82. І 83. Укр історіографія про стан церкви

Історія церкви і духовенства майже не досліджувалася в радянські часи. На даному етапі вивчення цієї тематики поки що обмежується низкою статей. Почалося видання збірника «Ковчег» з церковної історії (вийшло 3 числа). Проводяться щорічні конференції «Історія релігії в УКраїні». Василь Ульяновський, Олег Крижанівський та Сергій Плохій підготували та видали узагальнюючу працю з історії церкви та релігійної думки і Україні у 1994 р. побачили світ перші 5 томів десятитомника «Історія релігії в Україні», які готуються до друку відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України.

Одне з не багатьох монографічних досліджень належить Олегу Крижанівському і присвячене ролі церкви у соціально-економічному розвитку Правобережної України 18 – пер. пол.. 19 ст. Автор прослідкував зміцнення церкви на Правобережній Україні у 18 ст., показав розвиток с/г виробництва та промислів в церковних маєтках, висвітлив соціальний склад духовенства. Історія протестантизму стала предметом вивчення Вікторії Любащенко. Невелику розвідку, присвячену життю і діяльності відомого церковного діяча Стефана Яворського, напписав Ігор Захара. Нещодавно побачило світ дослідження Бориса Гудзяка, в якому аналізується генезис Берестейської унії. Вчений показав кризу у Київській митрополії. Низку ґрунтовних статей з церковної історії опублікували Василь Кметь, Леонід Тимошенко, Ігор Скочиляс, Максим Яременко.

55. Гайдамацький рух на укр землях в п пол XVIIIст. Перша згадка про гайдамаків датується 1714р. Гайдамаки від тур. «гайда»-гнати,переслідувати, турбувати. Гайд.рух виник на Волині, Західному Поділлі,пізніше охопив Київщину, Братславщину. Це форма національно-визвольної боротьби проти польського гніут укр.народу на Правобережжі. 3 хвилі:1734-1738, 1750, 1768(Коліївщина). 1734р. –перше велике повстання охопило Київщину,Волинь, Поділля. Рос. Війська на теретор. Правобереж. України розом із гетьманськими полками. Мета: допомогти сину Августа ІІ вступити на польський престол. Чутки серед селян:рос.війська прийшли на допомогу укр.селянам., Анна Іоанівна видала грамоту у якій закликала боротися проти шляхти. На чолі повстання сотник надвірних козаків князів Любомирських – Верлан. Повстанці захопили Жванець, Збараж, Броди. З Польщі втік С.Лещинський, АвгустІІІ стає королем. Царські війська кинуті на придушення гайдамацького повстання. Кін.1738 російські та польські війська за допомогою С.Чалого здобули перемогу над основними силами. Частина гайдамаків відійшли в Молдавію,решта припинила тимчасово збройний опір. 1750р. повстанців очолили О. Письменний, М.Сухий, П.Таран. Територія – Братславщина, Київщина, Сх.Поділля. Захопили фортеці: Летичів,Умань,Вінницю, Фастів.До зими 1750р. виступ придушений рос. І пол. військами.

56. Гайдамацький рух на укр землях в др пол XVIII. Перша згадка про гайдамаків датується 1714р. Гайдамаки від туре. «гайда»-гнати,переслідувати, турбувати. Гайд.рух виник на Волині, Західному Поділлі,пізніше охопив Київщину, Братславщину. Це форма національно-визвольної боротьби проти польського гніут укр.народу на Правобережжі. 3 хвилі:1734-1738, 1750, 1768. Повстання 1768 отримало назву Коліївщина. Причини: 1- занепадає панське господарство в наслідок зміни торгівлі зерном не на Балтійському, а Чорному морі, відповідно, утиски селян. В Пн.Київщині найменші соціальні утиски,збільшення панщини,тягарів-сприймалося як насильство. Причина-селяни тривалий час звільнені від панщин. повинностей у цьому регіоні;2- наступ уніатів очол. Ф.Володкевич. З цим боровся ігумен Милхеседик Значко-Яворський, який добився аудієнції у Катерини ІІ.Вона пообіцяла підтримку. 1768-С.Понятовський зрівнює у правах католиків, православних,протестантів-формально. Все здійснював під тиском Росії. Шляхта негативно відреагувала на даний закон. Вона створила конфедерації, які оголосили «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту, католиц., шляхетськ. прав і звіл.Польщі з-під рос. впливу. Орг.центр Барська конфедерація. Рос. військо на чолі з М.Кречетниковим направлене для придушення конфедератів. Чутка між селянами:КатеринаІІ видала «Золоту грамоту» в якій закликала до боротьби з польською шляхтою. Весною 1768 М.Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, на його бік перейшов І,Гонта-уманський сотник. Взяли фотнецю Умань-одну з опорних точок польської шляхти. Захопили м.Балту. Туркибули обурені, загрожували війною Росії. Остання міняє тактику стосовно гайдамак. Схватили Гонту та Залізняка. Каральні акції з червня 1768, остаточно придушено Коліївщину навесні 1769р.

57. Опришківський рух на укр. землях в др пол XVII – п трет XVIIІ Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у 16 — 1-й половині 19 ст. Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. У зв'язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори. З Галичини, Закарпаття і Буковини тікали в гори розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги), бідні міщани і польські, молдавські та угорські селяни, з яких створювалися опришківські загони. Вони нападали на поміщиків, орендарів, лихварів, корчмарів, руйнували шляхетські маєтки, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. В 1-й пол. 17 ст. на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 р. здобули фортецю Пнів. У 30-40-х рр. на Західному Прикарпатті прославилися у боротьбі проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки. Значні виступи опришків відбулися під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр. опришки здобули королівські замки у травні 1648 р. — у Новотанці та липні — в Саноці. Очолювані В.Сімашкою, О.Шичиком та ін. ватажками, опришки діяли поблизу міст Яслинського, Дуклі. Брали участь у повстанні 1648 р. під керівництвом С. Г. Височана. В 1649—1654 рр. вдало виступили на Лемківщині під проводом Санька, А.Савки та ін. З ними підтримував зв'язки керівник повсталих польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки. здобули Гусятин і Сатанів. У 1653 р. в Молдові разом з військом Тимоша Хмельницького діяли 2 тисячі опришків під проводом Харачка.

58. Опришківський рух на укр. землях в 30-50-х рр. XVIIІст. Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у 16 — 1-й половині 19 ст. Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х рр. 18 ст. під проводом Олекси Довбуша. Після його загибелі загони опришків очолювали В.Баюрак, І.Бойчук, П.Орфенюк.Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Правобережній Україні. Рух опришків не припинився після загарбання феодальною Австрією Галичини (1772 р.) і Буковини (1774 р.). У 80-х рр. 18 ст. у Станіславській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. прославився ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). Протягом 1-ї половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті і Буковині діяло понад 50 загонів, ватажками яких були В.Фреюк, М.Бойчук (Клям), В.Якимюк, Д.Марусяк, Г.Мосорук, М.Штолюк, І.Вередюк, М.Циган, І.Волощук, А.Ревізорчук та ін. За допомогою численних військових частин і каральних загонів смоляків, гірських стрільців, пушкарів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї. Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів.

53. Архітектура,скульптура та живопис на укр.землях удр пол. XVII стАрхітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури.

-прийоми стилю бароко (від італійського barocco — вигадливий, химерний)-декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.

на Правобережжі міста майже не розвивалися, міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб інтенсивно розбудовувалися.

Наприк. XVII ст. в Києві російський .зодчий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського (1690—1696) і Братського (1690—1693) монастирів, архітектор Йоганн Баптіст — Троїцький собор у Чернігові (1679—1695). Він же з Мартином Томашевським-Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684—1692), Покровський собор у Харкові (1689). 80-ті роки XVII ст Іллінська церква в Суботові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька церква Густинського монастиря біля Прилук .

Загальна тенденція у розвитку образотворчого мистецтва -ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Найважливішими пам'ятками монументального живопису є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669—1676), Богородчанський іконостас, створений для скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667—1700 рр. Іваном Рутковичем із Жовкви, та ін.

Др пол XVII ст. вважається золотим віком українського мистецтва-українське бароко.-І.Мазепа -1690-1705-збуд. 12 храмів, до 20 храмів, зреставрованих: собор Св. Софії, Михайлівсько-Золотоверхий манастир, Св. Успенський собор Лаври, Троїцька церква над Святою брамою Лаври, церкви — в Переяславі, Глухові. Чернігові, Батурині, Межигір'ї, Мгарський манастир тощо.

47.Осн.етапи розвитку греко-кат.церкви на правобережжі та зхукрк землях в 18ст. В 1700-1702 роках приєдналася вся Львівська єпархія. В 1702 році приєднався єпископ Луцький, Діонисій Жабо-критський. Так на всій Правобережній Україні та Білорусії залишилася одна православна єпархія — Могилівська. Довгий час противилося унії Львівська Ставропігійне Братство, але в 1707-1709 роках і воно перейшло на унію. Він прийняв унію лише в 1785 році.Після смерти митрополита Льва І Слюбич-Залевського (1694-1708) — за митрополита Юрія II Винницького (1710-1713) наступ Латино-Католицької Церкви на унію посилився. Ці відносини ввесь час були ворожими; національне питання стояло для поляків вище ніж релігійне, і в своїй антиукраїнській політиці польський уряд не міг спертися на уніятів. Тому не дістали вони місць у Сонаті і повинні були вживати польської мови, як державної. Всупереч забороні пап — перетягували насильно уніятів на латинський обряд.Найвидатнішим митрополитом XVIII ст. був Лев II Кишка (1714-1728). За його правління переведено ряд реформ. Найбільшою його справою було скликання в 1720 році Собору в Замості його називали Українським Національним Собором.Метою Собору було органічно зв'язати східньоцерковну традицію із західньою, з приналежністю до Риму, але цього не вдалося досягти. Проте, внесено багато новин. Так — ухвалено, що Причастя щотижня належить освячувати й зберігати на головному престолі, в табернаклі. а східньоцерковні покаяння та пости зрівняно з латинськими. Лев II дбав за поновлення друкарства, поширення освіти серед священиків. У Володимирі-Волинському він заснував семінарію. Наступник Лева II, Атанасій Шептицьхий (1715-1746), всю свою увагу приділив на те, щоб піднести справу освіти духовенства. Тож при манастирях Василіяни почали засновувати школи, спочатку народні, потім — вищі, латинські, теологічні, філософічні, в яких вчилися ченці та кандидати на священиків. Після смерти митрополита Атанасія почалася між єпископами і Василіянами боротьба за його наступника, що тривала три роки. Король Август III втрутився в цю боротьбу, бажаючи провести свого кандидата. Лише в 1748 році погодився він на кандидата Василіян та єпископів — Фльоріяна Гребницького (1748-1762). За його правління число уніятів збільшилось. Поширенню унії сприяли місії, що їх вели Василіяни, особливо в Умані, Торговиці, Ладижині, Смілі, митрополит Фльоріян-Филип Володкович (1762-1778), до якого вороже ставився польський уряд.