Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин

Російсько-французька війна 1812—1813 pp. і Україна. Тільки-но було укладено Бухарестський мир 1812 p., як Україну захопив вир нової, ще тяжчої війни, яка тепер точилася між Російською та Французькою імперіями. Її вибух — з огляду на глибокі суперечності між обома хижаками — був неминучий і стався у червні 1812 р. Майже півмільйонна наполеонівська армія перейшла тодішній російський кордон. Цікаво, що у французькій армії власне французи становили меншість, а всього в ній було представлено 12 різних народів. Тільки на долю поляків, включно з литовською та білоруською полонізованою шляхтою, припадало 25% вояків цієї армії. Але якщо вони билися за відродження Речі Посполитої, то такого стимулу зовсім не було у примусово взятих на війну німців, італійців чи іспанців.

Головного удару французький імператор і видатний полководець Наполеон І Бонапарт завдавав через Білорусь на Москву, щоб якомога швидше взяти давню столицю імперії. У Вільні він проголосив відродження Великого князівства Литовського, планував також на етнічних литовських та латиських землях відродити Жмудське князівство. Все це прихилило до нього польську, литовську й білоруську шляхту. З метою привернення українців Наполеон обіцяв відродження незалежної республіки, ще раніше прагнув залучити на свій бік козаків-задунайців. Насправді ж Наполеон планував у разі успіху провести перерозподіл українських земель, щоб винагородити своїх союзників (Австрійську та Османську імперії), і хіба що на невеликій частині Лівобережної України могло постати якесь автономне утворення під французьким протекторатом та й то поділене на три частини (провінції «наполеоніди»). Відомо й про плани Наполеона переселити частину козаків на береги Рейну, щоб створити заслон проти можливого нападу з боку Німеччини, але цей задум не був реалізований і безпосередньо не стосувався відродження Української держави.

Частину своїх військ (30-тисячний австрійський корпус фельдмаршала князя Карла Шварценберга) Наполеон послав на Волинь, де стояла російська армія генерала О. Тормасова. В той час, коли Наполеон підходив до Смоленська, Шварценберг зайняв Ковельський, Володимирський повіти, частину Луцького. Наступ розвивався мляво, а потім Шварценберг взагалі повернув на північ, уникаючи активної протидії російським військам, які через Полісся заходили в тил Наполеону.

Характерно, що Наполеон на завойованих у Західній та Центральній Європі землях ліквідовував кріпацтво, запроваджував норми буржуазного права тощо, але на території Білорусі, Литви та України він не насмілився цього зробити, боячись невдоволення шляхти, своїх союзників. Природно, що народні маси швидко змінили свій ентузіазм на ворожість щодо французів. Грабежі та реквізиції, що їх проводила наполеонівська армія, викликали гостре невдоволення українських та білоруських селян. Саме в їхньому середовищі тоді народилася приказка: «Щоб француз побив москаля, та й сам не вернувся!»

Вищі стани українського суспільства розділилися на дві групи: одні покладали надію на відродження незалежності України, інші зберігали лояльність до Росії. Останніх було більшість, оскільки про плани Наполеона щодо надання автономії козацькій Україні їм майже нічого не було відомо, а сприяння Франції полякам розцінювалося як загроза виникнення нової Речі Посполитої. Дворянство побоювалося втрати своїх станових привілеїв, зокрема звільнення селян, його лякала можливість якобінського терору, гонінь проти Церкви. Примусові конфіскації провіанту, коней тощо не додавали симпатій наполеонівській армії.

У той же час російський уряд перехопив ініціативу в ідеологічній боротьбі, оголосивши про формування в Україні козацьких полків і створивши враження, що хоче відновити козацький устрій в країні. Маси відгукнулися на цей заклик, і невдовзі самі тільки Чернігівщина й Полтавщина виставили понад 60-тисячне козацьке військо. Ці козаки прагнули боронити свій край, а йти під Москву не виявляли особливого бажання. Тому майже всіх їх було кинуто на Волинь проти корпусу Штакельберга, який вони витіснили до Варшавського князівства. Пізніше вони брали участь у поході проти Наполеона 1813 p., зокрема у знаменитій Битві народів під Лейпцигом (16—18.10.1813), у взятті Парижа (1814). Військові частини, сформовані в Україні і переважно з українців, воювали в регулярних частинах російської армії, у складі партизанських загонів. Вони брали участь у всіх генеральних битвах 1812 р., в першу чергу в Бородінській. Найвідомішими з українських партизан були Єрмолай Четвертак (Четвертаков), уродженець Стародубщини, а також Федір Потапов, який навіть обрав собі псевдонім «Самусь» на честь славнозвісного козацького полковника-повстанця XVIII ст., сподвижника Семена Палія.

Поразка наполеонівської Франції призвела до нової розстановки сил. Представники держав-переможниць (Австрія, Англія, Пруссія та Росія) зібралися у Відні на спеціальну конференцію (Віденський конгрес 1814—1815 pp.), про яку йшлося вище. У вересні 1815 р. було також підписано угоду Австрійської, Прусської та Російської імперій про створення Священного Союзу з метою охорони монархій та боротьби проти революційного руху.

В Росії війну 1812 р. й досі називають «Отечественной». Україні ж вона не принесла нічого, крім розорень, які особливо тяжко вдарили по козаках Лівобережної України. Царський уряд не повернув навіть боргів українському дворянству — понад 9 млн крб, яке воно витратило на спорядження козацького ополчення. Характерно, що польська, а також полонізована литовська й білоруська шляхта, яка брала участь у війні на боці Наполеона, не зазнала жодних репресій, оскільки цар загравав з нею, прагнучи зміцнити російський вплив у Царстві Польському. Таким чином, в Україні та Білорусі збереглося польське велике землеволодіння, була навіть зміцнена мережа польських шкіл — отже, полонізація українців Правобережжя тривала. Кріпацтво ж, всупереч сподіванням широких народних мас, не було ліквідоване. Сформовані у 1812 р. українські козацькі полки були реорганізовані у звичайні військові частини російської армії. Це викликало заворушення серед козаків і навіть повстання деяких із них. Повстання бузьких козаків влітку 1817 р. було придушене силою. Так само було придушене повстання слобідських полків у Чугуєві та Шебелинці, яке вибухнуло у 1819 р. на знак протесту проти перетворення вільних козаків на військових поселенців, тобто майже кріпаків.