3. Цілюща сила пісні й любові

Скільки з уст народу нашого можна почути різних легенд, переказів, скільки пісень, приказок, співаночок, оповідок -трагічних і смутних, веселих і безжурних, - скільки всіх цих багатств можна записати по наших українських селах, хуторах! Кілька років тому в Чигирині від сивої, спрацьованої за довге життя бабусі я почув зворушливу легенду. Бабуся сиділа на ослоні у своїй тісненькій хатині, а довкола неї, по стінах, барвисто цвіли рушники, вишиті її сухими жилавими руками. її тихий голос дзвенів чисто, ніби Холодноярський струмок:

- Жила в нашому містечку дівчина-красуня. Струнка, чорноброва, з тугою косою за плечима, знала безліч старовинних пісень і співала їх так, що навіть людина, яка й мови української не знала, танула серцем, ронила щиру сльозу, бо вчувала в тих мелодіях, звичайнісіньких буденних словах красу душі народної. Звали ту дівчину Оленою, і мала вона от-от повінчатися зі своїм нареченим. Палко й вірно вони кохали одне одного. Та заступили світ чорні хмари війни. Топтали й ганьбили землю нашу злі вороги. Провела Олена свого любого на фронт, провела та й стала чекати...

І тільки тоді, як звільнився наш край Чигиринський з-під фашистських чобіт, тільки тоді приніс листоноша жаданий трикутничок. І не від Тихона, ні... Друзі його писали, що лежить її суджений у далекому лазареті смертельно поранений і марить її ім'ям... Називає адресу, кличе Олену, просить привезти води з джерела, що на Замковій горі, благає долю, аби Оленин голос почути і з її уст народною піснею свою душу наповнити. Хутко зібралася дівчина й подалася до щастя свого аж за Урал. Відшукала, до спопелілих уст припала, джерельною водою напувала і тихо співала улюблену Тихонову пісню, яку він найбільше поривався слухати у весняні вечори під вербами біля Тясмину:

Ой у лузі та ще й при березі червона калина...

І побачила Олена, як з тим її співом, її тихим сердечним голосом усе ясніше розплющувалися карі очі коханого, а на його блідому, украй змарнілому обличчі тепло світилася усмішка. Дні й ночі просиджувала біля нього.

А коли забирала додому немічного каліку, лікар-хірург відкликав Олену і сказав наодинці: «Не ми, а ваша любов, ваші пісні народні врятували солдата від смерті». - Чудова легенда, - сказав я бабусі і зауважив: - Тепер та дівчина, мабуть, як і ви, - старенька й сива...

- Ні, - усміхнулася бабуся, - вона ніскілечки не постаріла, залишилася, як і тоді, молодою. Любов і пісня вберегли її від старості.

Пізніше я поцікавився в одного з чигиринських журналістів, чи не чув він, бува, такої легенди. - Як не чув? Ви говорили з її героїнею, Оленою Прокопівною - матір'ю шести синів. Жаль, Тихін Іванович торік помер.

Ані ліку, ані віку подібним легендам, переказам. Живуть, примножуються, квітнуть. Передаються з покоління в покоління історія народу, його душа, характер, вдача. Який же великий, неосяжний і безсмертний скарб культури народу нашого маємо ми успадкувати!..