Проголошення автономії України

Бурхливе зростання авторитету й сили УЦР викликало все більшу тривогу в стані ворогів України. У свою чергу, Центральна Рада вирішила від прохань та декларацій перейти до справи. Для переговорів з Тимчасовим урядом до Петрограда у травні 1917 р. було вислано делегацію, до складу якої входили В. Винниченко, М. Ковалевський, С. Єфремов. УЦР добивалася насамперед визнання автономії України у складі федеративної Росії. З цього випливали інші вимоги (участь представників України в міжнародних переговорах, українізація адміністрації, війська, освіти). Однак українська делегація була дуже холодно прийнята і Тимчасовим урядом, і Петроградським «совєтом», а декларацію УЦР не погодилася опублікувати жодна газета. Було видно, що Росія тільки тягне час і зовсім не хоче, попри свої обіцянки, розлучатися з Україною. Сам Винниченко згадував пізніше про дух цих переговорів з комісією Тимчасового уряду: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони (члени комісії. — Ю. М.) торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили суть свого руського, гладкого, жадного націоналізму. О ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, ну та хай уже й Чернігівщину, це вони могли ще признати українським. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна... Бідні професори навіть нації своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль?»

Отже, не дивно, що законні вимоги України були відкинуті Тимчасовим урядом внаслідок його великодержавно-шовіністичної політики, що викликало обурення широких мас українства. Більше того, у своїй телеграмі Тимчасовий уряд взагалі відмовився визнавати Центральну Раду як головний представницький орган українського народу. У відповідь УЦР видала свій Перший універсал (23(10) червня 1917 p.), ухвалений на Другому військовому з'їзді у Києві, яким проголошувалася автономія України («Однині самі будемо творити наше життя»). Закони, які мали діяти на її території, міг приймати тільки Сейм (Українські Установчі збори). Відповідно до положень Першого універсалу було створено перший уряд УЦР — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Рішучі дії УЦР викликали хвилю ентузіазму українців. Російські ж великодержавники та їхня «п'ята колона» в Україні поставилися відверто вороже до цього акту. Їхню позицію озвучив, зокрема, лідер київських більшовиків Г. П'ятаков, який спирався при цьому на аргументи, типові для імперіаліста-агресора: «Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати й щодо вугілля... хліба та ін.». Однак Тимчасовий уряд в умовах стрімкого падіння свого авторитету, особливо внаслідок поразки розпочатого ним червневого наступу на Південно-Західному фронті, значного посилення національно-визвольного руху в Польщі та Фінляндії, вирішив усе ж таки піти на переговори. До Києва прибула делегація Тимчасового уряду у складі О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі, яка після переговорів з представниками УЦР на чолі з М. Грушевським уклала компромісну угоду. Російська сторона визнавала Центральну Раду як орган влади в Україні, а українська — визнавала майбутні Установчі збори в Росії і відмовлялася від проголошення національно-територіальної автономії України. Були уточнені питання щодо включення до УЦР представників національних меншин (росіян, поляків та євреїв). Характерно, що Мала Рада ухвалила максимальний відсоток для нацменшин — 30%, тобто навіть більше, ніж була їхня питома вага в структурі населення України. Потім представникам нацменшин виділили 247 місць, у тому числі євреям — 50 (останні, у свою чергу, поділили місця між своїми п'ятьма партіями). Як відзначає сучасний український історик С. Литвин, в уряді УНР 7 євреїв (Зільберфарб, Рафес, Золотарьов, Ревуцький, Вульф-Ляцький, Красний, Гольдельман) очолювали міністерства, а понад 200 осіб працювали у нижчих ланках державного апарату.

На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом УЦР видала Другий універсал (16(3) липня 1917 р.). Цей універсал став великою стратегічною помилкою керівництва Центральної Ради на чолі з Грушевським та Винниченком і, на жаль, не останньою. Його капітулянтська лінія щодо Тимчасового уряду призвела до розколу в таборі української революції, викликала розчарування багатьох свідомих українців, зупинила наростання хвилі національного піднесення, сприяла тому, що ініціатива стала переходити в руки ворогів незалежної України. Невдалою була тоді й спроба самостійників проголосити незалежну Українську державу. Коли Другий український полк ім. Павла Полуботка зайняв у ніч на 18(5) липня 1917 р. приміщення УЦР, вимагаючи проголошення самостійної України і укладення миру з державами Центрального блоку, то її лідери поставилися до цього вороже. Самостійники не зважилися продовжувати боротьбу проти Центральної Ради, котру вважали законним репрезентантом інтересів українського народу, і розв'язувати громадянську війну. Тому вони склали зброю перед іншим, вірним УЦР, полком. Міхновський та інші керівники полуботківців були відіслані на фронт або ж заарештовані.

Усі ці капітулянтські дії лідерів УЦР (насамперед М. Грушевського та В. Винниченка), за всієї поваги до їхнього наукового та художнього доробку, не можуть не заслуговувати осуду. Не можна не згадати у цьому зв'язку і відмову Грушевського надати підтримку тим силам в Україні, котрі прагнули до створення незалежної від Москви УАПЦ (Української автокефальної православної церкви), а слова голови УЦР «Обійдемося без попів!» значно підірвали авторитет Центральної Ради. Не менше заважила й недостатня увага УЦР до швидкого й радикального вирішення аграрної проблеми, до прийняття під свою зверхність українізованих частин армії, недовіра до найвідданіших українській справі «вільних козаків». Політична наївність Грушевського, який до останнього вважав, що Україні своя армія не потрібна («з ким ми будемо воювати?! З російськими демократами??»), надто дорого обійшлася Україні й українцям. Винниченко ж узагалі тяжів до більшовиків, а його слова «нам потрібна соціалістична Україна або ніякої!» довели його цілковиту неспроможність як політика, котрий завдав українській справі набагато більше шкоди, ніж користі.

Прорахунки лідерів УЦР далися взнаки майже відразу. Тимчасовий уряд видав свою «Тимчасову інструкцію генеральному секретаріату...» (17(4).08.1917), яка суттєво обмежувала автономію України, зводила її до «местного самоуправления». Досить сказати, що територію автономної України було штучно скорочено до 5 губерній. Одрізаним був увесь Південь України, Стародубщина, Слобідська Україна і Донбас, не кажучи про Крим і Чорноморію, тобто насамперед економічно найрозвинутіші території. Керівництво УЦР, недооцінивши великий потенціал українського національно-визвольного руху пустило його в річище політики Тимчасового уряду Росії. Далі — гірше, бо російські великодержавники розцінили капітулянтську політику лідерів УЦР як ознаку слабкості, а отже, як сигнал для свого переходу до наступу. На Україні стали швидко плодитися антиукраїнські організації, навіть чорносотенні. З відома коменданта Києва — шовініста Оберучева — почався процес роззброєння українізованих частин. Відбувалися навіть збройні провокації (обстріл з кулеметів біля ст. Київ-Волинський полку ім. Богдана Хмельницького).

В цей час у Росії починається період агонії Тимчасового уряду. Якщо в липні 1917 р. йому вдалося придушити більшовицький путч у Петрограді, то наступного місяця на нього чекало серйозніше випробування: збройний виступ командуючого Південно-Західним фронтом генерала Лавра Корнілова, який рушив на Петроград. Корнілов був противником династії Романових, виступав за федералізацію Росії, а також прихильником державної незалежності не тільки Польщі та Фінляндії, а й України. Але розпропаговані більшовиками війська Корнілова відмовилися йти на Петроград.

В Україні прихильники Корнілова дістали спільну відсіч з боку й УЦР, і більшовиків. Провина за це лежить як на корніловцях, так і на керівниках УЦР. Але акція Корнілова відволікла увагу Тимчасового уряду від України, населення якої все більше усвідомлювало необхідність здобуття самостійної держави. Це засвідчив, зокрема, З'їзд народів Росії у Києві (вересень 1917 р.). Коли трохи пізніше в Петрограді відбулася «Демократична нарада» з метою обрання Передпарламенту, то українська делегація наголосила там на праві націй на самовизначення.

Тимчасовий уряд був серйозно занепокоєний послабленням імперських сил в Україні і планував навіть шляхом насильства покінчити з УЦР. У самій Україні вже йшли вибори до Всеросійських Установчих зборів. Вони виявили впевнену перемогу самостійницьких сил. Понад 70% виборців в Україні (без західноукраїнських земель) висловилися за ті партії, які вимагали самостійного державного розвитку України, насамперед за українських есерів та українських соціал-демократів. За більшовиків голосувало менше 10%, досить серйозні позиції утримувала ця партія лише на Донбасі, де сконцентрувалося чимало малокваліфікованих робітників, переселенців з глибин Росії.

Однак на цей момент ситуація в імперії значно погіршилася. Плоди перемоги над Корніловим дісталися переважно більшовикам, які стали відігравати все більшу роль у «совєтах». Умови руїни, різкого падіння рівня життя, гострої соціально-економічної і політичної кризи, паралічу влади взагалі спричиняли зростання екстремістських сил, чи то правих, чи то лівих. У тогочасних умовах особливо сприятливим був ґрунт для ультралівих радикалів, котрими завжди були комуністи-більшовики.

Дослідники звичайно припускаються однієї й тієї самої помилки, розглядаючи Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) у системі звичних правових категорій, іноді змальовуючи її навіть як групу кришталево чистих і відданих справі бійців. Тоді як тут швидше треба говорити не про політичну партію, а про злочинну банду, лідери якої в ім'я своїх інтересів не зупинялися перед убивством мільйонів людей навіть свого народу, не кажучи вже про український.

Уся діяльність більшовиків ішла під знаком насильства й беззаконня. Вони були єдиною партією, яка вже створила свої збройні сили — Червону гвардію, використовувала загони полонених німців, формувала «інтернаціональні» частини, до складу яких охоче брала найманців з різних кінців Євразії (китайців, угорців, латишів, сербів, хорватів та ін.). Уже на самому початку своєї діяльності після приходу до влади, тобто 20.12.1917 p., більшовики створили свою таємну поліцію — ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия). Для вбивства людини не вимагалося жодних доказів її провини: досить було того, що вона належала до «експлуататорських класів». У це поняття більшовики включали дуже широке коло населення, в тому числі духовенство, інтелігенцію, службовців, гімназистів, «куркулів», узагалі всіх, хто насмілювався протестувати. Селян розглядали як дрібну буржуазію, а це не віщувало нічого доброго масі простих трударів, котрі становили переважну більшість населення тодішньої Російської імперії.

Критерій вини чи безвинності будь-кого для «червоних» був лише один — «революційне (класове) чуття». Захоплення заручників, у тому числі з дітьми, стало нормою для більшовиків. Заарештувати, примусити працювати на нову владу вони могли першого-ліпшого, погрожуючи розстрілом цілих сімей. Більшовики, починаючи від Леніна, Троцького та Бухаріна, не приховували, що формуватимуть новий тип людини, що вони займуться селекцією і різними методами (від розстрілів до примусової трудової повинності) створять «комуністичне людство з людського матеріалу капіталістичної епохи».

Не випадково більшовики вважали кримінальних злочинців «соціально близькими» до себе, оголосили для них загальну амністію, охоче брали їх на службу в ЧК. Вже в перші дні після Жовтневого перевороту почали розкрадатися гігантські державні запаси золота. Так, Ленін одразу після захоплення державного банку в Петрограді звелів покласти на свій особистий рахунок 5 млн крб. золотом! Згодом особисті рахунки більшовицьких вождів були відкриті в багатьох закордонних банках. Більшовики створили систему викачування коштовностей, винищували цілі верстви населення («мы снимаем население слоями», як сказав про це один з лідерів партії), вдавалися до відвертого мародерства. Типовими в цьому плані були дії комісара Павла Дибенка, який в Одесі вигнав на вулицю мешканців розкішного особняка, захопив винний завод, розграбував колекційні запаси дорогоцінних вин, а на будь-які зауваження відповідав: «Та ж саме за таку владу ми й кров проливали!». А чого варті були мандати більшовиків на «соціалізацію жінок», на підставі яких дозволялося безкарно ґвалтувати гімназисток як представниць «експлуататорського класу»!

Щоб прийти до влади, більшовики використали гроші німецького уряду, а також збройну допомогу німців (останні сподівалися, що хаос у Росії приведе до падіння Східного фронту, як, власне, і сталося). Більшовики якнайповніше використали свій головний козир — демагогію. Обіцянки дати мир народам, а землю селянам (задля успіху більшовики навіть поміняли свою аграрну програму на есерівську), обіцянки демократично розв'язати національне питання тощо сприяли надзвичайно швидкому зростанню популярності їхньої партії. Пізніше було проголошене гасло «Грабуй награбоване», яке привабило до більшовиків усіх люмпенів на кшталт «шарикових» і «швондерів», блискуче зображених М. Булгаковим у «Собачому серці», пробуджувало в масах, котрі дійсно страждали від царського режиму, найгірші почуття. Велику роль у зміцненні більшовицької влади відіграли так звані «інтернаціоналісти» — найманці з різних народів (китайці, латиші, угорці, німці та ін.), які за добру платню робили на чужій для них землі все, що треба було новим хазяям.

7 листопада (25 жовтня) 1917 р. більшовики захопили владу в Петрограді, де влада вже перебувала у стані повного паралічу. Навіть Зимовий палац було зайнято майже без пострілів. Ці події поклали початок Жовтневій революції (Жовтневому перевороту). Наступного дня більшовики прийняли Декрет про мир, який закликав до миру без анексій та контрибуцій, до невтручання у внутрішні справи інших держав, поваги до їхніх (держав) незалежності й суверенітету, а також Декрет про землю, який передбачав конфіскацію земель у великих землевласників і передачу їх селянам. Хоч декрети були прийняті лише з тактичних міркувань, маси сприйняли їх за чисту монету. Це зміцнило соціальну базу більшовицької влади, дозволило їй швидко закріпитися на місцях. Цей період (25.10.1917 — лютий 1918 pp.) Ленін назвав періодом «тріумфальної ходи Радянської влади». Після перемоги у Петрограді більшовики створили новий уряд — Совет народных комиссаров (Совнарком, СНК) на чолі з В. Леніним. Важливу посаду наркома у справах національностей обійняв Й. Сталін.

Більшовицький уряд оперативно видав низку нових декретів, наприклад, про відділення Церкви від держави, декрет про ліквідацію козацтва тощо. 2 листопада 1917 р. була опублікована Декларація прав народів Росії, яка проголошувала (на жаль, тільки на словах) повну рівноправність народів, їхнє право на самовизначення аж до відділення. Оскільки на виборах до Установчих зборів більшовики по всій імперії набрали всього 25% голосів, то законним шляхом при владі вони втриматися не могли. Тоді ці злочинці вдалися до «червоного терору». Була прийнята постанова Раднаркому про ЧК, яка надавала насильницькій політиці офіційного характеру. Людей масово розстрілювали без суду й слідства. У січні 1918 р. більшовики розігнали Установчі збори і через деякий час розв'язали в Росії криваву громадянську війну.

Характерно, що обидві воюючі сторони («білі» й «червоні») були єдиними у своєму прагненні задушити самостійну Українську державу і силою намагалися її знищити. Щоправда, при цьому більшовики використовували хитрішу тактику, виступаючи проти Центральної Ради нібито від імені українських трудящих, брехливо обіцяючи демократично розв'язати національні проблеми. Але для України війна, що розпочиналася, була насамперед російсько-українською, оборонною і справедливою, тому термін «громадянська війна» вживати тут некоректно (винятки, до яких можна віднести конфлікти між прихильниками, скажімо, Махна та Петлюри, не змінюють правила).