4.Культура та цивілізація, їх взаємозв’язок. Концепція а. Тойнбі, о. Шпенглера.

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, суспільний, державний) досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа – це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, в науці немає єдиної думки щодо визначення цього поняття. Поняття “цивілізація” було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття “цивілізація”, як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті.

Цивілізація для Тойнбі — це самоідентифікація культури, що досягла своїх меж.

Намагаючись надати статусу слову “цивілізація ”, Тойнбі показав, що цивілізація як самобутній соціокультурний індивід виникає як сукупність реакцій на “виклики середовища ” (виклик холоду, виклик безмежних континентальних відстаней, виклик перенаселення, виклик релігійного поділу, виклик мовного поділу тощо) та дослідив механізми й етапи її існування. Поняття “виклику” як справжнього рушія історії, є тут ключовим; кожен виклик — це ніби запитання сфінкса: відповідай або тебе з’їдять. Поки існують творчі осередки, спроможні давати правильні відповіді на ці запитання сфінкса, цивілізація живе. Концепція “Виклику-відповіді” вибудовується Тойнбі як ключ до розуміння історії загальнолюдської цивілізації й локальних цивілізацій, з яких вона складається.

Концепція А. Тойнбі цікава ще й тим, що в ній є досить чітко сформульовані критерії визначення цивілізаційної ідентичності. Він називає релігію, історію, мову, звичаї та культуру. Особливе значення А. Тойнбі надає релігії, яку вважає “цільною й спрямованою в один бік порівняно з різноманітною й повторюваною історією цивілізацій ”

Концепція Шпенглера. Кожний з виділених ним культурних світів має іденти­чний життєвий цикл, що нагадує життєвий цикл організ­му: зародження, зростання, розвиток» занепад і загибель. Тому у кожній культурі виділяють — дитинство (варвар­ство первісного суспільства), юність (початок розвитку по­літичної організації, мистецтва й науки), зрілість (розквіт усіх важливих сфер суспільного життя) і старість з її не­одмінним супутником — смертю. Натуралістичний погляд на історію позначається навіть на Шпенглеровій концепції внутрішньої деталі окремо взятої культури, адже послідо­вність фаз у межах кожної культури має в собі не більше історичності, ніж наступність у декількох фазах життя ко­махи: яєчко, лялечка, личинка, імаго (дорослий індивід). Кожна фаза в будь-якій культурі Шпенглера автоматично переходить у наступну, як тільки настає її час. Фіксова­ним є не лише цикл фаз, а й час, призначений для нього. Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури О. Шпенглера, який виклав її у своїй знаменитій книзі “Занепад Європи”. Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обгрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є “живим організмом” і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур вчений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську, візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку вченого, має свою долю і живе приблизно 1000—1500 років. Потім культура вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії культури О. Шпенглера. Розглядаючи історичні етапи розвитку культури, О. Шпенглер вірно вловлює своєрідність їх метафізичних основ. Еллін не відділяє себе від космосу, його боги у всьому схожі на нього, у них тільки житло на Олімпі. Грек перебуває у світі, в ньому живе відчуття вічності. Свідомість індуса надісторична. Єгиптянинові його життя уявляється єдністю минулого і майбутнього (звідси, мабуть, прагнення до увіковічення тіла — муміфікації). “Фаустівська культура” вивела на арену раціональну душу. Матеріалістичні та ідеалістичні методи мислення оголили культурні шари, утвердили штучні стани людського існування. На противагу становленню вони легалізували стан культури і цим самим зумовили старіння, неодмінний занепад історично надбаних цінностей. На думку О. Шпенглера, наближається час смерті “фаустівської культури” і в двохтисячному році вона продовжить своє існування у формі європейської цивілізації. А перехід до цивілізації означає відмову від демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії О. Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.

Послідовником О. Шпенглера в поглядах на культуру був відомий англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю “Дослідження історії”. Спочатку А. Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких називалися антична, західна, православна, індійська, китайська, ісламська та інші. Цивілізації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до цивілізацій-супутників. Згодом перелік було ним звужено до п´яти діючих, а саме західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації вчений виділяє й аналізує чотири фази: виникнення, ріст, надлам і розпад. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає творча меншість, що є носієм “життєвого пориву”, то останні дві фази пов´язані з “виснаженням життєвих сил”. Коли творча еліта не здатна задовольнити потреби, висунуті культурно-історичним розвитком, тоді вона втрачає авторитет і утверджує свою владу насильством. На арену виходить “внутрішній пролетаріат”, — пише А. Тойнбі, — це спільність людей, які не здатні ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готові до протесту з будь-якого приводу. По сусідству з цивілізацією з´являється “зовнішній пролетаріат” — це народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відчуження “внутрішнього пролетаріату” від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами або “зовнішнім пролетаріатом”. Встановлення такого союзу приводить до руйнування і в кінцевому підсумку до загибелі локальної цивілізації.А. Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, на думку вченого, приведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за сировинні ресурси. Індустріальні країни зустрінуться з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним конфліктом, і в кінцевому підсумку настане економічний занепад. У політичній сфері це приведе до відмови від демократії і встановлення диктаторських режимів.Врятування західної цивілізації від загибелі А. Тойнбі вбачав в оновленні духовності. Особливі надії він покладав на релігію, яка виступає головним інтегратором культури. Саме вселенська релігія, створена на основі синтезу різних релігій, здатна забезпечити “єднання в дусі” різних народів. Володіючи багатим історичним матеріалом, А. Тойнбі формулює “закон культурної радіації”, згідно з яким між цивілізаціями існують широкі культурні контакти, різнобічні взаємини.В поглядах на історію людської цивілізації і розвитку культури А. Тойнбі був оптимістом. Він писав, що XXIII ст. буде епохою народження загальнолюдської цивілізації, яка в сфері організації економіки буде соціалістичною, а в сфері духовного життя — “вільнодумною”. Очолюватиме нову цивілізацію “світовий уряд”, але лідерство в ній переміститься від європейського Заходу до азіатського Сходу.