Крах апартеїду на півдні Африки

Південно-Африканська Республіка (ПАР) до 1961 р. була англійським домініоном і називалася Південно-Африканським Союзом. Це була єдина індустріальне розвинена держава в Африці.

Домініон — самоврядна частина Британської колоніальної імперії. Після Другої світової війни домініони стали суве­ренними державами, які входять до складу Британської співдружності.

21 березня 1960 р. Власті ПАР розстріляли демонстрацію чорних африканців. Було вбито 69 і поранено 180 осіб. ПАР виключили зі Співдружності, міжнародне співтова­риство ввело проти нього санкції. ООН проголосило 21 березня Міжнародним днем боротьби проти расизму.

Травень 1961 р. Було проголошено Південно-Африканську Республіку (ПАР). Протягом тривалого часу існувала система апартеїду.

Початок політики апартеїду поклав прихід до влади в ЮАР у 1948 р. Націоналістичної партії. Сегрегація охопила всі сторони життя країни: користу­вання житлом, транспортом, лікарнями, місцем відпочин­ку, спорт, культуру, освіту, релігійні служби. Проводилася політика окремого проживання. Чорношкіре населення було виселено в спеціальні зони — "банту стани". Воно могло пересуватися по країні, маючи спеціальні пропуски.

У ПАР було прийнято цілу низку расових законів: "Про заборону змішаних шлюбів", "Про реєстрацію населення", "Про освіту",

"Про окреме проживання" тощо.

Режим апартеїду дискредитував уряд ПАР перед світовою громадськістю.

Сегрегація — одна із крайніх форм расової дискримінації, що полягає в примусовому відокремленні "кольорового" населення від "білого".

1973 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародну конвенцію Про припинення злочину апартеїду і покаран­ня за нього.

Дуже суттєві зміни відбулися в ПАР наприкінці 80-х — на початку 90-х pp.

1. На зміну расистським урядам прийшов ліберальний уряд Ф. де Клерка (1989 p.), який провів низку реформ, скасу­вав расистські закони, надав виборчих прав "кольорово­му" населенню країни.

і 2. У 1994 р. на загальних виборах першим негритянським президентом ПАР став Нельсон Мандела, який до цього 27 років перебував у в'язниці. На сьогодні ПАР — розви­нена індустріально-аграрна країна, багата на корисні ко­палини: марганцеву та залізну руди, вугілля, мідь, нікель, срібло, уран тощо. За видобутком золота (662 т), алмазів (19,1 млн каратів) є світовим лідером.

Нельсон Мандела

(народився 1918 р.)

Видатний державний та політичний діяч Південної Афри­ки, активний борець проти апартеїду, лауреат Нобелів­ської премії миру, кавалер ордена Ярослава Мудрого України за заслуги в боротьбі за ідеали свободи, один із засновників молодіжної ліги Африканського національ­ного конгресу, з 1991 р. — Президент Африканського на­ціонального конгресу, з 1994 р. — президент ПАР. Народився 18 травня 1918 р. в містечку Куну в Півден-но-Африканській республіці у сім'ї верховного вождя пле­мені тембу.

З дитинства виявляв свій протест проти архаїчних племін­них звичаїв, які забороняли йому виконання "чорної ро­боти", але хлопчик з задоволенням орав землю, пас худобу, ходив на полювання.

Батько відправив хлопчика у британську місіонерську школу, після закінчення якої він вступив до університету Форт-Хейр, але на другому курсі залишив його на знак протесту проти недемократичних виборів до студентської ради.

Працював на різних роботах: різноробочим, шахтарем, нічним сторожем. Вступив у групу молоді, яка підтримувала Африканський національний конгрес. У 60-х pp. Нельсон Мандела — перший головнокомандувач воєнно­го крила Африканського національного конгресу ("Списи нації").

Ім'я Мандели стало символом боротьби за свободу і права людини не тільки в Африці, айв усьому світі. У 1963 р. був заарештований і засуджений на 5 років каторжних ро біт в каменоломнях, а після повторного суду у 1964 р. -до довічного ув'язнення.

Його знав увесь світ, про нього складали вірші, пісні, пи сали книги. Він став символом незламного борця за сво­боду. 27 років провів у тюрмах, але не корився. В тюрмі вивчав економіку, географію, мови, багато читав худож­ньої літератури.

Вийшов із тюрми тільки у 1990 p., звільнений новим пре­зидентом де Клерком. У 1994 р. на перших вільних вибо­рах Н. Мандела прийшов до влади. Роки його правління істотно не змінили життя населення в країні. Проте голов­ну мету свого життя він здійснив, бо в ПАР ідуть процеси створення демократичної держави, в якій білі і чорні мають рівні права.

Політичний розвиток країн Африки наприкінці XX — на початку XXI ст.

Після здобуття незалежності перед країнами Африки по­стали завдання:

• ліквідувати політичну залежність;

• обрати шлях розвитку;

• демократизувати суспільство.

Для політичного розвитку країн Африки характерно:

1. Існування військово-диктаторських режимів і домінуван­ня військових у суспільно-політичному житті.

2. Встановлення в багатьох країнах авторитарних режимів. У 80-90-х pp. серед 47 країн "чорної Африки":

• в семи панували особисті диктатури;

• в 16 — військові режими;

• в 15 — однопартійні системи, лише в п'яти (Ботсвана, Гамбія, Маврикій, Сенегал, Зімбабве) — порівняно де­мократичні багатопартійні системи.

3. У багатьох країнах обмеження політичних свобод.

4. Відсутність демократичних традицій, демократичного досвіду.

5. Братовбивчі громадянські війни (в Руанді, Сомалі, Ліберії, Уганді, Заїрі, Бурунді) та криваві конфлікти

6. Відсутність консолідуючих націй, у багатьох країнах вони ще не сформовані.

7. Корупція родоплемінної верхівки.

8. Часті військові перевороти, які супроводжуються політичним безладдям.

9. Племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві.

10. Міжплемінна ворожнеча і боротьба (незатухаюча війна між племенами хуту і хутеї в Руанді).

11. Знищення інакомислячих.

12. Пожвавлення трибалізму (від лат. tribus — плем'я), що зумовлює схильність до культурно-побутової та суспіль­но-політичної відокремленості племен.

13. Залишилася політична залежність від розвинених країн.

14. Низька політична культура населення.

Висновки

1. Виявилася культурно-цивілізаційна неспроможність афри­канських суспільств до демократії в політичному житті.

2. Незалежність стала в багатьох випадках формальною, оскільки в політичному, економічному, військовому та ідео­логічному аспектах вона залежать від розвинених країн.

3. На сьогодні Африка — одна з найнестабільніших регіонів світу.

4. Проблеми континенту стають глобальними, їх неспро­можні вирішити самостійно африканські країни.

5. Найскладнішою проблемою, що дуже утруднює їхній еко­номічний та соціальний прогрес, є проблема міждержав­них і міжплемінних відносин, бо кордони африканських держав встановлювалися колонізаторами без будь-якого врахування географічних, етнічних та історичних факторів. Майже половина африканських державних кордонів про­ ходить по паралелях та меридіанах, близько 30% — по прямих і дугоподібних лініях. Тільки четверта частина кордонів має природні географічні межі.

6. Велика роль Організації Африканвької Єдності, створе­ної у 1963 p., яка останнім часом активізувала свою діяль­ність з припинення міжетнічних воєн, у вирішенні расових проблем.

7. Активно діють миротворчі місії військових контингентів ООН. Вони несуть втрати, а замирити ворогуючі сторони не вдається.

Економічний розвиток країн Африки наприкінці і XX — на початку XXI ст.

Для економічного розжитку країн Африки на сучасному ета­пі характерно:

1. Економічна відсталість. Зростає значне відставання не лише від країн: Європи і Північної Америки, а й від країн Південної Америки та Азії.

2. Наявність значних природних ресурсів.

3. Багатоукладність економіки.

4. Низький рівень розвитку продуктивних сил.

5. Розвиток видобувної промисловості.

6. Експорт сировини

7. Низькі ціни на африканську сировину і високі діли на го­тову продукцію, яку імпортують в Африку.

8. Імпорт техніки, технологій.

9. Недостатній обсяг капіталів, гостра нестача матеріально-фінансових ресурсів.

10. Недостатня кількість кваліфікованих спеціалістів й технічного досвіду.

11. Низька продуктивність праці.

12. Зростання зовнішньої заборгованості (у 1980 р. зовнішній борг становив 400 млрд. доларів, а в 1988 р. —1120 млрд. доларів США).

13. Зростає залежність країн від іноземного капіталу.

14. Багато африканських країн не мають надійних транс­портних зв'язків зі світом.

15. Більшість країн Африки — це аграрні країни.

16.28 країн Тропічної Африки ввійшли до числа 42 най­більш відсталих країн світу за класифікацією ООН.

17. Для більшості країн характерна нерозвиненість комуні­кацій і засобів зв'язку.

18. Відбувається вирубування лісів, виснаження джерел прісної води.

Висновок

На сьогодні Африка — це найменш розвинений відсталий регіон світу.

Соціальний розвиток країн Африки

1. Для соціального розвитку країн Африки характерно: 1. Низька тривалість життя, найкоротша в світі — вона ста­новить 40 років.

2. Висока дитяча смертність, яка в 1,5-2 рази вища, ніжв розвинених країнах світу. За дитячою смертністю Аф­рика посідає перше місце у світі.

3. Лише 1/3 населення письменна, що не дає можливості за­проваджувати високоефективні технології. Африка посі­дає перше місце в світі за неписьменністю.

4. Поглиблюється соціальна нерівність.

5. Відбувається швидкий приріст населення.

6. Виробництво продовольства відстає від збільшення насе­лення.

7. Низький рівень життя населення, значна частина якого живе за межею бідності.

8. На африканському континенті характерні голод, епідемії,злидні (Ефіопія, Судан, Чад, Нігер, Малі). У 90-х pp.150 млн. населення вижили лише завдяки гуманітарній допомозі ООН. США надає Африці допомогу в розмірі 600 млн. доларів щорічно.

9. Зростає соціальна напруженість у регіоні.

10. 80% населення Африки не мають доступу до медичного обслуговування.

11. У багатьох країнах слабка соціально-класова диферен­ціація суспільства.

Висновок

Проблеми розвитку Африки на початку XXI ст. перетво­рилися на одну з найболючіших проблем людства, яку можна вирішити лише спільними зусиллями усієї світової спільноти.

Українсько-африканські відносини

Зв'язки України з Африкою незначні.

Вересень 1993 р. У столиці Гвінеї Конакрі відкрилося перше в Африці посольство України, бо з Гвінеї надходить сиро­вина на Миколаївський глиноземний завод. Українські миротворці є у Ліберії, Сьєра-Леоне.

КРАЇНИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ

К раїни Південно-Східної Азії — Бірма, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Малайзія, Філіппіни, Індонезія, Сінгапур.

Національно-визвольний рух у країнах регіону в повоєнний час

Після розгрому Японії у Другій світовій війні в регіоні ро І

горнувся національно-визвольний рух. Умови, які склалися в цьому регіоні для завоювання незалежно» І і

1. Розгром Японії створив сприятливі можливості для перемоги патріотичних сил, бо Японія була неспроможна утримувати захоплені території.

2. Позиції попередніх колонізаторів — англійців, голландців, французів — були ослаблені і вони не встигли відновити свої адміністрації.

3. Зміцнилися позиції національної буржуазії.

4. Виникають патріотичні організації, нові політичні партії,які очолили національно-визвольну боротьбу.1945 р. У Південно-Східній Азії була лише одна незалежна держава — Таїланд.