Соборне Уложення 1649 року: історія прийняття, джерела.

Важливим нормативним актом було Соборне Уложення 1649 p., яке, виражаючи інтереси класу феодалів-кріпосників, у першу чергу задовольняло вимоги служилого дворянства — основної опори царизму.

Джерелами Соборного Уложення було як російське, так і закордонне законодавство.

Указные книги наказов - у них з моменту виникнення того або іншого наказу фіксувалося поточне законодавство по конкретних питаннях.

Судебник 1497 року й Судебник 1550 року.

Литовський статут 1588 року - був використаний, як зразок юридичної техніки (формулювання, побудова фраз, рубрикація).

Для розробки проекту Уложення була створена спеціальна комісія на чолі із князем Н. И. Одоєвським. У неї ввійшли князь С.В. Прозоров, окольничий князь Ф.Ф. Волконський і два дяки - Гаврило Леонтьев і Федір Грибоєдов. Тоді ж з вирішено почати практичну роботу Земського собору 1 вересня.

Йому призначалося із проект Уложення. Собор проходив у широкому складі, за участю представників посадських громад. Слухання проекту Уложення проходило на соборі у двох палатах: в одному минулому цар, Боярська дума й Освячений собор; в іншій - виборні люди різних чинів.

Депутати дворян і посадів зробили великий вплив на прийняття багатьох норм Уложення. 29 січня 1649 року було закінчене складання й редагування Уложення. Зовні воно являло собою сувій, що складається з 959 вузьких паперових стовпців. Наприкінці йшли підпису учасників Земського собору (усього - 315), а по склейках стовпців - підпису дяків.

Із цього справжнього сувою (для зберігання якого більше століття через, при Катерині ІІ, був виготовлений срібний ковчежец) була складена копія у вигляді книги, з якої двічі протягом 1649 Уложення було надруковано по 1200 екземплярів у кожному тиражі. Соборне Уложення 1649 з'явилося новим етапом у розвитку вітчизняної юридичної техніки.

Всі делегати Собору своїми підписами скріпили список Уложення, що в 1649 році був розісланий в усі московські накази для керівництва до дії. При складанні Уложення не ставилося завдання скласти кодекс, передбачалося лише узагальнити весь наявний запас правових актів, погодивши їхній один з одним і скасувавши застарілі норми.

Свої виправлення й доповнення виборні вносили в Думу у формі земських чолобитних. Деякі рішення приймалися спільними зусиллями виборних, Думи й Государя.

В. О. Ключевский виділяє в процесі складання Уложення кілька технічних стадій:

Кодифікація (робота із джерелами, редагування) - неї здійснювала комісія на чолі із князем Одоєвським.

Нарада - обговорення подаваної в Думу чолобитної.

Ревізія - перегляд і редагування Думою й царем представлених їм законопроектів.

Законодавче рішення - спільно прийняте рішення по питанню того або іншого пункту Уложення.

"Заручна скріпа" - підписання зводу законів усіма без винятку членами Собору.

У Соборному Укладенні вперше відчувається прагнення законодавця сформувати систему норм і класифікувати їх по галузях права.

Велика увага була приділена процесуальному праву.

Соборне Уложення закріпачує всі прошарки селян і повністю позбавляє їх політичних і майнових праві Селян-втікачів кріпосники мали право повертати, не дивлячись на давність втечі. їх повертали із дружинами, дітьми і всім майном. За надання притулку селянам-втікачам винних карали штрафом на суму в 10 крб. (вартість семи корів). Якщо жінка-втікачка одружувалася з селянином іншого власника, то вона все рівно поверталась попередньому власникові, тобто сім'я руйнувалася. Кріпосник мав право дозволити або не дати дозволу на одруження Вотчинник мав право відпустити селян на волю, поміщик же таким правом не користувався. Помістя і вотчини можна було закладати разом із селянами.

Встановлювався один вид холопства — холопство кабальне. Росіянам заборонялося бути холопами у іноземця. Особа звільнялася від холопства по смерті свого пана, або коли холоп попадав у полон, або ж коли феодал у голодні роки виганяв холопа з двору.

Наступили зміни і в правовому становищі міського населення. Селяни, що жили в білих слободах (білі слободи не платили податей), виводилися власником у сільську місцевість, тобто білі слободи знищувалися. Посадське населення (міщани) закріплялися за посадом, відмінялося право переходу посадського населення із міста у місто: «С Москвы в городы постарине и из городов к Москве, и из города в город их посадских тяглых людей не переводити». Якщо посадські люди ставали чиїмись селянами, то вони мали бути повернені у місто[13, c. 26-27].

У зв'язку з посиленням кріпосницьких відносин сталися зміни в цивільному законодавстві. Зобов'язання виникали із різноманітних договорів. Уложення вказує на три види злочинів, пов'язаних із укладенням договорів: складання фальшивої кріпості, укладання угоди під примусом, неправдиве звинувачення у примушенні до укладання угоди. Позовна давність по позиці становила 15 років.

Злочин кваліфікується як непослух царській волі, як діяння, небезпечне для панівного класу. Стосовно ж об'єктивної сторони злочину, то Уложення знає голий задум, замах на царя і слуги на пана, закінчений і незакінчений злочин. Від покарання звільнялися тільки діти віком до семи років. Існували такі види злочинів: проти релігії, державні злочини (за них встановлювалась відповідальність не тільки винного, але й членів усієї його сім'ї), підробка документів, дезертирство, порушення державної монополії на виготовлення і продаж спиртних напоїв.

У Соборному Уложенні була спеціальна глава (XXV), присвячена боротьбі з корчмарством, тобто порушенням державної монополії на вироблення і продаж спиртних напоїв. Протизаконне вироблення, зберігання і збут вина каралися досить жорстоко. «У кого корчму вымут впервые или кто на продажу вино курит: и на тех впервые заповеди правити по пяти рублев, а на питухах по полутине на человека», — зазначалося у ст.1 гл-XXV Соборного Уложення. Коли ж кого-небудь зловлять вдруге, то розмір штрафу подвоювався. Окрім того, карали фізично: корчмаря «бити кнутом по торгам, а питухов бити батоги». «А будет хто в таком воровстве объявится втретие и их за ту третью вину бити кнутом по торгам, и посадити в тюрьму на полгода». Коли ж хто-небудь буде викритий в четвертий раз, то крім фізичного покарання його засилають, «а животы их все, и дворы, и поместья, и вотчины имати на Государя» (ст.3).

Вели боротьбу з протизаконною торгівлею вином роз'їздні голови і «дети боярские». Якщо викриті у протизаконній торгівлі дадуть їм хабара, а вони їх все-таки приведуть до приказу, то «у них того откупу не имать». Коли ж вони відпустять порушників, то їх необхідно «пытать и наказание чинить, бити кнутом, и в приказе им впредь не быть».

У 1636 р. У Московській державі указом царя було заборонено під страхом смертної кари продаж тютюну. Соборне Уложення підтвердило цей указ і встановило, що навіть особи, які знайшли тютюн, також підлягають покаранню. «А за табачную находку бити кнутом на козле». Якщо ж кого-небудь неодноразово спіймають за продажем тютюну, то такому «пороти ноздри и носы резати, а после пыток и наказанья ссылати в дальние городы».

Мета покарання за Соборним Уложенням — устрашіння населення, щоб іншим «на то смотря, неповадно было впредь так делати». В інтересах дворянства видано "Соборне уложення" (1649), що юридично підтверджувало закріпачення селян в Росії.

Судові органи не були відокремлені від адміністрації. Судовими органами були: цар, Боярська дума (Розправна палата), прикази — Земський, Розбійний, Холопський, Помісний, а на місцях — губні і земельні старости, вотчинний і церковний суди. Доказами були: цілування хреста, показання свідків, загальне посилання на свідка, обшук, повальний обшук, письмові докази, тортури[5, c. 96-98].

16. Правове становище населення за Соборним Уложенням.

Уложення уперше вводило суворе покарання (аж до страти і тюремного

ув'язнення терміном на рік) за поселення в себе селян-утікачів. Винний

землевласник повинен був платити по 10 карбованців за кожний рік

приховування чужого селянина. (При розрахунку вихідна оцінка складала 4

карбованці "за голову" селянина і 5 карбованців за "глухий" живіт -

неописане майно селянина ).

Соборне Уложення складалося з 25 розділів, що включали в себе 967

статей. У ньому були систематизовані на більш високому в порівнянні з

попереднім законодавством рівні юридичної техніки правові норми, що

діяли і раніше. Крім того, малися і нові правові норми, що з'явилися

головним чином під тиском дворянства і чернотяглих посадів. Для

зручності главам передує докладний зміст, що вказує зміст глав і статей.

Як кодекс права, Уложення 1649 р. у багатьох відносинах відбило

тенденції подальшого процесу розвитку феодального суспільства. У сфері

економіки воно закріпило шлях утворення єдиної форми феодальної

земельної власності на основі злиття двох її різновидів - маєтків і

вотчин.

У соціальній сфері Уложення відбило процес консолідації основних

класів - станів, що привело визначеної стабілізації суспільства й у той

же час викликало загострення класових протиріч і посилення класової

боротьби, на яку безумовно впливало встановлення державної системи

кріпосництва. Недарма з XVII ст. відкривається ера селянських воєн.

Консолідація феодального стану супроводжувалась закріпленням його

привілеїв: монопольного права володіння землею, звільнення від

повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі

посади. Міське населення в XVІІ ст. одержує стійку назву “посадські е населення в XVІІ ст. одержує стійку назву “посадські

люди”. Склалась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що

торгували за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні

торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи).

Гості об’єднувались у корпорації, користувались приві-леями. Виконуючи

фінансову службу, завідували таможнями, розподіляли статті доходів і

розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували

торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами.

Люди гостинної і суконної сотень служили збирачами при таможнях і

перевозах, старостами торгових ларків. Вони не звільнялись, як “гості”,

повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.

“Чорні” посадські люди жили на землі, що була власністю державної казни,

і у повному об’ємі несли державне “тягло”, що накладалось на міську

общину.

Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам

звільнялась від державного “тягла” і називалась “білими слободами”. З

1550 р. розпочинається політика скорочення “білих слобод”, приймаються

законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських людей у

“білі слободи”.

Соборне Уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і

торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було

закріплено все його населення, були повернені втікачі, а перехід з

посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у

між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один

у одного горнотяглових селян.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного

феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р.

обмежувала право переходу селян тільки на Юріїв день і встановлювала

порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана).

З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений

перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. почали видаватись укази про

“урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення

селян-втікачів (5 – 15 р.).

Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке

відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.

До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння “чорних” (державних)

волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що

в них проживали, перетворювались на кріпаків. На відміну від

“чорносошних” владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам,

поміщикам, монастирям) всі повинності несли безпосередньо на користь

власника.

Прикріплення розвивалось двома шляхами – позаекономічним і економічним.

У XV ст. існувало дві основні категорії селян: старожильці і

новоприходці. Перші вели своє господарство і в повному обсязі несли свої

повинності, складаючи основу феодального господарства. Інші, які тільки

що прибули, не могли повністю нести повинності, тому користу-вались

певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх залежність від

від

власника була борговою, кабальною. У формі залежності селянин міг бути

“половником” (працювати за половину врожаю) або “серебрянником”

(працювати за проценти).

Основним документом, який закріпив права землевласників на селян

втікачів і бобилів (одиноких безземельних селян), стали переписні книги

1626 р.

Позаекономічна залежність у чистому вигляді виявлялась в інституті

холопства. Розвиток кабального холопства (холоп не міг передаватися по

заповіту, його діти не ставали холопами) призвело до зрівняння статусу

холопів з кріпаками.

16. Закріпачення селянства за Соборним Уложенням.

оборне Уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і

торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було

закріплено все його населення, були повернені втікачі, а перехід з

посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у

між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один

у одного горнотяглових селян.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного

феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р.

обмежувала право переходу селян тільки на Юріїв день і встановлювала

порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана).

З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений

перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. почали видаватись укази про

“урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення

селян-втікачів (5 – 15 р.).

Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке

відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.

До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння “чорних” (державних)

волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що

в них проживали, перетворювались на кріпаків. На відміну від

“чорносошних” владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам,

поміщикам, монастирям) всі повинності несли безпосередньо на користь

власника.

16. Поняття і види злочинів за Соборним Уложенням.

Система злочинів виглядала в такий спосіб:

1. Злочини проти Церкви: богохульство, "спокушання" в іншу віру, переривання ходу літургії в храмі й т.д..

2. Державні злочини: будь-які дії, спрямовані проти особистості государя або його родини, бунт, змова, зрада. По цих злочинах відповідальність несли не тільки особи, їх що зробили, але й члени їхніх родин.

3. Злочини проти порядку керування: самовільний виїзд за кордон, фальшивомонетництво, дача помилкових показань свідків, неправдиве обвинувачення ("ябедництво"), зміст питних закладів без особливого дозволу й т.д..

4. Злочини проти благочиния: зміст кубел, приховування швидких, продаж краденого або чужого майна, обкладання митами звільнених від її осіб і т.д..

5. Посадові злочини: хабарництво (хабарництво, вимагання), неправосуддя (свідомо несправедливе рішення справи), підробки по службі, військові злочини (мародерство, втеча з розташування війська) і т.д..

6. Злочини проти особистості: убивство, нанесення каліцтв, побої, образа честі. Не каралося вбивство злодія, пійманого на місці злочину.

7. Майнові злочини: татьба (крадіжка), конокрадство (як окремий вид злочину), крадіжка овочів з городу й риби з коша (як окремий вид злочину), розбій, грабіж, шахрайство, підпал, псування чужого майна.

8. Злочину проти моральності: нешанування дітьми батьків, звідництво, "блуд" дружини (але не чоловіка), половий зв'язок пана з "рабою".

16. Поняття, мета і види покарань за Соборним Уложенням.

Система покарань виглядала в такий спосіб: страта (в 36 випадках), тілесні покарання, тюремне ув'язнення, посилання, що безчестять покарання, конфіскація майна, звільнення з посади, штрафи.

Страта - повішення, відсікання голови, четвертування, спалення (по справах релігійним і стосовно паліїв), а також "заливання розпеченого заліза в горло" за фальшивомонетничество.

Тілесні покарання - розділялися на членовредительні (відсікання руки за крадіжку, таврування, урізування ніздрів і т.д. ) і хворобливі (биття батогом або кийками).

Тюремне ув'язнення - строки від трьох днів до довічного висновку. В'язниці були земляні, дерев'яні й кам'яні. Тюремні в’язні годувалися за рахунок родичів або милостинею.

Висилання - покарання для "високошляхетних" осіб. Була наслідком опали.

Покарання, що безчестять, - також застосовувалися для "високошляхетних" осіб: "відібрання честі", тобто позбавлення звань або зниження в чині. М'яким покаранням цього типу була "догана" у присутності людей того кола, до яких ставився правопорушник.

Штрафи - називалися "продаж" і призначалися за злочини, що порушують майнові відносини, а також за деякі злочини проти життя й здоров'я людини (за каліцтво), за "понесення безчестя". Також застосовувалися за "хабарництво" у якості основного й додаткового покарання.

Конфіскація майна - як спонукуване, так і нерухоме майно (іноді й майно дружини злочинця і його дорослого сина). Застосовувалося до державних злочинців, до "лихоимцам", до чиновників, що зловживало посадовим положенням.

Вже в перших рядках тексту СУ зазначається, що навіть злочинний умисел, а не тільки дії, спрямовані проти монарха, жорстоко каралися.

16. Форми судового процесу за Соборним Уложенням.

Судове право в «Уложенні» становило особливий комплекс норм, що регламентують організацію процесу і суду. Докладно описується процедура суду. Суд починався з подачі чолобитної грамоти. Потім відбувався виклик відповідача до суду. Йому надавалося право двічі не з'являтися до суду, якщо на те були поважні причини, але після третьої неявки він автоматично програвав процес.

Докази, які використовувалися і бралися до уваги судом в змагальності процесу були різноманітні. Процесуальними заходами, спрямованими на отримання доказів, були «спільний» і «повальний» обшук. Судоговорінні в змагальності процесу було усним, але протоколювати в «судовому списку». Кожна стадія оформлялася особливою грамотою.

Розшук або «розшук» застосовувався з найбільш серйозних кримінальних справах. Особлива увага приділялася державним злочинів. Застосування тортури регламентувалося: її можна було застосовувати не більше трьох разів з певним перервою. Показання, отримані при катуванні, повинні бути перевірено. Показання катованого протоколировались.

Об'єктами злочину «Соборне Укладення» вважало церква, держава, сім'ю, особистість, майно, моральність. Система злочинів виглядала наступним чином:

а) злочини проти церкви: богохульство, спокушання православного в іншу віру, переривання літургії в храмі;

б) державні злочини: будь-які дії (і навіть умисел), спрямовані проти особи государя, його сім'ї,, бунт, змова, зрада; за цими злочинами відповідальністьнесли не тільки здійснили їх особи, але й їх родичі та близькі;

в) злочини проти порядку управління: злісна неявка відповідача до суду і опір приставу, виготовлення фальшивих грамот, актів, печаток, самовільний виїзд за кордон, фальшивомонетництво та інші;

г) злочини проти благочиння: утримання місць розпусти, приховування швидких, незаконний продаж майна, недозволена запис в заклад,оподаткування митами звільнених від них осіб;

д) посадові злочини: хабарництво (хабарництво), «неправосуддя», підробки по службі, військові злочини;

е) злочини проти особистості: вбивство, нанесення каліцтва, побої, образа честі, проте ніяк не каралося вбивство зрадника чи злодія на місці злочину;

ж) майнові злочини: татьба (крадіжка) проста і кваліфікована, розбій, грабіж, шахрайство, підпал, псування чужого майна, насильницьке захоплення чужого майна;

з) злочину проти моральності: непочитание дітьми батьків, відмова утримувати старих батьків, звідництво, блуд дружини (але з чоловіка), статевий зв'язок пана з рабою.

16. Формування абсолютної монархії в Росії, ЇЇ особливості.

На кінець XVІІ ст. у Росії розпочинає складатись абсо-лютна монархія.

Для абсолютної монархії характерна наявність сильного, розгалуженого професійного бюрократичного апарату, силь-ної постійної армії, ліквідація всіх станово-представницьких органів і установ. Усі ці ознаки були характерні і для російсь-кого абсолютизму. Але у російського абсолютизму були свої суттєві особливості:

– якщо абсолютна монархія в Європі складалась за умов розвитку капіталістичних відносин і відміни старих феодаль-них інститутів (особливо кріпосного права), то абсолютизм у Росії співпав з розвитком кріпосництва;

– якщо соціальною базою західноєвропейського абсолю-тизму був союз дворянства з містами (вільними, імперськи-ми), то російський абсолютизм опирався, в основному, на кріпосницьке дворянство, службовий стан.

Встановлення абсолютної монархії в Росії супроводжу-валось широкою експансією держави, її вторгненням в усі сфери суспільного, корпоративного і приватного життя. Екс-пансіоністські прагнення виразились, перш за все, у прагненні до розширення своєї території і виходу до моря. Наступним напрямом стала політика подальшого закріпачення, яка прийняла найбільш жорстокі форми у XVІІ ст. Посилення ролі держави виявилось також у детальній регламентації прав і обов’язків окремих станів та соціальних груп. Поряд з цим відбувалась юридична консолідація правлячого класу, із різ-них феодальних прошарків склався стан дворянства.

Державу, яка виникла на початку XVІІІ ст. називають “поліцейською” не тільки тому, що в цей період була створе-на професійна поліція, але й тому, що держава прагнула втру-чатися навіть у життєві дрібниці, регламентуючи їх. Так, укази першої чверті XVІІІ ст. наказували населенню, коли га-сити світло, які танці танцювати на асамблеях, брити чи не брити бороди тощо.

Місцем зародження капіталістичних елементів (без яких неможливе встановлення абсолютизму) у Росії стали: ману-фактурне виробництво (державне і приватне), поміщицьке виробництво, селянська і купецька торгівля.

Мануфактурне виробництво стимулювало ріст торгового обороту. Основними формами торгової діяльності були ярмарки і торжки. Проникнення до складу купецтва селян, що роз-багатіли, відступ від протекціоністської потенціальної полі-тики викликали нестабільність положення старого традицій-ного купецтва.

Правлячим класом залишалось дворянство. У період формування абсолютної монархії відбувалась консолідація цього стану. Особливе положення феодальної аристократії (боярст-ва) вже в кінці XVІІ ст. різко обмежується, а потім і ліквіду-ється. Важливим кроком у цьому напрямі був акт про відміну місництва 1682 р. Аристократичне походження втрачає свої позиції при призначенні на керівні державні посади. Його за-мінюють вислуга, кваліфікація і особиста відданість госуда-рю і системі. Пізніше ці принципи будуть оформлені в Табелі про ранги 1722 р. Економічну консолідацію завершив Указ про єдиноспадковість (1714 р.), який ліквідував правову різни-цю між вотчиною і помістям, об’єднавши їх в єдине юридичне поняття “нерухоме майно”. Дворянство стає єдиним служилим станом. Служба для дворянина була обов’язком і продовжувалась до кінця його життя. З 1736 р. строк державної слу-жби був обмежений 25 роками, а з 1762 року обов’язковість дворянської служби була відмінена.

Оформлення нових соціальних груп відбувалося на фоні знищення старих станово-представницьких установ. Останній Земський собор відбувся у середині XVІІ ст. Після цього з 60 до 80 рр. XVІІ ст. скликались станові збори. Ліквідація станово-представницьких органів була обумовлена позицією центральної адміністрації, реформою фінансової системи і збройних сил.

Централізація влади, формування професійної бюрокра-тії, з одного боку, і посилення кріпосницької системи (тобто ліквідації залишків селянського самоуправління) з другого – руйнували систему земського представництва. Дворянство ставало єдиним правлячим станом, захопивши в центрі майже всі місця в державному апараті і армії, а на місцях – ставши повноправним господарем над селянами. Майже такі ж сильні позиції дворянство мало і в містах.

Суттєві зміни в соціальній структурі суспільства кінця XVІІ початку XVІІІ ст. виявились під час військових реформ. У кінці XVІІ ст. основу війська все ще складала дворянська кіннота. Все сильніше вона доповнюється, а потім відтісня-ється новими формуваннями: стрілецькими частинами і пол-ками “іноземного строю”.

Якщо стрільці ще були напіврегулярним військом і були прив’язані до своїх дворів і посадів, то полки “іноземного строю” були зародженням професійної армії. Офіцерський корпус вже в кінці XVІІ ст. швидко поповнювався іноземни-ми спеціалістами. Цей шлях військових реформ дозволяв центральній владі стати незалежною від дворянства у справі формування збройних сил, одночасно використовуючи дво-рянство при створенні офіцерських кадрів.

У кінці XVІІ ст. змінюється податкова система. Існуючі податки доповнюються додатковими, найважливішими з яких були: митний збір, кабацькі (непрямі податки), данні (прямі податки), оброчні, ямські, стрілецькі, соляний і тютюновий акцизи.

Характерним є те, що вже в кінці XVІІ ст. здійснювалась станова розверстка прямих податків: принцип становості від-роджувався при абсолютизмі в новій якості – для розподілен-ня станових привілей, обов’язків і служби. У 1718 р. був про-ведений подушний перепис, і фінансові служби перейшли до подушного обкладання населення. У результаті цього були виділені групи неподатних станів (дворянство і духовенство), і фактично зрівняні в податному відношенні різні групи се-лянського населення (державні, владельчеські, холопи).

Посилення монархічної влади неминуче зіткнулось з політичними інтересами церкви. Соборне уложення стало юридичною перепоною для концентрації земельної власності церкви і для розширення її юрисдикції. Вже в кінці XVІІ ст. стали обмежуватись деякі фінансово-податкові пільги церковних установ, а пізніше церковні установи повинні були сплачувати все більше і більше видів податків. У 1718 р. Духовний регламент заснував вищий орган церковного управління, який з 1721 р. став називатись Святішим Урядовим Синодом. З 1722 р. контроль за діяльністю Синоду був покладений на світського чиновника.

У 1762 р. створюється спеціальна комісія, яка розпоря-джалась усім церковним майном, відміняються торгові приві-леї духовенства. У 1764 р. на Колегію Економії покладались усі обов’язки з управління церковними помістями та конт-роль за їх прибутками. З 1786 р. управління церковними зем-лями остаточно перейшло до органів, що відали державним майном.

16. Кодифікаційні роботи на початку XVIII ст.

Формування нової системи права. Головним джерелом права в період становлення абсолютної монархії залишалось Соборне Уложення 1649р., правова сила якого неодноразово підтверджувалась указами. В першій чверті XVIII ст. коло джерел суттєво змінюється: поповнюється маніфестами, указами, статутами, регламентами і іншими формами актів. Законодавство в цей період стає більш чітким по формі і менш казуальним. Письмове оформлення законів і їх публікація стають обов’язковими. Вперше з’являється вказівка на те, що закон не має зворотньої сили. Публікація і тлумачення законів покладались на Сенат, який пропонував своє тлумачення імператору. Імператор приймав остаточне рішення. Велика кількість прийнятих актів вимагала проведення систематизації і кодифікації. З 1649 р. по 1696 р. було прийнято більш як півтори тисячі актів, що мали силу закону. За період правління Петра І було прийнято більш як три тисячі правових актів. Виникали серйозні ускладнення в узагальненні і тлумаченні цих розрізнених і часто взаємовиключающих норм. Перша спроба (після Соборного Уложення 1649 р.) систематизації правових норм була зроблена створеною в 1700 р. Палатою про уложення. Головним завданням палати стало приведення у відповідність з Судебниками і Соборним Уложенням всієї маси прийнятих в останній час нормативних актів. Друге завдання заключалось в оновленні судової і управлінської практики шляхом включення в неї нових норм права. Робота Палати продовжувалась до 1703 р. коли був складений проект Новоуложенної книги. Проект зберігав структуру Соборного Уложення (двадцять п’ять глав), але його норми суттєво обновились. Ця робота Палати була першим досвідом по систематизації права. Кодифікаційна робота розпочалась пізніше. В 1714 р. готується перегляд Соборного Уложення. Судді зобов’язані були вирішувати справи тільки на підставі норм Уложення і не протирічащих йому указів. Спеціальній комісії доручалось звести всі послідуючі (після 1649 р.) укази і приговори в звідні збірники. В 1718 р. В доповіді Юстиць – колегії було запропоновано прийняти як джерело нових правових норм шведські закони, включивши в єдиний звід Соборне Уложення, нові укази і шведський кодекс. Головним напрямком кодифікаційної роботи в цей час було виділення норм, спрямованих на укріплення і захист державного інтересу. Цьому завданню були присвячені і підбір нових норм, і зміна принципів тлумачення і застосування закону. В 1725 р. проект нового Уложення був закінчений. Він складався з чотирьох книг (120 глав, 2000 статей). Слухання проекту намічалося провести в Верховній таємній раді, але після смерті Петра І дворянська реакція змінила відношення до кодифікаційної роботи і її мети: іноземному впливу була протиставлена ідея правової вітчизняної традиції. В плані юридичної техніки намітився поворот від кодифікації (обновлення) законодавства до його систематизації. Досвід кодифікаційної роботи першої половини XVIII ст. показав, що розвиток права спрямовувався на створення галузевого ділення, для чого і створювались окремі зводи норм. Зводи будувались на систематизації, рецепції і узагальненні практики правозастосування. Сфера дії правового акту залежала від його форми. Статути видавались для певного відомства (Військовий, Морський) або для регулювання певної галузі права (статут про векселі, коротке зображення процесів чи судових тяжб). Регламенти визначали склад, організацію, компетенцію і порядок діловодства органів управління (Генеральний регламент 1720 р., Духовний регламент 1721р.). Указами оформлялось введення нових державних органів і посад, введення в дію актів галузевого законодавства, призначення на посади. Для законотворчої діяльності абсолютизму характерна детальна регламентація всіх сторін громадського і приватного життя. Тому особлива увага приділялась формам правових актів і правового регулювання. Найбільш розповсюдженими формами в першій чверті XVIII ст. були: Регламенти – акти, що визначали загальну структуру, статус і напрямок діяльності окремих державних установ.(Регламент Комерц-колегії (про торгівлю – 1719 р.) Маніфести. Видавались тільки монархом і за його підписом і були звернені до всього населення і до всіх установ. В формі маніфестів оголошувалось про вступ монарха на престол, про початок війни або підписання миру, про великі політичні події і акції. Іменні укази. Також видавались і підписувались монархом. В них формулювались рішення, що були адресовані конкретним державним установам чи посадовим особам: Сенату, колегіям, губернаторам. Укази. Могли видаватись монархом або від його імені Сенатом і були націлені на рішення певної справи, введення чи відміну конкретних установ, норм чи принципів діяльності. Адресувались вони певному органу або особі і були обов’язковими тільки для них. В формі указів виносились судові рішення Сенату. Статути. Збірники, що містили норми, які відносились до певної сфери державної діяльності (1716 р. – Військовий статут, 1720 р. – Морський статут). Зміни, що відбулися в політичний і державній системі Росії при її вступі в період абсолютизму, привели до змін в сфері кримінального права. На початку XVIII ст. суди при розгляді кримінальних справ керувались Соборним Уложенням 1649 р. і новоуказними статтями. Перша петровська систематизація кримінально-правових норм була проведена в 1715 р. при створенні “Артикула військового”. Військові артикули складались із 24 глав і 209 статей. Вони були включені як друга частина у Військовий статут. Артикули містили основні принципи кримінальної відповідальності, поняття злочину, вини, мети покарання, необхідної оборони, крайньої необхідності, перелік обставин, що пом’якшують і обтяжують відповідальність. Злочини поділялись на навмисні, необережні і випадкові. Законодавець звертав увагу на ступінь випадковості – різниця між необережним і випадковим злочином була дуже незначною. Відповідальність знімалась чи пом’якшувалась в залежності від об’єктивних обставин. До пом’якшуючих обставин закон відносив стан афекту, малолітство злочинця, а також нерозуміння і давність. Характерно, що до обтяжуючих обставин закон вперше став відносити стан сп’яніння (раніше стан сп’яніння відносився до обставин, що пом’якшували вину). Законодавець вводив поняття крайньої необхідності (наприклад, крадіжка від голоду) і необхідної оборони. Для останньої вимагалось наявність ряду обставин: ступінь відповідальності захисту загрозі, факт наявності нападу і факт загрози життю особи, що захищалась. Відсутність однієї із ознак могло призвести до покарання особи, яка захищалась, але покарання могло бути пом’якшено. Поняття перевищення меж необхідної оборони ще не існувало. Злочин поділявся на стадії: намір, посягання на злочин і завершений злочин. Посягання на злочин могло бути закінченим і незакінченим: закон передбачав можливість добровільної відмови від здійснення злочину (наприклад, відмова від завершення дуелі вже ставшими біля бар’єру дуелянтами). Інститут співучасті в злочині не був достатньо розроблений: ролі співучасників не диференціювались законом. Але по деяких злочинах посібники карались не так суворо як виконавці злочину (наприклад, посібники, що підтримували бунтівників). В законі є фактор повторності. Наприклад, за першу крадіжку карали шпіцрутенами , за другу також шпіцрутенами в подвійному розмірі (дванадцять разів), за третю відрізали ніс, вуха і висилали на каторжні роботи, а за четверту передбачалась смертна кара. Артикули містили такі види злочинів: Проти релігії. В цю групу входили чаклунство, ідолопоклонство, які карались смертною карою (спаленням) при умові, що будуть доказані відносини обвинуваченого з дияволом. При відсутності таких доказів призначалось тюремне ув’язнення і тілесне покарання. Недотримання церковних обрядів і невідвідування богослужінь, знаходження в церкві в п’яному вигляді карались штрафом або тюремним ув’язненням. Державні. Простий намір вбити або взяти в полон царя карався четвертуванням. Так же карався збройний виступ проти влади. Образа словом монарха каралась відрубуванням голови. За зраду також передбачалась смертна кара. До посадових злочинів відносили хабарництво, яке каралось смертною карою, конфіскацією майна і тілесними покараннями. Особливий склад посадових злочинів склало казнокрадство.  Несплата податків каралась починаючи з XVIII ст. примусовими роботами. Військові злочини, які були включені в Артикули (зрада, допомога ворогу, листування з ворогом), продовжували діяти до ХІХ ст. Злочини проти порядку управління і суду. До них відносились зривання і знищення указів, які карались смертною карою.  Фальшивомонетництво каралось спалюванням. До злочинів проти суду відносились лжеприсяга, яка каралась відрубуванням двох пальців (якими присягали) і висилкою на каторгу, лжесвідчення, яке каралось так же як і лжеприсяга (крім того, призначалось церковне покаяння). Особи, які це зробили більше ніколи не допускались ні до посад, ні в свідки. Злочини проти особи включали злочини проти життя, тілесної недоторканості, честі. В цій групі головне місце займало вбивство. Артикули розрізняли: навмисне (каралось відрубуванням голови), необережне (каралось тюремним ув’язненням, штрафом, шпіцрутенами ), випадкове (не каралось). До найбільш тяжких видів вбивств законодавець відносив вбивство по найму, отруєння, вбивство батька, матері, дитини або офіцера. За ці види вбивств призначався особливий вид покарання – колесування. До злочинів проти життя закон відносив і самогубство. Якщо раніше самовбивця вважався таким, що посягнувся на волю Бога, то в епоху абсолютизму він посягав на державний інтерес (особа після невдалої спроби самогубства засуджувалась до смертної кари). Злочини проти тілесної недоторканості поділялись на каліцтво і побої. При нанесенні каліцтва злочинцю відрубували руку (діяв архаїчний принцип “таліона”). Злочини проти честі асоціювались з наклепом. Наклеп міг бути усним або письмовим. Усний наклеп карався тюремним ув’язненням на 6 місяців. Автор письмового наклепу карався таким же покаранням, яке було передбачене за злочин, в якому він звинувачував іншу особу. Навіть якщо факти, наведені в письмовому зверненні і відповідали дійсності, його автор карався тюремним ув’язненням і каторгою таму, що “пішов неістинним шляхом”, так як обвинувачення може пред’являти у встановленому порядку лише компетентний орган держави). До майнових злочинів відносили крадіжку, грабіж, підпал, знищення або пошкодження майна. До кваліфікованих видів крадіжки відносилась крадіжка з церкви, людини з метою її продажу, під час стихійного лиха, державного майна, в четвертий раз, на суму понад 20 крб. Ці злочини карались різними видами смертної кари (відрубуванням голови, повішенням, колесуванням, спаленням). Такі ж покарання встановлювались за грабіж. До злочинів проти моралі відносили зґвалтування (смертна кара, а іноді інші види покарання), мужеложство (смертна кара або висилка на галери), скотоложство (тілесні покарання), “блуд”, кровозмішування або зв’язок між близькими родичами, двожонство, перелюбодіяння (тюремне ув’язнення і каторга). Головною метою покарання по Артикулах було устрашіння (“дабы через то страх подать и оных от таких непристойностей удержать”). Покарання і його застосування характеризувались такими особливостями: 1. Відсутністю індивідуалізації: коли разом із злочинцем або замість нього карались його родичі; 2. Невизначеністю формулювань (“по суду покараний буде”, “по обставинам справи покараний буде”; 3. Відсутністю формальної рівності перед законом: різна відповідальність за один і той же злочин передбачалась для представників різних станів. Смертна кара по Артикулах передбачалась в 122 випадках і поділялась на просту і кваліфіковану. Проста – відрубування голови (згадується 8 разів), повішення (згадується 33 рази), розстріл (згадується 7 разів). Кваліфікована – четвертування (згадується 6 разів), колесування (5разів), закопування в землю заживо, залиття горла металом, спалювання. Тілесні покарання поділялись на членопошкоджувальні, таврування і больові. Позбавлення честі і гідності здійснювалось у вигляді ганьбливих покарань і особливої процедури – шельмування. Ганобливі покарання – повішення за ноги після смерті, удар, нанесений профосом (чиновником) по щоці, прибиття імені на виселиці, роздягання жінок догола. Цивільне право в першій чверті XVIII ст. в значній мірі перейняло багато західноєвропейських правових традицій і інститутів. Закон як джерело прав і обов’язків стає домінуючим, а традиційні і звичаєві норми відступають на другий план. В області зобов’язального права широке розповсюдження набуває Договір товариства. Організаційні форми підприємницької діяльності (компанії, артілі, товариства) заохочувались державою, яка контролювала їх через Мануфактур і Комерц - колегії. В законі розпочинають формуватися поняття юридичної особи і корпоративної власності. Розвиток договірних відносин стимулював процес перерозподілення майнових цінностей в суспільстві, формування нових соціальних груп, які зосереджували в своїх руках багатство і капітал. Другим засобом для перерозподілення майнових цінностей в суспільстві стали норми спадкового права. Важливі зміни в цю область вніс Указ про єдиноспадковість 1714 р. Розрізнялось спадкування по заповіту і по закону. Спадкодавець міг заповідати нерухоме майно тільки одному сину на вибір. Законодавець, орієнтуючись на західний правовий досвід, намагався ввести принцип майорату, при якому успадковував старший син. Російська традиція стояла на боці молодшого сина. Практика вибрала компромісний шлях – спадкування одного сина на вибір спадкодавця. Інші діти одержували частки рухомого майна в межах заповітного розпорядження. Дочки успадковували нерухомість по заповіту тільки при відсутності синів. При відсутності дітей нерухоме майно по заповіту могло бути передано родичам спадкодателя. Рухоме майно в любих частках могло бути розділене між будь-якими претендентами. При відсутності заповіту в силу вступав законний порядок спадкування. Нерухоме майно за майоратним принципом успадковував старший син, а нерухоме майно ділилось порівну між іншими синами. В 1731 р. основні положення Указу про єдиноспадковість відміняються. З цього часу спадкування по закону регламентується таким чином: нерухомість переходить до всіх синів в рівних долях, дочки отримують одну чотирнадцяту, а вдова – одну восьму. Із рухомого майна дочки отримують одну восьму, а вдова одну четверту. При цьому родове нерухоме майно (майоратне) переходить до спадкоємців по закону. Указ про єдиноспадковість вніс зміни в сімейне право. Був підвищений шлюбний вік для чоловіків – до 20 років, для жінок до 17 років. В шлюб заборонялось вступати близьким родичам і душевно хворим. Для укладення шлюбу вимагалась згода батьків, начальства для військовослужбовців, а також знання арифметики і геометрії – для дворян. По закону вимагалась вільна згода осіб, що беруть шлюб, це було закріплене актом, який забороняв примусові шлюби (1724 р.). Визнавався тільки церковний шлюб. З 1721 р. було дозволено укладати шлюби з християнами інших конфесій (католиками, протестантами), але шлюб з іновірцями заборонявся. Підстави для розірвання шлюбу передбачались слідуючі: заслання на довічну каторгу, безвісна відсутність одного з подружжя на протязі трьох років, перелюбодіяння одного з подружжя (для чоловіків тільки у власному будинку, а для жінок при наявності підстав передбачати факт перелюбодіяння), невиліковна хвороба або імпотенція, замах одного із подружжя не життя іншого. Дружина повинна була скрізь слідувати за чоловіком, який міг застосувати до дружини покарання. В 1753 р. спеціальним актом закріплюється роздільність зобов’язальних прав подружжя, підкреслюється свобода одного з подружжя від боргів і зобов’язань прийнятих іншим. По відношенню до дітей батьки користувались майже такою владою як і раніше: їх могли карати, віддавати в монастир, а також на роботу по найму. В першій чверті XVIII ст. формується принцип законності. Місце звичаю і традиції остаточно займає закон. Монарх як носій і центр державного інтересу, глава законодавчої, виконавчої і судової влади втілює ідею законності. Ігнорування і неповага до закону стали розглядатися як злочини. Додержання державних настанов оголошувалось найважливішим завданням всіх органів влади і управління, посадових і приватних осіб. Принципи законності були сформульовані в Указах від 1722 і 1724 рр.

16. Форми правових актів в XVIII ст.

16. Поняття і види злочинів за Воїнським Уставом 1716 року.

Злочином - було суспільно-небезпечне діяння, що заподіює шкоду державі. Злочини поділялися на умисні, необережні і випадкові. Дане положення можна проілюструвати на прикладі артикулу 87 і тлумачення до нього. «З свічок і з вогнем має всяк у своїй квартирі обережно і дбайливо ходити, і якщо яким нехтуванням і вінностію офіцерська чи салдатскою пожежі в квартирах учинить, тоді винуватий у тому має збиток по суддівському разсужденію заплатити, і понад те за разсмотренію покараний бути.  Тлумачення. А якщо учинится це з умислу, тоді винуватий у тому покараний буде, яко зажігалщік. А буде ж невинно й від необережності раптово: тоді оний від покарання вільний бути має. Бо про раптове випадку ніхто відповіді не повинен ».  Серйозні покарання передбачалися за релігійні злочину. «Артикул 3. Хто імені божу богозневаг приносить, і воно зневажає, і службу божу паплюжить, і лається слову божу і святим таїнств, а вельми в тому він викритий буде, хоча ця рада в піянстве або тверезому розумі учинится: тоді йому язик роскаленим залізом пропалений, і потім відсічена голова нехай буде ».  Кримінальна відповідальність наступала лише за вчиненні умисних і необережних проступків. Злочин поділялося на статті: умисел, замах на злочин. Також вводилося покарання за недонесення про доконаний правопорушення. «Артикул 5. Якщо хто чує таке богозневаги, і в належному місці своєчасно Извет не подасть, оно має за станом справи, яко причасник богохуленія, живота або своїх пожитків позбавлений бути ».  У ряді випадків законом встановлювалося покарання вже за умисел (наприклад державні злочини). Замах на злочин могло бути закінченим і незакінченим. Так, відповідно до артикулом 19: «Чи є хто підданий військо озброїть або зброю предпріімет проти його величності, або змовлялися буде згадане величність полонити або вбити, або вчинить йому якесь насілство, тоді мають той і все отої, котория в тому вспомогалі, або рада свій подавали, яко образники величності, четвертували бути, і їх пожитки забрані ».  До пом'якшувальною обставинам ставилися: стан афекту, душевна хвороба, малолітство злочинця, службову запопадливість, в запалі якого скоєнозлочин.  Незнання і давність, стан сп'яніння, про давнє пом'якшувальною провину обставиною, почали ставитися до обтяжуючих обставин. Так, наприклад, передбачалося досить жорстке покарання як для офіцерів, так і для солдатів, в разі їх поява на богослужіння у п'яному вигляді. «Артикул 11. Коли офіцер при молитві п'яний з'явиться, а через оне піянство іншим спокуса учинить: тоді оний має в перші і вдругоредь арештом у профоса покараний, а в треті на кілька времяні від служби відставлений, і пересічним учинений бути. Артикул 12. А рядовий, якої в такому ж образі знайдете, має бути в заліза посаджений ».  Ще більш жорстоке покарання передбачало пияцтво під час несення караульної служби: «Артикул 41. А який у таборі, полі або в фортеці на варті своєму засне, або нап'ється п'яний так, що свого караулу відправити не може, або раніше зміни з варти піде і залишить своє місце: хоча б офіцер або рядовий був, розстрелен бути має ».  Законодавець вводив поняття крайньої необхідності і необхідної оборони. Злочини скоєні за цих умов не каралися. Так, наприклад, у відповідності з артикулом 156: «Хто пряме оборонне супротівленіе для оборони живота свого учинить, і онаго, хто його до цього примусив, вб'є, оно від усякого покарання вільний».  Інститут співучасті в злочинах був недостатньо розроблений. Співучасники зазвичай каралися однаково, незалежно від ступеня винності кожного.  Таким чином, текстуальний аналіз Військових артикулів 1716 свідчить про наступних видах злочинів, включених законодавцем у даний нормативно-правовий акт:  • Релігійні злочину: чарування, ідоли-поклонічество, богохульство, недотримання церковних обрядів, церковний заколот.  • Державні злочину: умисел вбити або взяти в полон царя, образу словом монарха, бунт, обурення, зрада і т.д.  • Посадові злочини: хабарництво, казнокрадство, неплатежі податків та ін  • Військові злочини: зрада, ухилення від служби або вербування, дезертирство. непокору військової дисципліни і т.д.  • Злочини проти порядку управління і суду: зривання і винищення указів, підробка печаток, фальшивомонетництво, підроблення, лжеприсяга, лжесвідчення.  • Злочини проти благочиння: приховування злочинців, утримання місць розпусти, привласнення помилкових імен і прізвиськ, з метою заподіяння шкоди, виспівування непристойних пісень і проголошення нецензурних промов.  • Злочини проти особи: вбивство, дуель, нанесення каліцтв, побої, наклеп, образу словом і ін  • Злочини проти моральності: згвалтування, мужеложество, скотолозтва, двоєженство, перелюбство, заняття проституцією.