2. Виникнення Риму. Римське суспільство у переддержавний період (VIII-VI ст. До н.Е.)

Становлення Римської держави. Історія виникнення Римської дер­жави характеризується надзвичайною складністю за браком епіграфі­чних пам'яток, сучасних ранній епосі. Історична наука не має достатніх достовірних відомостей про найдавніший період римської історії. Дані переплітаються з легендами, переказами, факти — з припущеннями. У загальних рисах вимальовується така картина. На відміну від інших областей Італії район на півдні від нижньої течії ріки Тибру — Лацій почав заселятися порівняно пізно. Найдавніші археологічні пам'ятки стосуються початку І тис. або навіть X ст. до н.е. Згодом тут поселили­ся племена латинів. Як і умбросабельські племена, вони довго жили в умовах первіснообщинного ладу, спочатку родовими, потім сусідсь­кими, територіальними общинами. Сусідами латинів були екви, герніки і вольски.

Легенда про заснування Риму пов'язує цей факт зі Стародавньою Грецією, з однією з популярних грецьких легенд про Троянську війну. Згідно з легендою, після цієї війни до Італії зі соратниками приплив троянець Еней, який заснував тут поселення і поріднився з місцевим правителем Латином та його племенем. Саме нащадки Енея — Ромул і Рем, котрих, за легендою, вигодувала вовчиця, заснували у 753 р. до н.е. місто Рим (Roma). Рем під час будови міста загинув, а Ромул завер­шив будівництво, давши йому своє ім'я.

Цю історичну легенду певною мірою підтверджує наука. Стратиграфічними розкопками встановлено, що у VIII ст. до н.е. на лівому березі Тибру приблизно за 25 км від його гирла на пагорбах Палатині, Есквілині, Целії і Квіриналі з'явилися перші поселення. Згодом заселя­ються пагорби Авентинський, Капітолійський та Вімінальський (всього сім). Ось на них і розмістився стародавній Рим. На Капітолії збудовано цитадель, яка стає фортецею і осередком святинь молодого міста. Цен­тром його економічного і політичного життя був Форум, виникнення якого відносять до першої чверті VI ст. до н.е.

Ромулу приписується організація римської общини: населення роз­діляли на три тріби — общини (Тіціїв, Рамнів, Луцерів). Кожна тріба складалася з 10 курій, кожна курія — з 10 родів, у кожному роді було 10 сімей. Отже, римський народ налічував 3 тріби, 30 курій, 300 родів і 3000 сімей. Така чітка організація суспільства, очевидно, не була при­родною чи випадковою. Вона має сліди продуманої, створеної керів­никами суспільства організації у вигляді воєнної демократії, бо війна стає однією з регулярних функцій суспільного життя.

Суспільний устрій Давнього Риму. Сукупність римських грома­дян — народ римський — називалася у старовину квіритами — populus romanus guirites (дітьми бога Квірина). Основною суспільною одиницею був батьківський екзогамний рід, члени роду були пов'язані спільним правом успадкування, мали спільні релігійні свята, спільне кладовище. В ранню епоху рід мав і спільні земельні володіння. Родичі повинні були захищати один одного. Риси родового ладу довго збері­гались у римських іменах. Імена складалися з двох частин: перша — особове ім'я (скажімо, Публій); друга — родове ім'я (Корнелій). Потім ще почало додаватись третє — прізвисько, що стосувалося частини .роду або окремої сім'ї — Сціпіон, чи почесне прізвисько(Африкансь-кий). Окремі сім'ї могли приймати до свого складу чужинців, котрі ставали й членами роду.

Роди перетворились у своєрідні замкнуті корпорації, які свято збе­рігали родові традиції, обряди, пам'ять предків, мали святилища, опікунів-богів тощо. Хоч згодом первіснообщинний лад став розкладатися, проте деякі його елементи ще довго зберігалися (у вигляді тих же тра­дицій, обрядів та ін.). Разом з послабленням родових зв'язків посилюва­лась римська сім'я (familia). Вона впродовж століть залишалася ос­новною суспільною і господарською одиницею суспільства. Римська сім’я — це не тільки подружжя та їхні діти, а організм значно ширший. Сюди входили й усиновлені діти, і клієнти (див. далі), інші близькі й залежні від сім'ї люди, раби. Очолював сім'ю її глава (батько — pater familias). Влада його над дружиною, дітьми та іншими членами сім'ї була необмеженою. Він мав над ними право життя і смерті. Всі особи, котрі перебували під владою батька, називалися агнатами. До них належали не тільки його дружина і власні діти, а й усиновлені, дружини синів, ону­ки, якщо вони жили в його сім'ї. Поряд з поняттям агнатства існувало ще поняття когнатів. Це кровні родичі, які вийшли з-під влади батька (наприклад, заміжня дочка, котра пішла в іншу сім'ю, де стала агнатом). У цю ранню епоху з'являється рабство, переважно за рахунок військовополонених, оскільки з часу виникнення Рим майже постійно вів війни з сусідами. Даних про кількість рабів і їхнє становище в ті часи не виявлено. Можна лише сказати, що рабів було порівняно не­багато і рабство мало патріархальний характер — раби вважалися "ниж­чими" членами сім'ї (famulus). Голосу раби, як і жінки, діти та чужинці, у вирішенні справ сім'ї, роду, общини не мали.

Отже, найпершою основною ланкою суспільства був рід (gens). Справи роду вирішувалися на зборах роду, до складу яких входили всі члени роду (чоловічої статі). Очолював рід виборний старійшина (princeps gentis). Разом з майновою і соціальною диференціацією вла­ду в родах захоплюють найбагатші впливові люди, з середовища яких і обираються старійшини. Так формувалась спадкова аристократія з її привілейованим становищем. За нею закріплюється назва патриції. Згодом патриціями стали називати всіх повноправних римлян — членів 300 родів. Кількість членів роду не була однаковою. У складі роду Фабіїв у VI ст. до н.е., наприклад, налічувалось понад 300 воїнів. Рід Клавдіїв разом з жінками і клієнтами становив майже 5 тис. осіб.

Крім повноправних громадян-патриціїв у складі римського насе­лення були ще клієнти та плебеї.

Клієнти (лат. clientis — вірний, слухняний). Вірогідно, ця соціальна верства утворилася, зокрема, з чужинців, відпущених на волю рабів, незаконнонароджених дітей. Клієнти перебували в особистій і спадковій залежності від повноправних римлян — так званих патронів (patrones). Клієнтів у патрона могла бути необмежена кількість — від декількох До кількох десятків чи сотень. Клієнт діставав від патрона землю, ху-Д°бу, інвентар, входив у сім'ю патрона на правах молодшого члена,брав участь у релігійгих, сімейних і родових обрядах, святах, йшов разом з патроном на війну (проте у війську не служив), був зобов'яза­ний надавати патрону всіляку моральну і матеріальну підтримку. Клієнти — це вільні люди, котрі могли розпоряджатися своїм майном, торгувати на ринку тощо. Однак не мали права набувати нерухомос-тей. На одруження клієнт повинен був отримати дозвіл патрона. У свою чергу патрон опікував клієнта, захищав його інтереси, честь і гідність, майно та ін.

Відносини між клієнтами, а також між патронами та клієнтами ґрунтувалися на взаємному довір'ї, вірності (fides), закріплювалися звичаями, релігією і законами. У законах XII таблиць (див. далі) пору­шення патроном вірності розглядалося як релігійний злочин. Зокрема, у таблиці VIII наголошувалося: "Буде відданий підземним богам" (тобто проклятий) той патрон, який (навмисне) завдасть шкоду клієнтові.

Іншу велику групу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеі (лат. plebs — простий народ, простолюди­ни). Це населення Риму, яке складалося з жителів сусідніх, підкорених і приєднаних до Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян за мовою, релігією, звичаями, способом життя (на відміну від клієнтів, котрі вважалися "віддаленими" чужинцями, здалеку). Вони стояли поза сімейною і родовою організацією римської общини патриціїв, не брали участі в зборах общини, не мали жодних політичних прав. Плебеї не мали доступу до общинної землі, проте володіли неве­ликими ділянками навколо Риму на праві власності. Вони повинні були сплачувати податки, виконувати різні громадські функції, служили у римському війську, могли самостійно набувати будь-яке майно, укла­дати угоди, захищати в суді свої інтереси, тобто мали цивільну (але не політичну) громадянську правоздатність (jus commercii). Отож, вони не потребували патронів. Однак їм не дозволялось брати шлюб з пат­риціями, їх не обирали на жодні громадські посади; вони не одержува­ли частки під час поділу державних чи захоплених у сусідів земель. Це викликало обурення серед плебеїв: адже вони нарівні з патриціями ви­конували суспільні обов'язки, платили податки, служили у римському війську, захищали вітчизну. Через усю давню історію Риму простежуєть­ся невпинна боротьба плебеїв і патриціїв. Будь-якою ціною плебеї намагаються зрівнятися у всіх своїх правах з патриціями, які завзято обері­гають свою знатність, привілейованість, замкнутість^.

Органи управління суспільством. Держави у Римі в той час ще не існувало. Але певні органи управління суспільством сформовані дос­татньо чітко. Розглянемо їх будову.

а) Н а р о д н і з б о р и. Ранній Рим продовжував ще зберігати риси військової демократії — для розв'язання найважливіших питань, що стосувалися всього населення, скликалися Народні збори. У них брали участь усі дорослі повноправні громадяни, чоловіки. Жінки, діти, клієнти, плебеї, чужинці, раби участі в них не брали. Народ збирався по куріях, тому збори називалися куріатними коміціями (comitia curiata). На зборах вирішували питання війни і миру, прийняття нових общин до складу римського народу, обирали службових осіб та вождя, заслуховува­ли звіти попередніх. Тут же розглядали справи культу, про спорудження нових храмів і громадських будівель. Коміції могли судити громадян, винних у скоєнні тяжких злочинів, розглядали скарги громадян, при­суджених до смертної кари, затверджували усиновлення та заповіти.

Рішення приймалося за більшістю голосів. Але голосування відбу­валося не так, як у Греції (скажімо, в Афінах, де кожен голосував осо­бисто, сам за себе). Тут голосування проводили у куріях, яких налічува­лося 30. Кожна курія мала один голос. Для цього кожна курія збиралася окремо і за більшістю голосів приймала рішення, яке потім на зборах від імені курії висловлював її старійшина.

б) Ц а р (вождь) — рекс (rex). Очолював римський народ цар. По­сада була не спадкова, а виборна. Обирали царя на Народних зборах, очевидно, пожиттєво. В урочистій обстановці у супроводі певних об­рядів його "вводили у посаду", надаючи від імені народу вищу владу (imperium). Народні збори в будь-який момент могли зняти царя з посади, притягнути до відповідальності. Зовнішні відмітні знаки ца­ря — пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло зі сло­нової кістки — так зване курульне крісло. Попереду царя завжди йшли ліктори (охоронці) зі зв'язаними пучками пруття на плечі, куди була встромлена сокира. Майже всі ці ісигнії, тобто відзнаки верховної вла­ди, запозичені в етрусків.

Рекс найперше вважався воєначальником, верховним жерцем, суд­дею. Він здійснював поточне управління суспільством, розв'язував різні суперечки, конфлікти тощо. Межі його влади визначали звичаї. Він не був самодержцем, не мав необмеженої влади. Над ним стояли Народні збори, а нарівні з ним — сенат. Отже, рекс не міг бути визнаний абсо­лютним монархом, ймовірніше, він був племінним вождем.

Після смерті (або зміщення) рекса тимчасове виконання його Функцій покладали на спеціальних службовців — interreges, призначе­них із сенаторів. Кожен interreges здійснював владу впродовж п'яти днів.

Основне завдання interreges — підготовка обрання нового рекса. Близь­ко 509 р. до н.е. посада рекса була скасована. Замість нього стали оби­рати (з середовища патриціїв) двох консулів.

Римська традиція і легенди засвідчують правління у Римі сімох царів (рексів). Серед них були не тільки власне римляни-латини (до них на­лежали, наприклад, Ромул, Тул Гостілій), а й сабіняни (Нума Помпилій), етруски (вся династія Тарквініїв) — (Тарквіній Древній, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий). Вигнання царів і ліквідація царської влади, було, як засвідчує традиція, визволенням Риму від етруського панування.

в) С е н а т (senatus). За римською традицією вважається, що сенат створив Ромул у кількості 100 осіб, взявши за взірець стародавню раду вождів родів, яку при потребі скликали для розв'язання спільних справ. Потім кількість його членів була збільшена до 300 — за кількістю родів. Це сталося, ймовірно, після об'єднання римської та сусідньої сабінсь- кої общин. Слово senatus походить від senex — старий, старійшина. Членів сенату ще називали батьками (patres). Очевидно, у ранню епоху сенат складався зі старійшин родів — людей врівноважених, старших за віком, з певним життєвим досвідом, життєвою мудрістю.

Сенат вважався дорадчим органом при рексі, який повинен був узгоджувати з ним усі важливі ухвали. Насправді сенат відігравав значно більшу роль у суспільстві. В сенаті попередньо обговорювались усі ос­новні питання, що розглядали Народні збори, і вносились свої пропо­зиції стосовно їх розв'язання. Всі рішення куріатних коміцій повинні були дістати схвалення сенату (auctoritas patrum). Великий вплив він мав на обрання рекса, яке повинен був затверджувати. Сенат оберігав батьківські традиції, брав безпосередню участь у справах управління, мав право укладати мир, договори з іншими народами та ін.

г) Ж р е ц ь к і к о л е г і ї. Наступнику Ромула рексу Нумі Помпилію, котрий був сабіном, приписують релігійний устрій Стародавнього Риму. В тогочасному суспільстві жерці мали величезний вплив. Як вважалось, боги керують кожним кроком людини у земному житті, тому їм треба поклонятися, виконувати їхню волю, приносити щедрі дари. Жерці ж вважалися виразниками волі богів. Отже, при цьому рексі створено три основні колегії жерців, котрі відігравали велику роль у житті суспільства. Це були колегії авгурів, понтифіків і феціалів.

Авгури на основі релігійних ворожінь (за зорями, нутрощами жертовних тварин і птахів та за іншими прикметами) визначали волю богів стосовно тих чи інших дій і вчинків (так звані ауспіції). Вони не перед­бачали майбутнє, а визначали, чи сприятимуть боги задуманим діям.

Понтифіки оберігали і тлумачили звичаї, а в подальшому — зви­чаєве право. Вони наглядали за усіма громадськими і приватними богослужіннями, дотриманням обрядів, відали складанням календаря, веденням літописів; розглядали спірні справи і суперечки громадян, зокрема на релігійному тлі. Вони мали право засуджувати людей за релігійні злочини навіть до страти. Наприклад, жриць богині Вести, яка вважалась хранителькою загальногромадянського і домашнього вогнища — весталок, що відповідали за горіння цього вогнища у свя­тилищі Вести і мусили зберігати чистоту та непорочність. За втрату непорочності або загашення вогню їх засуджували до смерті — зако­пували у землю або замуровували живцем у стіну.

Феціали відали "міжнародними" відносинами: виконували посоль­ські функції, вели переговори з іншими общинами і народами, укла­дали з ними договори, які затверджувалися потім Народними збора­ми чи сенатом. Феціали відали й ритуалом оголошення війни: вмо­чували спис у кров жертовної тварини, йшли на територію ворога й встромлювали у неї спис.

Норм права в цей період ще не було. Різні суперечки і конфлікти розв'язувалися рексом і понтифіками на основі звичаїв, священних книг, традицій. Іноді конфлікти вирішували через самоуправство й кровну по­мсту. Зрештою, це самоуправство згодом було навіть легалізовано в зако­нах XII таблиць (див. далі). Будь-які провини, злочини тлумачили не тільки як порушення встановлених звичаїв, допустимої поведінки, бать­ківських традицій, а й розцінювали як виступ проти релігії, богів. Наприк­лад, за порушення межевих знаків, знищення чи викрадення посівів, пло­дів, тварин, за чаклування винного не тільки карали люди, а ще й піддава­ли прокляттю ("sacer esto") — тобто йому загрожувала й помста богів.