6.2. Становлення та розвиток класичної політичної економії

Формування в розвинених країнах світу основ ринкових відносин робило все очевиднішою ту обставину, що державне втручання в економічну діяльність не сприяє справі подолання перешкод у збільшенні національного багатства країни та досягненні узгодженості у взаємовідносинах суб’єктів господарювання. Тому, як відмічав П.Семуельсон, витіснення “доіндустріальних умов” системою “вільного приватного підприємництва”, сприяло розкладу меркантилізму і стало одночасно вихідним пунктом наступу умов “ повного lаissez faire”.

Останнє словосполучення означає вимогу повного невтручання держави в економіку, ділове життя, або говорячи по-іншому, – економічний лібералізм. Причому з кінця XVII – початку XVIII ст. ця ідея перетворилася у свого роду девіз ринкової економіки. І саме з цього часу зароджується нова теоретична школа економічної думки, яку пізніше назвуть класичною політичною економією.

“Класична школа” повела рішучу боротьбу з протекціоністською ідеологією меркантилістів, звернувшись до самих нових методологічних досягнень науки тієї епохи і розгорнувши по правді фундаментальні теоретичні дослідження. “Класики”, по суті, заново сформулювали і предмет, і метод вивчення економічної теорії. В якості предмета вивчення ними була обрана сфера виробництва, чому в значній мірі сприяла мануфактуризація економіки (потім і її індустріалізація), яка відтіснила на другий план капітал, зайнятий у сфері торгівлі. Щодо методу вивчення і економічного аналізу, то його новизна була пов’язана з впровадженням нових методологічних прийомів, які забезпечували достатньо глибокі аналітичні результати, меншу ступінь емпіричності і описового усвідомлення господарського життя. В цей час політична економія набула рис дійсно наукової дисципліни, яка вивчає проблеми економіки вільної конкуренції.

Яскравими представниками економічної науки періоду розпаду школи

меркантилізму та одними із засновників наукової політичної економії були Вільям Петті (Англія) та П’єр Буагільбер (Франція). В.Петті – перший критик меркантилізму, стверджував, що праця – ця батько і активний принцип багатства, а земля – його мати. Несприйняття меркантилістичних ідей відобразилося у творчості Петті не тільки у зв’язку з характеристикою сукупності багатства та способів його збільшення, а і у прагненні з’ясувати природу походження вартості товарів, а також причин, що впливають на рівень їхньої цінності на ринку. трактування, запропоновані ним у зв’язку з цим, дали змогу згодом визнати Петті першим автором трудової теорії вартості, яка стане однією з головних ознак класичної політичної економії загалом.

Внесок П’єра Буагільбера у економічну науку полягає в тому, що його твори стали теоретико-методологічною базою розвінчання ідей меркантилізму, формували специфічні традиції „французької школи” наукової політичної економії та сприяли обґрунтуванню трудової теорії вартості.

Представники школи фізіократів на чолі з Ф. Кене, Ж. Тюрго, В. Мірабо, В.Ф. Гурне перенесли питання про походження багатства із сфери обігу в сферу виробництва і цим заклали основу для реальної економічної науки. Об’єктом свого дослідження вони зробили землеробство, яке оголосили єдиною продуктивною галуззю, де створюється багатство.

Найбільшою заслугою фізіократів перед економічною наукою є праця Ф. Кене ”Економічна таблиця” (1758 р.). В цій праці Ф Кене вперше в історії економічної теорії робить спробу показати головні пропорції та лінії реалізації суспільного продукту країни. Власне, це була перша спроба макроекономічного аналізу, в якому головним поняттям є валовий національний продукт.

Особливе місце в розвитку і формуванні класичної політичної економії належить великому шотландцю – Адаму Сміту. Саме він вперше виклав економічну теорію як систему знань у взаємозв’язку всіх її елементів, як цілісну науку.

У своїй праці “Дослідження про природу й причини багатства народів” (1776 ) Адам Сміт заклав основи досліджень поділу праці, трудової теорії вартості, науково обґрунтував походження прибутку тощо. Вже в перших рядках книги автор твердить, що економіка будь-якої країни, розвиваючись, множить багатство народу не тому, що ці багатства є грошима, як вважали меркантилісти, а тому, що їх треба вбачати в матеріальних ресурсах, створених працею народу.

Високо оцінюючи значення поділу праці та спеціалізації як фактора розвитку продуктивних сил, А. Сміт прийшов до геніального висновку в теорії обміну. За А.Смітом, обмін і еквівалентний, і взаємовигідний. Це означає, що обмінюються не тільки еквіваленти за вартістю, але і однакові, суб’єктивно оцінені, цінності.

З’ясовуючи правила, відповідно до яких люди обмінюються товарами, правила, які визначають мінову вартість товару, А. Сміт дає три трактування, три концепції вартості.

З одного боку, визнаючи рівнозначність всіх видів продуктивної праці з погляду створення вартості, він вважає, що вартість ні що інше, як кількість необхідної праці, що втілена в товарі. Тобто праця є не тільки джерелом багатства, а і мірою вартості.

Друга концепція зводиться до того, що вартість визначається тією кількістю праці, яку можна купити за певний товар. В умовах простого товарного виробництва принципової різниці між першою та другою концепцією немає. А в умовах капіталістичного виробництва, де існує капітал і наймана праця, виникає інша картина. Підприємець отримує більшу вартість, ніж платить за працю, тобто порушується принцип еквівалентності, який є основою трудової теорії вартості. Уникаючи цієї суперечності, А. Сміт робить висновок, що вартість визначається працею тільки у “первісному” стані суспільства, під яким розумів всі докапіталістичні форми господарювання.

В умовах капіталістичного виробництва вартість, на думку А.Сміта, складається із витрат, які включають заробітну плату, прибуток і ренту. Він пише: “Заробітна плата, прибуток і рента є трьома основними первісними джерелами будь-якого доходу, рівно як і будь-якої мінової вартості”. І ціна, чи мінова вартість всякого товару, зводиться до всіх трьох вказаних частин. Ця концепція А.Сміта стала основою теорії, яка пізніше отримала назву трьох факторів виробництва.

Одне із істотних відкриттів А. Сміта полягає у визначенні ним вартості робочої сили, на відміну від вартості, яку ця робоча сила створює, а це означає, що товари обмінюються вже не просто пропорційно до затрат праці, а пропорційно до витрат виробництва.

А. Сміт розвинув учення про об’єктивні економічні закони, які керують виробництвом, де створюється національне багатство. Він притримувався ідеї “природної гармонії”, або рівноваги, яка встановлюється в економіці стихійно, без державного втручання. Саме ця ідея стала основою загальої теорії ринку, особливо в частині механізму його функціонування і принесла А. Сміту славу одного з кращих економістів всіх часів. Він переконливо обґрунтував, що кожна “окрема людина … має на увазі власну вигоду, а зовсім не інтереси суспільства … причому в такому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою скеровується до мети, яка зовсім і не входила в її наміри … ” і що, “переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш дієвіше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне зробити це”. Іншими словами, за Смітом, тиск ринку скеровує егоїстичні дії суб’єктів господарювання у суспільно необхідному напрямі. Його ідея “невидимої руки ринку” є нічим іншим, як з’ясуванням механізму саморегулювання ринкової системи .

Отже, “у кожному цивілізованому суспільстві” діють всесильні і невідворотні економічні закони – в цьому лейтмотив методології дослідження А. Сміта. Неодмінною умовою для того, щоб економічні закони діяли, є, по переконанню А. Сміта, вільна конкуренція. Тільки вона, вважає вчений, може позбавити учасників ринку влади над ціною. Прихильність цій ідеї була очевидною в працях всіх кращих представників класичної політичної економії,

Нового розвитку класична політична економія набула в працях Давида Рікардо. Він позбавив економічну теорію багатьох помилок попередників і звільнив трудову теорію вартості від внутрішніх суперечностей. Д. Рікардо розв’язав багато конкретних економічних проблем, сформулював закон вартості. Політичну економію він виклав у чіткій логічній послідовності. Його праця “Начала політичної економії та оподаткування” (1818) – вершина класичної політичної економії.

Марксистська, або пролетарська політична економія, сформувалася на ґрунті загострення революційної боротьби пролетаріату за свої права у країнах Західної Європи в другій половині XIX ст. Родоначальниками цього вчення були німецькі вчені – філософи і економісти Карл Маркс та Фрідріх Енгельс .

В головній праці К.Маркса “Капітал” (перший том вийшов у 1867 р.) робиться спроба на матеріалістичній основі показати розвиток людської історії як послідовну закономірну зміну одного способу виробництва іншим. На відміну від представників класичної політичної економії, які розглядали капіталістичний спосіб виробництва як вічний і незмінний, К.Маркс вказує на його тимчасовий характер і саме з цих позицій досліджує його.

Основу марксистської теорії становила концепція капіталістичної експлуатації, зубожіння мас та утвердження нового, соціалістичного ладу. На переконання К.Маркса, капіталізм, ера якого “бере початок у XVI столітті” виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби виробництва та анархію ринку. У цій системі працюють заради прибутку, має місце експлуатація одного класу іншим, а людина (і підприємець і робітник) стає чужою сама собі, оскільки не може самореалізуватися у праці, яка деградувала лише у засіб існування в умовах непередбачуваного ринку і жорсткої конкурентної боротьби. А що стосується дійсної свободи поза працею, тобто вільного часу, то він, за Марксом, “мірилом багатства” стане не при капіталізмі, а при комунізмі. Проте у автора “Капіталу” дійсно, пише Арон, “немає ніяких переконливих даних ні про той момент, коли капіталізм перестане функціонувати, ні навіть про те, що в даний конкретний момент він повинен перестати функціонувати… Маркс навів певну кількість доказів, які дають змогу вважати, що капіталістичний устрій буде все гірше і гірше функціонувати, проте він не довів економічно, що внутрішні суперечності капіталізму зруйнують його”.

Ідеї К. Маркса про суто експлуататорський характер капіталістичного способу виробництва, тим більше про поглиблення цього характеру, про посилення абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату, а також про кінцеву загибель капіталізму виявились помилковими і не підтвердились історично.