logo
Istriya_OTVYeTI

Директорія унр, її зовнішня і внутрішня політика.

Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією - Українським Національним союзом. Директорія складалася з 5 чоловік: А.Андрієвський, В.Винниченко, А.Макаренко, С.Петлюра, Ф.Швець. Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці Директорія проголосила: поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради, демократичні свободи.

1) поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;

2) проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;

3) запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;

4) поновлення 8-годинного робочого дня;

5) право на діяльність профспілок і проведення страйків;

6) поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію.

В УНР почалося формування органів влади і було утворено новий уряд - Раду Міністрів. Передбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції.

23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу - законодавчого органу влади в УНР. Ніяких життєво важливих рішень, однак, прийнято не було, Конгрес припинив свою роботу.

У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Велика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію (вторгнення) на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з Її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

У 1919-1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі - війська більшовиків; на півдні - війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході - польська армія.

Причини поразки Директорії:

1. Не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно).

В. Винниченко про отаманщину в Україні:

«Отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні. Уся верховна, тобто реальна влада була в руках отаманів. Вони вводили стан облоги, встановлювали цензуру, забороняли збори. Це була група молодих, енергійних, до фанатизму пройнятих національним почуттям людей».

2. У рядах керівників Директорії не було єдності в погляді на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його супротивники (В. Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами (Б. Винниченко і С. Петлюра).

3. Змагання за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могла не послабити авторитет Директорії серед населення, особливо серед селян.

4. Затягалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер. Така ситуація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор'євим, Махном.

5. Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональних інтересів. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.

6. Несприятлива зовнішньополітична обстановка.

Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другу війну проти УНР. Директорія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.