1. Суспільний лад

Поділ римського населення. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни — на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користува­лися тільки патриції. Патриціат не втратив політичного значення навіть після реформ Сервія Туллія. Його вплив ґрунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній під­тримці членів одного і того ж роду. Деякі роди дотримувались певної політичної лінії, зокрема Фабії виступали як непримиренні супротив­ники вузькокласової аристократичної політики; для Еміліїв характер­ною була політика компромісу з плебеями. Видатні діячі знатних родів домагались обрання на вищі посади своїх родичів та осіб, котрі пере­бували з ними у клієнтських зв'язках.

В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'явля­ються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів. У IV—III ст. до н.е. значний вплив мають роди-династії Ліцініїв, Лівіїв, Генуціїв. Інколи дуже високі пости (консулів, диктаторів) обіймали інші видатні люди, не пов'язані з патриціансь­кою чи плебейською знаттю (наприклад, Маній Курій Дентат), але це, швидше, було винятком, аніж правилом.

Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів. У ранню епоху сабінські та деякі латинські роди увійшли до складу римського патриціату. Але рід Клавдіїв був, очевидно, останнім, що удостоївся цієї честі. З середи­ни V ст. до н.е. і далі латинські, а потім інші італійські роди залічували тільки до римського плебсу. Однак і тут траплялися винятки. До складу римської аристократії увійшли Огульни і Перперни з Етрусії, Фульвії та Мамілії з Тускула, Атілії з Кампанії. З деякими іншими римська знать перебувала у родинних чи ділових зв'язках. Окремі роди були пов'язані договорами "гостинності".

Як уже зазначалося, вільне населення Риму і завойованих ним те­риторій поділялося на декілька груп, які розрізнялися за ступенем пра­воздатності. Правоздатність називалася caput (буквально — голова), суб'єкт права — persona (особа). Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповіда­ти трьом статусам: статусу волі (status libertatis), статусу громадянства (status civitatis) і статусу сімейному (status familiae). Статус волі вважа­ли чи не найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами. Дуже важливим був і статус громадянства. Воно набувалося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від матері-римлянки (щодо цього у різні періоди Римської держави різним було й правове становище дитини); б) звільненням римським грома­дянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським грома­дянином чужоземця; г) наданням державою громадянства цілим об­щинам чи окремим особам.

Громадянство втрачалося: а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; б) був засуджений за тяжкі кримі­нальні злочини (відданий у гладіатори чи вигнаний із держави з забо­роною повернення і надання йому "хліба, води й притулку").

Римляни, будучи великими патріотами, особливо в давнину, дуже пишалися своїм походженням та громадянством. Для них не було жор­стокішого покарання, ніж втрата громадянства. Маючи іноді вибір — смерть чи втрата громадянства — вони завжди вибирали смерть^.

Що ж означала повна правоздатність. Це: a) jus conubii — право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.); б) jus commercii — повна майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в) jus suffragii — право подання голосу, тобто право участі у Народних зборах; г) jus honorum — право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.

Римське право знало повну або часткову втрату правоздатності. По­вна втрата (capitis dominutio maxima) була наслідком втрати свободи. Часткової втрати (capitis dominutio media) зазнавали люди, позбавлені омадянства, але при збереженні свободи (наприклад, засуджені на вигнання). Відомим було ще обмеження або мінімальна втрата право­здатності (capitis dominutio minima) — одруження дівчини, усиновлен­ня (коли самостійна особа потрапляла під владу домовладики).

Патриції та плебеї на початок III ст. до н.е. своєю правоздатністю вже не розрізнялися — плебеї також були повноправними громадяна­ми Риму (cives optimo jure).

З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий благо­родний стан, або "нобілі"(nobilitas). Переважно це були великі земле- і рабовласники. За деякими винятками, власне з цього стану обиралися вищі магістрати, комплектувався сенат. Саме нобілітет, ця нова (май­нова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом (ordo senatorius). Цей стан мав різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видовищах, урочистостях, свя­тах, право виставляти на похоронах зображення своїх предків). Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн сестерцій.

З II ст. до н.е. формується ще один стан — вершники (ordo eguester), проте це не колишні вершники, що відбували військову службу у кінноті. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не мен­ше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого крупні торговці, банкі­ри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур, вони брали участь у судових коміціях (див. далі), мали де­які почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на ви­довищах, у театрі тощо).

Обидві ці верстви пануючого класу рабовласників (нобілі та верш­ники) були наділені такою повнотою прав і привілей, які навіть важко перелічити, у розв'язанні різних соціальних і політичних проблем вони зазвичай виступали одностайно. Однак нерідко і між ними виникали гострі конфлікти, що закінчувались тривалою ворожнечею.

Категорію неповноправних громадян (cives non optimo jure) стано­вили, як відомо, вільновідпущеники (libertini). Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами (jus conubii), не могли бути магі­стратами (не мали jus honorum) і мали обмеження щодо права голосу­вання (jus suffragii), брали участь лише у трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах.

Чужоземці. У римському суспільстві додержавного періоду і часів існування республіки непорушним було положення, згідно з яким жод­на особа, яка не належала до римського народу, не мала ніяких прав і не користувалася ніяким захистом. Чужинця вважали потенційним ворогом — hostis, і тому його можна було безкарно вбити або перетво­рити у раба. Це положення у давнину випливало із замкнутості общи­ни, із специфіки родоплемінних відносин і було характерним не тільки для римлян, а й для багатьох інших народів, коли зв'язки общин між собою були нерозвиненими, обмін і торгівля слаборозвинені, общини жили відокремлено. Щоправда, це положення ніколи не втілювалося у життя в категоричній формі — не всіх чужинців повністю позбавляли прав. З найдавніших часів, зокрема, визнавались деякі права за латинами найближчими сусідами римлян. У подальшому таке категоричне положення про безправ'я чужинців шораз більше пом'якшується, хоч загалом продовжує діяти. За чужинцями починають визнавати певну, обмежену правоздатність, причому тільки тією мірою, якою вона виз­навалася римськими законами за тією чи іншою чужою общиною, гру­пою чи народом. Безправне загалом положення чужоземців було вира­зом привілейованого становища римлян як завойовників інших народів чи племен.

Поступове пом'якшення цього положення в роки пізньої республі­ки та імперії пояснюється головно розвитком виробництва, розши­ренням ринків збуту і випливаючої з цього інтенсифікації торгівлі — внутрішньої і зовнішньої. Ринкові відносини зумовили необхідність удосконалення форм і засад їх правового регулювання, створення відпо­відної правової основи. Договірні відносини між громадянами і негро-мадянами вимагали хоч би деякої правоздатності останніх.

Тому вже в давню епоху виникли спочатку індивідуальні, а потім і групові винятки із правила безправ'я чужинців. Це виявлялось у вста­новленні для них інституту "гостинності" (hospitium). Для охорони чужих купців і торговців використовувався й інститут клієнтели. Гість-купець як клієнт вже користувався у Римі захистом і міг через свого патрона брати участь в укладенні угод з римлянами чи іншими чужин-цями(котрі теж діяли через своїх патронів). Його права охороняли як звичаї (потім — закони), так і релігія. Зокрема, у Законах XII таблиць записано: "Хай буде проклятий патрон, який причинить шкоду клі­єнту".

Отже, зміцнення торговельних контактів римлян з ближчими і да­лекими сусідами поряд з іншими причинами сприяли виникненню інституту "гостинності" та збереженню інституту клієнтели. З подаль­шим розвитком господарського життя повна або неповна правоздат­ність починають визнаватися за цілими категоріями негромадян.

Зазначимо, що римляни не виробили якихось загальних правил про правоздатність чужинців. Правове регулювання цього питання йшлошляхом установлення певної правоздатності окремих осіб чи їх кате­горій. У цьому плані треба розрізняти дві основні категорії негрома-дян-чужинців: 1) латини; 2) перегрини (про плебеїв у Стародавньому Римі йшлося у главі 1).

Латини (latini). Це поняття спершу стосувалося жителів вільних латинських міст — общин, що входили до складу Лація ще до підко­рення його Римом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави вони не набували прав громадянства, а зберігали своє. У Римі їм надавалося право jus commercii (майнова пра­воздатність), право виступати в суді, іноді jus conubii (право на шлюб з римлянами), проте вони не брали участі у політичному житті Риму.

Згодом спеціальне право — jus migrationis — надало можливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римське грома­дянство при переселенні в Рим, у тому числі політичні права.

Правове становище "латинів" римляни згодом почали надавати жи­телям інших латинських общин (з-поза Лація) і приєднаних до Риму територій, навіть цілих регіонів (крім права на шлюб з римлянами). Вони становили окрему категорію латинів — latini coloniarii (латини колоній) на відміну від "старих", корінних латинів (latini veteres або prisci).

Після "латинської війни" (340-338 pp. до н.е.) більшість жителів міст Лація дістали право римського громадянства. Інші ж і далі називалися латинами, за ними зберігалося власне громадянство, однакова з рим­лянами майнова правоздатність, право на шлюб, проте вони не брали жодної участі у римському політичному житті.

Перегрини (peregrini). До категорії перегринів належали: 1) жителі провінцій, котрі входили до складу Римської держави, які не набули ні прав громадянства, ні прав латинів, зокрема, ті, що без бою здалися на милість римлян (dediticii); 2) жителі общин і держав, незалежних від Риму, але чимось з ним пов'язані, які дістали в Римі майнову право­здатність; 3) римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою гро­мадянства.

Перегрини у своїй общині зберігали громадянство, жили за своїми звичаями і правом. Правове становище їх у Римі визначалося конкрет­ними договорами Риму з тим чи іншим народом (общиною, містом). Згодом для регулювання правових та інших відносин перегринів з рим­лянами чи між самими перегринами на території Риму було створено спеціальну правову систему — "право народів" (jus gentium), обирались і спеціальні магістрати, які розв'язували правові проблеми перегри­нів — praetor peregrinus.

Раби. Рабство виникло у Римі ще до утворення держави. Його поява призвела до першого глибокого соціального, класового поділу людина вільних та рабів, а його подальший розвиток – до розкладу первіснообщинного ладу.

Напередодні утворення і на початку існування Римської держави, як зазначалося, рабство мало патріархальний характер: раби були негленними, жили в сім'ях господарів, разом з ними працювали подальший розвиток — до розкладу пер­віснообщинного ладу. Їх навіть язивали famulus — слово походить від лат. familia, що означає "сім'я", "омочадці". Проте в III ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких ійн кількість рабів зростає, і їхня праця використовується у щораз шир­ших масштабах. Рабство набуває античних форм, воно стає основою всього виробництва, витісняючи дедалі більшою мірою працю вільних селян і ремісників. Максимального рівня досягає експлуатація рабів, які перетворилися в основних виробників матеріальних благ. Рабовласни­ки вдаються до найжорстокіших методів експлуатації, примушуючи їх працювати до повного виснаження. Раба не вважають за людину, його власник мав над ним право життя і смерті. Позбавлені найелементарні­ших умов людського існування, напівголодні та напівголі раби працю­вали від зорі до зорі, а за найменшу провину терпіли найстрахітливіші покарання. Раба можна було продати і за безцінь купити. На зміну тер­міна famulus приходить поняття — instrumentum vocale (розмовляюче знаряддя). Раб стає просто рабом — servus, або sclave.

На цьому ґрунті неухильно зростав антагонізм між рабовласни­ками і рабами, щораз частіше виникали повстання рабів, які набува­ють дедалі більшого обсягу (зокрема, у 419,217,198,192,182,133,104, 100 pp. до н.е.).

З юридичного погляду раб не був суб'єктом, а лише об'єктом права. За ним не визнавалося жодної правоздатності. До раба з боку господа­ря чи інших громадян було таке ж ставлення, як до речі, речі живої, тілесної, але речі — і не більше. Отже, як об'єкт права власності його можна купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заста­ву. Раба можна було і вбити. Держава у відносини господарів з рабами не втручалась (за винятком окремих випадків), жодних гарантій захис­ту рабів не встановлювала, навпаки, підтримувала щодо них політику терору і насильства.

Раби перебували у приватній і державній власності. Способи вста­новлення рабства були такі: 1) військовий полон або захоплення чужої людини, належної до общини-міста чи держави, не пов'язаної з Ри­мом жодним договором. Рим, як зазначалося, вів зі сусідами та інши­ми країнами постійні війни, причинами яких серед інших було захоп­лення рабів, котрі користувалися великим попитом на внутрішньому ринку. Продавались вони великими партіями і за кордон — для по­повнення державної скарбниці; 2) народження від рабині, навіть якщо батько був вільним (окрім випадку усиновлення ним цих дітей)-З) купівля рабів за кордоном; 4) у стародавньому праві—продаж римсь­кого громадянина у рабство (за межі Римської держави) у випадку скоє­ння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів. У період монархії віддача у рабство іноді заміняла присуд до смертної кари, а також пов'язувалась з присудженням до праці у рудниках. Такі раби називались servi poenae (рабство як покарання).

Способи припинення рабства були такі:

1. Відпущення на волю раба його господарем. Це робили в при­сутності магістрату, який оголошував раба вільним. Господар міг звільнити раба й своїм заповітом. Тоді раб ставав вільним після всту­пу заповіту в дію (смерті господаря). Спочатку жодних обмежень у цій справі в законах чи звичаях не існувало. Але потім вони з'явля­ються (наприкінці існування республіки — на початку імперії). Отже, господар, котрий не досягнув 20 років, не міг відпускати рабів на волю без вагомих підстав. Звільнення рабів на шкоду кредитору (при житті господаря-боржника чи його заповітом) вважалося недійсним. Вста­новлюється також максимальна кількість рабів, яких можна відпус­тити за заповітом. Отже, якщо господареві належало від двох до деся­ти рабів, то можна було відпустити не більше третини; якщо від ЗО до 100 — не більше чверті, понад 100 — не більше п'ятої частини, але всього не більше 100 рабів. У 10 р. до н.е. був виданий сенатусконсульт, згідно з яким підлягали страті всі раби, які знаходились під одним дахом з господарем, якщо його вбили. Винятки допускались тільки тоді, коли доведено, що раб захищав господаря з небезпекою для свого життя.

Щоправда, іноді були спроби обмежити жорстокість у поведінці господарів з рабами. Так, на початку нашої ери видано закон Петро-нія, згідно з яким господар міг віддати раба на розправу диким звір'ям лише за вироком судді.

Звичайно, не в усіх рабів становище було таким тяжким. Раби (зок­рема з Греції, Єгипту) були й вчителями дітей господаря, лікарями, скульпторами, поетами, управителями маєтків та довіреними людь­ми. Вони могли мати навіть своїх рабів, заробляли гроші, одержували від господаря подарунки (землю, будинок), але нерухомість залишалася.в кінцевому підсумку власністю господаря. Такі раби могли корис­туватися ринком, тобто продавати — купувати, але від імені господа­ря. За певними винятками, така діяльність рабів на господаря жодних зобов'язань не покладала. Матеріальне становище його у випадку дій раба могло лише поліпшуватись, однак не погіршуватись, бо тоді дії раба, що завдавали господареві шкоду, вважались недійсними.

Звільнення на волю рабів за ініціативою держави. Це мало місце важно у випадках значної заслуги рабів перед суспільством, дер­жавою. Неодноразово, як засвідчує історія, римські урядовці, сенат до-ідувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, заплановані овстання, таємні переговори з іноземними державами, наближення і плани чужих військ тощо. Таких рабів-донощиків держава викупляла у власників, звільняла від рабства, давала грошову винагороду, іноді навіть надавала право римського громадянства.

Інші випадки викупу рабів у власників (примусові) — у зв'язку з систематичною надзвичайно жорстокою поведінкою господаря з ра­бами. Рабів тоді не звільняли, а продавали іншому господареві.

Держава могла продати або дати волю покинутому (вигнаному) господарем рабові (наприклад, господар його вигнав як непотрібного через хворобу, старість).

Правове становище відпущених з рабства людей (libertini) визна­чалось положенням їх попереднього господаря. Вони набували його родового імені й потрапляли у правову категорію вільновідпущеників. У всіх випадках їх правоздатність була обмеженою. Вільновідпущени­ки не могли обіймати виборних посад у державі, брати шлюб з вільно-народженими. Зберігалася моральна і матеріальна залежність звільне­них від їх колишніх господарів. Вільновідпущеник повинен був на свята і з нагоди інших урочистих подій приносити господареві подарунки, надавати різні послуги, підтримку, працювати певну кількість днів у його господарстві. Без дозволу магістрату він не мав права пред'яви­ти господареві чи його дітям позов у суді. Господар на випадок смерті вільновідпущеника, якщо у того не було дітей, успадковував його май­но. Інтереси патрона гарантувались ще й тим, що коли вільновідпуще­ник не виконував передбачених під час обряду звільнення обов'язків стосовно господаря, то колишній господар мав право карати винного на свій розсуд. У випадках значних проступків винний карався держав­ними органами. В період імперії "невдячний" вільновідпущеник міг бути знову відданий у рабство його колишньому власникові або про­даний, а його вартість віддавали господареві.

Якщо звільнення раба відбувалося без дотримання встановлених правил і обрядів або якщо власник раба був латином, то звільнені на­бували права латинян. Вони не тільки не мали політичних прав і не могли брати з римлянами шлюб, а й не мали права заповідати своє майно, взагалі складати заповіти, їх діти без дозволу влади не могли спадкувати майно батьків; якщо власником раба був перегрин, то й звільнений ставав перегрином; якщо ж власник (римський громадя­нин) був визнаний негідним мати права римського громадянина, звільнений позбавлявся цих прав. Інтереси таких людей захищались лише нормами jus gentium, і вони не могли мешкати у Римі і в межах 100 миль довкола.