Створення та діяльність українських політичних партій у підросійській Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

Піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях до рівня політичного, коли виникали політичні партії, і власне, поява таких організацій у Галичині надихали східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявилася студентська молодь. У середовищі харківських студентів, членів місцевої громади, визріла думка про створення політичної партії. Як уже йшлося вище, вони втілили цю ідею у життя, створивши у 1897 р. Загальну Українську безпартійну організацію — ЗУБО, а також Революційну українську партію — РУП (1900). Програмним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Її автор, колишній тарасівець, стверджував факт існування боротьби між нацією «грабованою» (пограбованою, пригнобленою) й нацією-гнобителем. Він доводив, що незалежна Українська держава була загарбана Росією після Переяславської ради 1654 р. і внаслідок зламання її урядом гарантій прав та вільностей Гетьманщини. Міхновський так визначив мету РУП: «...повернення нам прав», які були визначені в російсько-українському договорі 1654 p., з розширенням його впливу «на цілу територію українського народу в Росії». Головними гаслами були: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ», тобто в межах етнічних земель разом з Перемищиною та Кубанською Чорноморією; «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам'ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу». Отже, книжка Міхновського вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідею політичної самостійності України.

Микола Міхновський (1873—1924) — видатний український громадсько-політичний діяч, перший в історії України XIX—XX ст. ідеолог державної самостійності України. Народився в с. Туріка на Прилуччині, закінчив юридичний факультет Київського університету, ще під час навчання став одним з організаторів таємного братства тарасівців. Служив адвокатом у Києві, Харкові, Полтаві, відзначився в обороні політичних у в'язнених. Творець історичної брошури «Самостійна Україна», активний діяч РУП, засновник Української народної партії, яка послідовно стояла на позиціях здобуття незалежності Української держави. Відзначився також як публіцист, зокрема був засновником і редактором газети «Сніп» (Харків, 1912—1913). Відіграв видатну роль в українізації частин армії Російської імперії, у формуванні війська Центральної Ради і УHP, організатор «Українського Військового Клубу ім. гетьмана П. Полуботка», ініціатор повстання полуботківців за проголошення незалежної Української держави (18.07.1917). Передчасне розкриття плану повстання призвело до його поразки, уряд Центральної Ради вислав Міхновського на румунський фронт, де він продовжив свою діяльність. Після того як гетьман П. Скоропадський уклав зрадницький договір з Росією, Міхновський приєднався до повстання проти нього. Після завоювання Росією України мусив переховуватися, тікати на Кубань. Після повернення до Києва був убитий чекістами на початку травня 1924 р.

На початку XX ст. РУП набирала силу, ставала уособленням процесу політизації національного руху. Вже протягом перших трьох років існування цієї партії було створено мережу місцевих організацій, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Діяльністю партії керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Рупівці діяли методами пропаганди й агітації. Виконуючи рішення першої конференції, керівництво РУП від кінця 1901 р. вживало організаційних заходів для підготовки видання періодичного органу партії. Ним стала газета «Гасло», перший номер якої побачив світ 1 березня 1902 р. Згодом РУП видавала газети «Селянин» (1903—1905), «Добра новина» (1904), «Праця» (1904—1905). Протягом свого існування партія опублікувала й поширила в Україні велику кількість відозв та близько 40 брошур загальним накладом понад 50 тис. примірників. Основним об'єктом пропаганди було селянство. Лівобережжя перетворювалося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалась і на Поділля та Волинь.

Як уже наголошувалося, в тодішньому українському національно-політичному русі крім самостійницької течії існувала й автономістська, і це не могло не відбитися на діяльності партії. Після гострих дискусій більшість членів РУП віддали перевагу ідеї здобуття автономії України у складі Російської імперії як першому кроку на шляху до повної самостійності України. Головний же ідеолог партії Міхновський справедливо вважав, що гасло здобуття самостійної Української держави не можна знімати в жодному разі, оскільки це затуманить національну свідомість українців, дезорієнтує маси, які все активніше включалися в політичну діяльність. Розходження у цьому найважливішому для українського народу питанні, переросли в розкол.

Міхновський був змушений вийти з партії й створити нову політичну організацію — Українську народну партію (1902). На основі своєї брошури «Самостійна Україна» він сформулював стислу програму нової партії: «10 заповідей для УНП»: 1. Одна єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна — Республіка робочих людей; 2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи й мадяри це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і гноблять нас; 3. Україна для українців; 4. Усюди і завжди вживай української мови; 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі; 6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів. Далі йдеться про заборону вживання мови окупантів, про неможливість справжньому українцеві чи українці одружитись з чужинцем через загрозу асиміляції і т. ін.

Не встигли охолонути пристрасті навколо однієї проблеми, як вибухнули нові дискусії. В той час внаслідок глибоких соціально-економічних перетворень та вражаючих успіхів соціалістичних та соціал-демократичних партій у Німеччині, Австро-Угорщині, Франції та ін. набирав силу аналогічний рух і в Російській імперії, де у 1898 р. виникла Російська соціал-демократична революційна партія — РСДРП. Постало це питання на порядку денному і в Україні. На жаль, РУП не змогла гармонійно пов'язати між собою національні та соціальні програми. Це мало тяжкі наслідки для неї і для всього українського політичного руху. У 1903 р. стався другий розкол РУП, від якої відмежувалася група Богдана Ярошевського, яка створила Українську соціалістичну партію. Під час спроби провести свій другий з'їзд (грудень 1904) РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського на початку 1905 р. утворила Український соціал-демократичний союз — «Спілку», яка пішла невірним у принципі шляхом, влившись до загальноросійської РСДРП(м). Інша, до керівного ядра якої належали Микола Порш, Симон Петлюра й Володимир Винниченко, у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Микола Порш (1879—1944) — визначний український політичний та державний діяч, вчений і публіцист. Народився в Лубнах на Полтавщині. Вчився у Київському університеті, в той же період вступив до РУП, а пізніше став одним з творців і чільних діячів УСДРП. Вважав необхідним спочатку здобути автономію для України (його стаття «Про автономію України» стала, по суті, програмою УСДРП з національного питання), що є першим кроком на шляху до її повної державної незалежності. Активний діяч Центральної Ради, голова Всеукраїнської ради робітничих депутатів. У першому українському уряді (Генеральному Секретаріаті) обіймав посади генерального секретаря праці, потім — військових справ, займався формуванням армії УHP. Після Берестейського миру 1918 р. став дипломатом, у 1919—1920 pp. очолював посольство УHP у Німеччині. Після поразки УHP залишився в еміграції, зосередився на науковій роботі, автор цінних праць у галузі економіки та статистики.

У 1904 р. на базі ЗУБО утворилася Українська демократична партія (УДП). Серед її членів були видатні письменники й критики (Борис Грінченко, Сергій Єфремов), меценат Євген Чикаленко. Нова політична організація мала домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з письменником Борисом Грінченком і літературознавцем Сергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію. Одначе її самостійне існування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об'єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Все помітнішу роль у суспільно-політичному житті відіграє Михайло Грушевський, найвидатніший український історик, який ще в 1899 р. став одним із засновників Української національно-демократичної партії.

Михайло Грушевський (17.09.1866 за ст. ст. — 25.11.1934), найвидатніший український історик, академік, визначний суспільно-політичний діяч, перший президент незалежної України. Народився в українському місті Холмі (нині — у складі Польщі) в родині вчителя. Дитячі роки минали спершу в Ставрополі, згодом — у Владикавказі та Тбілісі (Тифліс). Незважаючи на відірваність від рідного краю, батьки Михайла прищепили синові почуття любові до українського народу. Як писав М. Грушевський в «Автобіографії», «під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в ореолі далекої "вітчизни", і контрастом чужоплемінної й чужомовної чужини». Історією юнак захопився ще під час навчання в Тифліській гімназії. Тут він багато читав, познайомився з творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Метлинського, А. Скальковського та інших відомих дослідників минулого. Велику роль у визначенні подальшої творчої долі Грушевського відіграв журнал «Киевская старина», який він називав своєю справжньою школою. Бажання глибше осягнути історію українського народу привело Михайла до Київського університету. Проте юнака, що мріяв про справжню науку, спіткало перше розчарування — адже історії в навчальному закладі приділялося надто мало уваги. Тож обдарований юнак поповнював свої знання самотужки. Щоправда, мав він неабиякого вчителя: свої перші кроки в науці Грушевський здійснював під керівництвом найавторитетнішого тогочасного ученого-історика професора Володимира Антоновича. По закінченні в 1890 р. університету Михайлові Грушевському запропонували місце стипендіата кафедри російської історії. Протягом чотирьох років він готував магістерську дисертацію «Барське староство», яку успішно захистив у травні 1894 р. У 1894 р. за рекомендацією професора В. Антоновича Грушевський переїхав до Львова, де очолив кафедру української історії. Відтоді протягом 19 років (до 1914 р.) діяльність М. Грушевського була пов'язана з Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Справою життя Грушевського як історика було створення фундаментальної «Історії України-Руси», де історія батьківщини викладалася з найдавніших часів до 1659 р. Передчасна смерть не дала змоги довести цю справу до кінця, хоча у своїх численних книгах та статтях (понад 3 тис.), а насамперед в «Ілюстрованій історії України», вчений висвітлив чимало проблем української історії аж до сучасних йому подій. Перший (з 10) том «Історії України-Руси» вийшов у Львові 1898 р. та був приурочений до святкування 100-річчя українського національного відродження (від часу появи «Енеїди» Івана Котляревського). Другим важливим напрямом його діяльності в той період була робота в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке М. Грушевський очолив у 1897 p., одночасно залишаючись головою історико-філософського відділу та археографічної комісії. Завдяки старанням ученого значно збільшилися фонди бібліотеки, почала випускати книжки друкарня товариства, було створено музей тощо. Наукове товариство ім. Т. Шевченка започаткувало видання «Записок Наукового товариства» за редакцією Грушевського. На сторінках 116 томів цього видання друкувалися майже всі тогочасні історики, літературознавці, фольклористи, мовознавці, громадські діячі. Одночасно за редакцією вченого регулярно виходили томи «Джерел до історії України-Руси», «Українського архіву», «Історико-філологічних збірників», «Літературно-наукового вісника» тощо, які відіграли важливу роль у подальшому розгортанні історичних та філологічних досліджень, художньої літератури. Діяльність Михайла Грушевського є напрочуд багатовимірною. Енциклопедичні знання, здатність глибоко аналізувати суспільні процеси дали змогу Грушевському виявити себе в кількох наукових царинах: археографії, фольклористиці, літературі й літературознавстві, та насамперед він — видатний історик світового рівня. Його перу належить найґрунтовніше дослідження з минулого нашого народу «Історія України-Руси» — і, власне, він є творцем концепції українського історичного процесу. Виняткова роль Михайла Грушевського як організатора української науки. Протягом багатьох років він очолював Наукове товариство ім. Шевченка, що його поціновують як першу національну академію наук. Та не лише наукова й організаторська діяльність визначала Грушевського в громадському житті України кінця XIX — початку XX ст. Видатний учений провадив і безпосередню політичну діяльність. В роки революції 1905—1907 pp. він заснував у Петербурзі журнал «Украинский вестник», що став органом Української громади в Думі (1906 р.). У 1908 p., продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одним з ініціаторів створення і головою Товариства українських поступовців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. У цей період Грушевський видав низку публікацій щодо українського питання — «З біжучої хвилі» (1906р.), «Визволення Росії і українське питання» (1907 р.), «Наша політика» (1911 p.). Перша світова війна застала Грушевського в Галичині. В роки українських визвольних змагань він став чільним діячем Центральної Ради, президентом УHP (1917—1918 ). Внаслідок німецької окупації та перевороту гетьмана П. Скоропадського він мусив емігрувати, але продовжував займатися політичною та науковою діяльністю, привертав увагу громадськості Заходу до ситуації в Україні. У 1925 р. повернувся в радянську Україну з метою допомогти своєму народу в культурному будівництві. Створив потужну школу істориків, активно займався організаторською та науковою роботою в системі ВУАН (Всеукраїнської академії наук). На початку 30-х років внаслідок погрому українства з боку імперської Москви був позбавлений можливості активної наукової діяльності, фактично засланий до Москви, де жив у дуже тяжких умовах. У 1934 р. був зарізаний на операційному столі; його дочка Катерина й брат Олександр — відомі науковці — були репресовані й загинули у 1937 p., з понад 60 членів його школи вціліли після репресій 30-х років лише одиниці. Твори Грушевського були заборонені, про нього в УРСР можна було писати тільки негативно. Тільки з кінця 80-х років XX ст. його творча спадщина була повернена народу.

Отже, процес політизації національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні відбувався досить бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзі розпадаючись і даючи життя іншим політичним організаціям. Проте така мінливість була пов'язана швидше з пошуками лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися, аніж зі значними ідеологічними розходженнями. Адже переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. в Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, в якій Україна мала б права національно-територіальної автономії. Про державну самостійність майже не йшлося. З-поміж причин відданості федералістським ідеям дослідники називають насамперед малоросійську свідомість більшості тогочасних діячів підросійської України. Політик із таким світоглядом почував себе українцем, а водночас — представником великого російського народу. Пануванню федералістських ідей сприяло й те, що за умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції не бачила перспектив для українського руху. Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій «згорнути прапор самостійної України», були їхні розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Однак такі сподівання виявилися марними. Лише беззастережна відданість національній ідеї здатна була наснажити політичний рух для подальшого поступу.