Русь після Ярослава. Нове зміцнення і розквіт за Володимира Мономаха (1113—1125 pp.)

Щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, Ярослав Мудрий подбав про новий принцип столонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві. З оповіді літописця під 1054 роком довідуємось, що Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину — Святославові, Переяславщину — Всеволодові, Володимир-Волинський — Ігореві, а Смоленськ — В'ячеславові, заповівши їм «не переступати братнього уділу». Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів по черзі перебував на київському столі: щойно звільнявся стіл у котрійсь із земель, як відбувалося пересунення братів на щабель вище і ближче до Києва. Головним, за розпорядженням Ярослава, мав бути старший із братів.

В історичній науці немає одностайності в оцінці заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його рішення далекоглядним і розважливим, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства. Адже в тому тексті, що його наводить літописець, не згадано небожів Ярослава — синів і онуків його рідних братів, які, безперечно, теж претендували на великокнязівську спадщину і, почуваючись ображеними, стали ініціаторами нової усобиці.

Існує також думка, що заповіту як такого не існувало, а текст, уміщений у літописі, був складений на замовлення улюбленого Ярославового сина Всеволода, якому випало княжити в Києві останнім з Ярославичів.

Правління Ярославичів. Найважливіші землі, як уже зазначалося, було зосереджено в руках старших Ярославичів — Ізяслава, Святослава й Всеволода. Молодші — Ігор і В'ячеслав — отримали незначні володіння й до того ж невдовзі померли. До прямих Ярославових нащадків належав також Ростислав — син найстаршого Ярославича, Володимира, що помер раніше. Проте й він був усунений від провідних ролей в управлінні державою. Не кращу долю мав іще один владолюбний Ярославів родич — Всеслав Брячиславич, онук Ярославового старшого брата, князь полоцький.

Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спочатку правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав — і саме таку роль відводить йому літописець, постійно підкреслюючи, однак, що радився він охоче із молодшими братами.

Найбільшим клопотом братів Ярославичів були кочовики. Спершу їм довелося воювати з торками. Втім, ці тюркомовні племена не мали вже значної сили, бо самі потерпали від войовничих половців, що прийшли в першій половині XI ст. в Причорноморські степи з Прикаспію. До кордонів Київської держави ці останні вперше підійшли 1055 р. Того разу обійшлося без сутички: переяславський князь Всеволод зумів розійтися з половцями мирно. Та коли 1062 р. половецька орда знову підійшла до Переяслава, виявилося, що дружини одного Всеволода для відсічі нападникам замало. Та ще й тоді половці ніби випробовували сили. Справжня битва відбулася 1068 р. на р. Альті й стала трагічною для Київської держави. Об'єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі й подався до Ізяслава в Київ. Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести й невдоволення переросли в повстання.

Перед загрозою нападу на місто половців кияни зібралися на віче й ухвалили боронитися самотужки. З вимогою надати їм коней і зброю, сповіщає літописець, вони рушили до князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців і змушений був тікати. Натомість кияни «пригадали» про ув'язненого в порубі полоцького князя Всеслава Полоцького (його ув'язненням Ярославичі, певно, сподівалися усунути небажаного претендента на великокнязівську спадщину), звільнили його й оголосили київським володарем. Всеславове княжіння тривало в Києві трохи більше семи місяців і становить цілковиту загадку для істориків.

Літопис нічого певного про нього не сповіщає, натякаючи лишень, що в трагічному розвитку подій завинили самі Ярославичі. Прикметно, що двоє з них — Святослав та Всеволод аж ніяк не противилися діям Всеслава, а, навпаки, тихо сиділи у своїх володіннях, доки скривджений Ізяслав поневірявся на чужині.

Прихисток старший Ярославич знайшов не в рідних братів, а в більш далекого родича — польського короля Болеслава II. Оговтавшись від київських подій, він 1069 р. повів військо Болеслава на Русь. Битва за Київ була неминучою, проте Всеслав несподівано повернувся до Полоцька. Кияни, налякані наближенням польських вояків, звернулися за допомогою до Святослава та Всеволода. Молодші Ярославичі вимагали від Ізяслава, щоби він не вів до Києва чужинців і не шкодив киянам. Та кровопролиття все ж не уникли. Літописець розповідає, що перед себе Ізяслав послав сина і той помстився за батька, жорстоко розправившись з найбільш активними учасниками повстання 1068 р.

Ізяслав повернувся до Києва, й, здавалось, повинно було поновитися колишнє злагоджене співправління трьох Ярославичів. Протягом кількох наступних років братерська любов ніби й справді взяла гору над владолюбством. Ізяслав, збагатившись досвідом нещасливого 1068 p., наказав перенести торг, на якому відбувалися віча, на Гору — під нагляд князя й дружини. Не уникнув відплати й Всеслав: того-таки року Ізяслав вигнав його з Полоцька, віддавши місто своєму синові.

З-поміж подій загальнодержавних найпомітнішою була т. зв. Вишгородська нарада князів 1072 р. Присвячена перенесенню мощів святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, митрополита, єпископів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавши святих, князі порадилися і в мирських справах. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів «Правду Ярославичів», що разом із статтями Ярослава Мудрого становлять «Руську правду».

Боротьба за київський стіл між Ярославичами. Та хоч як урочисто була обставлена Вишгородська нарада, вона не поклала край суперечностям між Ярославичами. Року 1073-го між синами Ярослава Мудрого стався військовий конфлікт. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим київським князем. Протягом трилітнього князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів, виявивши здібності сильного володаря. Показовими щодо цього є стосунки Святослава з київським духівництвом. До найбільш невдоволених княжінням Святослава належав настоятель Печерського монастиря Феодосій. Як свідчить літопис, він відверто осуджував чернігівського князя за насильство, вчинене над Ізяславом. Проте протягом року Святослав зумів змінити ставлення до себе настільки, що Феодосій віддав свій монастир під його опіку. Адже саме Святослав виділив монастиреві кошти для будівництва славетного Успенського собору. Про те, що середульший Ярославич опікувався культурою, свідчить і такий факт: до нашого часу збереглося дві книжки, що їх називають «Ізборниками Святослава» відповідно 1073-го і 1076-го років. Та здійсненню усіх мрій Святослава перешкодила смерть: він помер наприкінці 1076 р. під час хірургічної операції з видалення якоїсь пухлини на шиї.

Трагічна подія відкривала шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас вона давала надію вигнанцю Ізяславові, який і цього разу пересиджував лихоліття у Болеслава II, на повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу на Київ, київським князем став Всеволод. Скориставшись великими повноваженнями, він перерозподілив столи, перевівши Святославового сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму — Володимирові Мономаху. Ця перестановка стала для Святославичів провісницею значно гіршого лиха. На Русь ішов Ізяслав з польським військом. Всеволод зустрівся з братом і мирно залагодив конфлікт. Так 1078 р. старший Ярославич утретє посів київський стіл. Святославичів було позбавлено всіх найважливіших володінь. Не маючи жодної надії повернути втрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втягнуто численних скривджених родичів, а ще зовнішніх ворогів Русі — половців. У братовбивчій війні в серпні 1078 р. наклав головою князь Ізяслав. Повновладним київським володарем став Всеволод. Від брата він успадкував не лише маєтності й владу, а й відповідальність за міжкнязівські чвари. Подолання останніх стало головним напрямком його внутрішньої діяльності. У зовнішній політиці питанням життя і смерті лишалася половецька загроза. Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тим успіхом немолодий уже володар мав завдячувати своєму синові Володимирові.

Отож, заходами, що потребували застосування військової сили, керував за наказом батька Володимир Мономах (1113—1125 pp.), сам Всеволод опікувався духовним життям. За його правління було завершено будівництво та розпис Успенського собору Печерського монастиря, засновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою, побудовано собори св. Петра та св. Михайла у Видубичах тощо. Турботою про культуру він особливо нагадував батька — Ярослава Мудрого. Не випадково, коли Всеволод помер, його — єдиного з Ярославичів — поховали в Софійському соборі.

Після смерті Всеволода 1093 р. ніщо, здавалось, не перешкоджало Володимирові Мономаху посісти київський стіл. На той момент він володів Черніговом, мав підтримку Переяслава, де князював його молодший брат Ростислав, був шанований киянами. Проте Мономах не пристав на спокусливу пропозицію, а запросив на київський стіл сина старшого Ярославича — Святополка Ізяславича, адже саме він за принципом старшинства мав переважні права на Київ. Невдовзі Мономахові довелося зректися й Чернігова. Після смерті Всеволода скривджений Олег Святославич заявив про свої права, погрожуючи новою міжусобною війною. Щоб уникнути кровопролиття, Володимир Мономах відмовився від чернігівських володінь і зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів через трагічну загибель Ростислава. Двадцять років князювання в найпівденніших руських землях минули для Мономаха у суцільних турботах, головною з яких були половці.

Любецький з'їзд князів 1097 р. Втім, боротьба з половецькими нападниками потребувала залучення дружин інших князів. Так само злагодою можна було покласти край князівським чварам. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки з братами й племінниками. Йому, зокрема, належала ініціатива організації з'їзду князів у Любечі 1097 р. Прибулі до Любеча князі, свідчить літописець, говорили один одному: «Пощо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з'єднаймося в одне серце і обережімо Руську землю. Кожен хай держить отчину свою...»

На Любецькому з'їзді було схвалено принцип князівської отчини — тобто володіння, що належали батькам. Отчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам. Так, Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав — Володимирові Всеволодовичу (Мономаху).

Хоч якою одностайністю, за свідченням літописця, були позначені рішення Любецького з'їзду, вони не поклали край суперечкам князів. Адже право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославичів — Ізяслава, Святослава й Всеволода. Інша князівська братія мала задовольнятися аж надто мізерними володіннями й до того ж такими, що перебувають у загальнородовій власності, розпорядниками якої визнавалися власники отчин. До «обділених» князів, крім численних Ярославових небожів, потрапив і його прямий онук Давид Ігорович. Тож не дивно, що останній узяв активну участь у жорстокій усобиці, що спалахнула одразу після з'їзду в Любечі. Її жертвою став, зокрема, теребовлянський князь Василько, син найстаршого з Ярославових онуків Ростислава Володимировича, якого осліпили з волі Давида Ігоровича і, що найбільше обурювало, Святополка Ізяславича.

Отже, життя виявилося набагато складнішим за пишномовні промови на Любецькому з'їзді. І все ж позитивний наслідок те зібрання мало: після Любеча князівські наради збиралися регулярно. Саме на них князі обговорювали найсуперечливіші питання, включаючи і питання наділів.

Утвердження Володимира Мономаха на київському столі. Перше десятиліття XII ст. збігло в протистоянні з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше. Крім того, бойові дії все частіше відбувалися в степу: щорічними походами в половецькі землі руські князі убезпечували власні володіння від несподіваних і жорстоких набігів. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишався переяславський князь Володимир Мономах. Своїми блискучими перемогами він зажив слави оборонця Руської землі. Тож коли 1113 р. в Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха.

Дослідники схильні вбачати в київському повстанні 1113 р. тонкий розрахунок князів — претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно з правом отчини Володимир Всеволодович не міг посісти київський стіл. Певної законності його утвердженню в Києві власне й надало повстання та рішення киян. Як свідчить літопис, Мономах спочатку відмовлявся від Києва, проте, коли повстанці почали погрожувати масштабними безчинствами, мудрий князь погодився. Київ зустрів Володимира Мономаха як свого князя 20 квітня 1113 р. «з честю великою». Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода та Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові чини з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено т. зв. «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, значно поліпшуючи становище міщан та селян. Устав заохочував також купців. Передбачалися, приміром, пільги тим з них, хто втратив майно під час війни чи пожежі. Правління Володимира Мономаха стало часом розбудови Києва. У столиці, зокрема, було споруджено міст через Дніпро.

Зовнішньополітичні зв'язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і його видатний попередник Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв'язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною.

Бувши київським князем, Володимир Мономах здійснив кілька вдалих походів проти половців. Втім, за часів Мономаха вони не були аж надто войовничими, суперечки часто розв'язувалися в мирний спосіб — тими-таки династичними шлюбами. Цікаво, що ім'я Володимира Мономаха увічнили половецькі співці — про нього складали легенди й пісні, відгомін яких береже літописне оповідання про євшан-зілля.