logo
0318436_FA260_micik_yu_a_bazhan_o_g_vlasov_v_s_

Виникнення Кримського ханства

Кримське ханство було утворене в середині XV ст. Започаткував державу Хаджі-Гірей, який скористався з міжусобиць у Золотій Орді та вийшов з-під влади золотоординського хана. До складу нової держави увійшла більшість земель Криму та степові райони Причорномор'я. Столиця Кримського ханства — Бахчисарай («місто-сад») поряд з Акмечеттю (Сімферополь), Гезлевом (Євпаторія), Дженішке (Генічеськ) та ін. містами стала важливим центром ремесла й торгівлі. Бахчисарайський палац, важлива пам'ятка архітектури XVI ст., був збудований італійцем Фіоравенті. Тим самим, який будував московський Кремль. Тут же виник і навчальний заклад — медресе. У Криму розвивалося ремесло й торгівля, садівництво й городництво, у північному Криму домінувало скотарство.

Невдовзі після здобуття незалежності Кримському ханству довелося зіткнутись із зазіханнями Туреччини, яка прагнула заволодіти північним узбережжям Чорного моря. У 1475 р. султанська Туреччина захопила генуезькі колонії Північного Причорномор'я і остаточно встановила турецьке панування на Кримському півострові. Згодом ці території стали провінцією (еялетом) Туреччини з центром у Кафі (Феодосія). У межах Кафського еялету опинилися Херсонес, Балаклава, Мангуп, Кафа, Керч, а за межами Криму — Тамань, Темрюк, Азов.

З метою контролю Чорного та Азовського морів Туреччина почала споруджувати у стратегічно важливих місцях свої фортеці. Найпотужніші фортеці турки будували в гирлах рік Дніпра (Кінбурн), Дністра (Акерман), Дунаю (Ізмаїл), Дону (Азов) тощо. Крім того, багато фортець було закладено на морському узбережжі у прибережних містах Очакові, Кілії, Тягині (Бендери), Хаджибеї (майбутня Одеса). На неприступну твердиню, що надійно перекривала шлях до Криму, було перетворено Перекоп, Гезлев, Кафу тощо.

Зваживши на військову міць турецького султана, Менглі-Гірей 1478 р. визнав за краще бути його васалом. Васальна залежність виявлялася головно в тому, що хан повинен був брати участь у воєнних кампаніях султана. У середині XVI ст. до складу Кримського ханства увійшли дикі ногайські орди (всього шість орд). Вони й стали ударною силою грабіжницьких турецько-татарських походів.

Та ще за сотню років до того, з другої половини XV ст., українці відчули всю небезпеку татарських набігів. Перший великий похід на Україну здійснив 1482 р. хан Менглі-Гірей. Тоді було спалено Київ, а його церкви пограбовано, у полон потрапило безліч люду, не зміг врятуватися й сам київський воєвода з родиною. Від 1482 р. такі походи відбувалися щорічно, а то й двічі-тричі на рік. Татарські напади спустошували Поділля, Київщину, Волинь, Холмщину й Галичину і мали для українського народу страшні наслідки. Завойовники плюндрували й нищили все на своєму шляху, залишаючи за собою пустку. Грабували, а потім підпалювали міста й села. Чоловіків, жінок, хлопчиків, дівчат забирали в полон, а тих, хто чинив опір, убивали. Гіркою була подальша доля бранців. Вони втрачали все: дім, сім'ю, навіть власне ім'я. Натомість їх таврували, як худобу, давали принизливі прізвиська, примушували приймати мусульманство. Ясир (так називали турки полонених) потрапляв на невільницькі ринки в містах Османської імперії.

Опинившись у рабстві, невільники були приречені. Найчастіше їх чекала виснажлива праця на земляних та будівельних роботах. Козаки зазвичай ставали веслярами на турецьких галерах-каторгах. Жінки та дівчата потрапляли до гаремів. Хлопчиків-підлітків здавали до султанської гвардії, де з них виховували відданих захисників султанського престолу — так званих яничарів, що відзначалися особливою жорстокістю. Поневіряння невільників із глибоким співчуттям оспівано в українських історичних піснях та думах.

Сучасні дослідники обчислюють людські втрати від турецько-татарських нападів у другій половині XV—XVI ст. в 2—2,5 млн осіб, фізично знищених або вивезених у полон. За кілька десятиліть українські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів на невільницькі ринки Криму й Туреччини, де їх продавали у найвіддаленіші закутки Азії та Сходу. Наслідком погромів, яких Русь не пам'ятала з часів Батия, стали величезні господарські спустошення.

Литовський уряд намагався організувати оборону своїх південних володінь. Захист кордонів взяли на себе прикордонні старости, великі магнати й прикордонні пани. Хроніки XVI ст. з-поміж організаторів відсічі ординцям називають князя Костянтина Івановича Острозького, який понад шістдесят разів мав бої з кримчаками, зокрема під Вишневцем на Волині 1512 р. та Вільшаницею на Київщині 1527 р. Острозький визволив з неволі тисячі бранців, і король навіть влаштував йому учту у Кракові. Одначе невеликі загони боярської варти не могли протидіяти татарським ордам. Термінового укріплення потребували замки, розташовані в Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві. Місцева шляхта не мала ні коштів, ні людських сил на здійснення масштабних робіт. Не було й надії, що держава, виснажена майже столітніми війнами з Москвою, зарадить небезпеці. Спустошливі набіги татарсько-ногайських орд засвідчили цілковиту неспроможність давньої захисної системи південного порубіжжя.