Антирелігійна кампанія 1950—1960-х рр.

Політична «відлига» другої половини 1950-х pp. і пов'язаний із нею процес десталінізації радянського суспільства всупереч всім сподіванням майже не торкнулися церковного життя. Більше того, тиск, що відчула на собі Церква з боку держави, можна без перебільшення порівнювати з 1920—1930-ми pp., коли «войовниче безвірництво» зросло до рівня спланованої державної політики.

У кінці 1950-х — на початку 1960-х pp. догматичне трактування постулатів марксизму-ленінізму, відсутність політичної і внутрішньої культури у деяких вищих посадових осіб СРСР спричинили новий наступ на церкву. Релігія, що не вписувалась у модель «нового комуністичного суспільства», як і раніше, оголошувалась першопричиною всіх найбільш негативних суспільних явищ.

Вище політичне керівництво країни, уряд СРСР та повністю підпорядковані їм ЦК Компартії України і Рада Міністрів УРСР прийняли низку рішень, спрямованих на усунення релігійно-церковних інституцій з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства. У липні 1954 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді та заходи щодо її поліпшення». У січні 1960 р. вище політичне керівництво затвердило постанову «Про заходи з ліквідації порушень духовенством радянського законодавства про культи», а через місяць — 16 березня — схвалило постанову Ради Міністрів СРСР «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи» та Інструкцію до цього законодавства. Значних масштабів та відвертих брутальних форм набула державна антирелігійна політика в Україні. Відчутного удару в республіці зазнала Російська православна церква — одна з найбільш наближених до владних структур православна конфесія. Якщо в 1960 р. в республіці було зареєстровано 7460 релігійних громад, то за наступні чотири їх кількість скоротилася на 1895. Зняття з реєстрації православних громад супроводжувалося масовим закриттям церков та молитовних домів РПЦ. Факти свідчать про таке: якщо на 1 січня 1960 р. в Україні діяло 8207 церков і релігійних споруд РПЦ, то станом на 1 січня 1965 р. їх залишилось лише 4565. Механізм тотального насилля відчули на собі віруючі і в ході антирелігійної кампанії, спрямованої владою на ліквідацію православних монастирів. Улітку 1959 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про ліквідацію восьми монастирів та скитів. Кілька таких обителей було закрито в I960—1961 pp. Серед них — Києво-Печерська лавра, Михайлівський жіночий монастир в м. Одесі, чоловічий монастир Глинська Пустинь у Сумській області та інші. На початок 1965 р. на карті України залишилось лише 9 монастирських обителей із колишніх сорока.

Курс на подолання релігійності в республіці супроводжувався всілякими утисками церковного управління і відвертими репресивними заходами щодо церковнослужителів та віруючих.

У вересні 1958 р. КДБ при Раді Міністрів УРСР вніс на розгляд ЦК Компартії України ряд пропозицій, які передбачали обмеження релігійного впливу на населення і припинення ворожої діяльності релігійних організацій в Україні. Особливо органи держбезпеки турбувало питання про «посилення боротьби проти незаконних дій церковників, організаторів паломництва до так званих "святих місць" і "клікушеських елементів"». Інформація спецслужб стала підставою для того, щоб 28 листопада 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про заходи щодо припинення паломництва до так званих "святих місць"», яка вимагала виявляти організаторів паломництва і притягувати їх до адміністративної та кримінальної відповідальності.

Важливо, що найбільш цинічні рішення політичне керівництво здійснювало руками слухняних пастирів. У липні 1961 р. на Архієрейському соборі було прийнято зміни до парафіяльного статуту. Новий статут поставив священика в повну залежність від парафіяльної ради із 20 мирян, в обранні яких вирішальну роль відігравали місцеві владні структури й уповноважений Ради у справах релігій і культів. Протягом наступних кількох десятиріч парафіяльний статут 1961 р. був предметом серйозних суперечок як серед мирян, так і серед духовенства РПЦ.

Адміністративне утвердження атеїзму в хрущовську «відлигу» відбувалося при повному нехтуванні статті 124 Конституції СРСР, яка гарантувала громадянам свободу віросповідання, вільне відправлення релігійних обрядів. Приклади зневажливого ставлення до релігійних почуттів віруючих з ознаками «духовного терору» з боку влади простежувалися не тільки у безпідставному закритті культових споруд, а й у проведенні обшуків у храмах, на квартирах прихожан, відмові у прописці за місцем проживання священикам, звільненні громадян з роботи через їхні релігійні переконання.

Державна антирелігійна політика кінця 1950-х — першої половини 1960-х pp. поєднувалася з активним нищенням Української греко-католицької церкви. Готуючи детальний план ліквідації залишків уніатства, вище політичне керівництво республіки, апарат уповноваженого Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР, місцеві виконавчі органи пропонували досить широкий комплекс насильницьких заходів — від позбавлення колишніх священиків УГКЦ пенсійного забезпечення, виселення з місць проживання до судового переслідування непокірних. На початку 1960-х pp., засудивши священиків УГКЦ В. Василика, З. Кисилівського, М. Винницького, викладачів греко-католицької семінарії І. Селезнюка, С. Лукача та багатьох інших, владні структури довели свою схильність до застосування терористичних методів у боротьбі з «непокірною» конфесією.

Безпідставно притягували до кримінальної відповідальності євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня й представників незареєстрованих общин, насамперед єговістів та п'ятидесятників.

Адміністративний тиск, поєднаний із терором, жорстке регламентування діяльності релігійних організацій, «драконове законодавство» — це неповний перелік засобів, які у хрущовську добу використовувала влада в політичній війні з Церквою.