logo
економічна думка

4.1. Зміст економіки середньовіччя. Періодизація, характерні ознаки та типологізація феодальної системи господарства.

Перехід до феодалізму (від пізньолатинського feodum – „маєток”) в різних суспільствах відбувався по-різному. У деяких народів він зароджувався в надрах первинно-суспільного ладу, минаючи рабовласницький лад (наприклад, в Англії, ряді скандинавських та східнослов’янських країн), у інших народів – слідував за рабовласницьким і передував капіталізму (в Італії, Франції).

В Західній Європі хронологічні межі феодалізму (середніх віків) традиційно визначаються так: V – перша половина XVII ст.(від 476 р. – року падіння Римської імперії до Англійської буржуазної революції 1642 – 1649 рр.). В економічній історії прийнято еволюцію феодальної системи господарювання ділити на три основних етапи, у відповідності до яких середньовіччя ділиться на періоди:

  1. Раннє середньовіччя (V – X ст.) – епоха становлення феодального способу виробництва, коли сформувалися основні його риси

  2. Зрілий феодалізм (XI – XV ст.) – період протягом якого відбувається внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла, товарного виробництва та різних форм торгівлі (внутрішньої і зовнішньої).

  3. Пізнє середньовіччя (кінець XV – середина XVII ст.) – епоха розпаду феодального суспільства, коли з’являються перші зародки ринкового господарства та початкові ознаки індустріальної цивілізації.

Характерні ознаки феодальної економічної системи:

  1. Панування натурального господарства та простого відтворення на протязі всього періоду існування цієї системи, розвиток же простого товарного виробництва і виявлення його незначної ролі приходиться тільки на період зрілості та розпаду феодальних економічних відносин;

  2. Низький рівень розвитку техніки та знань, ручне виробництво та індивідуальні виробничі навички;

  3. Переважання аграрного сектору над промисловим та торговельним. Домінуючий об’єкт власності та головне знаряддя виробництва – земля.

  4. Панування феодальної власності на землю: монопольної (лише феодал мав право власності на землю), умовно-спадкової, ієрархічної на основі сеньйорально-васальної системи за принципом „нема землі без сеньйора”;

  5. Поєднання феодальної власності на землю та надільного дрібного селянського землекористування і виробництва. Досягнення завдячуючи цьому певної зацікавленості селянина в результатах своєї праці та вдосконаленні знарядь праці й методів виробництва;

  6. Наявність феодальної: особистої, економічної (поземельної), судово-адміністративної, військово-політичної – залежності селянина від землевласника (позаекономічного примусу), рентної (натуральної, відробіткової, грошової) форми експлуатації селянина за користування землею через присвоєння феодалом додаткового продукту;

  7. Існування таких організаційно-господарських форм як маєток, реміснича майстерня і цех, торговельна гільдія.

Класичним прикладом становлення феодальної економічної системи в Західній Європі є Франкське королівство, яке виникло у Північній Галлії у 486 р. Це була одна із конфедерацій німецьких племен. У V – VII ст. франками правила династія Меровінгів, а з кінця VII до середини IX ст. – династія Каролінгів.

Господарський устрій франкського ранньофеодального періоду вивчений завдячуючи деяким документам, які збереглися з того часу, зокрема „Салічній Правді” – збірнику звичаєвого права.

З цього документа слідує, що у V – VI ст. франки були осілими землеробами. Родова землеробська громада у них трансформувалася на сусідську і називалася „марка”. В ній переважало індивідуальне сімейне господарство. Спільною власністю були неподільні угіддя: ліси, пасовиська. Землеробські наділи були приватними і передавалися у спадщину. Поступово ці наділи зростали і перетворювалися у алод – приватну власність невеликої сім’ї або її членів. Алод вільно відчужувався: продавався, обмінювався, дарувався. Поява алоду сприяла поглибленню майнової і соціальної нерівності, стала передумовою великого феодального землеволодіння.

Процесу концентрації земельної власності, соціальному розшаруванню сприяло державне втручання. Державний земельний фонд роздавався багаточисельним наближеним короля, дружинникам, церквам у формі алоду і внаслідок цього швидко скорочувався. Треба було міняти принципи пожалування земель. Іншим важливим каталізатором цих змін були війни з арабами, германськими та слов’янськими племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, загальне народне ополчення втрачало своє значення. Головну роль стали відігравати важко озброєні воїни-рицарі.

Перераховані причини підштовхнули Карла Мартелла – франкського короля (714 – 751 рр.), засновника династії Каролінгів, на проведення аграрно-військової реформи. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування – бенефіції – за умови виконання військової служби і васальської присяги на вірність королеві-сеньйорові. Виникли відносини васалітету: васал залежав від сеньйора, який пожалував йому землю, приносив йому клятву вірності і несення служби. Сеньйор, зберігаючи право власника на землю, міг її забрати, якщо васал порушував клятву. У IX ст. бенефіції перетворюються в лени або феоди – пожалування васалу, яке передавалося у спадок. Феоди стають основною, найпоширенішою формою землеволодіння доби середньовіччя, на основі якої складався васалітет (vassus – слуга), феодальна ієрархія влади. Васалітет або комендація – це відносини особистого зв’язку, які ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв’язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов’язанням у всіх випадках було несення військової служби. Сеньйорально-селянські відносини визначали соціальний статус та економічне становище селянства (розміри наділів, ренти та повинностей), що фіксував звичай. У соціально-правовому відношенні селяни поділялися на тих, які перебували в особисто-спадковій залежності, та вільних від неї. Залежні селяни сплачували ренту.

Феодальна рента – економічна реалізація права власності на землю – це сукупність частин доходу від землі та повинностей, які феодал отримував від залежного селянина. Рента мала три форми: відробіткову, натуральну, грошову Переважала натуральна та грошова рента. Відробіткова рента не перевищувала кількох тижнів на рік.

У XIV – XV ст. відбулися зміни в аграрних відносинах та організації сільського господарства, що мали значення аграрного перевороту.

Докорінні зміни виявилися у таких загальних процесах, як: а) зростання ролі селянського господарства та зменшення домену (панської землі), значення його зберігалося у галузях, зорієнтованих на ринок (тваринництві, лісових промислах, вирощуванні технічних культур, садівництві, городництві; б) доменіальні землі здавалися в оренду, що давало змогу швидко пристосовуватися до змін економічної кон’юнктури; в) основною формою селянського землекористування стало спадкове; г) комутація ренти – зміна відробіткової та натуральної ренти грошовою; д) заміна феодальних повинностей фіксованими платежами, викуп селянами особистої свободи без землі, формування різних типів селянських господарств (економічно заможних із власною, орендованою землею та використання найманої робочої сили, малоземельних і безземельних); е) зменшення сеньйоральної та зростання державної (податкової) залежності селян; ж) зростання товарності сільського господарства, становлення стійких економічних відносин між аграрними секторам і містами.

Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші європейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії – одаль. Фолькленд не міг бути відчужений, на відміну від бокленду – землі, якою володіли на основі дарчої грамоти і яка формально знаходилась у приватній власності. Фолькленд – наділ, яким володіли згідно з “природним правом” і який не був об’єктом купівлі – продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим володінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю. В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Як відмічалось вище, боклендом володіли на основі королівської грамоти, формуляр якої вказував, що лицар чи монастир мали повну і ніким необмежену власність. Проте це була влада над людьми. А земля залишалась за вільними селянами на правах фолькленду. Таким чином ні бокленд ні фолькленд не давали права приватної власності на землю.

У Німеччині, яка була економічно відсталою, феодалізація села завершилась у XI ст. Розвиток господарства тут гальмувався політичною роздробленістю.

У XII ст. у Франції, а потім і в інших країнах Західної Європи починається процес викупу селян із феодальної залежності. Поштовхом для цього послужили хрестові походи. Для викупу треба були значні суми грошей і селяни часто зверталися до міських лихварів, які забезпечували свої позики землею. Так з’явилася іпотека – позика під заставу землі.

Хоч певні форми феодальних повинностей у ряді країн збереглися до середини XIX ст., у більшості країн Європи селяни стали вільними: в Італії у XIII ст., у Франції в XIV ст., в Англії у XV ст.

Далі розкрити питання: розвиток ремесла, торгівлі (особливе значення Левантійської торгівлі, яка забезпечувала Західноєвропейські країни стратегічно важливими товарами – сріблом, золотом та прянощами), становлення банківської системи, відродження і розвиток середньовічних міст.