Українські землі під владою Польщі (1921—1939 pp.)

Внаслідок збройних інтервенцій, несправедливих мирних угод Версальської системи, а також Ризького миру Україну було переділено між кількома державами-загарбницями. Ці договори були незаконними й несправедливими вже хоча б тому, що долю України вирішували без легітимних представників українського народу. Росії дісталася найбільша частина українських земель, сконцентрована переважно в маріонетковому державному об'єднанні УРСР. Західноукраїнські землі потрапили під владу кількох держав (Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії), причому на долю Польщі їх припало найбільше (126 тис. км²).

Кожен третій громадянин Другої Речі Посполитої не був поляком, причому українці були найбільшою з непольських націй на її території і проживали майже суцільним масивом на своїх етнічних землях (Галичині, Західній Волині, частині Полісся, Холмщині, Підляшші, Посянні, Лемківщині). Ці землі опинилися під владою Польщі внаслідок загарбань та анексій. Польща задушила ЗУНР і загарбала її землі, що було схвалено Антантою на Раді амбасадорів (15.03.1923), польський уряд визнав маріонеткові УСРР та БСРР. Загарбання інших українських земель було узаконене шляхом укладення Ризького миру 1921 p., який за своєю антиукраїнською сутністю не відрізнявся від Андрусівського перемир'я 1667 р.

Звичайно, Польщу з її західною моделлю демократії не можна рівняти з режимом, який запанував у колишній Російській імперії. Умови для існування тут українців були набагато кращими, щоправда, не настільки, як у Чехословаччині. Був певний шанс налагодити більш-менш спокійне співжиття обох народів, тим більше, що Рада Амбасадорів згідно з Версальським та Сен-Жерменським договорами (1919) підтвердила право Східної Галичини на автономію. З цим рішенням погодилася й Польща, яка взяла на себе відповідні зобов'язання перед Антантою. Певні надії покладалися на польську конституцію 1921 p., досить демократичну як на той час. Вона гарантувала українцям право на користування рідною мовою в публічному житті та навчанні. Такі надії покладалися й на ту частину панівної верхівки Другої Речі Посполитої, котра прагнула проводити досить ліберальну лінію щодо українців. Однак ці надії не справдилися. У сфері вирішення національного питання у Другій Речі Посполитій домінував інший підхід, яскравими представниками якого були члени Націонал-демократичної партії, що вимагали безоглядної і швидкої полонізації українців, білорусів та інших народів, які опинилися в Польській державі. Ідеал націонал-демократів полягав у однонаціональній Польщі. Всіх неполяків вони хотіли перетворити в поляків шляхом примусової асиміляції, зокрема пропагували думку, що волиняки є національно невизначеною масою русинів, а гуцули, лемки, поліщуки не є українцями взагалі (як бачимо, у шовіністів чи то зі Сходу, чи то з Заходу були майже одні й ті самі «аргументи»). Річ Посполиту вони вважали представницею нібито вищої культури, котра має особливу місію на своїх східних землях (поляки називали їх «кресами»), і вимагали повної заборони українського шкільництва тощо. Сучасник подій, видатний український письменник Улас Самчук яскраво описав таку політику в своєму автобіографічному творі «На білому коні», згадуючи про 1924 рік: «Це було за ...Польщі, яка спеціяльним законом міністра Грабського хотіла протягом двадцяти п'яти років обернути нас на поляків. Було знищене все наше шкільництво, наша гімназія втратила прилюдні права, її абітурієнти мусили здавати окремі державні іспити, на яких їх нещадно "різали", а тих, що проходили крізь те вухо голки, все одно до державних університетів не приймали. Наші хлопці мусили студіювати поза кордонами, а це рідко хто з нас міг дозволити, бо самий закордонний паспорт коштував 500 злотих — сума у наших умовах немислима...». Найбільшим національний утиск з боку Польщі був на Холмщині й Підляшші. Школи тут були виключно польськими, переважна більшість православних храмів була перероблена під костьоли.

Не можна не враховувати й політики дестабілізації з боку СРСР, який у 20-х роках відверто спекулював на українському питанні, підтримував ліворадикальні комуністичні та прокомуністичні угруповання, які замість гасла здобуття самостійної Української держави пропагували радянофільство. СРСР прагнув зробити Польщу першою жертвою «світової революції» і тому постійно перекидав туди диверсійні групи, формував із прокомуністичних елементів загони, які вчиняли вбивства і підпали не тільки поміщиків, а й простих селян.

Усе це спричинило нові потужні репресії проти українського та білоруського населення, так звані пацифікації умиротворення.

Варшава відводила «кресам» роль сировинного додатка до польської економіки, резервуару дешевої робочої сили. Мало того, що зберігалося поміщицьке землеволодіння, що українське населення «кресів» страждало від малоземелля, то ще й польський уряд масово переселяв сюди так званих «осадників» з числа польських вояків, надаючи їм тут земельні ділянки площею від 10 до 50 га. Всього на «креси» у міжвоєнний період переселилося 300 тис. поляків. Антиукраїнську спрямованість мала діяльність Корпусу охорони прикордоння (КОП), організації «Стшельци». Українцям не вільно було обіймати державні посади, служити в поліції, жоден українець на Волині не був навіть повітовим старостою. Польська влада взяла курс на ліквідацію українських шкіл, не давала можливості українцям відкрити свій університет у Львові і навіть ліквідувала українознавчі кафедри, які існували за австрійських часів. Щоб не допустити зміцнення української національної свідомості, польський уряд здійснював політику ізоляції Галичини від інших українських земель, її преса не допускалася в інші українські регіони, між Галичиною та Волинню і Холмщиною було встановлено так званий «сокальський кордон».

Вже з самого початку громадяни ЗУНР української національності відчули на собі терор з боку Польської держави у вигляді тюрем та концтаборів (у 1919—1920 pp. через них пройшло 70 тис. українців). Замість розширення обіцяної автономії Галичини, польський уряд ліквідував у 1920 р. навіть ту її автономію, що існувала в австрійські часи. Природно, що українці (особливо в Галичині) тривалий час взагалі не визнавали польську владу, вважали її окупаційною, бойкотували парламентські вибори. Але після поразок УНР і ЗУНР внаслідок відмови Антанти врахувати інтереси українців довелося змінити тактику.

У листопаді 1922 р. більша частина українців (без галичан) вирішила взяти участь у парламентських виборах 1922 р. Тоді до парламенту Речі Посполитої балотувалося 20 українських послів і 5 сенаторів. Від їхнього імені Самійло Підгірський заявив про намір українців боротися за відродження незалежної Української держави, але водночас висловив надію на добру волю поляків, з котрими можна мирно співіснувати за умови культурно-національної автономії українців. Це були не просто слова. Ряд українських центристських партій у цілому підтримав це гасло, але по-різному бачив співжиття з поляками в Польській мікроімперії, тим більше, що остання час від часу виявляла свою справжню суть, наприклад злочинне закатування польською поліцією в ніч на 13 лютого 1924 р. Ольги Басараб, однієї із знаменитих жінок — членів УСС.

Пропольську політику сповідували такі українські політичні партії, як Українська католицька народна партія (Українська народна обнова), Волинське українське об'єднання (ВУО). Така політика, можливо, була б раціональною, якби західноукраїнські землі входили до складу держави з високим правовим рівнем, наприклад такої, як Швеція або Данія. Однак Друга Річ Посполита відмовилася виконувати навіть підписані нею ж самою міжнародні угоди щодо Західної України.

Отже, пропольська політика згаданих партій на практиці неминуче оберталася колаборацією в найгіршому розумінні цього слова і не випадково їхня популярність була невисокою.

Іншу політику сповідувало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — наймасовіша у Східній Галичині партія, створена в 1925 р. УНДО очолював спочатку Д. Левицький, потім — В. Мудрий. Ця партія об'єднала представників різних течій в українському русі — і самостійників, і автономістів. УНДО прагнуло активно добиватися прав для українців, але виключно мирним шляхом, насамперед парламентським. У цьому воно спиралося на потужну підтримку УГКЦ, на чолі якої стояв вельми шанований українцями-галичанами митрополит Андрій Шептицький. Не випадково на виборах 1928 р. УНДО здобуло найбільшу кількість місць у парламенті, створило разом з іншими депутатами від українських партій Українську парламентську репрезентацію (56 депутатів і 11 сенаторів). Ця партія мала потужний вплив в освітніх установах та кооперативному русі, власну пресу, насамперед газету «Діло». Близькою до УНДО щодо цього була Українська радикальна партія (УРП) на чолі з Л. Бачинським, потім — І. Макухом. Остання відповідала зразкам типових для Західної Європи соціалістичних та соціал-демократичних партій. Сильною стороною УРП були шляхи розв'язання соціальних проблем, а також те, що вона діяла як у Галичині, так і на Волині, слабкою — недооцінювання національного питання. Близькою до неї була Українська соціал-демократична партія на чолі з М. Ганкевичем, котра орієнтувалася на міське робітництво.

Певний час існувало також Українське народне об'єднання — політична організація, яка активно діяла на Волині у 1922—1925 pp. Вона виступала за існування великої кількості політичних сил, які прагнули до самостійності Української держави. Взагалі легальні західноукраїнські партії відіграли велику роль у консолідації українства, збереженні й розвитку української національної свідомості. Важко переоцінити внесок згаданих партій у розвиток «Просвіти», молодіжних (зокрема «Пласту») та жіночих організацій, кооперативного руху.

Нові надії на порозуміння породив травневий переворот 1926 p., коли до влади прийшов Пілсудський і встановив свою диктатуру. Він проголосив політику санації (очищення), внаслідок якої розпочалася господарська й політична стабілізація, посилився тиск на комуністичний рух.

Але дискримінація українців продовжувалася. Навіть деякі досконалі закони ставали порожнім папірцем у руках місцевої польської влади. Характерний приклад наводить у своїх спогадах відомий український історик Микола Сивіцький. Українські депутати польського парламенту добилися ухвали закону про вивчення української мови в школі, якщо таке бажання письмово підтвердять батьки не менш як сорока дітей. Коли ж люди спробували реалізувати цей закон на практиці, з того нічого не вийшло — влада перешкодила.

Всупереч дискримінаційній політиці польського уряду українське громадське й національно-культурне життя не згасло, а набрало нових форм. Яскравим прикладом ефективного використання легальних можливостей стала діяльність «Пласту» (української скаутської організації для дітей 12—17 років), перші гуртки якого були засновані у Львові ще в 1911 р. сином Івана Франка — Петром і студентом «Політехніки» Іваном Чмолою. «Пласт» відновив свою діяльність у 1921 p., і вже в перші роки було створено 14 пластунських таборів, чисельність яких за десять років збільшилася в кілька разів.

Пластуни здійснювали історико-краєзнавчі екскурсії, влаштовували спортивні змагання, записували пісні й легенди, активно взаємодіяли із молоддю старшого віку, що входила в такі українські спортивно-патріотичні організації, як «Сокіл» та «Січ».

Українське національне життя не згасало і в Холмщині та Підляшші. Так, тут було створено товариство «Рідна хата», формувалися українські кооперативи, закладалися молитовні будинки (влада не давала дозволу на відкриття церков), на досить демократичних виборах 1922 р. українці-холмщаки обрали до сейму п'ять своїх представників.

У 1927 р. Пілсудський призначив волинським воєводою свого сподвижника Генрика Юзевського, який проголосив проведення нової національної т. зв. волинської політики. Новий воєвода розумів безперспективність відверто репресивної політики щодо українського руху і спробував надати йому пропольських тенденцій. Він вважав за необхідне стримати польських великодержавників, залучити українців до державного життя Польщі, вести непримиренну боротьбу з комунізмом та націоналізмом. При цьому він посилив «сокальський кордон», його адміністрація переслідувала українські національні кооперативи, стримувала розвиток «Просвіти» (тільки у 1928 р. було ліквідовано 318 осередків, а в 1932 р. діяльність луцької та деяких інших «Просвіт» була заборонена), на Волині залишилось усього чотири (!) українські школи (росіяни на Волині мали тоді 5, чехи — 13, євреї — 57, німці — 66 національних шкіл). Приваблива, на перший погляд, «волинська політика» Юзевського не мала шансів для реалізації, її гостро критикували як українські (УНДО, УСРП та ін.), так і польські партії, особливо ендеки. Всупереч волі Юзевського український рух на Волині не став пропольським і не ослаб, а, навпаки, посилився, став самостійницьким. Це була основна причина зміщення Юзевського з посади в 1938 р. і різкого посилення антиукраїнських тенденцій в урядовій політиці на Волині.

Компартія Польщі (КПП) виникла у 1918 p., а в 1919—1920 рр. — у ході російської більшовицької інтервенції на Україну — й Компартія Східної Галичини, формально заснована колишнім боротьбистом Карлом Савричем (Максимовичем). Ця партія так і не стала масовою, і якби не фінансова підтримка з Москви, то навряд чи вдалося б їй розгорнути свою діяльність у Галичині. Компартія спочатку орієнтувалася на втілення ідей світової революції і відповідно до інструкцій з Комінтерну намагалася створити партизанський рух у Галичині, чинити диверсійні акти. Те саме чинила й КПП, яка навіть підняла невдале повстання у Кракові у 1923 р. Пізніше, попри свої розбіжності з польськими комуністами у вирішенні українського питання, розходження у власних лавах, вона з волі Комінтерну стала автономною частиною КПП (під назвою Компартія Західної України, так само як і Компартія Західної Білорусі). Тепер комуністи змінили тактику. Вони обіцяли негайне радикальне вирішення соціальних питань, але насамперед пропагували входження Західної України до складу УРСР та СРСР. Діючи нелегально, КПЗУ створила свої легальні філії, насамперед «Сельроб» (Українське селянсько-робітниче об'єднання). Доки в УСРР запроваджувалася «українізація», створювалося враження, ніби там формується дійсно Українська держава, і пропаганда КПЗУ мала певний успіх. Це засвідчили парламентські вибори 1928 р. Однак із припиненням «українізації», геноцидом 1932—1933 pp. КПЗУ та її філії майже зникають з політичної карти Західної України. У 1938 р. на хвилі сталінського терору КПП з її філіями (КПЗУ і КПЗБ) була розпущена, а значну частину її членів було репресовано. У провину КПП було поставлено також і «буржуазний націоналізм».

Уже перший рік польської окупації Галичини і політика державного терору проти українців — громадян ЗУНР — викликали їхній спротив, що посилювався в міру зростання антиукраїнських тенденцій у Речі Посполитій. Насильство породжувало насильство! Тому частина діячів українського національно-визвольного руху відкинула мирний спосіб здобуття державної незалежності України як нереальний і стала на шлях збройної боротьби, подібно як свого часу за зброю бралися повстанці Тадеуша Костюшка, герої польських повстань 1830—1831 й 1863—1864 pp.

У серпні 1920 р. колишніми офіцерами армії ЗУНР було створено Українську Військову Організацію (УВО), яку згодом очолив Є. Коновалець. Наступного року член УВО С. Федак вчинив замах на Ю. Пілсудського. Хоча замах і не вдався, він, так само, як підпали поміщицьких маєтків, напади на поліцію, був сприйнятий частиною українського суспільства як правильний крок на шляху до здобуття державної незалежності України. Майже десятирічний період існування УВО обумовив потребу в консолідації всіх визвольних організацій та рухів. Саме тому Коновалець зініціював скликання конгресу їхніх представників. Цей конгрес відбувся у Відні 28 січня — 8 лютого 1929 р. і ухвалив рішення про створення на базі УВО Організації українських націоналістів (ОУН). Нею керував спеціально обраний центр — Провід українських націоналістів (ПУН). Головою Проводу став Євген Коновалець. ОУН мала бути широко розгалуженою, глибоко законспірованою, мати солідну фінансову та інформаційну підтримку.

За кілька років мережа ОУН охопила всю Західну Україну, Європу, Америку. Невдовзі після Віденського конгресу Коновалець, а пізніше і ще один з керівників ОУН О. Сеник-Грибівський прибули до США, де в 1931 р. на з'їзді делегатів організацій прихильників ОУН вони вирішили об'єднати зусилля і створити в США Організацію державного відродження України (ОДВУ), яка об'єднала гуртки прихильників ОУН. Такого ж типу гуртки діяли в Канаді та інших країнах. ОУН налагодила міжнародні зв'язки, насамперед з тими країнами, з якими Польща мала напружені відносини (Італія, Литва, Німеччина, Чехословаччина), використовувала їхню допомогу, створювала свої філії скрізь, де це було можливо. Відомо, наприклад, про «Далекосхідну Січ» — організацію ОУН у середовищі української еміграції в Харбіні (Китай).

ОУН принципово відрізнялася від УНДО та подібних до неї партій вже тому, що не була партією парламентського типу, діяла нелегально, у глибокій конспірації та у своїй діяльності основну увагу приділяла збройній боротьбі.

Програма ОУН головне своє завдання вбачала у здобутті незалежності України. Слід відзначити, що поняття «націоналізм» ОУН трактувала як синонім патріотизму, тут не було жодних ознак шовінізму чи расизму. Головним ідеологом націоналізму тривалий час був Дмитро Донцов, який слушно вказував на необхідність створення сильної підпільної партії чи організації, здатної на рішучі дії в ім'я незалежності України. Водночас він припускався суттєвих помилок, орієнтуючи ОУН на «сильну руку», подібно до більшості європейських країн 20—30-х pp., де демократична модель типу шведської чи швейцарської була швидше винятком. Не досконально була продумана соціально-економічна платформа. До того ж Донцов, широко пропагуючи свої погляди, уникав практичної роботи навіть у вирішальні для українського народу моменти, зокрема під час Другої світової війни. Крім Донцова, важливу роль у розробці ідеологічної платформи ОУН відіграли Д. Андрієвський та М. Сціборський. Надзвичайно популярними були праці Степана Ленкавського (1904—1977), особливо його знаменитий «Декалог» (1929) — десять заповідей українського патріота, які знав кожний свідомий українець. У «Декалозі» були викладені головні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань. Перша заповідь «Декалогу»: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!» — звучала як заклик до рішучих дій. Соціально-економічна платформа ОУН пізніше зазнала еволюції. З початком війни, посиленням антифашистської боротьби та після вивчення ситуації на Східній Україні велике місце в її програмі було відведено загальнодемократичним цінностям.

Велика світова економічна криза 1929—1933 pp. поглибила зубожіння народних мас, загострила соціальні й національні суперечності, викликала радикалізацію настроїв у суспільстві. Низи у зв'язку зі своїм особливо складним становищем тяжіли до радикального розв'язання своїх проблем, чимало з них тяжіло до патріотичного (націоналістичного) струменя, підтримувало ОУН, яка в цей час активізує свою діяльність.

З 1930 року в Польщі почала різко підвищуватися «температура українського казана». Під приводом боротьби проти ОУН польський уряд посилив свою антиукраїнську політику. Яскравий її прояв — «пацифікація» Галичини у вересні — листопаді 1930 р. Тоді ж польська поліція закатувала одного з керівників ОУН Ю. Головинського. Під час «пацифікації» польська влада застосовувала принцип колективної відповідальності. Поліція і військо входили в українське село, проводили арешти, били і навіть убивали українських селян, громили українські установи, часто вдавались і до провокацій. Так, відомі факти, коли поліція вдиралася до господи українського селянина, розрізала мішки з цукром і сіллю і зсипала їх в одну купу. Польське шумовиння у Львові громило українські крамниці, кооперативи, культурні установи, сипало пісок у масло, розбивало друкарні, нищило книжки й газети. Ця «пацифікація» викликала гучний скандал і гучні протести як у самій Речі Посполитій (насамперед з боку УГКЦ), так і за її межами, її засудила навіть Ліга Націй.

«Пацифікація» була використана польським урядом і для залякування українського населення під час парламентських виборів 1932 р. Це дійсно негативно вплинуло на хід виборів, на яких українці здобули лише 32 мандати (27 — до сейму і 5 — до сенату). Але розчарування мас у справедливих виборах до парламенту не принесло сподіваних дивідендів польській владі: воно тільки посилило ОУН, яка здійснила низку акцій-відповідей (усього було вчинено 63 замахи, скерованих як проти представників польської влади, так і проти українців, котрі стали на шлях колаборації). Найгучнішими з цих замахів були вбивство В. Біласом і Д. Данилишиним Т. Голувка — начальника східного відділу Міністерства закордонних справ Польщі та вбивство у Варшаві Г. Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького як відплата за «пацифікацію» 1930 р. Тоді польська влада засудила на смерть бойовиків ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина (1932 p.). Другий акт помсти мав гучний резонанс. Поліція схопила групу активних діячів ОУН, які використали судовий процес у Варшаві для викриття антиукраїнської політики Польщі. Частину з цієї групи (С. Бандеру, М. Лебедя, Я. Карпинця) було засуджено до смертної кари, яку пізніше замінили на довічне ув'язнення. Це був тільки один з багатьох судових процесів над членами ОУН. Тоді ж, 1934 p., польська влада створила концтабір у Березі-Картузькій, який призначався переважно для українців.

Степан Бандера (1909—1959) — видатний діяч українського національно-визвольного руху. Народився у с. Старий Угринів Калуського повіту Станіславщини (тепер — Івано-Франківська область) у багатодітній сім'ї греко-католицького священика. Після закінчення гімназії у Стрию (1927 р.) брав активну участь у підпільницькій діяльності як член УВО, а потім — ОУН. З 1933 р. — крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях. За організацію замахів на Майлова та Перацького 1934 р. був заарештований і засуджений до смертної кари, яку замінили на довічне у в' язнення. На початку Другої світової війни звільнився з тюрми й очолив радикальну течію в ОУН. За спробу відродити незалежну Українську державу 30.06.1941 р. опинився в концтаборі Заксенгаузен. (Два його брати були закатовані гітлерівцями в Освенцімі, решта рідні переважно знищена радянською владою.) Після визволення військами союзників осів у Австрії й ФРН, звідки керував ОУН. Убитий у своєму помешканні в Мюнхені агентом КГБ.

Незадовго до своєї смерті президент Польщі Ю. Пілсудський ухвалив нову конституцію (23.04.1935), яка надавала йому необмежені права, при цьому суттєво обмежуючи виборчі та інші права громадян і роль парламенту в країні. Тоді ж було розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. Невдовзі (12.05.1935) Пілсудський помер, а йому на зміну прийшов Е. Ридз-Смігли, політик значно меншого масштабу, до того ж прихильник жорсткішого курсу щодо українців. Наслідком цього стала чергова «пацифікація» (червень 1935), цього разу на Волині. Вона охопила 78 сіл, спричинивши нові жертви серед українців. У відповідь ОУН посилила свої акції, але в цей час вона зазнала тяжкої втрати. 25 травня 1938 р. внаслідок вибуху, влаштованого агентом НКВД, загинув керівник ОУН Є. Коновалець. Після його загибелі новим головою Проводу ОУН став полковник Андрій Мельник.

Андрій Мельник (1890—1964) — видатний діяч українського національно-визвольного руху, полковник Армії УHP. Народився в с. Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині. Був сотником «усусів», відзначився під час боїв за гору Маківку, у 1916 р. потрапив у російський полон. Утік звідти на початку 1917 p., пізніше організував Курінь січових стрільців, підтримував Центральну Раду. Активний учасник боротьби проти режиму гетьмана Скоропадського та більшовиків. У 1919 р. був інтернований поляками в Рівному. Один із засновників УВО та ОУН, голова Проводу ОУН після загибелі Коновальця. Після розколу ОУН напочатку 1940 р. став керівником її частини — ОУН(м) — «мельниківців». Як одного з керівників українського національно-визвольного руху його було заарештовано гітлерівцями й ув'язнено в концтаборі Заксенгаузен. Після визволення жив у ФРН і Люксембурзі, керував діяльністю ОУН(м). Ініціатор створення Світового конгресу вільних українців.

Спроби УНДО нормалізувати українсько-польські відносини закінчилися провалом. Польський уряд був щедрим на обіцянки і скупим на ділі, не бажаючи суттєво змінювати свою політику щодо українців, про що свідчить, наприклад, «пацифікація» 1938 р. Політика УНДО призвела до падіння її популярності, розколу в її лавах. У 1938 р. з цієї партії вийшла група українських політичних діячів, яка створила нову партію: Фронт національної єдності (ФНЄ) на чолі з Дмитром Палієвим. ФНЄ відкидала угодовство УНДО і водночас не хотіла мати справу з ОУН через проведення нею терористичних акцій. Але часу на розгортання діяльності ФНЄ історія не відвела...

Надзвичайно гострою на західноукраїнських та західнобілоруських землях, за винятком Галичини (тут переважна більшість віруючих були греко-католиками), ставала боротьба за Православну церкву.

Тоді польський уряд не міг не враховувати того факту, що на західноукраїнських і західнобілоруських землях православна віра була автохтонною, а також того, що РПЦ — це потужне джерело московського впливу, тому під тиском віруючих підтримав їхнє прагнення мати свою автокефальну церкву. Це було відверто вороже сприйнято верхівкою РПЦ, а також чорносотенним духовенством, яке діяло на Волині та в Західній Білорусі. Досить сказати, що в 1924 р. архімандрит Смарагд (Латишенков), ректор Холмської духовної семінарії, кількома пострілами із револьвера убив митрополита ПАПЦ Юрія (Ярошевського). Єпископ Діонисій (Валединський), який дивом уник смерті від руки Смарагда, очолив ПАПЦ і 13.11.1924 р. отримав від Константинопольського (Вселенського) Патріарха Григорія VII спеціальну грамоту (томос), якою стверджувався новий статус місцевої церкви, що дістала назву ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква), її предстоятелем став митрополит Діонисій.

Назва ПАПЦ була неточною, оскільки православних поляків у ПАПЦ можна було полічити на пальцях. Переважна частина віруючих була українського (69%) та білоруського (близько 29%) походження, решта — росіяни, чехи, поляки та ін. (2—3%), але внаслідок політики єпископату партія мала російське обличчя. У 20-х роках до складу Синоду не входило жодного білоруса, а українець Олексій (Громадський) був поставлений на кафедру Гродненську й Новогрудську, тобто в Білорусь. У 1932 р. було висвячено другого єпископа-українця — Полікарпа (Сікорського), але на Луцькій кафедрі він був вікарним, отже не уповноваженим до правління. Органами польської безпеки йому як єпископові було заборонено виїжджати навіть у сільські парафії.

Російськомовні органи митрополії — журнал «Воскресное чтение» і газета «Слово» — були чорносотенними. Такі самі тенденції домінували в адміністративних органах ПАПЦ, у Почаївській лаврі, Семінарії в Крем'янці. Панівні кола Другої Речі Посполитої, сприяючи здобуттю автокефалії для ПАПЦ, прагнули перетворити церкву в знаряддя полонізації. З цією метою уряд втручався у внутрішні справи ПАПЦ, гальмував переведення богослужіння на українську чи білоруську мови, прагнучи, щоб воно велося церковнослов'янською або ж польською мовою. Про рівень «толерантності» панівних кіл міжвоєнної Польщі щодо православних свідчить уже той факт, що тільки у 1918—1920 pp. і тільки на Холмщині в межах акції так званої «ревінди-кації» церков та церковного майна було закрито понад 300 православних храмів, частину з яких було знищено, а решту — передано католикам. Усього ж у міжвоєнний період на Холмщині й Підляшші з 389 православних храмів, що діяли в 1914 p., залишився 51 (149 було перетворено на костьоли, а 189 — зруйновано).

Ситуація погіршилася ще й у зв'язку зі спробою запровадження польською владою та Костьолом у 1920-х pp. так званої неоунії, тобто чергової спроби покатоличення православних.

Одночасно з боротьбою проти наступу на Православну церкву йшла боротьба за її українізацію. Основні події розгорталися на Волині. Ще у 1921 р. у Почаєві на з'їзді духовенства та мирян було ухвалено рішення про поступовий перехід у богослужінні та церковному діловодстві від церковнослов'янської до української мови. Синод змушений був підтвердити це рішення у 1922—1924 pp., але на практиці його відверто саботували.

Видатну роль у справі українізації і білорусизації ПАПЦ, відродження в ній демократичних начал відіграв член Митрополичої ради, лікар і історик церкви Арсен Річинський (1892—1956). За це він відчув на собі «принади» концтабору у Березі-Картузькій, а після «визволення» Червоною армією дістав багаторічний термін ув'язнення в радянських концтаборах і заслання.

Серед керівництва ПАПЦ активно проводили її українізацію єпископи Олексій (Громадський) та Полікарп (Сікорський). У вересні 1933 р. в день св. Іова Почаївського у Почаєві відбулася понад 20-тисячна демонстрація-мітинг православних прочан, яка пройшла із синьо-жовтими прапорами під гаслами «Українському народові — Українська православна церква!», «Геть з русифікаторами Православної Церкви!». Після цього Синод ПАПЦ був змушений піти на подальші поступки православним українцям, зокрема митрополит Діонисій залишив Луцьку єпархію і передав її Олексію (Громадському).

Передвоєнні роки принесли значне посилення антиукраїнської політики Речі Посполитої. Досить вказати на розпочату в 1937 р. польськими шовіністами так звану конверсійну кампанію — насильницьке переведення в католицизм православних українців. У 1938 р. посилилася антиправославна політика польського уряду на Волині: було висаджено в повітря до 300 православних храмів. Це призвело до значного загострення міжконфесійних і міжнаціональних відносин, стало однією з причин польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни.

У лютому 1939 р. новий волинський воєвода Гавке-Новак став ініціатором нової політичної програми польської політики на Волині. Згідно з суворо таємним документом польська культура отримала статус виняткової, а такі слова як «українець» та «український» були заборонені. Замість них вимагалося вживати слова «руський» («русинський») або терміни, які не вказували на національність, наприклад, «православний», «тутейший» (тобто місцевий).

Таким чином, напередодні Другої світової війни польсько-українські взаємовідносини надзвичайно загострилися, насамперед з вини польських панівних кіл. Польща перетворилася на державу з поліцейським режимом. Не бажаючи змінити своєї колоніальної, антиукраїнської політики, вона прагнула законсервувати в країні модель відносин «вершник — кінь», причому поляк мав бути вершником, а українець — конем. Проводячи таку короткозору й аморальну політику, Річ Посполита робила все, щоб відштовхнути від себе українців, щоб вони в такій складній для Польщі міжнародній ситуації напередодні війни опинилися в стані її ворогів.