Робота спеціально створеної урядом Особливої комісії зі складання

проектів місцевого управління, що діяла у 1882 - 1884 рр., припинялася. Комісія, яка розробляла подальші кроки з демократизації самоврядування в імперії, також припинила своє існування.

У відповідях на запит Міністерства внутрішніх справ 40 губернаторів і два градоначальники відстоювали необхідність посилення адміністративного контролю не тільки за законністю, а й за . правильністю дій міських установ. Водночас бюрократія Російської імперії була стурбована тим, що серед міських виборців переважала буржуазія, кількість якої зростала. Слід наголосити, що в органах самоврядування українських губерній питома вага купців була значно нижчою, ніж загалом по Російській імперії. Це свідчить не стільки про менш буржуазний характер органів міського самоврядування в Україні, скільки про те, що станова система тут ще меншою мірою, ніж в усій імперії, відбивала соціальні реалії. Чимало поміщиків перейшло на капіталістичні рейки господарювання, почало займатися підприємницькою діяльністю. В умовах промислового буму в Донецько - криворізькому басейні наприкінці XIX ст. свої підприємства відкривали особи інтелігентських професій, насамперед інженери. Багато з них також були дворянами. Дворянське достоїнство було притаманним і більшості представників міської інтелігенції, яка мала виборчі права.

Уряд не дуже зважав на ці реалії. Метою проведеної 11 червня 1892 р. контрреформи було звуження кола осіб, наділених виборчими правами, зміцнення позицій дворянства, посилення адміністративного контролю (а фактично перетворення його в опіку) над органами міського самоврядування.

Виборча система зазнала кардинальних змін. Майновий ценз був істотно підвищений, він залежав від кількості населення та адміністративного значення міста. Виборчі права здобули громадяни, товариства та установи, що мали на території міського поселення нерухомість, оцінену не нижче визначеної законом суми (так, для губернських міст вона становила 1500 крб.). З власників торговельних і промислових підприємств виборчі права залишилися лише у членів І та II гільдій. Куріальна система скасовувалася.

Для невеликих міст Міське положення 1892 року вводило так зване «спрощене правління». Сходка домогосподарів міста вибирала склад зборів уповноважених (12 – 16 осіб), а останні вибирали міського старосту з одним або двома помічниками.¹

Значно виріс нагляд за органами «самоуправління» з боку загального для земських і міських органів «самоуправління» - губернського з земських і міських справ присутствія, який очолював губернатор.

Усунення від участі в «самоуправлінні» міст дрібної та частини середньої буржуазії означало посилення ролі і місця крупної буржуазії, в веденні якої знаходились міські думи і управи.²

Нове законодавство в кілька разів зменшило і без того невелику частку виборців щодо населення міста. Муніципальна діяльність віддавалася на відкуп вузькому колу найбільш забезпечених власників.

Від неї усувалася практично вся колишня третя курія, що складалася з дрібних власників, які за свідченням сучасника були «... масою міського населення, найбільш заінтересованою в нормальному ході муніципальної справи». Особисті вимоги до кандидатів зберігалися. Подібного обмеження виборчих прав міських жителів в той час не знала жодна європейська країна.

У частині визначення муніципальної компетенції законодавчий акт 1892 р. вирізнявся несистемністю, неясністю, неповнотою. Основні напрями господарської діяльності і джерела формування бюджету зберігалися.

Водночас нічого не говорилося про право міського самоврядуваннязасновувати муніципальні підприємства. Не згадувалося і про таке актуальне для кожного міського поселення питання, як житлове.¹

Міське положення 1892 р., на відміну від Положення 1870 р., не містило принципового твердження, що міське самоврядування в межах своє компетенції діє самостійно. На практиці це означало спробу повного підпорядкування муніципальної влади державній адміністрації, вихолощення самого поняття самоврядування. Контроль набував форми опіки. Будь-яка постанова міської думи подавалася на розгляд губернатора і могла бути реалізованою тільки в тому разі, коли начальник губернії в двотижневий строк не призупинив її дії. А зробити це губернатор міг, якщо визнавав рішення міської думи незаконним або таким, що виходило за межі муніципальної компетенції, а також не відповідало загальним, державним інтересам та потребам або таким, що порушувало інтереси місцевого населення.

Останній пункт, юридично невизначений, надавав губернаторам право широких тлумачень, суб'єктивізму, а на практиці — адміністративної сваволі. Це була, по суті, прихильна відповідь царату на прохання губернаторів і градоначальників установити контроль за «правильністю» дій управління.

Нововведенням Міського положення 1892 р., що істотно обмежувало права органів місцевого самоврядування, було обов'язкове адміністративне затвердження не тільки міського голови, а й членів управи, а також муніципальних кошторисів. Ця обставина завдала шкоди самостійній фінансово-економічній діяльності міст. У повній компетенції органів міського самоврядування залишалися переважно другорядні питання.

Усі клопотання, скарги й апеляції до вищих державних структур міськідуми могли подавати тільки через губернатора. Скарги розглядалися за традиційною для Російської імперії схемою, до якої були залучені Сенат, Міністерство внутрішніх справ, а також об'єднаний орган нагляду — губернське з земських та міських справ присутствіє. Останнє складалося з губернатора, «неодмінного члена», губернського предводителя дворянства, представників губернської земської і міської управ. У спірних питаннях між губернатором, з одного боку, і органами місцевого самоврядування, з іншого, присутствіє, як правило, підтримувало начальника губернії.¹

Відповіді на кожне своє клопотання або скаргу міським думам доводилося чекати довго, інколи роками. Вони мали невеликі шанси довести свою правоту навіть у разі прямого утиску їхніх прав адміністрацією.

Органи міського самоврядування, як і колись, формувалися один раз на чотири роки. Міські голови і члени управ прирівнювалися до державних чиновників відповідних класів. Міське положення 11 червня 1892 р. підвищувало роль міських управ, фактично протиставляло їх думам. Чисельний склад дум дещо зріс (у губернських містах з 72 до 80). Обиралися й кандидати в гласні (до 1/5 від загального числа), які заміщали тих, хто вибув. Положення 1892 р., як і Положення 1870 р., передбачало припинення посадовими особами їхньої діяльності в разі втрати (продажу та ін.) майнового цензу.

Право міських дум віддавати до суду виборних посадових осіб міського самоврядування переходило до губернського з земських та міських справ присутствія, а на практиці у багатьох випадках — до губернатора. Начальник губернії міг також притягати міських голів і членів управи до дисциплінарної відповідальності.

Незважаючи на численні недоліки і недосконалість Міського положення 1892 р., критику його з боку спеціалістів, самодержавство не поспішало скасовувати контрреформу 1892 р.

Міське положення 1892 р. в більшості міст України вводилося практично відразу - адміністрація прагнула скористатися його перевагами для посилення контролю за думами та управами. Проте переслідувані законодавцем цілі досягнуті не були. Доходило до курйозних випадків — у Харкові введення Міського положення 1892 р. призвело до результатів, протилежних очікуваним. Тут з 80 гласних — 62 належали до купців та почесних громадян. Це свідчило, що соціально-економічні і політичні процеси давно вже вийшли за межі станових груп. Розшарування гласних відбувалося переважно за ідейно-політичними ознаками.¹

На початку XX ст. в думах і управах великих міст почали зосереджуватися ліберально-демократичні сили, які виступали за демократизацію не тільки муніципального, а й усього громадського життя. На політичній арені імперії вони були ще недостатньо окреслені, однак суперечності між губернською адміністрацією і органами міського самоврядування не затухали, а, навпаки, розгорялися. Для повітових і заштатних міст ці процеси були менш характерними.

Органи міського самоврядування зробили вагомий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток міст України наприкінці XIX ст., особлива увага приділялася при цьому розвитку охорони здоров'я та народної освіти.

Порівняно із земствами, органи міського самоврядування були менш організованими - навіть міста однієї губернії не об'єднувалися у відстоюванні своїх інтересів, не кажучи вже про регіональні або

Історія держави і права України. Академічний курс: у 2т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін.; За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – Т. 1. – К., 2000. – Сс. 471 – 472.

загальноросійські організації. Втім, з господарських питань думи та управи значних міст налагоджували дедалі тісніші неофіційні контакти між собою.

Як і земські органи, органи міського самоуправління в значній мірі залежали від держаних бюрократичних і поліцейських закладів. «Разом з тим, - вважає Ісаєв І.А., - створення нових органів самоуправління сприяло становленню суспільнополітичного і культурного життя, допомагало торгівельно-промисловому розвитку російських міст».

«Міське положення» 1870 року було введено в 509 містах Росії. Спочатку воно діяло тільки в корінних російських губерніях, а в 1875 – 1877 рр. було розповсюджено на національні окраїни імперії, крім Польщі, Фінляндії, Середньої Азії, де був збережений дореформенний міський устрій.

Міська реформа 1870 р., заснована на буржуазній основі майнового цензу, була значним кроком вперед. Вона створювала набагато кращі, ніж зараз, умови для розвитку міст, тому що тепер міська дума і управи керувалися складовими, а загальногромадянськими інтересами жителів міста.

56. Кримінальне Уложення 1903 року.

    КРИМІНАЛЬНЕ УЛОЖЕННЯ 1903- крим. закон Рос. імперії, підписаний імп. Миколою II 22.ІІІ(4.ІУ) 1903. Складається з 37 глав і 687 статей, зосереджених у Заг. частині (гл. I, 72 статті) та Особливій частині (36 глав, 615 статей). В дію К. у. 1903 вступало частинами, вводилися переважно глави і статті, які містили нові склади політ, злочинів. Протягом 1904—06 було введено в дію гл. II («Про порушення постанов, які обороняють віру»), гл. III («Про бунт проти верховної влади та про злочинні діяння проти священної особи імператора і членів імператорського дому»), гл. IV («Про державну зраду»), гл. V («Про непокору владі») та ін. К. у. 1903 поділяло злочинні діяння на 3 групи: тяжкі злочини (за них призначалися смертна кара, каторга та заслання); злочини (вони тяг-ли за собою ув'язнення у випр. домі, фортеці, тюрмі) та проступки, що каралися арештом або грош. штрафом. Суб'єктом злочину вважалася особа, яка досягла віку 10 років. Законодавець передбачав ситуацію «зменшеної» осудності для осіб від 10 до 17 років та від 17 до 21 року. Обставинами, що виключали крим. відповідальність, К. у. 1903 називало малолітство, хворобливий розлад душевного стану, випадок, необхідну оборону, непереборну силу. Обставинами, що підвищували відповідальність, вважалися рецидив, здійснення двох або більше злочин, діянь. Уперше давалося визначення простору дії закону: він поширювався на всю тер. Росії, однаково на всіх осіб, які на ній перебували. Покарання поділялися на головні, додаткові й замінні. Передбачалося 8 родів головних та 8 родів дод. покарань. При визначенні покарання суд враховував станову належність злочинця та жертви. Смертна кара виконувалася через повішення публічно і не застосовувалася до осіб молодше 17 та старше 70 років. Каторга призначалася на строк від 4 до 15 років або без строку, заслання — без строку, але з правом дострокового звільнення за зразкову поведінку. Ув'язнення у фортеці призначалося на строк від 2 тижнів до 6 років, у тюрмі —до 2 років; арешт — на строк від одного дня до 6 місяців; перебування у випр. домі — до 8 років. Засудження до смертної кари, каторги або заслання на поселення супроводжувалося позбавленням прав стану. Передбачалися також такі дод. покарання, як позбавлення права займатися деякими видами діяльності, займати окр. посади тощо. Особлива частина уложення складалася зі статей, більшість яких містила норми, що передбачали відповідальність за реліг., держ., посад, правопорушення, посягання на основи життя сусп-ва, приват, осіб, їхні права (особисті та майнові) тощо. К. у. 1903 було одним з джерел крим. права, що діяло на тер. цар. Росії, у т. ч. в Україні.

астосовуючи на практиці зазначені глави і статті Криміналь­ного уложення 1903 р. судові установи зобов'язані були керуватися і главою першою «Про злочинні діяння і покарання взагалі» цього Уложення (тобто загальної частини) щодо злочинів, передбачених главами і статтями Уложення 1903 p., які набули сили.

Загальна ж частина Уложення 1903 р. містила багато нових статей, в основу яких були покладеш засади буржуазного кри­мінального права. Так, наприклад, в ст. 1 формулювалося поняття злочину таким чином: «Злочинним визнається діяння, заборонене на момент його вчинення законом під страхом покарання». Тобто був сформульований найважливіший принцип кримінального пра­ва: немає покарання без злочину, передбаченого законом. Як бачи­мо, Уложення 1903 р. давало так зване формальне визначення зло­чину. Під час аналізу поняття злочину звертає на себе увагу виня­тково важлива з точки зору захисту прав підданих Російської імперії вказівка Уложення, що закон, порушення якого ставилося за вину обвинуваченому, має набути чинності до вчинення діяння або під час його вчинення.

Слід зазначити, що в Уложенні відкидався принцип аналогії.

Уложення 1903 p., виходячи з тяжкості покарань, що встанов­лювалися за злочинні діяння, розподіляло ці діяння на три групи: тяжкі (за ці злочини призначалася смертна кара, каторга і заслан­ня на поселення), інші злочини (каралися ув'язненням у виправно­му домі, фортеці або тюрмі); провини (каралися арештом або гро­шовим стягненням). Тобто Уложення кваліфікувало злочинні діян­ня не за об'єктом посягання, а за суворістю покарання.

Кримінальне уложення 1903 р. дуже чітко визначало форми вини — умисел і необережність. При цьому умисел міг бути як пря­мим, так і непрямим. Так, ст. 48 Уложення проголошувала: «Зло­чинне діяння вважається умисним не тільки тоді, коли винний бажав його вчинення, але також, коли він свідомо допускав настан­ня наслідків, що зумовлювали злочинність цього діяння». Злочинне діяння вважалося необережним не тільки тоді, коли винний не пе­редбачав, хоча міг і повинен був передбачати настання злочинних наслідків, але й коли передбачав, проте легковажно розраховував такі наслідки відвернути.

Кримінальне уложення також чітко визначало: а) стадії вчи­нення злочину; б) види співучасті; в) обставини, що усувають на­стання кримінальної відповідальності, наприклад, малолітство (вік настання кримінальної відповідальності встановлювався з 10 років), хворобливий розлад душевної діяльності або непритомний стан, ви­падок, необхідна оборона, нездоланна сила; г) обставини, що поси­люють відповідальність, наприклад, рецидив, вчинення двох або більше злочинних діянь.

Спеціальний розділ Кримінального уложення був присвяче­ний обставинам, що усувають покарання. Так, покарання не засто­совувалося за давністю (ст. 68). Від імператора могло прийти поми­лування і прощення.

Докладно у Кримінальному уложенні 1903 р. було урегульова­но питання про чинність кримінального закону в часі і просторі.

Загальна частина Уложення 1903 р. містила велику групу ста­тей, присвячених покаранням. Так, за тяжкі злочини призначалися покарання: смертна кара, яка вчинювалася через повішення, і не публічно (ст. 15), каторга без строку або на строк від чотирьох до 15-ти років. При цьому засуджені мали утримуватися в каторжних тюрмах у загальному ув'язненні і залучалися до важких примусо­вих робіт як у приміщеннях цих тюрем, так і поза ними (ст. 16). Після закінчення каторги злочинці підлягали переведенню на посе­лення у спеціально призначених для цього місцевостях; заслання на поселення, що призначалося без строку (ст. 17); ув'язнення у ви­правному будинку на строк від одного року і шести місяців до деся­ти років. Засуджені до утримання у виправному будинку повинні були утримуватися спочатку в одиночному ув'язненні від трьох до шести місяців, а затим їх переводили на загальне ув'язнення. За­суджені до ув'язнення у виправному будинку жінки мусили вико­нувати роботи у цьому будинку, а чоловіки — поза виправним будинком (ст. 18).

За злочини і провини Кримінальне уложення передбачало та­кі види позбавлення волі: ув'язнення у фортеці на строк від двох тижнів до шести років (ст. 19); ув'язнення у тюрмі на строк від двох тижнів до одного року (ст. 20); арешт, що призначався на строк від одного до шести місяців. Уложення 1903 р. передбачало як покаран­ня і грошову пеню.

Уложення 1903 р. передбачало, що засудження до смертної кари, каторги або заслання на поселення поєднувалося з позбав­ленням прав стану. Для дворян це означало втрату дворянського звання і всіх переваг, з ним пов'язаних. Це також тягло за собою втрату почесних титулів, чинів, орденів, почесних звань і пенсій, усунення від посад державних, церковних, станових, земських, міських тощо.

Особлива частина Кримінального уложення 1903 р. мала такі глави:

II. Про порушення постанов, що захищають віру; III. Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи ім­ператора і членів імператорського дому; IV. Про державну зраду; V. Про смуту; VI. Про непокору владі; VII. Про протидію правосуддю;

VIII.        Про порушення постанов про військові і земські повинності;

IX.           Про порушення постанов про захист народного здоров'я; X. Про порушення постанов про захист громадської та особистої безпеки; XI. Про порушення постанов про захист народного добробуту; XII. Про порушення постанов на захист громадського спокою; XIIL Про порушення постанов про нагляд за громадською моральністю; XIV. Про по­ рушення постанов про нагляд за вихованням юнацтва; XV. Про порушення постанов про нагляд за друком; XVI. Про порушення постанов про нагляд за промислами і торгівлею; XVII. Про порушення постанов про особистий найм; XVIII. Про порушення постанов про провадження будівельних робіт і про користування шляхом сполучення і засобами зносин; XIX. Про злочинні діяння проти прав сімействених; XX. Про підробку монети, цінних паперів і знаків; XXI Про підлог; XXII. Про позбавлення життя; XXIII. Про тілесні ушкодження і насильство над особистістю; XXIV. Про поєдинок, ХХУ. Про залишення в небезпеці; XXVI. Про злочинні діяння проти особистої волі; XXVII. Про непотребство; XXVIII. Про образу; XXIX. Про розголошення таємниці; XXX. Про пошкодження майна, шляхів сполучення, застережливих, граничних і тому подібних знаків або інших предметів; XXXI. Про не­ повідомлення про знахідку, привласнення чужого майна і зловживання довір'ям; XXXII. Про злодійство, розбій і вимагання; XXXIIL Про шахрайство; XXXIV. Про банкрутство, лихварство та інші випадки караної недобросовісності щодо майна; XXXV. Про злочинні діяння проти прав авторських і привілеїв на винаходи; XXXVI. Про самовільне користування чужим майном; XXXVII. Про злочинні діяння по службі держав­ній і громадській.

Як бачимо, в Уложенні 1903 р. в основу групування злочинів було покладено об'єкт посягання. На перше місце ставилися злочи­ни проти віри і церкви як це традиційно було і в попередньому ро­сійському законодавстві.

Як вже відзначалося, чинності набуло не все кримінальне Уложення 1903 p., а лише глави II—V, окремі статті деяких інших глав, а також статті Загальної частини Уложення.

Глава II Уложення «Про порушення постанов, що захищають віру», встановлювала покарання за богохульство, блюзнірство, по­рушення порядку в церкві. Злочинним вважалося і порушення об­ряду поховання чи поховання християнина за нехристиянськими обрядами. Передбачалася також кримінальна відповідальність за викрадення трупа і глум над трупом. Стаття 80 Уложення передба­чала покарання за посягання на свободу віросповідання, а ст. 84 — за спокусу православного або неправославного в бузувірне вчення.

Глави III—V Уложення 1903 р. «Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи імператора і членів імператорського дому», «Про державну зраду», «Про смуту» об'єднували всі склади державних злочинів. Так, статтями гл. III Уложення 1903 р. встановлювалася відповідальність за посягання на життя, здоров'я, волю, недоторканність імператора, діяння, спрямовані на повалення його з престолу, позбавлення або обме­ження його влади. Передбачалася кримінальна відповідальність та­кож за посягання на членів імператорського дому, наприклад, за образу імператриці, спадкоємця престолу. До небезпечних держав­них злочинів належали державна зрада, конкретні прояви якої пе­релічувалися в гл. IV Уложення 1903 р. (статті 108—120). Так, кара­вся як зрадник російський підданий, винний: у сприянні неприяте­лю в його військових чи інших ворожих проти Росії діях; у вступі до неприятельського війська та ін. Глава «Про смуту» включала різні за тяжкістю діяння. Так, кримінальній відповідальності підля­гали винні в участі «у публічному збіговиську, яке зібралося з ме­тою виразити неповагу до верховної влади... або заявити про спів­чуття бунту, або зраду, або особі, яка вчинила бунтівницьке або зрадницьке діяння» (ст. 121). Статті глави V Уложення 1903 р. вста­новлювали відповідальність за масові безчинства, організацію мітингів, демонстрацій з політичними цілями тощо.

Найтяжчі злочини, передбачені главами III—V Кримінального Уложення 1903 p., каралися найсуворішими покараннями: смерт­ною карою, строковою каторгою або каторгою без строку, а менш тяжкі — ув'язненням у тюрмі або виправному будинку, засланням на поселення, ув'язненням у фортеці.

Як уже зазначалося, крім глав, що аналізувалися, чинності набули й окремі статті деяких інших глав Кримінального Уложення 1903 р. Так, з глави VII «Про протидію правосуддю» чинності набу­ла ст. 163, що встановлювала відповідальність за недонесення. З глави XV «Про порушення постанов про нагляд за друком» — ст. 309, яка надавала суду право визначати ступінь злочинності надрукованого матеріалу.

З глави XXVII «Про непотребство» чинності набули статті, що встановлювали відповідальність за звідництво, за схилення особи жіночої статі шляхом насильства, погрози вбивством тощо до про­мислу непотребством (проституцією), за сутенерство.

У період, що розглядається, приймалися нормативні акти в галузі кримінального права, які вносили окремі зміни в ті статті Уложення 1903 p., що набули чинності. Так, 5 липня 1912 р. був прийнятий закон «Про зміну чинних законів про державну зраду шляхом шпигунства». Цим законом була змінена редакція статей 111, 112, 113, 118, 119 Кримінального Уложення 1903 р. і включені в нього деякі статті. Було значно розширено поняття шпигунства і виділена як самостійний склад державна зрада у формі шпигунст­ва у воєнний час. 25 грудня 1909 р. був прийнятий закон «Про за­ходи щодо присікання торгівлі жінками в цілях розпусти». Була по­силена відповідальність за вказані в законі злочини. Окрім того, встановлювалася кримінальна відповідальність особи, яка схилила до виїзду з Росії осіб жіночої статі для заняття проституцією у ви­гляді промислу.

Водночас зміни і доповнення вносилися і в чинні розділи Уло­ження про покарання кримінальні й виправні (в редакції 1885 p.). Так, у березні 1906 р. назване Уложення було доповнено статтею, що передбачала кримінальну відповідальність осіб, винних в образі виборних членів Державної думи і членів Державної ради під час виконання ними своїх обов'язків. Страйковий рух сільських робіт­ників у 1905—1906 pp. зумовив прийняття 15 квітня 1906 р. законо­давчого акта, відомого під назвою «Правила проти виникнення страйків серед сільських робітників». Цими «Правилами» внесено низку змін в Уложення про покарання кримінальні й виправні в ре­дакції 1885 p., а також у Статут про покарання, які накладаються мировими суддями, що мали за мету боротьбу зі страйковим рухом сільських робітників. У 1906 р. був прийнятий закон «Про недозволене залишення вітчизни», який став основою нової статті розділу про злочини і провини проти порядку управління Уложення про покарання кримінальні й виправні в редакції 1885 р. Тепер пока­рання встановлювалося для тих, хто відлучаючись з Вітчизни, на­ймався на іноземну службу без дозволу російського уряду або вступав у підданство іноземної держави. Для порушника встанов­лювалося покарання у вигляді позбавлення усіх прав стану і вічне вигнання за межі Російської імперії.

Деякі зміни стосувалися і кримінально-процесуального зако­нодавства. Так, прийнятий 15 червня 1912 р. «Закон про перетво­рення місцевого суду» з метою скорочення провадження у малова-жливих кримінальних справах вводив інститут судових наказів. Процедура цієї форми розгляду справи зводилася до доповіді ми­ровим суддею справи, заслуховування пояснень обвинуваченого й обвинувача (у випадку, якщо вони з'явилися у судове засідання) і постановления наказу. Якщо протягом семи днів після одержання засудженим копії наказу від нього не надходило прохання про су­довий розгляд справи, наказ набував законної сили. Інститут судо­вих наказів був запозичений з австрійсько-німецького процесу і для Російської імперії був процесуальною новелою.