Становлення Київської держави

Перші володарі. Закріплення за державою з центром у Києві назви Руська земля відбулося у другій пол. IX ст. і було пов'язане з діяннями руських володарів Діра та Аскольда. Й досі не вщухають суперечки про те, ким були ці названі літописцем київські правителі. Одні, пристаючи до думки автора «Повісті минулих літ», вважають їх варязькими воєводами. Інші вбачають у Дірові та Аскольді полянських князів — нащадків Кия. Літописець, якого відділяли від Діра й Аскольда кілька століть, розповідає про них як про братів-співправителів. Сучасні ж історики переконані, що правили вони нарізно і першим княжив Дір, а за ним — Аскольд.

Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше поталанило Аскольдові, з яким дослідники пов'язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Аскольд того року пограбував та спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею.

Із походом на Візантію 860 р. історики пов'язують першу спробу впровадження заходами князівської влади християнства на теренах Руської держави. Як гадають, тоді йшлося про навернення до християнської віри не окремих людей, а щонайширшого загалу, й про підтримку християнської церкви впливовим оточенням князя, тобто про утвердження християнства як державної релігії.

Ймовірно того року під час мирних переговорів з імператором обряд хрещення прийняв не лише Аскольд, названий по-християнському Миколою, а й більшість його дружинників. Щоправда, справа подальшого поширення християнства в Руській державі наразилась на труднощі. Дослідники припускають, що не всі у князівському оточенні зрозуміли далекоглядність зовнішньополітичних заходів Аскольда й не всі наділені владою русини погодилися з ними. Проти князя почала визрівати змова. Нині важко відновити ланцюжок подій, що призвів до усунення Аскольда від влади. За свідченням літописця, який, нагадаємо, вважав Діра та Аскольда варязькими воїнами, безпосередню причетність до тих подій мав рід варязького князя Рюрика. Цей войовничий князь-воїн поширив свою владу на північні східнослов'янські племена, посівши Новгород. Саме на підтримку Рюрика, як припускають дослідники, сподівалися змовники. Одначе 879 р. той помер. Тож, щоб завершити наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега. Він був опікуном малолітнього сина князя Рюрика — Ігоря і, відповідно, мав повноваження правити від імені княжича.

Отож, вбивши 882 р. князя Аскольда, княжити в Києві розпочав Олег з роду Рюрика. Цей факт дослідники витлумачують як утвердження в Руській державі династії Рюриковичів. Ті ж, хто вважає Аскольда нащадком полянського князя Кия, твердять, що внаслідок змови прибічники Олега поклали край правлінню династії Києвичів.

Правління Олега. За свідченням літописця, Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря й талановитого полководця. Він не легковажив владою, а навпаки — прагнув віднайти нових способів для її посилення. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, які визнавали законною владу Аскольда. Літописець розповідає, що на початку свого правління Олегові довелося воювати з деревлянами і сіверянами. Підкоривши їх, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь. Року 885-го він приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку X ст. Олег домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов'янські народи, зокрема мерю, весь, чудь.

Об'єднуючи навколо Києва землі, Олег діяв напрочуд розважливо. Так, літописець свідчить, що, встановивши зверхність над сіверянами, Олег наклав на них данину легку. До того ж приєднані Олегом племінні союзи були здебільшого данниками хозарів, про що літописець писав так: «Послав Олег послів до радимичів, питаючи: "Кому ви данину даєте?" Вони ж сказали: "Хозарам". І мовив їм Олег: "Не давайте хозарам, а мені давайте"».

Мудрістю були позначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькими воєводами він уклав мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу київські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів. Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р. підійшли до Києва. Князь дав змогу їм безборонно пройти повз свої землі, і вони покочували далі, аж за Карпати, залишивши на згадку про себе неподалік Києва (а тепер у межах міста) назву — урочище Угорське.

Досить тривалий час (протягом 15 перших років князювання) Олег уникав збройних сутичок із Візантією — очевидно, збирав сили для рішучого й вельми важливого для Руської землі походу.

Такий похід проти Візантії Олег і справді здійснив. Стався він, за свідченням Літопису, року 907-го. Розповідь літописця про перемогу Олега сповнена легендарних подробиць і деталей. Та найбільшу цінність для істориків має наведений у «Повісті минулих літ» текст договору між русичами та візантійцями. Умови угоди були надзвичайно вигідними для Русі. Передбачалося, зокрема, що Візантія на відкуп сплатить кожному руському воїну по 12 гривень і чималу данину руському князеві, а також найвпливовішим князям східнослов'янських племен, які корилися Олегові. За Руською державою визнавалося право торгувати з Візантією, не сплачуючи мита. Крім того, візантійці зобов'язувалися утримувати руських купців у своїй столиці — Константинополі протягом шести місяців та ще й забезпечувати всім необхідним спорядженням на зворотний шлях. Умови договору 907 р. були уточнені в 911-му — після нового Олегового походу.

Укладення Олегом партнерської угоди з Візантією мало виняткове значення, адже засвідчило міжнародне визнання Руської держави. Договір підвів риску під тим періодом історії Київської держави, що його називають становленням. Ось чому вчені застосовують назву Київська Русь саме від початку X ст.

Князь Ігор. На відміну від свого попередника на князівстві й опікуна Олега, у літописній розповіді про якого іще переважає легендарність, князь Ігор — цілком реальна історична постать. Здобувши владу після оповитої серпанком таємничості смерті Олега в 912 p., син князя Рюрика правив у Києві до 945 р. Як і Олегові, йому довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен. Найзатятішими в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися деревляни. Сутичкою із ними Ігор розпочав своє князювання, у протистоянні з ними знайшов свою смерть. Але це сталося значно пізніше. А тоді, 914 p., Ігорю поталанило приборкати деревлян і накласти на них данину, більшу за Олегову. Не хотіли визнавати Ігореву владу й уличі, за що заплатили високу ціну — через три роки збройної боротьби з княжими воїнами вони залишили обжиті місця й відійшли у межиріччя Південного Бугу та Дністра. Силу зброї довелося застосовувати й проти тиверців. Утім, військові заходи Ігоря аж ніяк не свідчать про його виняткову войовничість чи жорстокість. Такими були закони тогочасного життя, згідно з якими право на володарювання треба було доводити силою. Виявом відносин між володарем та підлеглими було полюддя — тобто щорічний об'їзд князем підвладних йому територій та збір данини.

Зібравши данину — здебільшого то були сільськогосподарські продукти та мисливська здобич, князь прагнув вигідно її продати. Грішми й заморським крамом він розраховувався з найманими воїнами, платив за участь у військових заходах і своїм дружинникам. Тож, повернувшись до Києва, князь віддавав наказ лаштувати кораблі до подорожі на південь — до Царгорода. Вирушали у неї зазвичай купці. Та дозвіл на торгівлю здобували тією-таки військовою силою. Вдалими були походи Олега, однак Ігорю умови угоди довелося поновлювати. Тож і він здійснював військові походи проти Царгорода. Літопис розповідає про два такі походи. Перший, 941 p., був невдалим. Човни русів наразилися на грецький вогонь візантійців — так називали набої з вогнистою сумішшю, які за допомогою катапульти перекидалися на ворожі кораблі. Невдача спонукала Ігоря до нового походу. Відбувся він 944 р. й закінчився укладенням мирної угоди, про що детально оповідає літописець. Свідчать про нього й візантійські джерела.

З тих розповідей довідуємось, що умови русько-візантійської угоди 944 р. були написані на пергаменті у двох примірниках. Один із них, на якому стояли хрест та імена руських князів, зберігався в Константинополі. Другий примірник, підписаний візантійськими послами, — у Києві. З давніх джерел відомо, що схвалення тієї угоди русами відбувалося в Києві на пагорбі Перуна та в церкві св. Іллі, яка вже тоді існувала на Подолі.

З-поміж умов угоди, яка загалом була менш вигідною для Русі, ніж угода Олега, привертає увагу зобов'язання київського князя надавати військову допомогу Візантії. Саме ця обставина, на думку дослідників, пояснює похід князя Ігоря на Закавказзя, здійснений 944 р.

У своїй зовнішній політиці Ігор мусив зважати не лише на Візантію, а ще на печенігів — тюркомовний кочовий народ, який уперше наблизився до кордонів Русі в 915 р. Щоправда, великого клопоту Ігореві вони ще не завдавали, почавши по-справжньому дошкуляти Русі за Ігоревого сина Святослава.

Княгиня Ольга почала володарювати в Києві 945 р. Великокнязівську владу вона перебрала за складних обставин. Адже князь Ігор, її чоловік, наклав головою, а Ігорів син, князь Святослав, який за звичаями тих часів повинен був стати володарем у Києві, був іще зовсім малим. Власне, тому здійснювати владу почала княгиня Ольга.

Про державні заходи княгині відомо небагато, хоч володарювала вона двадцять років. Проаналізувавши легендарні розповіді літописця й авторів життєписів Ольги як святої, зіставивши їх із свідченнями чужинців, історики дійшли висновку, що княгиня передусім прагнула владнати внутрішньодержавні справи. Легенди зберегли до наших днів відгомін бурхливих подій, учасницею яких була Ольга. За тих далеких часів влада київських володарів поширювалася на землі кількох слов'янських племен і виявлялася в праві збирати з них данину. Наймогутнішими з-поміж підлеглих Києву племен і найближчими до столиці були деревляни. Мали своїх князів, які вважали, що шляхетністю походження не поступаються князям київським. Тож час від часу деревлянські князі повставали проти київських, маючи на меті самим утвердитися в Києві. Так сталося й нещасливого для Ольжиного чоловіка, князя Ігоря, 945 р. Саме під час повстання деревлян загинув Ігор. Успадкувавши владу, Ольга для збереження держави мусила подолати антикиївські настрої деревлян. Княгиня блискуче впоралася із тим завданням, щоправда, у який спосіб — нині невідомо. Справжні історичні події вдяглися в легендарні шати й дійшли до нас у переказах про три помсти княгині Ольги деревлянам.

Історичні джерела бережуть пам'ять про ще кілька подій, пов'язаних із княгинею Ольгою. Найбільшою історичною ймовірністю відзначаються перекази про перебування Ольги в столиці Візантійської імперії Константинополі (наші предки те славетне місто називали Царгородом). Як свідчить «Повість минулих літ», Ольга їздила до Візантії насамперед для того, щоб прилучитися там до християнської церкви. Очевидно, під час візиту княгині Ольги до візантійського імператора велися переговори і про торговельні проблеми. Ольгу-християнку не могла не зворушити грандіозність візантійських храмів. І княгиня, як свідчить літопис, заходилася поширювати вчення Ісуса Христа на рідній землі, передвіщаючи майбутнє охрещення Київської держави, як вранішня зоря схід сонця. Не випадково вона була канонізована православною церквою під іменем св. Єлени (таким було її хресне ім'я).

Віддаючи належне Ользі як правительці, нащадки все ж схиляються перед нею як перед християнкою. У цьому вбачають і її мудрість, і надзвичайну мужність, бо прилучилася вона до віри в Ісуса Христа за часів, коли панувало язичництво. І хоч сталося це понад тисячу років тому, проте й тоді питання віри не були приватною справою — надто, коли йшлося про осіб великокняжої родини. Як підкреслюють історики, Ольжин син князь Святослав не став християнином не через своє запекле язичництво, а тому, що язичником хотіли бачити його впливові можновладці, дружинники, на яких він спирався під час свого володарювання. Отож, задумане Ольгою хрещення Русі було ще не на часі. Втілити мрії мудрої княгині випало її онукові — князеві Володимиру. Ось чому княгиню, яка майже на півстоліття випередила час, літописець назвав наймудрішою серед усіх людей. За кілька століть, на думку істориків не пізніше XIII ст., Ольгу почали вшановувати як святу. В останні роки життя Ольга відійшла від державних справ. Літописець свідчить про Ольжині турботи вельми лаконічно: «І молилася вона за сина і за людей у всі дні і ночі».

Правління Святослава (957—972 pp.). Цей князь воював протягом усього свого правління, прагнучи силою зброї утвердити Київську державу на міжнародній арені. Літописець розповідає про Святослава із надзвичайною симпатією, схиляючись перед його полководницьким хистом, мужністю, лицарською звитяжністю й щирістю: «Сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м'яса не варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших земель послів, кажучи: «Хочу на вас іти». Саме Святославові вкладено в уста, вислови, яким судилося стати крилатими: «Мертві сорому не знають», «Не посоромимо землі Руської» тощо.

Розпочав князювання Святослав походами на Оку та Волгу в 964—965 pp., маючи на меті підкорити Хозарський каганат. Поставлену мету Святославові вдалося реалізувати. Падіння Хозарії сприяло дальшому об'єднанню східнослов'янських племен, оскільки вдалося позбутися зазіхань хозарських володарів на землі в'ятичів і сіверян. Проте ліквідація Хозарської держави відкрила шлях на захід кочовим племенам Сходу, що створило для Русі нову постійну небезпеку. Печеніги зуміли блокувати торговельні шляхи на схід і стали господарями південноруських степів. Печенізька загроза нависла над Придніпров'ям і безпосередньо над Києвом.

Наступна зовнішньополітична акція Святослава — походи на Балкани. Вони були спричинені прагненням зміцнити позиції Русі на Дунаї. Святослав плекав надію створити могутню слов'янську державу під самими мурами Візантії. У результаті першого балканського походу в 967—968 pp. було захоплено Нижнє Подунав'я. Засвідчуючи свої честолюбні плани, князь-воїн своєю резиденцією зробив Переяславець, що розташовувався при впадінні Дунаю в Чорне море (тепер місто Мала Преслава). Одначе посилення позицій Київської держави на Дунаї непокоїло Візантію. Аби позбутися присутності русичів, імператорський уряд вдався до таємної дипломатії: було направлено посольство до Болгарії з пропозицією союзу проти Русі; крім того, вдалося організувати похід на Русь печенігів. Облога Києва, де знаходилась Ольга з онуками, змусила Святослава покинути Болгарію й іти рятувати столицю.

Не полишаючи давніх задумів, Святослав 969 р. знову рушив на Балкани. На той час ситуація в Болгарії докорінно змінилася. Болгари змусили русичів залишити головні опорні пункти й відійти до Дністра. Перейшовши у наступ, Святослав після жорстокого бою знову оволодів Переяславцем. Та домагання Святослава суперечили планам візантійського двору. Перемоги київського князя обурили нового імператора Іоана І Цимісхія, і він наказав вислати проти русичів свої війська. Жорстокі бої протягом весни-літа 970 р. виснажили обидві сторони й змусили укласти мир. За угодою з імператором Святослав пішов за Балкани й закріпився в Доростолі. Зненацька, навесні 971 p., імператорське військо вступило до Болгарії. Три місяці тривала облога Доростола, де перебували основні сили Святослава. Після тривалої боротьби знесилені сторони змушені були вдатися до переговорів, які проводилися на найвищому рівні: особисто зустрічалися великий князь та імператор. За умовами договору 971 р. Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї, імператор зобов'язувався пропустити русичів додому й надалі ставитися до них як до друзів. Дійшовши згоди зі Святославом, візантійський володар підступно повідомив ханові печенігів Курі, що втомлені русичі повертаються з великою здобиччю додому. У районі дніпровських порогів печеніги перекрили шлях до Києва. Реально оцінивши співвідношення сил, Святослав відійшов до Білобережжя, щоб там перезимувати. На початку березня 972 р. він повів воїнів до Києва. Біля порогів їх атакували печеніги, у бою більшість русичів разом з великим князем загинули. За переказами, печенізький хан наказав зробити з черепа Святослава чашу з написом: «Чужих бажаючи, свою погубив». Так безславно провалилися грандіозні плани. І хоч яким героєм постає Святослав з оповідей літописця, народна пам'ять про нього була оповита серпанком щемливих докорів. Про це свідчить, зокрема, й коротенька згадка про князя-воїна у «Слові о полку Ігоревім» — літературному творі XII ст: «Хоч і тяжко тій голові бути без пліч, зле і тілу без голови».

Зовнішня політика Святослава хоч і сприяла збільшенню територій Київської держави, проте призводила до великих втрат серед русів, бо саме вони становили кістяк армії, що негативно позначилося на господарському житті країни. Недарма кияни дорікали князеві: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш (про неї), а свою полишив». Розширені кордони держави потребували величезних зусиль для їх оборони. Сил для цього Русь не мала. Тому фактичними господарями на півдні стали печеніги, які контролювали простори від Волги до Дунаю. Святослав не взяв до уваги зміну ситуації й дозволив Візантії втягнути Русь у війну проти Болгарії.

Історики не одностайні в оцінці політики Святослава. Одні відзначають його зовнішньополітичну активність, вбачаючи в ній прагнення зміцнити позиції Київської Русі в Європі, інші, віддаючи належне його полководницькому таланту й лицарській вдачі та вмінню впливати на розстановку сил у міжнародній політиці, водночас негативно оцінюють наслідки його походів, які приносили Русі більше втрат, аніж здобутків, докоряють також недбалою внутрішньою політикою.

Що ж до внутрішньої політики Святослава, то її визначальною рисою було прагнення зміцнити владу великого князя. Саме Святослав розпочав державну реформу, в результаті якої вся Русь опинилася під владою однієї князівської династії. Він поділив князівства між своїми синами, посадивши на київському престолі старшого сина Ярополка, у деревлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира. З незначними змінами цей порядок проіснував кілька століть. Він не був якимсь оригінальним винаходом Святослава — так чинили скрізь у середньовічній Європі. Сприяючи з одного боку зміцненню влади правлячої династії, той порядок породжував братовбивчі війни між синами великого князя, адже, маючи владу, кожен з них прагнув більшої. Не уникнули міжкнязівських чвар і сини Святослава. Як свідчить літопис, боротьба за владу між Ярополком та Олегом тривала п'ять років, часом загострюючись до справжньої війни, що в ній врешті обидва наклали головою. У вирі тих подій брав участь і наймолодший Святославів син — Володимир. Саме він після смерті Ярополка утвердився в Києві.