Тема 9. Господарство провідних країн світу в міжвоєнний період.

1. Економічні наслдки Першої світової війни.

2. Версальська система.

3. План Дауеса та Юнга.

4. Світова економічна криза 1929-1933 рр.

5. Два типи (шляхи) виходу з економічної кризи.

Перша світова війна викликана особливостями історичного розвитку Німеччини, які поставили її в умови боротьби з Англією за лідерство в Європі та світі, дорого обійшлася людству: 10 млн вбитих, 20 млн покалічених, в тому числі в Німеччині 1,8 млн вбитих, 1,5 млн покалічених, 900 тисяч загинуло від голоду, епідемій. Обсяг промислового виробництва впав на 43%. Була підірвана фінансова система (лише прямі воєнні видатки склали 150 млн золотих марок). Німеччина за рішенням Парижської конференції повинна була крім значних територіальних уступок, ще й сплатити репарації країнам-переможницям.

Не на багато кращим було становище у країн-переможниць. Англія втратила 750 тис. вбитими, 1,7 було поранено. Національне багатство зменшилось на ^1/₃. Видатки на війну становили приблизно 10 млр фунтів стерлінгів. Внутрішній борг зріс в 10 раз, зовнфшній – в 1,4 рази (до 70% цього боргу припало на США).

Надзвичайно сильно постраждала і Франція. Втрати вбитими становили 1,3 млн. чоловік, 750 тис. залишилися інвалідами. Фінанси були підірвані, з країни-кредитора вона перетворилася на країну-боржника (у 1920 р. борг становив 300 млрд. франків)

Що до США, то Перша світова війна стимулювала її економічний розвиток. Війна на її території на велася, людські втрати не перевищували 50 тис. вбитими на 230 тис. раненими.

США були головним постачальником воєнних матеріалів, продовольчих, сировини для воюючих держав. На початку 20-х років США давали майже ½ світового видобутку вугілля, більше ³/₅ - виробництва чавуну та сталі, ²/₃ –видобутку нафти, 85% - виготовлення автомобілів, країна перетворилася на світового кредитора. Війна дозволила США захопити світові ринки збуту та джерела сировини. Найважливішим підсумком розвитком США в 1914-1919 рр. було збільшення її економічної потужності, посилення її позицій в світовій економіці, закріплення за ними становища наймогутнішої країни світу.

Період між 1919-1939 рр. можна назвати найбільш нестабільним періодом світової історії з точки зору економічного і соціально-політичного становища. Умовно цей період можна поділити на етапи: 1919-1921 рр.- повоєнний кризовий стан; 1922-1928 рр. – відносно стабільний економічний розвиток, 1929-1933 рр. – світова економічна криза; 1934-1939 рр. – етап поступової ліквідації наслідків економічної кризи та передвоєнної економічної кон’юнктури.

Перший період характеризується нестабільними показниками економічного стану країн, які погіршилися навесні 1920 р. внаслідок кризи, яка охопила Великобританію, США, Японію. Причина – якісні зміни, що відбулися під впливом НТР та тривалої війни.

З точки зору соціально-політичної нестабільності тут головними причинами були Жовтнева революція в Росії, революційна ситуація в Німеччині, а також Версальсько-Вашингтонська система повоєнного світу, яка на думку творців, повинна була визначити шляхи економічного та політичного розвитку країн Європи, але не зменшила суперечки між ними.

Версальські угоди підписані 28 червня 1919 р. державами-переможницями (США, Англія, Франція, Італія, Японія, Бельгія та ін.) та переможеною Німеччиною, надзвичайно вразливо відбились на економіці останньої. За Версальською угодою територія Німеччини скорочувалась на ¹/₈, населення на ¹/₁₀. Франції передавались (крім Ельзаса і Лотарингії) Саарський вугільний басейн. Німеччина втратила частину території на користь Бельгії, Польщі, Литви, Данії, а також були втрачені всі колонії загальною площею 13 млн. км² з населенням 13 млн. чоловік. Також Німеччина позбавилась воєнно-морського флоту, авіації, скорочувалось виробництво озброєння, армія обмежувалась 100 тис. чоловік з 4 тис. офіцерським корпусом. Німеччина за Версальською угодою повинна була сплачувати репарації в розмірі 132 млрд. золотих марок, утримувати окупаційні війська, та багато іншого.

В той же час умови Версальської угоди надзвичайно сприятливо вплинули на економіку Франції, що дозволило їй, першій серед країн, що воювали, подолати наслідки війни.

Відродження господарства Німеччини та необхідність виконання рішень Версальської угоди вимагали серйозного реформування економіки країни.

Перша проблема – реформування грошової системи (війна спричинила страшну інфляцію). З листопада 1923 р. почали випускати рентні марки (одна рентна марка дорівнювала 1 трильйону паперових марок). В середині 1924 р. реформу було завершено вилученням з обігу рентних марок. Були випущені нові марки (банкноти), що забезпечувалися золотом.

Друга проблема – відродження німецької промисловості і народного господарства в цілому. Цій задачі сприяв так званий план Дауеса (прийнятий в середині 1924 р. на лондонській конференції країн-переможниць). Згідно з цим планом репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд. золотих марок на рік протягом 5 років, та 2,5 млрд. в наступні роки. Джерело виплат – митні збори, акцизи, спеціальний репараційний податок. Передбачалась і допомога з боку країн-переможниць (США надали Німеччині 800 млн. марок кредиту), відкривались можливості іноземних інвестицій у німецьку промисловість. Над економікою встановлювався контроль з боку Ліги Нації.

Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% перевищила його. В кінці 1928 року Німеччина ставить питання про заміну умов сплати репарацій, що передбачались планом Дауеса. В червні 1929 р. цей план замінюється новим – планом Юнга. План Юнга (президент одного з трестів Моргана) визначав остаточну суму репарацій у розмірі 113,9 млрд. марок, та граничний термін сплати – 57 років, по 2 млрд. в рік, відмінявся контроль над економікою Німеччини..

Розгортання світової кризи 1929-33 рр. фактично відмінило новий репараційний план. У літку 1931 р. за пропозицією американського президента Гувера проголошено мораторій на щорічну сплату репарацій, а в 1932 р. надається відсрочка у виплаті на 15 років.

Другий етап (1922-28 рр.) характеризується більш стійкими темпами економічного росту у провідних країнах світу, що дозволило їм не тільки ліквідувати наслідки війни, а й зробити значний крок у напрямку модернізації і реконструкції виробництва. Найбільші успіхи в економічному зростанні були досягнуті США. Значні успіхи були і в економічному розвитку Англії, Франції, Італії, Японії. Більшість економістів вважала що настала “ера процвітання”.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. (третій етап) охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку майже на декілька десятирічь назад, іноді до рівня межі XIX-XX ст. Найбільше від кризи постраждали США.

Криза розпочалася наприкінці жовтня 1929 р. з краху Нью-Йорської біржі. До 1933 р. промислове виробництво США скоротилось порівняно з 1929 р. на 46%, збанкрутувало біля 1 млн. фермерів, різко впала заробітна плата. Економіку країни було відкинуто до рівня 1911 р. Найстрашнішим наслідком кризи стало безробіття (¹/₄ частина працездатного населення втратила роботу).

В Німеччині гостра реакція на кризу підготувала грунт для приходу фашизму. Промислове виробництво скоротилось на 40%.

У Англії і Франції падіння обсягів виробництва не було таким сильним (Франція – 31%, Англія – 16%).

В цілому кількість безробітних у 32 країнах за роки кризи 1929-1933 зросла з 5,9 млн. до 26,4 млн. чоловік.

Боротьба з кризою визначила нову генеральну лінію економічної політики – посилення державою втручання в економіку, в соціальні відносини. Можна виділити два основні варіанти цього процесу: антикризова політика “Нового курсу” президента США Ф. Рузвельта, та система заходів по оздоровленню економіки у фашистській Німеччині.

Конгрес США надав надзвичайні повноваження президенту Рузвельту в проведенні реформ, і вони були успішно реалізовані у два етапи: 1933-1935, 1935 -1938 рр.

Перша акція нової адміністрації – відправка банків на канікули (лютий – березень 1933 р.). Припиняється вивіз золота за кордон, стає обов’язковим продаж золота громадянами державі (було закуплено біля 200 т золота). Ці заходи сприяли припиненню дефляції.

Важливе значення мали прийняті президентом Рузвельтом Закон про відбудову національної промисловості та Закон про регулювання сільського господарства. За пропозицією президента створюється громадянський корпус збереження ресурсів (табори для молоді віком від 18 до 25 років, в яких вони працювали на меліораційних роботах, ремонті шляхів, очищенні лісів тощо.)

Взимку 1933–1934 рр. створена Адміністрація Громадянських Робіт, яка забезпечувала роботою більше 4 млн. чоловік, 1935 р. – Закон про Соціальне страхування (обов’язкова пенсія по старості з 65 років, обов’язкова допомога по безробіттю – 11 долларів в тиждень).

Приймалися закони про рефінансування фермерської заборгованості (надавались кредити на 100 тис. долларів).

В результаті всіх цих дій економіка США на протязі 1936–1937 рр. вийшла на рівень 1929 року.

Теоретичним обгрунтуванням реформ Рузвельта стане вчення англійського економіста Дж. Мейнарда Кейнса про необхідність втручання держави в економіку з метою стимулювання інвестицій та пом’якшення криз.

Другий шлях виходу з економічної кризи – мілітаризація економіки. Особливо яскраво це проявлялось в таких країнах, як Німеччина та Японія.

Наприклад економічна програма гітлерівської нацистської партії передбачала такі заходи:

• одержавлення всієї грошової та кредитної системи та створення державної системи безготівкових розрахунків;

• одержавлення всіх трестів, участь держави у прибутках;

• проведення земельної реформи, відміна земельної ренти, спекуляції землею;

• організація громадських робіт на 2 млн. чоловік та асигнування на це 5 млрд. марок.

Проте коли нацисти прийшли до влади, то реалізували вони дещо іншу програму (не були націоналізовані банки, не відчужувались безоплатно землі). Першим кроком політики фашистської влади стало картелювання та прийняття закону, який забезпечував відродження військової держави.

В аграрній політиці важливу роль відіграє контроль над сільським господарством.

Починаючи з 1933 р. запроваджується обов’язкова трудова повинність для молоді від 18 до 25 років, яка з 1938 р. стає загальною.

Значного розвитку набуває воєнне виробництво, весь комплекс пов’язаних з ним галузей. Політика мілітаризації економіки не розв’язувала проблеми відбудови оптимальних господарських пропорцій, розширення внутрішніх та зовнішніх ринків, оздоровлення фінансової системи, а навпаки заганяла ці питання в кут. Єдине що могло врятувати економіку Німеччини від економічної катастрофи – розв’язання зовнішньої агресії. Саме тому Німеччина починаючи з 1935 р. все більше втягуватися у воєнні конфлікти і, в кінцевому підсумку, починає саму масштабну за всю історію людства війну.

Таким же шляхом – шляхом мілітаризації виходила з економічної кризи і Японія. В 1937 р. їй вдається захопити частину території Китаю, Маньчжурії. Війна набуває затяжного характеру. На неї Японія витратила 80% державного бюджету. Закон про загальну мілітаризацію перетворив робітників і службовців у кріпаків. Робочий день тривав 14–16 годин, зарплата мінімальна. Всю високоякісну продукцію (годинники, радіоприймачі, велосипеди, швейні машини, парасольки) – на експорт, а на отримані кошти імпортується необхідна сировина, стратегічні матеріали, ліцензії.