функцій документа, проблемами його класифікації! типології, закономірностями історичного розвигку й функціонування, а також універсальними технологіями роботи з локумен гами. Ми називаємо цю сукупність знань загальним документознавством або документологією. Дослідження у цій сфері спрямовані на опрацювання питань теорії документа, вивчення закономірностей генезису та еволюції документа, загальних для всіх наук проблем створення документів, їхнього функціонування, роботи з ними.

Серед практичних проблем, що мають загальнодокументознавче значення, слід виокремити створення і реалізацію автоматизованих інформаційних систем на масиви видань, рукописних книг, архівних документів. Не менш масштабною є проблема забезпечення збереженості документів, яка має не тільки природничо-наукові, а й політичні та правові аспекти. Спорідненими для ряду наук документально-комунікаційного циклу є проблеми класифікування та описування документів, створення комплексу засобів науково-довідкового (довідково-пошукового) апарату до документальних фондів. Загальне документознавство не включає до свого складу науки документально-комунікаційного циклу, а є лише метанауковою надбудовою для них. Кожна з цих дисциплін має свій специфічний предмет вивчення, комплекс методів дослідження, а також методик практичної роботи. Достатньо оглянути сучасні формулювання предмета архівознавства, археографії, дипломатики, бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства та ін., щоб пересвідчитись в автономному від документознавства існуванні цих наук.

Водночас, слід звернути увагу на наявність спільних для цих наук теоретичних знань, а також існування подібності теоретико-методологічних засад, на яких може грунтуватися проведення документологічних досліджень. Серед них — уніфікований підхід до визначення основних понять документознавства, таких як "документ", "документація", "книга", "документування", "документальний фонд", "документальний масив", "документальний потік", "типологізація документів", "класифікування документів" тощо. Безперечно, найголовнішим і водночас об'єднавчим елементом лексичного апарату цих наук виступає поняття "документ", загальнодокументознавчий зміст якого вбачається у такій редакції: запис інформації, що відповідає характеристикам певного жанру чи номіналу, зафіксований на матеріальному носії, основною функцією якого є збереження і передавання інформації у просторі та часі. Ключовими для даних дисциплін є концепції документа як засобу комунікації та джерела інформації. Для кожної з них важливим є визначення характеристик документа як "зовнішньообігового" та"внутрішньообігового" засобу комунікації, а також фазових перетворень в трансформації "динамічних" документів у "статичні", їхніх властивостей як джерел оперативної інформації і набуття властивостей джерел ретроспективної інформації, стану і статусу історичних джерел. Саме з цим пов'язані й інші не менш важливі концепції документа, зокрема, як засобу управління, юридичного акту, пам'ятки культури і елемента соціальної пам'яті.

За наявності специфічних прийомів дослідження документа, притаманних кожній дисципліні, для всіх дисциплін документально-комунікаційного циклу існує спільна сукупність методів його вивчення. Певна спорідненість вбачається і в формулюваннях виявлених закономірностей в цих науках, зокрема щодо зростання обсягів потоків документів у часі, розсіяння-концентрації інформації в їхніх сукупностях, старіння документної інформації, формування функцій документів та їхнього типо-видового складу тощо.

Поряд із загальним документознавством є спеціальне. Його єдиним конституйованим представником на сьогодні є традиційне документознавство, яке, зважаючи на характер дослідницької проблематики, слід назвати управлінським. Можливе виокремлення й інших напрямів спеціального документознавства, спрямованих на дослідження менш пріоритетних, ніж управлінські, (але від цього не менш важливих) видів документів, наприклад, кінофотофонодокументознавства, картографічного, науково-технічного документознавства. Названі напрями будуть орієнтовані не тільки на архівну справу, а й на бібліотечну та музейну діяльність, оскільки в бібліотеках і музеях є солідні фонди карт (виданих і рукописних) і кінофотофонодокументів. Науково-технічна документація зберігається в архівах, бібліотеках, інформаційних органах. Найперспективнішим та інтегративним напрямом спеціального документознавства сьогодні стає електронне документознавство, яке може стати (в силу цієї ж інтегративності) розділом загального документознавства. Серед інших розділів, з яких структурно складається як загальне документознавство, так і кожен з напрямів спеціального, є "Основні етапи розвитку документа", "Функції документа", "Концепції документа", "Типологія документа", "Проблеми створення, зберігання і функціонування документа" тощо, зміст яких, зрозуміло, відповідає специфіці об'єкта дослідження (певного виду чи характеристик документа).