§ 3. Становлення сучасного документознавства

З точки зору історії документознавства у XX ст., на нашу думку, відбуваються три найважливіші події: по-перше, конституюється наукова дисципліна з назвою "документознавство"; по-друге, формується інший напрям документознавства, базові концептуальні засади якого відмітні від попереднього; по-третє, усвідомлюється наявність наукових дисциплін так званого документально-комунікаційного циклу^. Вони поділяються на дві групи. Дисципліни першої групи вивчають переважно динамічні документи, тобто документи, що виконують ту основну соціальну функцію, заради якої були створені; другої — статичні документи, тобто ті, що перестали виконувати цю функцію і досліджуються вже як історичні пам'ятки. Ядро другої групи дисциплін складають так звані спеціальні історичні дисципліни та галузі історичної науки. Саме в контексті розвитку цих двох груп наук слід розглядати формуващ обох напрямів документознавства.

Від синкретичної середньовічної дипломатики або більш широкого за змістом "манускриптознавства" (що у складі об'єктів вивченяі включає рукописи як офіційних документів, так і творів літератури — публіцистичної, релігійної, наукової, історичної, художньої тощо) у XVIII і особливо XIX ст. починають відокремлюватися такі галузі знань як "власне" дипломатика, палеографія, археографія, архівознавство, сфрагістика тощо. Ці процеси були зумовлені значними зрушеннями у розвитку теорії та методики історичного дослідження, що у свою чергу було вислідом практичного розроблення методів і прийомів аналізу історичних джерел, в тому числі — документальних (174, с.5). Між тим документальні пам'ятки продовжують переважно вивчатися комплексно, оскільки будь-яке завдання їхнього аналізу не могло не враховувати результатів, отриманих у споріднених галузях знань, або потребувало використання їхніх методів дослідження. Наприклад, суто дипломатичне дослідження документа не може оминути використання даних його палеографічного аналізу та характеристик паперу. А комплексне вивчення документа як історичного джерела вимагає вже залучення відомостей значно більшого спектру історичних дисциплін. Розширюються можливості застосування специфічних методів історичних досліджень. Так, методи палеографії історичної пам та філігранології, що первісне емпірично сформувалися для підтвердження оригінальності юридичних рукописних документів, застосовуються вже в наукових дослідженнях не тільки даної групи об'єктів, а й при вивченні рукописних книг будь-якого змісту. Результати даних досліджень враховує спочатку синкретична бібліографія (яка іноді виступала ще під назвою "бібліологія"), а пізніше й книгознавство, що утворилося разом з "власне" бібліографією в результаті "розпаду” цієї науки^. В контексті такої ситуації можна розглядати організацію і діяльність в Ленінграді впродовж 1930-х рр. Інституту книги, документа і письма, створеного на базі Музею палеографії.

Автономізація наукових дисциплін та наукових напрямів, процеси диференціації в синкретичних галузях знань не зняли універсалізм підходах до розуміння документа, а навпаки, в концептуальних розробках деяких наукових шкіл навіть розширили межі трактування його сутності. Йдеться про підхід французьких істориків Ш.-В.Ланглуа та Ш.Сеньобоса до історичних пам'яток ("слідів") як до єдиних критеріїв у процесі відтворення історичної картини, що відбилося в їхній відомій формулі — "історія пишеться за документами, якщо їх немає, то немає й історії" (129, с. 13-14). Крім рукописних історичних документів (манускриптів), вони підкреслювали наявність "новітніх" (друкованих) документів (там само, с. 20) і так званих "речових" документів: творів архітектури, скульптури, живопису, всіляких речей (зброї, одягу, начиння, монет, медалей тощо) (там само, с. 41). І хоча ця позиція була у подальшому критикована, зокрема, представ­никами школи "Анналів", між тим, на думку О.М.Медушевської, вона отримала певне продовження у ще більш широкому трактуванні фундаментального для історичної науки поняття "документ" Ш.Сама-раном (зробленого у вступній статті до колективної праці "Історія та її методи", виданій у Парижі 1961 р.), де воно фактично ідентифіковане з поняттям "джерело" (150, с. 13). У даній інтерпретації і справді, зазначає вона, формула "історія створюється за документами” зберігає своє значення (там само)^.

Між тим, здається, розуміння поняття "документ" як будь-якої історичної пам'ятки — це чи не найбільш екстремальне його трактування, хоча підсвідоме воно продовжує тяжіти над сучасними джерелознавцями у світлі їхнього інноваційного підходу до аналізу процесу "отримання соціальної інформації" з історичних джерел як продуктів певних епох з "особливим інформаційним полем" (там само, с. 47-48). Такі думки співзвучні з обгрунтуванням сучасних концепцій так званої "соціальної інформатики", зокрема в роботах А.Д-Урсула (див., наприклад, 224), хоча і раніше спорідненість досліджень інформаційних процесів в історичному джерелознавстві та інформатиці відзначалася, наприклад, в монографії В.В.Фарсобіна (226).

В історичному джерелознавстві, до речі, також існують два близькі поняття — "документальні писемні джерела" та "документальні пам'ятки". І якщо перше є класифікаційним поняттям на противагу оповідним писемним джерелам, то друге являє собою об'єднання різних писемних джерел. Так, у навчальному посібнику до складу документальних пам'яток, крім рукописів, включено також і стародруки (62, с. 10). Однак, С.З.Заремба в фундаментальній монографії, присвяченій українському пам'яткознавству, зауважує, що взагалі виокремлення поняття "документальні пам'ятки" є штучним, оскільки у такому разі можна окремо розглядати пам'ятки науки і техніки, книгознавства (тобто, книги, навіть рукописні, не включаються до цього поняття — С.К.), зброярства, нумізматики, боністики, сфрагістики, іконографії тощо (74, с. 9). Він відносить тут документи до пам'яток історії, а в іншому ряду у нього — пам'ятки археології (хоча документ може бути археологічною знахідкою — С.К.), містобудування, архітектури і мистецтва (однак стародавній документ, що має певне .художнє оздоблення, може стати об'єктом мистецтвознавчого аналізу — С.К.).

У XX ст. дипломатика в позиціях деяких вчених зберігає свої ознаки синкретичності в площині об'єкта дослідження, оскільки вона, на їхню думку, вивчає всю "документальну писемність". Такі думки висловлювали у 1920-30-х рр. і деякі радянські дослідники (102, с. 21-22), вони поширені і сьогодні в ряді країн Заходу. Це ілюструє текст еталонних таблиць Універсальної десяткової класифікації (УДК), де дипломатика визначена як наука, що "критично вивчає внутрішні характеристики, стиль та форми документів" ("critical study of internal characteristics, style and form documents") [рубрика 930.22].

Безперечно, багато чого залежить від того, який зміст мають у даному разі поняття "документ", "документальна писемність". Найпоширеніша версія об'єкта дипломатики — це документ у значенні "акт" "історичний ак-і". Але трактування поняття "акт" теж неоднозначне. Як правило, акти розуміють як юридичне оформлені документи. В статті, опублікованій 1974 р., український вчений О.А.Купчинський відзначає, що в центрі уваги дипломатики як науки знаходяться зовнішні та внутрішні ознаки актів, причому до зовнішніх ознак він також включає знаряддя письма, письмо та інші графічні знаки документа, художнє оздоблення, засоби засвідчення (125, с. 13), тобто ті характеристики, що складають об'єкт дослідження палеографії та сфрагістики.

С.М.Каштанов визначає об'єкт дипломатики як акти правового характеру, що утворюють такі три групи: публічно-правові, публічно-приватні та приватні, хоча і зауважує, що під час розширеного трактування об'єкта дипломатики сюди можна додати ще деякі групи документів, зокрема, справочинні, приватно-публічні й приватні листи (94, с. 150-154). Вітчизняний дослідник В.Й.Горобець в оригінальній класифікації українських актів XVIII ст., крім приватної виокремлює клас офіційної службової документації, який складає урядово-адміністративна, процесуально-юридична та канцелярська документація (60, с. 32).

Певні асоціативні зв'язки між дипломатикою і документознавством кладаються впродовж першої половини XX ст., коли саме починає оширюватись термін "документознавство" і яким позначається е наукова дисципліна, а певна абстрактна сукупність знань про .окументальні пам'ятки і засоби отримання цих знань. Так, у 1930-50-х рр. "документознавство" виступає як умовний синонім дипломатики (105, с. 25), останню називають галуззю спеціального документознавства (40, с. 104.).

Іншою екстремальною точкою зору в історичній науці XX ст. щодо розуміння поняття "документ" (поряд з ототожненням з усією сукупністю історичних джерел) є трактування його тільки як офіційного документа. Остання позиція стала вихідною для остаточного розмежування двох груп дисциплін, що вивчали "документи" та "книги" (друковані видання) і сутність якого випливала не тільки із спеціалізованого архівного та бібліотечного зберігання, а й з особливостей цих об”єктів як засобів комунікації та джерел інформації: "документи" - це першоджерела знань (фіксують первинну інформацію, що іає правове та історико-культурне значення і яка спрямована на виконання управлінської функції); "книги" — засіб розповсюдження знань (фіксують вторинну інформацію, якій завжди передує документальна форма)^ (див., наприклад, 148). Значною мірою такі погляди були переважаючими в теорії справочинства — основній галузі знань, що розробляла норми підготовки та обігу офіційних (управлінських документів, і спорідненій з нею галузі історичної науки — архівознавстві. Саме у межах радянського архівознавства з теорії справочинства зароджується наукова дисципліна з назвою "документознавство”.

У 1940-х рр. у Московському історико-архівному інституті К.Г.Мітяєвим викладався навчальний курс "Теорія і практика архівної справи", розділом якого було "Загальне документознавство". Проблемну орієнтацію розділу він визначав як вивчення історії документальних матеріалів й норм, що відносяться до них, а у змісті подає історію справочинства і характеристику видів документації різних історичних періодів (157, с. 17,21 -82). У подальшому історичний аспект дослідження документів тут хоча і залишається, але він все більше подтупається вивченню самої технології справочинства, яке, за словами цього дослідника, все більше стали розуміти як історично утворені системи документування та документаційного забезпечення окремих видів діяльності державних та громадських інститутів (155, с. 34). Поступово вивчення документів та систем документування, розпочате в архівознавчому аспекті, стало виокремлюватися в самостійну наукову дисципліну з назвою "документознавство". Дослідження процесу створення та функціонування документів надавало цій дисциплині якісно інше спрямування порівняно з галузями знань, де документи вивчалися як документальні пам'ятки. Тобто тут документи стали вивчатися як об'єкти оперативної дії відповідно до їхньої основної соціальної функції, заради виконання якої були створені.

Цей напрямок дослідження, сформований у межах радянського архівознавства, історично був пов'язаний з працями, присвяченими теорії справочинства. Чи не першою з них було "Краткое руководство к деловой и государственной словесности для чиновников, вступающих в службу" (Москва, 1835 р.) М.Л.Магницького (1778-1844). У ній з позицій, близьких до методів дипломатики, узагальнювалася справочинна практика першої грстини XIX ст. і наводилася класифікація певних типів документації (законодавчої, військової, дипломатичної), атакож їх аналіз, говорячи сі.оі о.щіїиньою мовою, з позицій документної лінгвістики. Значно виїцніі концептуальний рівень у цій галузі знань відбивають праці М.В. Н.ірадінова, особливо перша частина ("Теоретическое делопроизводство") посібника "Делопроизводство. Руководство к составлению всех родов деловых бумаг и актов по данным формам и образцам", який вийшов у чотирьох частинах в ІСанкт-Петербурзі 1873 р. Автор виклав свою позицію щодо основних понять, які характеризують різні види документів ("акти", "прошенія", "скарги" та ін.), здійснив їхнє класифікування, визначив структуру і мовну характеристику. Б.І.Литвак відзначає, що "теоретичне справочинство" у подальшому повинно було б еволюціонувати у дипломатику документації XIX ст., однак інтерес до справочинства все більше ставав чисто канцелярським або, у кращому разі, архівознавчим, а дипломатика як наукова дисципліна конституювалася на базі вивчення документації допетровської Русі (136, с. 215). У подальшому розвиток теорії справочинства зумовлювався все більшою бюрократизацією апарату управління та всією організаційно-адміністративною інфраструктурою в умовах розвитку капіталізму в Російській імперії, з одного боку, та все більшим усвідомленням зв'язку справочинства й організації архівної справи, з другого. Раціоналізація справочинства відбувалася, як і раніше, через все більшу регламентацію оформлення документів та процесу їхнього проходження через державні інстанції.

За радянських часів зв'язок архівної справи і справочинства був зафіксований в ряді директивних документів. Так, вже у "Кодексі законів про народну освіту УСРР", прийнятому 16.10.22 Третьою сесією Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, було зафіксовано, що на Головархів республіки покладається загальне керівництво поточним справочинством в установах УСРР^. У Постанові “Про охорону архівів" 1922 р.^ передбачалося передавати до архівосховищ матеріали з описами та іншими довідниками, що відбивало усвідомленя залежності НДА архіву від НДА до документів установи. З іншого боку, така діяльність пов'язувалась з удосконаленням управлінських процесів, тому в 1920-х рр. розробки у галузі теоретичного справочинства здійснював спеціально створений 1926 р. Державний інститут техніки управління (проіснував до 1932 р.). Найбільшим досягненням діяльності вчених та практиків 1920-х рр. вважається розробка ними правил організації архівної частини справочинства в державних, професійних та кооперативних установах і підприємствах РРФСР (1928 р.) та проекту "Загальних правил документації і документообігу" (1931 р.), що передбачали впровадження єдиної організації справочинства для всіх установ (130, с. 19). Однак, як відзначає М.В.Ларін, після ліквідації цього інститу у вагомих спроб створення науково-методичної бази Справочинства в радянських установах не було аж до 1970-х років (там само). До кінця 1930-х рр. залишалися нерозв'язаними питання організації справочинства в установах, були відсутні уніфікація оформлення документів, регламентація їхньої реєстрації, переліки справ з термінами зберігання, необхідна методична література, а в спеціальних публікаціях також зазначалось про необхідність організації науково-методичного центру, діяльність якого спрямовувалася б на вирішення цих проблем (див., наприклад, 225).

Саме ці обставини спричинили введення М.Г.Мітяевим у програму курсу "Теорія і практика архівної справи" (1944 р.), що читався у Московському державному історико-архівному інституті (МДІАІ), розділу "Загальне документознавство", а потім включення його у навчальний посібник, про який зазначалося вище. Пізніше він вважав, що стимулом розвитку документознавства стала розпочата з 1960 р. підготовка в МДІАІ організаторів державного справочинства, яким з 1963 р. читався курс "Загальне документознавство" (155, с. 35). Актуалізацію документознавства цей вчений пов'язував також з розробленням та реалізацією з 1965 р. Єдиної державної системи справочинства. Найбільше значення для формування документознавства як наукової дисципліни мала публікація у 1964р. в "Вопросах архивоведения" його статті "Документознавство, його завдання і перспективи розвитку" (155). К.Г.Мітяєв визначає тут документознавство як наукову дисципліну, що вивчає в історичному розвитку способи, окремі акти і системи документування явищ об'єктивної дійсності і створювані в результаті документування окремі документи, їхні комплекси та системи (там само, с. 35). 1966 р. в Москві було засновано Всесоюзний (тепер — Всеросійський) науково-дослідний інститут документознавства та архівної справи (ВНДІДАС, рос. абрев. — ВНИИДАД) — провідну наукову установу в СРСР у галузі документознавства. Головна увага в фундаментальних та прикладних дослідженнях з документознавства приділялася управлінській документації (серед її класів — організаційно-розпорядча, планова, звітно-статистична, фінансова, банківська та ін.), а саме — створенню та функціонуванню її уніфікованих систем, розробленню уніфікованих форм документів, регулюванню процесів документообігу, організації підготовки, оброблення, зберігання та використання управлінських документів. і 1969 р. відбулося юридичне оформлення документознавства як наукової спеціальності. У 1980-х рр. воно входило до блоку спеціальностей "Інформація та інформаційні системи" разом з архівознавством та документалістикою під шифром 05.25.02, що «їасвідчувало її статус як дисципліни, приналежноїдо наук документально-інформаційного циклу (до блоку входили також бібліотекознавство, бібліографознавство, книгознавство й напрям "інформаційні системи та процеси"). Між тим, в нинішній номенклатурі спеціальностей іаукових працівників України документознавство відсутнє. Це є шслідом того, що ця дисципліна в УРСР фактично не розвивалася, іе було підготовки висококваліфікованих кадрів, відсутні ради із іахисту дисертацій, а єдиними позитивними фактами у цій галузі були публікації з питань теорії та практики справочинства на сторінках курналу "Архіви України" та діяльність Республіканського організаційно-іетодичного кабінету з діловодства, що функціонував при Головархіві України. Правда, у цій номенклатурі є спеціальність під шифром )7.00.0б "Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні іисципліни" і документознавство може бути включеним до цього іиклу, оскільки з 1970-х рр. в СРСР воно вважалося також спеціальною сторичною дисципліною.

Становлення документознавства в статусі спеціальної історичної (дисципліни слід розглядати також у контексті продовження процесів утворення галузей знань, що вивчають документальні пам'ятки.

Зокрема, у XX ст. формуються такі дисципліни як історична картографія, філігранологія, кодикологія, епістолологія, маргіналістика, історичне кінофотофонознавство та ін. В останні півстоліття підхід до комплексу цих дисциплін, як допоміжних в історичному дослідженні, змінюється і вони визначаються як спеціальні історичні. Ряд з них — історичне джерелознавство, архівознавство, археографія, документознавство - не тільки не вважаються допоміжними (191, с. 221), а й, надумку фахівців, набувають статусу спеціальних галузей історичної науки (59,с.68).

Продовжуються процеси диференціації в межах спеціальних історичних дисциплін; з палеографії остаточно виокремлюється філігранологія (її формування як самостійного напряму починається ще у XIX столітті), яка зараз визначається як спеціальна історична дисципліна з назвою "історія паперу" (145). Збільшення уваги до процесу еволюції сучасних видів документів зумовило застосування під час їхнього вивчення методів палеографії та дипломатики, що забезпечило формування таких напрямів як неографія і неодипломатика. Є думка про можливість виокремлення з розділу загальної археографії напряму під назвою "новографія" або "кайнографія" (28, с. 81).

Документознавство вважається спеціальною історичною дисципліною з двох позицій. По-перше, це зумовлено генетичним зв'язком уніфікації документів, процесів оброблення та зберігання документів справочинними службами з їхнім відбором на основі експертизи цінності для архівного зберігання та використання як історичних джерел. По-друге, результати досліджень у галузі історичного документознавства відбивають процеси формування різних видів справочинних документів^ і типів документації, і це. Здійснюється, як правило, в контексті діяльності установ, що створювали документи.

Таким чином, особливість документознавства полягає у тому, що воно належить до двох циклів дисциплін: з одного боку — спеціальних історичних, а з іншого —документально-комунікаційних. Сучасне документознавство цілком закономірно пов'язують з інформаційно-документаційним забезпеченням управління та організацією інформаційного менеджменту в установі (130).

За кордоном наука під назвою "документознавство" існує (або існувала) тільки в деяких східноєвропейських країнах, що наслідували форми організації науки в СРСР (наприклад, в колишній соціалістичній Болгарії). Є певна галузь знань, яка в англо-американській практиці називається "гесогаз тапацетепі", тобто "управління документами" чи "управління документацією"^. Кесоггі — позначення документа як запису, етимологічне йде від фіксації записів в англійських актових книгах ХІП-ХІУ ст. Традиційно "гесогах тапа§етеп1" характеризує сферу загального справочинства, що відбито у значній кількості публікацій (9; 15; 20). Матеріали з цієї галузі знань публікують у спеціалізованих журналах чи неперіодичних виданнях, що, як правило, випускаються міжнародними або національними організаціями, а також в архівознавчій періодиці (див., наприклад, 260, с, 25-78; 262; 265; 268 та ін.). Так, Міжнародна рада з управління документацією випускає “The International Records Management Journal”; збірники статей, нормативних документів та матеріали конференцій видає UNESCO у межах Програми з управління документацією та архівами — RAMP. У США Асоціація управляючих документацією та адміністраторів — ARMA, має свій часопис " Records Management Quarterly". Документознавчій проблематиці присвячений також заснований у цій країні 1994 р. часопис "Тhe record", окремі матеріали публікує періодичне видання "Оffісе". Уявлення про обсяги та зміст потоків публікацій з управління документацією надають бібліографічні покажчики (зокрема, 261).

Іноді ця проблематика розглядається як дослідницький рудимент "документаційної науки" чи інформатики (зокрема, у Франції, Іспанії, Бельгії та ін.). Поширення електронних комунікацій зумовило значну інтеграцію проблематики дисциплін, пов'язаних із створенням, зберіганням та використанням електронних документів. Причому поняття "документ" тут вже має досить широке трактування, яке безвідносне до змісту, реквізитів або наявності чи відсутності юридичної сили. Таке "електронне документознавство" вже і справді може розглядатися як управління записами в електронній формі.

Формування іншого напряму або, краще сказати, концепції документознавства пов'язане з розвитком наук про інформацію (наук інформаційного циклу). Витоки цієї концепції — у процесах генезису науково-інформаційної діяльності. Найбільш віддалені прообрази її сучасної функціональної орієнтації знаходяться в бібліографічних посібниках Конрада Геснера (XVI ст.), перших наукових часописах (сер. XVII ст.) та спробах випуску реферативних журналів (XVIII ст). Як вже відзначалося, наука бібліографія (іноді її ототожнювали з "бібліологією", тобто книгознавством) кінця XVIII — початку XIX ст. була більше спрямована на історико-філологічне вивчення книг, ніж переймалася проблемами оперативного забезпечення суспільства бібліографічною інформацією. Однак, така необхідність стимулювалася розвитком капіталістичних відносин у другій пол. XIX ст. а збільшення світового потоку творів друку (зокрема, наукових) актуалізували в практичній бібліографії проблеми їхньої класифікації, описування та оперативного представлення інформації про них у різних виданнях, в тому числі інформаційних. Вони стають чи не стрижневими в створеному 1895 р. в Брюсселі П.Отле та А.Лафонтеном Міжнародному бібліографічному інституті, який 1931 р. став Міжнародним інститутом документації, а з 1938 р. — Міжнародною федерацією з документації (МФД). 1934 р. П.Отле опублікував відомий "Трактат про документацію”, де сформулював концепцію універсального розуміння поняття "документ» та засади теорії документації. Погляди засновника "документації” (як прикладної наукової дисципліни і водночас сфери практичної діяльності) проаналізовані в препринті (245, с. 11-19). Оскільки поняття "документ" в трактуванні П.Отле охоплювало носії інформації, з якими переважно працюють в бібліотеках, архівах і музеях, то цю науку класифікували також як "книго-архіво-музеєзнавство” (199, с. 24). Розуміння документа тут майже збігається з його трактуванням Ш.В.Ланглуа та Ш.Сеньобосом, висловленим ще наприкінці XIX ст., які також основними сховищами документів вважали архіви, бібліотеки та музеї (129, с. 18,20-21).

Документація або документаційиа наука декларувала свої завдання вивчення процесів класифікації та розповсюдження, а з середини 1940-х рр. — і створення документів в усіх сферах соціальної діяльності. Ця наука набула досить широкого поширення. У 1950-х рр. результати досліджень різних її напрямів публікувалися в часописах "Аmerican Documentation" (США), "Revue de la documentation" (як орган МФД в Нідерландах), "Documentation" (Німецька Демократнча Республіка) та ін. На ниві цієї науки працювали такі відомі вчені як С.К.Бредфорд (до речі, він 1948 р. опублікував працю під назвою "Документація", де сформулював і обгрунтував відому закономірнісіь розсіяння статей у періодичних виданнях), Ш.Р.Ранганатан, О.Франк, Б.С.Віккері.

Наприкінці 1950-х рр. у зв'язку із впровадженням засобів обчислювальної техніки і початком нової інформаційної кризи (158, с. 6-44) формується новий науковий напрям — документалістика, який пов'язує документацію з технічними засобами оброблення, зберігання та видачі інформації, що міститься в документах, та інформації про самі документи. Поступово головним об'єктом в документації стає не документ, а інформація. Дослідження автоматизації інформаційних процесів стимулювало розвиток інформатики^ (10; 24), хоча цей термін в країнах, де він став вперше використовуватись (з сер. 1960-х рр.), розуміють по різному (див., 52). Так, у Франції ним позначали науку про засоби обчислювальної техніки, а в СРСР —дисципліну, в якій головним об'єктом виступають наукова інформація, наукові комунікації, науково-інформаційна діяльність і саме тут враховуються найвагоміші результати документаційної науки (див., наприклад, 158, с. 392-410). Відомий польський дослідник Ян Мушковський у статті "Документація і документологія", яка опублікована 1946 р. у журналі "2усіе Мачкі", у межах документаційної науки (документації) виокремлює її наукові основи — документологію, яка у подальшому трансформується у інформатологію (263).

Зараз зміст інформатики трактують досить багатоаспектно (91; 187; 224; 256). У США та Великобританії поряд з терміном "інформатика" стало використовуватися поняття "інформаційна наука" як позначення певного циклу наук. (У світлі цих зрушень в 1960-х рр. Міжнародна федерація з документації перетворена у Міжнародну федерацію з інформації та документації—МФІД). Дж.Шира інформатику розглядає як вислід документалістики, причому останню він ототожнює з Документаційною наукою (252), яка у 1960-х рр. фактично припинила своє існування (158, с. 402-408). Поняття "документація" використо-| вується тепер у деяких країнах Західної Європи як певна сукупністн документальних джерел інформації незалежно від їхнього характеру і виду (друковані, рукописні, електронні)^.

Документалістика досить активно розвивалася в СРСР у 1960-х рр. Її розуміли як прикладну галузь кібернетики, що вивчає властивості документа і документальної інформації, організацію документальних потоків і масивів, зокрема в архівах, бібліотеках та музеях (46, 6. 68). У цей час даному напряму присвячуються публікації та наукові конференції. Найвідоміший провідник ідей документалістики — Г.Г.Воробйов опублікував 1973 р. монографію "Документ: інформаційний аналіз" (43), яка відіграла помітну роль у розвитку документознавства. Однак у подальшому документалістика не набуває поширення; найбільше про неї згадують у працях з архівознавства, джерелознавства та іноді з документознавства, причому не розкриваючи її змісту і чомусь споріднюючи чи навіть ототожнюючі з інформатикою^. Хоча Г.Г.Воробйов і зараз декларує наявність документалістики (45), однак вона фактично як наукова дисципліна не існує. 1973 р. була опублікована також монографія К.І.Рудельсон (180), де в контексті проблем архівної класифікації документів було розглянуто досягнення у вирішенні подібних питань у межах документаційної науки та інформатики.

Між тим формується і поняття певного циклу або циклів інформаційних та документаційних наук, виокремивши при цьому науку інформатику. Так, Й.Кобліц об'єднує в дисципліну про інформацію і документацію бібліотекознавство, архівознавство, музеєзнавство, журналістику тощо (267). Р.С.Гіляревський розглядає ці галузі знань також в одному циклі наук (53). Поняття циклів наук закладено в деякі класифікації галузей знань за кордоном, наприклад, в систематизацію наук, прийняту Північно-Атлантичним союзом^. Тут виділено блок "Інформаційна наука" (Information science), куди включено науку про комунікацію (Соmmunication), бібліотечну науку (Library science) інформатику та інформатологію. Окремим блоком представлено "Комп'ютерну науку" (Соmputer science), куди включено булеву алгебру, комп'ютерну логіку, комп'ютерне програмування, комп'ютерні банки даних. Окремо наука про документ не представлена, а різні її частини знаходяться в розділах науки про комунікацію, бібліотечній науці та інформатології. Інформатика більшою мірою пов'язана з автоматизацією інформаційних процесів в соціальних комунікаціях.

В СРСР, як вже зазначалося, впродовж 1960-70-х рр. домінуючою була концепція так званої "наукової інформатики", яка зосереджувалась на дослідженнях наукової інформації, наукових комунікацій, проблемах науково-інформаційної діяльності, у тому числі з використанням засобів автоматизації. У межах цієї концепції формується дослідницьке ядро проблематики "документальних джерел інформації" (переважно, джерел наукової інформації). Головні напрями дослідження впродовж 1960-80-х рр. знаходились у межах вивчення документальних інформаційних потоків, комплексу питань, пов'язаних з первинними та вторинними документами, зокрема, такими, що стосувалися підвищення їхньої якості (наприклад, для удосконалення процесів підготовки) тощо (120). У 1980-х рр. позиції "наукової інформатики" поступаються іншим, концепціям, зокрема "технічній інформатиці", де увага зосереджується на технічних аспектах розроблення та забезпечення функціонування автоматизованих інформаційних систем та "соціальній інформатиці", яка значно розширює об'єкт дослідження "наукової інформатики" за рахунок дослідження інформаційних процесів (у тому числі їхньої автоматизації) не тільки наукової, а й усіх сфер соціальних діяльності. Обґрунтовується також потреба в автономних напрямах, зокрема, таких, що досліджують феномен інформації (інформологія) чи її кількісні аспекти (інформетрія) (99; 162). В радянській інформатиці 1980-х рр. все більше увага дослідників концентрується не на документальних комунікаціях, а, цілком природно, на електронних, розвиток яких має революційний характер. Це позна­чається на виборі дослідницької проблематики, тому "документознавчий" аспект в інформатиці у 1990-х рр. фактично зникає.

З іншого боку, споріднені з "науковою інформатикою" бібліо­графознавство, бібліотекознавство та певною мірою книгознавство, пов'язані з комп'ютеризацією бібліотечної, науково-інформаційної та книговидавничої діяльності, стали відчувати все більшу потребу узагальненого розуміння і вивчення головного об'єкта їхнього дослід­ження, який став позначатися терміном "документ". Наприкінці 1980 — початку 90-х рр. тут активізуються дискусії щодо співвідношення категорій "книга" і "документ"^, трактування термінів "неопублікований документ", взагалі поняття "документ", його функцій та властивостей, особливо в контексті бібліотечно-бібліографічної діяльності. Найбільш відомі праці у цьому напрямі Ю.М.Столярова(210-212), А.В.Соколова (199), Г.М-.Швецової-Водки (245; 247; 249 та ін.), Г.С.Меркулова (152). Тематичне поле, полишене інформатиками, все більше заповнюється публікаціями бібліографознавців та бібліотекознавців, а пізніше й книгознавців. Саме в їхньому осередку формується нове розуміння дисципліни "документознавство". Спочатку як навчальної, що читається у Московському державному технічному університеті ім. М.Е.Баумана, Московському інституті культури, а згодом і в інших інститутах культури Росії та України (64; 65; 66). В Україні, зокрема, впроваджується нова навчальна спеціальність "Документо­знавство та інформаційна діяльність", у межах якої документознавство стає базовою пропедевтичною дисципліною. 1997 р, Харківський державний інститут культури випустив перший в Україні підручник з документознавства (128). У ньому було узагальнене напрацювання російських та українських дослідників у даному напрямі документо­знавства, а також висловлені оригінальні думки його автора — Н.М.Кушнаренко щодо теоретичних основ дисципліни.

Порівнюючи два трактування документознавства, що існують сьогодні, слід констатувати, що нова концепція грунтується на більш широкому значенні поняття документа^, внаслідок чого відбиває більцг загальні підходи до аналізу його характеристик (складових, властивостей, функцій, класифікаційних і типологічних критеріїв тощо) і власне може стати базою для формування засад загального документознавства. Це споріднює його з документаційною наукою (документацією) 1930-50-х рр. Інший напрям документознавства, провідниками якого є науковці ВНДІДАСу та МДІАІ (останній зараз як Історико-архівний інститут у складі Російського державного гуманітарного університету), є спеціалізованим, оскільки зосереджує увагу переважно на аналізі проблем різних типів документації. Такий поділ документознавства є цілком природним і подібна ситуація спостерігається в інших дисциплінах. Наведемо деякі приклади.

Історичне джерелознавство. Найбільш загальною є концепція історичного джерелознавства як метанауки, якій підпорядковані інші спеціальні історичні дисципліни, оскільки об'єкти дослідження останніх — це, власне, різні види історичних джерел (226, с. 28-48). Спорідненим з цим е трактування історичного джерелознавства як комплексної науки, що складається з ряду спеціальних історичних дисциплін, які інколи називають джерелознавчими. Найбільш вузьке значення історичного джерелознавства за об'єкт дослідження обирас тільки писемні джерела. У цьому разі окремими галузями знань вважаються такі види джерелознавства як археологічне, етнографічне, лінгвістичне, котрі в загальній концепції представлені видами історичного.

Інформатика Є дуже багато підходів до визначення змісту цієї науки. Ми полишаємо поза увагою концепції інформатики, які вкладаються у межі поняття "комп'ютерна наука" і пов'язані з математичним, технічним та програмним забезпеченням процесів автоматизованої обробки інформації. Концепція метанауки чи комплексної науки інформатики (іноді під назвою інформологія) розглядає її як науку про інформацію в системах біологічної, технічної і соціальної природи (99). У такому контексті вона іноді виступає як синонім "інформаційної науки", яка в деяких класифікаціях наук за кордоном включає науку про комунікацію, бібліотечну науку, власне інформатику та інформатологію (до речі, вітчизняний ДСТУ 2392-94 "Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення" трактує архівознавство та бібліотекознавство як відгалуження інформатики). Більш вузьке значення інформатики, ніж метана/нове, означає, що вона оперує тільки соціальною інформацією, тобто інформацією, що циркулює в суспільстві, залишаючи поза своїми межами інформацію в неживій природі та біологічну. Така інформатика має назву "соціальна". На інших видах соціальної інформації (що відповідають певним сферам соціальної діяльності або галузям знань) базуються ще вужчі трактування інформатики — "наукова", "соціологічна", "економічна", "історична" та ін. (221; 224).

Семіотика. Тут диференціація трактувань залежить від характеру знаків. Загальна семіотика об'єктами дослідження вважає як знаки природи, так і знаки в суспільстві. Спеціальна або соціальна семіотика, зрозуміло, базується на знакових формах тільки соціального походження. У цьому аспекті існує й концепція прикладної семіотики (72).

Можна зробити такий узагальнюючий коментар щодо наведених прикладів:

1. Багатоваріантність характерна для наук, де об'єктом дослідження виступає поняття, що є найвищим родовим в системі загальнонаукових понять або для сукупності наукових дисциплін, зокрема, інформація, знак, документ, історичне джерело.

2. Це явище спостерігається, як правило, в науках, що є молодими, тобто сформувалися в межах останніх ста або навіть п'ятидесяти років.

3. Наявність метанаукової концепції дисципліни зумовлюється широким трактуванням змісту її об'єкта дослідження, що також, крім теоретичної надбудови для ряду дисциплін, дає можливість розглядати таку науку як їх комплекс під назвою якогось циклу, наприклад, інформаційні, документальні, джерелознавчі тощо^.

4. Спеціальні (конкретні або спеціалізовані) трактування наукової дисципліни грунтуються на звуженому розумінні її об'єкта дослідження, як правило, на видах більш широкого його поняття в метанауковій чи загальній концепції.

Поняття загального й спеціального документознавства повиннно виходити з аналізу структури документознавства. Наші уявлення про цю структуру, а також зміст загального документознавства, викладині у наступному розділі.