Ранній залізний вік на українських землях. Кіммерійці. Скіфи. Сармати
Кіммерійці — кочовий іраномовний народ, який примандрував з Нижнього Поволжя у причорноморські степи в IX ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть. Його, очевидно, слід пов'язати з носіями зрубної культури, що залишила чимало пам'яток у Південній Україні (друга половина II тис. до н. е. — поч. І тис. н. е.). Кіммерійці є першим народом на наших землях, чия власна назва нам відома, а не умовна, придумана науковцями у XIX—XX ст. Зберегли її писемні джерела, щоправда, не самих кіммерійців, позаяк вони не мали писемності, а ассирійців та греків. Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша — у праці «батька історії» Геродота (V ст. до н. е.). Кіммерійці взяли участь у війнах у Малій Азії: знищили Фригійське царство (середина VIII ст. до н. е.), взяли Сарди — столицю Лідійського царства (654 р. до н. е.), деякі давньогрецькі міста, наприклад Ефес. Вони громили також закавказьку державу Урарту, воювали проти Ассирії. Давнім грекам у північному Причорномор'ї дісталася на згадку про кіммерійців назва: «Боспор Кіммерійський».
Втім, усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми воєнними походами. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників. Отож, успішне завершення походів залежало від якості зброї та від досконалості спорядження бойового коня. Як свідчать археологічні знахідки, кіммерійці були для свого часу неперевершеними майстрами військового спорядження. Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. У ближньому бою вони застосовували залізні мечі завдовжки понад метр. Вміли користуватися кіммерійці й списами, проте значного поширення ця зброя не набула. Про досконалість кінського спорядження кіммерійців свідчить той факт, що воно запозичене багатьма тогочасними народами. Отож, кіммерійці не лише знали залізо, а й уміли його належно застосовувати. Для історії народів, що мешкали на землях сучасної України за давніх часів, ця обставина важлива тим, що саме кіммерійці були першими, хто з-поміж мешканців степу навчився виробляти той метал, відтак з ними пов'язаний початок залізного віку на наших степових теренах.
Кіммерійці були першим народом на наших теренах, який дослідники звуть кочовим. Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували. Археологічні розкопки свідчать, що з далеких воєнних походів воїни-скотарі приносили продукти землеробства й вироби ремісників.
Походи кіммерійців проти хліборобів лісостепу. Воєнні походи кіммерійців дошкуляли не лише народам Близького Сходу. Пануючи в причорноморських степах, вони не могли оминути світу землеробів лісостепу. На землях від середнього Дністра на заході до середньої течії Ворскли на сході за тих часів мешкали численні племена, що їх археологи називають чорноліською культурою. Свою назву чорноліська культура отримала від великого Чорного лісу, що у верхів'ях річки Інгулець, де було знайдено її пам'ятки.
Чорнолісці були хліборобами, скотарями, вмілими гончарями, ковалями, кожум'яками. Археологічні знахідки свідчать, що вони вирощували просо, ячмінь, жито, пшеницю. Врожай збирали бронзовими серпами й зберігали його у спеціальних ямах, зроблених у долівках жител. Зерна збиралося вдосталь, щоб утримувати велике поголів'я свиней. Крім того, чорнолісці розводили корів, кіз, овець, коней. Та найбільше вражає майстерність чорноліських ковалів. Археологам пощастило знайти сталевого меча, завдовжки 108 см. Це один з найбільших у Європі мечів тих часів.
Перших нападів кіммерійців чорнолісці зазнали вже від початку їхнього панування в степу. Та найбільш гострим те протистояння було у VIII ст. до н. е. Саме тоді виникла потужна захисна лінія з багатьох чорноліських фортець уздовж Тясмину, а в Чорному лісі було збудоване оперезане трьохряддям валів та ровів городище.
Численні археологічні знахідки свідчать, що на кінець VIII ст. до н. е. кіммерійці подолали опір чорноліського населення, проникли вглиб їхніх земель та заволоділи найважливішими городищами, шляхами та річками. Внаслідок цього з-поміж чорнолісців набули поширення речі кіммерійського зразка — передусім зброя та кінське спорядження. Та хоч якими непереможними воїнами не здавалися кіммерійці, у VII ст. до н. е. їхнє панування в степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів.
Скіфи. У Причорноморські степи вони примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство. Так само мали вони неабиякий досвід походів на країни Передньої Азії. Проте, наразившись на вперту відсіч, змушені були змінити напрямок походів за здобиччю. Як і кіммерійці, були іраномовними. Так, підкоривши кіммерійські племена, вони утворили єдину кочову орду, у якій швидко стали одним народом. На відміну від розрізнених племен кіммерійців, у яких правили вожді, скіфів очолювали царі з необмеженою владою.
Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочівники мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі — між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були степові племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Інші — це народи, що були підкорені царськими скіфами та скіфами-кочівниками і належали до інших мовних груп та етносів.
Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Розвивалися також ремесла, з-поміж яких найпоширенішими були ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я.
Наприкінці VI ст. до н. е. у скіфів сформувалася держава. Як зазначає Геродот, Скіфія поділялася на три частини, кожну з яких очолював цар. Один із них (ймовірно той, що володарював над царськими скіфами) був верховним царем. Три царства, у свою чергу, поділялися на округи. На чолі і царств, і округів перебували представники єдиної царської династії. Це сприяло зміцненню Скіфської держави.
Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії, і не випадково вони згадуються навіть у Біблії (Ветхий завіт). Найбільше відома оборонна війна скіфів проти агресії перського (іранського) царя Дарія. Уникаючи відкритих битв, скіфи весь час відступали в глиб степів. Під час відступів вони виснажували ворога невеликими набігами. Перські війська зазнали величезних втрат. Цар Дарій змушений був залишити Скіфію. Поразка Дарія уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло — панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю й безжалісністю до ворогів.
Скіфія досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт держави пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після поразки від македонського царя Філіппа II (батька Александра Македонського). Могутньою держава скіфів залишалася і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н. е.
Яскравим свідченням моці Великої Скіфії є так звані «царські кургани » — величні поховання її володарів та вищої скіфської знаті, рівних яким за масштабами споруд та багатством начиння, мабуть, немає серед старожитностей Європи. Скіфським царям для потойбічного життя залишали багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом з померлими клали слуг і коней. Могилу накривали дерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган.
Найвідоміші скіфські поховання — це кургани Солоха й Гайманова Могила на Запоріжжі, Товста Могила та Чортомлик на Дніпропетровщині. Численні археологічні знахідки з цих поховань дають уявлення про світобачення скіфів. Особливий стиль скіфських виробів отримав назву «звіриного»: скіфи розкішно прикрашали парадний і ритуальний одяг, зброю, кінське спорядження, предмети культу фігурками птахів, риб, левів, вовків, оленів. Будь-яка річ, оздоблена у «звіриному» стилі, вважалася оберегом, що захищав його власника від нещастя й зла. Пізніше богів почали зображувати і в подобах людей. Так з'явилися багатофігурні композиції з сюжетами зі скіфської міфології. Саме таку прикрасу — унікальну золоту пектораль (нашийна прикраса) — було знайдено в кургані Товста Могила.
На межі IV—III ст. до н. е. становище Скіфії раптово погіршилося. Причини занепаду Скіфської держави, на думку деяких істориків, полягають насамперед у зміні клімату, відповідно і природних умов, як-от: висихання степів, збідніння трав'яного покриву.
Очевидно, далися взнаки і наслідки соціального розшарування, через що скіфам стало важче протидіяти відсталішим, але монолітнішим племенам кочівників-сарматів.
Наприкінці III ст. до н. е. Скіфська держава під натиском сарматів припинила своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Першу — в Нижній Наддніпрянщині та Криму зі столицею Неаполем, другу — в нижньому Подунав'ї.
Невдовзі скіфи розчинилися серед інших народів, проте слід їх не загубився на українських землях. Велика Скіфія — так історики визначають Скіфську державу за часів її найвищого розквіту — була одним із перших державних утворень Східної Європи, що об'єднало під владою іраномовних кочових скіфів різні за походженням племена та народи, серед яких були й предки східних слов'ян. Довготривале й тісне співіснування місцевого населення зі скіфами-іранцями мало відчутні наслідки. Так, назви найбільших річок України — Донець, Дніпро, Дністер, Дунай — походять від іранського кореня «дон», із значенням «вода». Так само від скіфів походить назва р. Стир. З іранської мови, як вважають дослідники, прийшли до нас такі важливі поняття, як «Бог», «цар» та ін., навіть слово «собака».
Сармати. На зміну скіфам у III ст. до н. е. в причорноморські степи прийшли сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні кочовики походили з приуральсько-поволзьких степів. Як самі себе вони називали — науці невідомо. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни. Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означає «оперезаний мечем». Варто пам'ятати, що поряд з етнонімом «сармати» античні автори вживають й інші. Це пояснюється тим, що сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву, як-от: язиги, роксолани, сіраки, аорси, аляни тощо. За легендою, записаною Геродотом, яка відбиває часи матріархату, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками — безстрашними жінками-воїнами. На близькість сарматів та скіфів указують й інші джерела. Отож, життя та побут сарматів були подібними до скіфського. Вони так само, як і скіфи, були скотарями-кочовиками. Так само багато важили для них військові походи. Античні джерела докладно розповідають про спорядження сарматів, про їхню войовничість.
Володарювання сарматів у причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали край йому германські племена готів, які прийшли з півночі, та навала нових кочовиків — тюркомовних гунів.
- Початок Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр.
- Україна наприкінці XVII—XVIII ст.
- Культура України в другій половині XVII—XVIII ст.
- Україна наприкінці XVIII — початку XIX ст.
- Україна у другій половині XIX ст. — початку XX ст.
- Найдавніші хлібороби та скотарі на землях України
- Ранній залізний вік на українських землях. Кіммерійці. Скіфи. Сармати
- Давні слов'яни
- Східнослов'янські племена — предки українців у переддень утворення держави
- Походження українців
- Становлення Київської держави
- Впровадження християнства як державної релігії. Князь Володимир Святий (980—1015 pp.)
- Київська Русь за правління Ярослава Мудрого (1019—1054 pp.)
- Русь після Ярослава. Нове зміцнення і розквіт за Володимира Мономаха (1113—1125 pp.)
- Роздробленість Київської Русі
- Галицько-Волинське королівство
- Культура Київської Русі та Галицько-Волинського королівства IX—XIV ст.
- Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Польщі
- Виникнення Кримського ханства
- Українська шляхта XV—XVI ст. Князь Костянтин (Василь) і Острозький
- Виникнення українського козацтва. Утворення козацької республіки — Запорозької Січі
- Люблінська унія. Початок польського панування на українських землях
- Церковне життя наприкінці XVI — першій половині XVII ст. Митрополит св. Петро Могила
- Культура України XVI — першої половини XVII ст.
- Зростання ролі козацтва в житті України наприкінці XVI ст. Перші козацькі повстання
- Українське козацтво у першій чверті XVII ст. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний
- Національно-визвольні повстання українського народу 20—30-х pp. XVII ст.
- Початок Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр.
- Воєнно-політичні події 1649—1653 pp. Національно-визвольні війни
- Утворення Української козацької держави — Гетьманщини
- Українсько-московський договір 1654 р. Продовження Національно-визвольної війни у 1654—1658 рр.
- Початок доби Руїни. Втрата Україною державної незалежності
- Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60—80 роках XVII ст.
- Лівобережна та Слобідська Україна, Запорозька Січ у другій половині XVII ст.
- Гетьман Іван Мазепа
- Боротьба української старшини проти колоніальної політики Російської імперії
- Національно-визвольна боротьба на Правобережжі та західноукраїнських землях у середині та другій половині XVIII ст.
- Ліквідація Російською імперією української державності
- Культура України в другій половині XVII—XVIII ст.
- Українські землі під владою Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
- Приєднання українських земель до складу Російської та Австрійської імперій
- Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин
- Соціально-економічне становище Наддніпрянщини в першій половині XIX ст.
- Соціальна боротьба в першій половині XIX ст.
- Російський суспільно-політичний та польський національно-визвольний рухи на українських землях у 20—30-х роках XIX ст.
- Національне відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
- Український національний рух наприкінці 40-х pp. XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство
- Західноукраїнські землі наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
- Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст.
- Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії в другій половині XIX ст.
- Створення та діяльність українських політичних партій у підросійській Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.
- Україна напередодні та в роки революції 1905—1907 pp. У Російській імперії
- Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр.
- Західноукраїнські землі на початку XX ст.
- Українська еміграція
- Церковне життя України наприкінці XVIII — на початку XX ст.
- Культура України наприкінці XVIII — на початку XX ст.
- Україна в роки Першої світової війни
- Криза Російської імперії та Українська національна революція
- Проголошення автономії України
- Проголошення Української Народної Республіки (унр)
- Перша російська збройна інтервенція (кінець 1917 — весна 1918 рр.)
- Україна у боротьбі за збереження державної незалежності (1918—1920 pp.)
- Гетьманський переворот
- Друга російська збройна інтервенція
- Директорія унр
- Третя російська збройна інтервенція
- Західноукраїнська Народна Республіка
- Українські землі (урср) під російською владою (1921—1939 pp.)
- Голокост — штучний голодомор 1932—1933 рр.
- Українські землі під владою Польщі (1921—1939 pp.)
- Українські землі під владою Румунії
- Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття)
- Українська наука і культура новітнього часу (до 1946 р.)
- Радянсько-німецькі договори 1939 р. І західноукраїнські землі
- Окупація України військами Німеччини та її союзників
- Німецький окупаційний режим в Україні
- Розгортання руху Опору в Україні
- Україна в 1943 р.
- Країна на завершальному етапі війни (1944—1945 pp.)
- Особливості відбудови промисловості та сільського господарства республіки у першій повоєнній п'ятирічці
- Голод 1946—1947 рр.
- Радянізація західних областей України
- Ліквідація Української греко-католицької церкви
- Діяльність упа після завершення Другої світової війни
- Суперечливий характер національно-культурного життя
- Відносини між державою і церквою в перше повоєнне десятиріччя
- Процес десталінізації в суспільному житті України
- Економічні перетворення в сільському господарстві та промисловості
- Національно-культурне відродження в роки хрущовської «відлиги»
- Антирелігійна кампанія 1950—1960-х рр.
- Половинчастість та незавершеність політики десталінізації в Україні
- Деформації в політико-управлінській сфері
- Посилення негативних тенденцій в економіці України
- Стан освіти, науки і культури в середині 1960-х — у 1980-х рр.
- Дисидентський рух: шляхи формування та основні етапи розвитку
- Пожвавлення суспільно-політичного життя в урср у другій половині 1980-х рр.
- Проголошення Української незалежної держави
- Національно-культурне відродження України наприкінці 1980-х рр.
- Національно-культурне відродження України наприкінці 1980-х рр.
- Розгортання державотворчих процесів і формування національної економіки
- Формування передумов «Помаранчевої революції»
- «Помаранчева революція»
- Україна на сучасному етапі
- Культурний процес в умовах трансформаційного періоду
- Зовнішньополітичний курс незалежної України