43. Місячне сяйво його полотен

Є мистецькі твори, які залишаються в пам'яті назавжди. Минають тижні, місяці, роки, а картина чи скульптура постає в уяві наче вчора бачена. До таких належать і полотна Архипа Івановича Куїнджі, зокрема його цикл українських пейзажів. Перлиною серед них вважається «Місячна ніч». На жаль, багато років полотно зберігається в запасниках Київського музею російського мистецтва і тільки зрідка виставляється для огляду.

Цій картині випала трагічна доля. Шедевр із шедеврів, вона не стала окрасою експозиції музеїв, бо вже під час створення була приречена на смерть. Архип Іванович Куїнджі застосував під час її створення цинкові фарби, до того ж у концентрації, яка мала призвести до цілковитого потемніння. Досягнувши нечуваного ефекту у відтворенні місячного світла, він, однак, чудово розумів, що милуватися його картиною випаде не багатьом поколінням шанувальників мистецтва. І не минуло і кілька років, як полотно почало поволі, але безповоротно чорніти. Якийсь час воно ще виставлялося в експозиції, але потім, щоб хоч трохи продовжити йому життя, працівники музею перенесли картину в напівтемні кімнати запасника, куди не проникало руйнівне для неї сонячне світло. Але навіть втративши свій первісний вигляд, «Місячна ніч» заполоняла, ведучи в дивовижний світ неповторної краси ночі.

Доля цього полотна так само трагічна, як і доля самого Ар-хипа Івановича Куїнджі. Він народився 1842 року в убогій сім'ї грека-шевця. Спізнав, що таке сирітське життя, служба в наймах, пастухування під спекотним кримським сонцем. Але завжди свої нечасті вільні хвилини хлопчина віддавав малюванню. І якось йому порадили звернутися до Айвазовського, на той час уже всесвітньо відомого художника. Той, оглянувши роботу юного Куїнджі, розсміявся: -Ха-ха-ха! Хочеш стати художником?! Хіба що фарбувати паркани.

Хтозна, чи мучився колись Іван Костянтинович тим, що так образив Куїнджі, але він дожив до його тріумфального успіху і, безсумнівно, знав, що автор таких прославлених полотен, як «Берези», «Українська ніч», «Ніч на Дніпрі», - колись осміяний ним хлопчина. На щастя, Архип Куїнджі не згодився з таким суворим вироком метра. Зібравши трохи грошей, він вирішив добратися до Петербурга й вступити до Академії мистецтв.

Перша спроба вступити... Провал... Друга... Те саме... Йому вже двадцять вісім років. І все частіше спадає на думку: «А може, й справді Айвазовський мав рацію, я ні на що не здатний». Вирішив спробувати ще раз. Його зараховують вільним слухачем.

Куїнджі багато працює. На останні копійки купує фарби й полотно, але його роботи, подані на академічні виставки, залишаються непоміченими. І знову закрадається сумнів у правильності обраного шляху. А потім він поїхав на етюди в Україну. І все раптом змінилося. Усі малювали прекрасні краєвиди, кобзарів, весілля, ярмарки, а він вирішив показати в холодному Петербурзі справжню літню українську ніч, оспівану так щиро М. Гоголем.

Видатний російський художник Іван Крамськой, побачивши його полотно, визнав Куїнджі найкращим пейзажистом і закликав усіх художників, присутніх на тій виставці, скласти протокол, що їм випало бачити справжнє місячне світло на його полотнах.

44. Радість душі

Тимко взявся за косу і хотів шаркнути нею по траві, але потім озирнувся, щоб глянути ще раз, чи вже далеко відійшла Орися. І коли він побачив її, щупленьку, босоногу, одиноку, беззахисну і довірливу, як голубка в своїй любові, то перший раз у житті відчув, як хвилюючим болем застукотіло його серце, і щось ласкаве, тепле, як ті світлі сльози, що він їх змив поцілунком з личка коханої, покотилося йому в душу, і кров забухала швидше, груди задихали вільніше, і, розтираючи рукою малий гарячий клубок, що підступав до горла, Тимко подумав, що він тепер не одинокий і що йому є для чого жити на світі.

Із цієї хвилини все те, що він бачив навколо себе, чув і відчував, повнилося для нього новим змістом: йому ніби вставили інші очі, і він ними бачив тепер те, чого раніше не помічав, йому ніби підмінили душу, і він тепер відчував те, про що раніше й не догадувався. Навіть звуки він сприймав по-іншому.

Він косив повагом, раз за разом махаючи і майже не відчуваючи коси в руках. Раніше з кожним її рухом, переставляючи босі ноги по скошеній щіточці трав'яного прикорін-ня, Тимко відчував холодну і липку в'язь лугової землі, і почуття це було неприємним, тепер же земля під ногами була тепла, ласкава, як дихання паруючої ріки. Трава, яка здавалася йому раніше стальною, дзвенючою, як щось неживе, тепер розступалася перед ним прозоро-зеленою морською хвилею, як перед молодим богом, розкриваючи те, що раніше приховувала: всю свою потаємну красу. Він бачив, що зверху вона суха і колишеться навіть без вітру, а при самій землі, між стеблинками, притаїлись росинки і яскраво поблискують.

Хвилинами його брав жаль, і він стримував косу, щоб не порушити тієї затаєної краси. «Я не знаю, чи там угорі наді мною є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі», -роздумував він. Потім знову став косити, докоряючи сам себе в душі за те, що він милується і все ж нищить цю красу.

Але одного разу на новому розгоні він зупинив косу і, кинувши її на землю, присів навпочіпки і обережно, лагідно розгорнув пальцями густий кущик трави: у зеленому затишному храмі, вся переплетена золотими нитками сонця, на високому гінкому стебельці росла лугова цариця - ромашка, і те, що вона така прекрасна, і те, що її так звати, зачарувало його, і він, присівши, дивився на неї, не зводячи очей, усміхаючись, як до гарненького маляти, і все шепотів: «Невісточка, невісточка», - і йому хотілося доторкнутися до неї хоч пальцем. Але він утримався, щоб не збити з неї росички, не зняти дорогої краси, дарованої природою. Він так і залишив квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, обережно обкосивши, пішов далі.